Напуття серцю

189

Коли я читаю поезії у книзі Олександра Бакуменка «Напуття»
(К., «Альтерпрес», 2011), то мимоволі думаю, що в автора чудовий вік. Олександр
Данилович уже має що згадати, може прожиту відстань відчути на дотик, вміє
оцінити позитив життя, осмислити складні ситуації, добути уроки з життя для
себе та для інших. Поет – автор збірок віршів «Серпневий падолист», «Сніги
ідуть весною», «Батьків камертон», «У пісні вічності душа», повістей-есе,
впорядкованих ним книжок і статей про письменників.

Я ціную в колезі Олександрові принципово уважне ставлення до
життя своїх батьків, до їхньої моралі, життєвого набутку, взагалі до старших.
Про це, зокрема, збірка поезій «Батьків камертон», книг-есе «Захисник Чернечої
гори» і «Зодчий слова». Перша книга – про батька, відомого поета і прозаїка,
мужнього фронтовика Данила Бакуменка, друга – про Дмитра Білоуса, друга батька,
видатного майстра слова і, без перебільшення, полум’яного патріота України.
Саме за книгу «Зодчий слова» автор удостоєний звання лавреата Всеукраїнської
літе¬ратурно-мистецької премії ім. І.С.Н嬬¬¬¬¬чуя-¬¬ Л嬬¬¬-виць¬кого.

Радо відзначаю ці книги-есе ще й тому, що знав обох
ветеранів, про яких ідеться у цих творах, а про Дмитра Білоуса чимало ще й
писав, в тому числі і післямову до «Зодчого слова» Олександра Бакуменка. Так
от. Як зараз бачу Олександрового батька, Данила Бакуменка, у якого за
зовнішньою суворістю, бойовим запалом борця за справедливість у виступах на
зібраннях Спілки, тріпотіла ніжна, тонка, ранима душа, яку він не виставляв
напоказ, та яку я відчував у бесідах з ним і яку можна відчути у книзі про
батька,  віршах Бакуменка-молодшого,
зокрема в «Напутті», у розділі «Вічний голос».

У вірші «Батькова пісня» автор пише:

Батько знав, як уникнути болю,

Коли серце стискалося вмить.

Він бажав перемоги в любові,

Коли серце від зради щемить.

Образи дідуся Олександра, відлуння рідного голосу матері у
«Триптиху про матір», роздуми про витязя духу поета Володимира Забаштанського –
це не лише теплі згадки про рідних, знайомих задля вшанування їх, а й поетичні,
по-філософськи осмислені  портрети тих,
на кого треба рівнятися їхнім нащадкам там, де тече Данилова ріка, що стала
рідною Олександру, ввібравши пролиту в неї під час бою рідну кров батька («Данилова
ріка»).

Не ухиляється поет від давніх проблем, не залишає їх тим,
чиїх родин більше торкнулися масові репресії, Голодомори, сам переймається, але
не прикривається страшним минулим, намагаючись бачити і нинішні неподобства,
причому цинічні, безсоромні, коли свавілля грабунку народу видають за
реалізацію здобутої болючою кров’ю свободи. Хоч Олександр Бакуменко міський
житель, йому найбільше болить – головне природне багатство України – її земля з
благодатними ґрунтами, на прихватизацію якої вкотре замахнулися ті олігархи,
які все багатшають, коли народ все біднішає:

 В містах взялись
заковувать в кайдани

селянську землю кілька тисяч морд.

Про наші суспільні і особистісні болі автор пише в емоційно
експресивній публіцистичній поемі, чи поемі-есе «Сорок сім». Попереджаючи
ймовірні закиди автору в надмірній соціалізації поезії, хочу стати на його
захист у зв’язку з невирішеністю багатьох соціальних, національних питань. Адже
традиційно, починаючи з Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, осторонь
соціальних і національних проблем не могла стояти і  не стояли, згадаймо бодай
«шістдесятників»,  і нині не стоїть наша
поезія.

Коли так звана «психологічна проза» виборювала своє місце
під сонцем, то вона виступала ніби на противагу «соціальній літературі».
Згадаймо Нобелівського лавреата норвезького письменника Кнута Гамсуна. Але
тепер цілком зрозуміло, що психологічна проза не може бути в соціальному
вакуумі, а література з соціальною функцією без глибокого проникнення в
психологію героїв, психологічної мотивації їхніх вчинків віддаляє твір від художньої
досконалості, і ніяка «актуальність теми» такий твір не врятує.

«Здається, серед цвинтарної тиші реклама мародерствує
сумна», – з болем пише Олександр Бакуменко. Вдалою творчою знахідкою автора
«Сорока семи» виявилися рядки з Гімну України, які він узяв за епіграфи до
різних розділів поеми-есе і які наче надихали його, мобілізували світлий дар
письменника на творчий успіх.

Якби я не знав автора, то образ життєдіяльної, в міру
амбітної особистості я приписав би  лише
ліричному герою, та я наче добре знаю автора і так хочеться повторити кимсь
сказане: про що б ми не писали, ми пишемо про себе. І це добре, бо додає
переконливості художньому твору. Страхи за авторське «я» за пазухою носити – в
ліс не ходити. Важливо, щоб був свій стиль, своє бачення життя, образність,
підтекст. А все це в поета Олександра Бакуменка є. Є школа батька, школа Дмитра
Білоуса.

Найкращі, як на мене, в Олександра  Бакуменка ті вірші, тема яких його не просто
зацікавлює чи турбує, а особливо хвилює, дивує, обурює чи болить. Є до щему
задушевні вірші про кохання, такі, як 
«Любов минулих літ», як лірика «На пероні», де «У вікна, мов пташата,
б’ються руки».

Не приходить кохання навмисно,

Не буває воно і безвинним,

Щоб ділити і землю, і пісню

На однакові дві половини.

Добре, що у збірці подані і тексти пісень, таких, як «Осіння
мелодія», «Щаслива мить», «Мова світанкова», «Друзям», яких у автора чимало.
Відомий український поет і прославлений пісне¬творець Микола Сингаївський
високо оцінює вихід книги пісень на вірші Олександра Даниловича «У пісні
вічності душа», називає визначною подією вихід компакт-диску «Серпневі
зорі»  – збірки музичних творів  українських композиторів на тексти Олександра
Бакуменка.

Якби мене запитали, про що б я радив Олександру
Даниловичу  менше писати, то я б
відповів, що радив би менше перейматися відчуттям самотності, зрадою,
заздрістю  колег, втратою улюблених
справ. Іншими словами, я б зичив не мати у житті спонукальних чинників для
таких сумних віршів. Але, на жаль, таких ситуацій вистачає не лише в Олександра
Бакуменка,  а й у багатьох інших творчих
особистостей. Тому такі життєві проблеми і надалі примушують хвилюватися і
спонукають братися за перо. Добре при цьому, що гаряча любов до життя сприяє
поету підтримувати ритмічне биття пульсу постійного творчого зростання,
допомагає долати крутизну доріг до творчого успіху.

Щиро бажаю, щоб Олександру Бакуменку як поету, прозаїку і
літературному критику і надалі таланило на висхідні дороги, на верховини
творчих здобутків. Щоб він більше почувався щасливим, заслужив нові винагороди,
літературні премії, як і за цю хвилюючу, поліфонічну, змістовну книжку. Адже
Олександра Бакуменка нещодавно відзначено престижною літературною премією імені
Олександра Олеся за знакову поетичну збірку – «Напуття». Так і хочеться додати:
напуття серцю!

Василь ВАСИЛАШКО,

лауреат Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені Лесі Українки, заслужений журналіст України

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!