(Спроба перечитування поезії Павла Вольвача)
Іван ДЗЮБА
Кожне прочитання є помилковим прочитанням (з Ришарда Нича)
…Помилкове прочитання не є неправильним прочитанням, а тільки неправильністю чи девіантністю кожного прочитання
(Дж.Ріддель)
…кілька книжок / кілька книжок / непоганих віршів / в деяких з них / дехто навіть вбачав / ну нехай / кожен вбачав своє…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
(Павло Вольвач)
Перша збірочка віршів Павла Вольвача вийшла 1996 року в його рідному Запоріжжі. Вже були шістдесятники, сімдесятники, вісімдесятники, дев’яностики, почали з’являтися поза-десятники. Пропозиція перевищувала попит. Автор не належав до завжди почесної когорти початківців, за ним був певний житейський досвід, а може, й неявні літературні зусилля. Книжечка тоненька. Видана за спонсорські внески. Звалася дивно –«Марґінес». Прихований виклик? Іронія? Натяк на свою окремішність, невписаність у канон, на свою географічну і естетичну окраїнність, – доволі, як виявилося, войовничо заперечну щодо стереотипів?
Інтер’єр поетичного світу Павла Вольвача нетрадиційний. Здогадно, за ним, автором, – «попіл нудьги непородистих міст», де «сірий вокзал. Сталевар на фронтоні / І ланкова із бетонним снопом». Де «в піднебіннях провулків застряли / Слово чуже і розхристаний свист». Де все «посьолки, фінками вагітні». Де «шприци і недопалки «Прими». Де «бенкетує алкогольна Мекка, / Пінявий інтернаціонал». Де «в нетрях будівель, отам десь, вони – / Голови, мери, начтепломережі, /Сливки повій…»
Різкими штрихами, наче й трохи демонстративно, обрисовував молодий поет контури своєї малої батьківщини, як вона йому бачилася, вочевидь полемізучи з казенними картинами індустріального краю – вотчини гегемона, героїчного робітничого класу, многократ оспіваного в радянській літературі. І сам він – малопомітна частина цього, як для нього складалося, нудно-химерного, але болюче реального світу:
Причаюсь в пивній на самім денці,
В сповитку бузкової імли.
На столі – торішні оселедці
І масні розмови, як столи.
Знають тут – кого, за що побили,
Хто з ким спав, зарізали кого
І що вчора в Надьки, у «кобили»,
Подорожчав знову самогон.
Здавалося б, безпросвітність і безнадія:
В рейвасі цьому ну хто ти, ну що ти?
Юність безтямна, якісь прохідні…
Тут ліхтарі тебе знають достоту,
Мури щербаті і кислі пивні.
Обставини життя напозір безбарвні, мало сприятливі для формування самостійно мислячої особистості, – і далекі від традиційних поетизмів. «Не було ні криниць, ні отав, / Ні ячань журавлів, ні молитви», – не без іронії згадує автор. –«Та потроху я все ж проростав / Крізь дими і бетонові плити».
Що ж підживлювало це проростання крізь гніт одноманітного індустріального побуту; які зовнішні подразники чи внутрішні імпульси за ним стояли? Що було в його житті ще, крім байдужості до офіційних нормативів суспільного буття, неприйняття казенщини та її «цінностей», відособленості від тиску індустріального гігантизму; крім підкресленої фронди, награної близькості з напів– і зовсім блатною братвою – породженням дикуватого урбанізму та соціальної запущеності? Мабуть, щось було не менш, а може, й більш важливе, бо ж і сіра кримінальна романтика його не затягла, хоч він – можна здогадатися – трохи й збивався на її стезю; і благонамірені громадяни не були йому до душі. І серед одних, і серед других він усе-таки почувався коли не чужаком, то й не зовсім своїм. Між ним і ними існував якийсь зазор, проблискували іскорки напруження, наїжачувалися в його гарячій вдачі голочки інакшості. З відчуття інакшості постають початки самоусвідомлення, а отож і невдоволення собою, «хитавицею душі», неприкаяністю, аутсайдерством. При тому ж він ані песиміст, ані мізантроп, він у певному сенсі життєлюб, здатен чуйно вловлювати й цінувати прості дарунки життя («…І ти собі ростеш. Дзвенить отерпла вічність, / По вирвах безгомінь шукаєш опертя. / Була тобі ця мить, і сам ти був навіщось. / Короткочасний дощ. І радість. І життя»). Часом його може схвилювати і щось із прикмет скромного трудового побуту. Але цього було замало. І муляло тьмяне, здогадне відчуття декласованості, соціального аутсайдерства. І пекло невдоволення собою.
І асфальтам чужий, і чужий колоску,
Ледь відбившись на мить в склі вечірніх трамваїв,
Я ковзнув по житті, наче нігтем по склу,
І життя мене теж ледь торкнулось навзаєм.
Таких спазмів чужості й самокритичності у Павла Вольвача немало, але дивним чином він далекий від будь-якої закомплексованості – швидше якраз навпаки, він згірдливий і налаштований на виклики, часом зухвалі, рутинній нормі. Тобто, занижена самооцінка може виказувати й завищені наміри, з яких вона здебільше й народжується. Зрештою –
І попливе над наїженим тижнем
Мрія кудись в нетутешні тижні.
І защемить у повітрі Парижем,
Київ запахне крізь сині вогні.
Поки що це невиразний потяг до більшого, цікавішого світу і психологічна чи й естетична конфронтація з оточенням:
Тож прощавайте, дєвушкі і парні,
Я хочу серед нетутешніх площ
Дивитися з пухнастої кав’ярні
На франкомовний витончений дощ.
А втім, він і сам франкомовний у своєму посьолку, де замість зупинки – остановка, а замість степу – колхозные угодья, де, снують суцільні «согражданє», «женщіни» і «мужчіни»:
«І маю я тільки згарище з присмаком Батьківщини».
Це трагічне, «маланюківське» (Євген Маланюк, як довідаємося, – один із найулюбленніших його поетів) відчуття казало виходити на «нещадиму і праведну путь».
Відчуття інакшості йшло не лише від вразливішої, ніж у навколишніх, душевної структури, а й від ширшого бачення світу та – найконкретніше і часом боляче – від своєї мовної самотності, що поглиблює усвідомлення свого «я». У родині панувала українська мова; батько трохи прилучив його до української книжки й поезії – юнак, так виглядає, читав Плужника (вплив його відчуватиметься в манері віршування, в елегантному іронізмі); тоді ж чи пізніше він відкриває для себе Антонича, Вінграновського, Стуса, Драча, Холодного, Іллю і, мабуть, не лише їх. (Імена багатьох звучать у його поезії, а Вінграновському й Холодному присвячені чудові вірші.) Тобто, він знав уже силу і пекучу зобов’язливість рідного слова. Але мусив тамувати його в собі – з ним не підеш ні до пивних братків, ні навіть до поодиноких напівосвічених друзяк, переважно з деукраїнізованого покоління. Травми мовного гетто загострювали сприйняття інших абсурдів «соціалістичного» співжиття й звичних виразок побуту. Але з ким говорити, до кого волати? «Моя тісна трибуна, мій Сенат – / Нічний балкон, блідої долі посаг».
Часом уявлялася – в «іншій», пробудженій Україні – інша доля, про яку мовилося, може, не так заздрісно-мрійливо, як трохи скептино й іронічно щодо можливих «альтернатив» та щодо самого себе, – але дуже картинно й пережито:
Жив би в якихось Заліщиках чи, може, десь в Теребовлі,
Ходив би в неділю до церкви, просвітлений і чепурний.
Слова безсилим бадиллям не застрявали б у горлі,
Співав би я «Ще не вмерла» і «…нам Україну храни».
В УНСО і в районній «Просвіті» Вітчизні
приносив би користь,
Традиціями наповнений, як зерням тугий кавун.
І стрийко у мене був би Богдан, чи, можливо, Орест,
І був би у мене дідо – потомствений член ОУН.
………………………………………………………………
«Героям слава!» кричав би, рвійний і розпросторений.
Рота кривив би: «ур’яд», «оркестра», «газ», «парлямент».
І був би я весь вишиваний, різьблеий
і інкрустований,
І В’ячеслав Максимович був би мій Президент.
Я мав би багато дечого, тож заздрю Стриям і Делятинам.
Народом були б сусіди і навіть черга в пивній.
А ви попробуйте жити серед цієї телятини
Понурих «тожеукраинцев», в підпіллі слів і надій.
Сумно-іронічна версія можливого патріотичного інобуття невипадково вривається отверезливим поверненням у реальність – за цим трагедія двоїстості напівдеукраїнізованої України, що весь час по-різному озивається в поезії Павла Вольвача.
Але навіть коли тієї України коло тебе залишається зовсім мало, вона таки десь є не на виду і знаходить спосіб нагадати про себе, бодай здалеку, бодай мовчки.
Пахнуть колії густо і важко,
Перебувши денну суєту.
Об осколок розбитої пляшки
Вечір врізав босу п’яту.
І асфальти пашать розімлілі,
Поховавши носи в деревій.
Ожива «сексуальне підпілля»
І скептичний цвіркун у траві.
Доміно по спітнілих долонях
Нетверезих уже трударів.
І жовтіє двоюрідний сонях,
Що з села десь від діда забрів.
Цей двоюрідний сонях (а двоюрідність – це теж усе-таки рідність), що забрів від діда (безіменний, «узагальнений» дід ще не раз прозирне принагідно), багато що казав онукові! Він – як вісник того рідного, що знайде тебе скрізь, а ні, то примариться, бо його несила забути. Посланець того, що залишається твоїм, чого в тебе не заберуть, і його все-таки багато, більше, ніж здавалося у хвилини розпачу, серед тріумфу абсурду і в суєті чужої буденщини.
Он розсунув обаполи місто
Мій Дніпро, заломивши брову.
Серед сала і малоросійства
Це – моє, і отут я – живу.
Це моє. З правіків і назавше,
Наче гемоглобін у крові.
Все зчужіло, та небо ж ще – наше,
Наші сонце і вітер в траві.
…………………………………………………….
Хай розчавили лаптями груди,
Та прогледіли слово моє.
Їм здавалось уже –
тут ніколи
нічого
не буде,
А я – є!
Це виклик силам знебуття. І виклик позаособистісний – тут «я» метафоричне, понадперсональне: невикорінима українськість, яка «є» всупереч усьому. Але це водночас і радість особистого самоствердження та поривання в місію (хоча пізніше Вольвач і скаже, що про місію нібито не думав і навіть слова цього не любить). Один із найзворушливіших мотивів першої поетичної збірки Павла Вольвача (та й наступних) – це зізнання в тому, як народжувалося оце відчуття місії: як приходило Слово. Власне, як до нього йшлося. А йшлося непросто, й не напряму, і не в білосніжних одежах. «Із вертепу вечірніх ножів, / Не допивши портвейн і «столове», / Я з-за рогу підходив до слова…» Певно – не те щоб крадькома і не те щоб по-розбишацькому, але, може. з тривогою і відчуттям таємничої покликаності до зведення замерзлих історичних рахунків.
Я ще нічого не сказав нікому,
Та прийде час, і я вам ще скажу,
Довіривши ненависті оскому
Веселому свяченому ножу.
В корості кпинів і в плювках поразок,
Сховавши лють у глибину кісток,
Я ще мовчу, та кам’яніють м’язи
І під бровами скалить ікла вовк.
За мною – неміч глиняної хати
На вашу твердь, на мармур і на мідь.
Та хреститься на мене пелехатий
Захриплий гнів рабованих століть.
До часу злість плекаю незникому,
Коли вогні заграють молоді.
Я ще нічого не сказав нікому,
Та треті півні крикнуть – і тоді!
Містерія «третіх півнів» розігрується не тільки в цій поезії-ініціації; в інших випадках вона озивається в пошуку виходу з душеної кризи, коли «душа пуста», «німує слово охололе», «і жаско так скрегоче час», «і вік розп’ятого Христа / Уже вроста в моє повітря». Або й таке: «самотність туга» (як туга пружина!) скрашена вірою в те, що «треті півні запіють – тоді ти воскреснеш, / І відкриються рим кровотечі». Рим кровотечі! Вони ще відкриються. Та ось уже наче й «треті півні кричать», а всього лиш «розкошлане слово / Закружляло над цвинтарем вулиць». Мана, нічні марення…
Та закінчиться ніч – поцілує знемога
Крейдяними вустами в чоло охололе.
І світанок блідий, як одрізане вухо Ван-Гога.
І ніяких півнів. Не було їх ніколи.
Одначе ж марення мареннями, а є невідступна реальність, помимо і перших, і других, і третіх півнів. Є доля!
Десь на околиці, десь на задвірках
Жевріє хтось і вишіптує слово.
Серед чужинства і кухонь прогірклих,
Серед зневір, але не випадково.
Саме воно, це дитя передмістя,
Сутінків, колій, парканів похилих
Видихне слово, як дим через ніздрі,
Непердбачене, мов крововилив.
Там, на кошлатих, понурих задвірках
Він підроста серед зойків і диму.
Двійка в житті і по фізиці двійка,
Та, як жорства, на зубах його – рими.
І не самі від себе – рими. Бо ж «пекла Батьківщина між ребер», і виходив до неї дорогою не всім знаною чи підсильною – «з підпіль», «з бруду, з тліну, з гріхів і похміль, / Захлинаючись стукотом серця».
У нього не поетикальна любов до Батькіщини, а «кетяг болю», що «тужавіє в лють». Кон’юнктурна мода на патріотичні співи про Україну – не для нього, і він їх ще не раз в’їдливо висміє.
Стало можно. І хтось наготові
Белькотать про красу твоїх піль.
А воно вже ж немає любові –
Тільки кість вигризаючий біль.
Але ж «стало можно» й інше: згадувати про «свячені ножі» січових братів (ось же вона, Січ, – поруч, при Дніпрі), відчувати на собі «промінь карого гуляйпільського ока» («Гуляй-Поле, тачанки, чорний регіт баских прапорів»); неспроста ж помічати несмертельну «ще махновську гаву», що сидить на дроті й «заглядає вітру у рукав»; можна заздрити «Стриям і Делятинам»; бачити гору (Монтевідео!) – «хай вона й не про нас, / Хай страшна й недосяжна, але туди ми ідемо». Це, сказати б, інша реальність, данність власного світу, альтернативна до реальності бетонних пам’ятників вождям, сірих пивних і «глевких хахлів», що «зрадою вдавились» (пекучість цієї зради ще не раз озиватиметься в поезії Павла Вольвача).
А що вже немає любові – це не так. Просто вона інакша (від чого ж «кість вигризаючий біль» – хіба не від любові?) й до інакшої України. І образ її такий же таємничий («вихор таємниць»), як і образ омріяної жінки. «Ну як, ну як мені без неї?» Це, власне, і є те, що поєднує всі образи любові: як без неї, без Неї?
І – як часто у високій поезії – ВОНА (Павло Вольвач: «І є ВОНА. Непоказна – та є») не конче підлягає демістифікуючій персоніфікації. За нею завжди мариться щось незрівнянно більше, ніж конкретна постать або величина. І переживається не в реальному часі, а в часі незбагненної душевної пам’яті: «Тебе уже так мало тут лишилось, / Серед судомних, болісних узвиш. / А ти ще снишся, як раніше снилась. / Ти ще печеш. Ти ще мені болиш». Про що це і про кого? У всякому разі – про непозбутнє.
Власне, ВОНА у Вольвача – це взагалі здебільше не якась саме ця вона, не особистість і не об’єкт, це – самодійна магія його переживання одного з вічних чи випадкових дарунків життя. Як от образ, що промелькнув у вагоні електрички:
Вона і так була, як мить,
Метелик, що влетів до льоху.
Не відцвіте, не одболить,
Не перебудеться потроху.
Одна з таємниць народження поезії – сублімація чуттєвого збудження в естетичне самоопанування. Безліч чогось ніким не поміченого, миттєво проминущого „внизується” в душу і проситься в слово. І стає самоцінним поетичним переживанням.
Але є щось особливо важливе, вирішальне для життя. І тоді слово народжується як порятунок:
Живу скам’янілий, між чужими тілами.
Кудись пориваюсь, як у вирій лелека.
Махновської шаблі сирітський уламок.
Друзка трипільського глека.
Таке безлюддя, що скоро загавкаю
На цім румовищі, кладовищі німотнім.
Ночі чорну щоку обпікаю цигаркою,
Життя відклавши на потім.
Та ось затіпаєтся в без’язикому скрику
Рядок – і сплутаю вдих і видих.
………………………………………………………………
І вірш молодий затремтів і напружився
Гнучким і зграбним тореро.
І щось проступає, роз’ятрене і безслізне
Клекоче причаєне, наче зниклі пороги –
Спрага народу і спрага вітчизни,
Хрускіт хребта і жага перемоги.
Збірочку супроводжувала невеличка післямова голови Запорізької обласної обласної організації СПУ „Хортиця” Григорія Лютого, в якій старший поет схвильовано розповідає про враження від рукопису молодого колеги: „…Приходило відчуття, що відкривається поет, якому судилося говорити від імені народу”. Забігаючи наперед, хочу застерегтися: Павло Вольвач говорив своїми болями, і не його вина, що виходило – ніби й не від себе лиш. У всякому разі, в післямові Григорія Лютого є проникливе визначення доленосної якості поезії молодшого друга: „…розчахнутість серця – аж до магми…”
Це те, що ми побачимо в усіх наступних поетичних книжках Павла Вольвача.
Через два роки вже в Києві виходить друга поетична збірка Павла Вольвача, і її назва – „Кров зухвала” – ніби маніфестує оту „розчахнутість серця”. На цей час Павло Вольвач уже повноправно ввійшов в українську поезію, і старший за нього Валерій Ілля міг свою коротку передмову назвати подивовано: „Одразу – в майстри, в підмайстрах не ходивши”. Висока оцінка зумовлена, певно, ще й тим, що Валерій Ілля відчув щось близьке собі – глибинно національне в поетичному мисленні. З другого ж боку, не випадковий і захоплений відгук Миколи Холодного, автора післямови, який побачив у Павла Вольвача „сродне” – соціальний сарказм і гостроту вислову (хоча, скажу наперед, за співзвучності деяких мотивів та інтонацій це все-таки зовсім різні поети). До речі, післямова Миколи Холодного цікава і окремими характеристиками, і уважним поглядом на здобутки (переважно мовно-стилістичні) наймолодшого (тоді) покоління українских поетів і прозаїків. Добре було б зібрати та видати його есеї, публіковані й непубліковані, – ми побачили б незнаного, в чомусь і несподіваного Миколу Холодного.
У цій другій збірці є вірші з першої, але більшість – нові; загалом же в ній знаходять розвиток і поглиблення питомі для Вольвача мотиви, збагачується його палітра, він – „ширшає”.
Він уже в Києві, і трохи по-іншому бачить свою запорізьку околицю та її людність. У Київ ще не вріс, отож зродилися перші розчарування ( „О, столице розчарувань”; „Місто сподіване, місто, що вимріяв, / вмерло сьогодні, Пощезло, Схололо”; „це місто вже вигризли до оболонки”; воно „сховалось в поетах, які вже на цвинтарі”, а людність не якась особлива, а така ж, що і скрізь: „К бісу мрії. Тут просто живуть”. Отож бо!). Глибше осягнення Києва, натомість претензій, ще попереду. Тим часом з”явилася якась ностальгія за бідною екзотикою „посьолка”: „Хай мерехтить тонка моя печаль / Над селищем, що куриться димами”. І сниться рідне місто, але саме вві сні воно стає рідним: „Мені таки присниться місто – / Так рідно буде в місті в тім”. Потреба рідності рідного через підсвідомість стає понад реальністю, і хоч уві сні ми збуваємося своєї пограбованості. Та й пограбоване любимо.
В обшарпанім трамвайному вагоні
Трясусь. Везе туди мене вагон,
Де виростають злодії в законі
І рясно тих, що звались „гегемон”.
……………………………………………………..
І я отут якусь шукаю втіху,
Огорнуту серпанками жалю.
І пекло це – невже таки люблю?
Та що казать – чого б ото я їхав.
Рідний край не відпускає, тримає всім тим, що було там пережито.
А ще крізь туман босяцько-зеківських легенд і чиїхось похвалянь кількістю „судимостей” часом вимальовуються виразні людські постаті з безглуздою, але таки людською ж долею.
Худорлявий, забутий кимось,
Вчора з чорно-білих країв,
Він сміється до когось: „Відкинувсь…”
Хліба білого ще не їв.
А роки пройшли землетрусом
По житті, що було колись.
Все змінилося. Тільки „мусор”
Косо дивиться, як і дививсь.
У заводських „посьолках” було немало такого „блатного” люду. Він наче й не був близький Павлові Вольвачу ні „соціально”, ні за якимись іншими вимірами, крім хіба побутового й часом поведінчого (особисті симпатії, вразливість на „естетику” босяцької зухвалості?), – але був щемливо близький відчуттям людського в утраченій людській подобі. Звідси біль марноти, і за дрібною ціною чиєїсь долі чується трагізм минущості життя, яке з’являється і зникає непомічено і безслідно в світовому плині рутин і тривог. Про цю споконвічну минущість можна говорити й іронічно: „Я не знаю, що там – за межею, / Де горбаті щезнуть і стрункі. / І пощо носитися з душею, / Наче в інших душі не такі”. Або: „Вона, кістлява, всіх колись роздавить. / Прогрес, кохання, ліки, Президент – / Мана, бо всі помрем. Євреї навіть”. Це так взагалі, відписочно або зухвало-хохмічно.
Та інакше, коли це „універсальне” бачиться в особовому і постає в знайомих побутових контурах, – тут чується гіркота неминучості і притерпілість неминучого змирення з нещадною долею:
День такий – ні хмарки, ні півхмарки
(Байдуже – вівторок чи четвер).
Точать ляси кумоньки-товарки.
Світить сонце. А Терьоха вмер.
Вмер і вмер. Кому яка різниця?
Не для того ж літо почалось,
Щоб комусь оплакувать п’яницю,
Що з тюрем приніс туберкульоз.
З церквою на спині, Вася здимів –
І кому від того стало гірш?
Він чотири рази був судимим.
Скажуть: „Ну куди його у вірш?”
Тільки ж під одним ходили Богом,
Хоч по різних кидало світах.
Самогону ми були одного,
Нації одної (в паспортах).
А живуть усі, хто як захоче.
Можна – так. А можна – отако.
І були ж у Васі смілі очі,
І кінчалось прізвище на -ко.
Всесвіт не скінчився, не почався.
Десь когось не стало – ну то й що?
Вечоріє. Жалко мені Васі.
Наче дня, що взяв оце й пройшов.
Як на мене, це свого роду маленький шедевр на вічну тему: по кому подзвін. І як ця тема розкривається на побутовому наче рівні, в побутовій окантовці, в побутових інтонаціях ніби й трохи стороннього, але все-таки зривистого голосу! І чого варті оті гротесково-трагічні перепади смислових і стилістичних висот:
„…Світить сонце, А Терьоха вмер”; „Вмер і вмер. Кому яка різниця?”; „Всесвіт не скінчився, не почався. / Десь когось не буде – ну то й що?”
А воно таки „що” – не для Всесвіту, звісно, а для тебе. Навіть якщо імена на хрестах тобі не знані, і нікого наче й не шукаєш, але ж огортає тебе великий сум утраченої вселенскої рідноти.
Думається про все це і на цвинтарі, і так. Нащо живемо і нащо…„Тьотю Бесьо? Нащо ми вмираєм? / Може, знаєш? То скажи хоч щось.” Відповіді немає. Та й запитання не чують… Хай собі час глухо пливе, йому не болить… Дивує поета – і до саркастичних рефлексій схиляє – рутинна бездумність людська: поводитися так, наче ми вічні.
Хоч би там що, але – „міцно затиснувши в жмені цей світ”, де все одиничне – випадковість, „нарід снує. Чи народ. Чи нарід”. Це вже інша рефлексія. Сумніви не орфографічного порядку. Бо ж то – „тим народом і не пахло”, то – „Хай криві. Хай накульгуємо на ногу. / Пізнаєм по каліцтву своїх. / Та тобі щось шепоче: „Нічого. / Наша правда ще вріже їх сміх”.
Які ж воно є підстави для такого гіркуватого оптимізму і чи є? Те, що був Гонта й досі маряться „свячені ножі”? Що „мрія палею в тобі стримить” („ми ще підем, / Так моторошно підем”)? Але ж насправді чути, як „час скрегоче заступом” і як „вичахають за нами часи…”. Те, що на дідизні – „махновщина на всі чотири боки” („Наша Махновщина – / І моя! – / Будь назавжди. Назавжди не відходь”)? Та чи справді, чи воно, може, обабіч Дніпра „пустеля” – і там, і там, – а козацькі коні б’ють копитами тільки в чиїйсь окремій пам’яті? А ще надії на живлющу снагу самого Дніпра: поки переїдеш моста, наче „стаєш козаком”? Таж і речитатив Дніпра – „марний гімн, проспіваний цій глухоті”, а на небі сходить місяць, на віки „кований в Чигирині”, і „міцні, як смерть, ростуть чужі світи, / Надіям не лишаючи щілини”. Не рятує патріотична міфологія („щезни, щезни моя маро!”); стереотипи „підпільних” уявлень і сподівань потенційного бунтівника пасують перед очужілою реальністю.
Між терпугів очей і спин
Ковтаєш яд чийогось жала.
Вузька щілинка між гардин –
Ото і вся твоя держава.
Так хто там, кажеш, знемага,
Як марилось з твого підпілля?
Юрба сопить і ремига,
І крутить пальцем скроні біля.
І не дражни її дарма –
Слова всихають заповітні.
Нема ярма.Та й нас – нема.
Лише якісь дірки в повітрі.
Однак „мара” не щезає, вона щоразу „скресає і вібрує в римі”… І тоді заздриться іншому, недалекому від нас південному „настояному народу”:
Все тут їхнє – жони і отари,
Не наполовину, не на чверть.
Їхній сміх, і ніч, і жовті фари,
І повітря навіть. Навіть смерть.
А це вже не мара. І так може бути? Може?
Такі невпинні, українні
Лежать світи на сотні верст.
Гетьманське небо в хмаровинні
Тече, черкаючись об хрест.
Бур’ян росте крізь очі смілі
В блакить нових тисячоліть.
Лежать отамани зотлілі
І не дають мені зотліть.
І не дають себе позбутись…
І в цьому – пекучо зобов’язлива, понадособова пам’ять…
Медитативний діапазон мови про Україну в Павла Вольвача широкий і різнорідно насичений, не підпорядкований якійсь наміреній ідеї, а суперечливо збурений – від життя, не від задуму. А в житті – і віра, і зневіра, і надія, і безнадія, і чари, і розчарування, і поривангня, і втома, і затятість, і притерпілість, – та не почергово, а впереміш, у сплетінні й неузмиренні: весь обшир людських станів перед лицем тяжких історичних утрат. Тому Павло Вольвач сам собі суперечить, сам себе скреслює, сам себе втішає, сам собі болить, сам віддається власній (хоч і нашій спільній) „мані”… „І все на світі – Україна”, – каже він (і не просто каже, а на світ дивиться Україною, і в усьому чує Україну: вона „і птах, і грудка, і слова” – „І добре всім – мені і стеблам. / Ані сум’яття, ні страху. / Зомлілий степ. І коник теплий / Сюрчить на теплому шляху”, – цей коник такий само повпред України, як і отой раніше згадуваний сонях, що забрів від діда в „посьолок”). Але є в нього й інше: „Ми ще є по світах. Тільки то вже не ми”. Або: „І що ж радіть, як радиш ти, / Якщо – немає України. / Якщо – минати назавжди”. Або:
Якщо не гнів, а просто, взагалі…
То все це – порохня, брати немилі.
І що не вмерла до кінця – дарма.
Ростіть дітей, саджайте картоплі
І навіть вірші шкрябайте безсилі,
Та вже не квильте, що її нема.
Воно-то „квиліти” доводиться і самому, аякже, сюрчанням теплого коника квиління душі не приглушиш. І гнів нещадимий може бути воланням у пустелі чи свідченням доведеності до краю… Гіркої безнадії… Апокаліптичною фазою „квиління”…
Красиві й сильні, та все – воли,
Що тягнуть долю у ярмах вулиць.
Чого ти хочеш? Жили. Були.
В бандуру грали. Пройшло. Минулось.
Дарма ти мріяв в оцім житті
Про гордий профіль і очі орлі.
І ти причинний, і всі оці,
Кого ти любиш до спазми в горлі.
Таке то діло. І людська в’язь
Байдуже топче смішний чийсь опір.
Відвага, й мука, і кров чиясь –
Все їм виходить в анальний отвір.
Ще ждать століття. Чи, може, шість.
Щоб зрозуміти, що вже – несила.
Та десь же в душах скрегоче злість,
Така, як в тебе, – гірка і сива.
Мотив байдужого потопту безликого натовпу над зусиллями й жертвами тих, хто хотів кращої долі своєму народові, ще не раз звучатиме у Павла Вольвача.
І хоче поет заперечити цей „дефолт”, це наше тяжіння до урвищ і проваль світової історії. І, втамувавши „злість”, пристрасно звертається до якихось, певно, дорогих людей, а власне до всіх нас:
Чи знак який, чи безум – хтозна,
Але – не брат, не сват, не зять, –
Я все вдивлявсь вам в очі тоскно,
Бо так хотілось вам сказать…
Що ми такі – і не інакші.
Що ми – і тільки ми – то ми.
Що біль не мій, а болі наші
Полин прим’яли під грудьми.
Така гірка-гірка наука –
Шукати іскру з-під золи.
А що сказать… Казать – не штука.
Аби лишень відповіли.
Щоб над уламками омерти
Шугнуло марево моє.
Щоб посміхнутись і померти,
Почувши: „Так воно і є!”
…Понад півтора століття тому явлене було українцям Посланіє живим, і мертвим, і ненародженим, в Україні і не в Україні сущим. Когось пропекли вогненні слова, а хтось і грому не почув. Що тут зарадити? Тема вичерпана? Та часи минають, життя інакшає, а в кожного поета може бути своя потреба по-шевченківському поговорити з усією розсіяною в часах і просторах українською (і прото-, і пост-) збірністю. І всю її Павло Вольвач, притлумивши безнадію, зазиває до душевної толоки – з вільним, відкритим порядком денним, бо ж і порозумітися треба, і підтримати самих себе.
Тчуть думки похмурі гобелени:
– Люди! Рядові і Ваша мосць!
Всі, хто був і до, і після мене,
Десь давайте разом зберемось.
У зірок розсядемось на покуть,
Таємниць похрускуючи скло,
Щоб обмізкувать і перекнокать –
Що ж воно таке ото було.
Що крутилось, пінилось, світилось
За законом Ома чи тертя,
Надихало і водило стилос,
Гикало і звалося „життя”.
Спом’янем під галактичні ватри
Те земне, котре любили всі:
Літній ранок, стегна Клеопатри,
Україну й п’єсу Дебюссі.
Та мовчать ті, хто вже ліг до ями.
Ті, що знають. Хоч би хто прорік.
І снують щасливі громадяни,
Так, неначе всі вони навік.
До кого звертатися? „Шось би почати, та багатьом уже пізно” („Пленер-97”). Поетові здається, що це „в’язні на „критці” по колу чи по квадрату” ходять. „На площах чиїсь лопотять промови. / Інколи висмикнеться в електорату / спідня сорочка напівзабутої мови” (!!!), а „по суспільству розповзається бізнес – / слово жирне, наче нафтова пляма”, і сяють „червонощокі пророки”. Реальної альтернативи не видно. „Борсання в гної. І ні життя, ні смерті”. Тільки й того, що „зблискують мрій моїх іскорки незаконні”.
А мрії все про те ж таки: піднявшись понад гнобливу примару, „вервечкою сподівання, білозубі і вперті / сторожко сходяться до Холодного Яру”. І в іншому вірші, поряд: „Сіріє в очах від чекань / І дива. І Нового року. / І кисню незбутніх повстань”.
Але кисню (якого весь час так жадає, домагається поет) – бракувало, хапала задишка, і шукалося хоча б невеличких див. Як не в громаді, то бодай у знаках природи. Ось „будяки-гетьманці”, незламні, у „полинах стоять і кажуть: „Зась!” (ці будяки теж не раз іще показуватимуться). Ось „білі хмари над життєвим дрібом – / Не з Гонтиної всі хіба душі?” І побачивши здвиг у „бандерштадті” (сказано з викликом!), почувши стрілецький марш, що звучить, „як воскресіння”, знову віриться: „Ми є, ми є…” Хоч: „А що там далі – хтозна”.
Ми є, ми є… А як же в тих краях,
Там, де залізо і масний чорнозем?
Ми є і там…
Але які ми там? Як воно там з нашою національною істотою? З особистою відповідністю й відповідальністю? З погляду сподіваного „воскресіння”?
Крута земля димів і збочень
Вгруза в вечірню куряву,
І галицькі пильнують очі,
Чи правильно я тут живу.
А хтозна. Все співаю труби
І рейки в леті на Донбас.
П’ю самогон. Плюю крізь зуби.
Й кажу, бува: „Которий час?”
Та не на хінді, не на ідіш
Дніпро шепоче, і тайком –
Мости допоки переїдеш –
Стаєш неначе б козаком.
Звісно, це не про себе самого, Павла Вольвача, принаймні не тільки й не насамперед про себе самого. Це психологічний фоторобот підозрюваного в неординарності молодика із запорізького посьолку. Хоча й там, де він „прямим текстом” говорить таки про себе тодішнього, з часової відстані, варто, мабуть, брати до уваги і коефіцієнт ностальгії (ідеалізуючу „імлу”), і рольові жестикуляції поетичного слова.
Читаючи Павла Вольвача, бачиш, яку світопочувальну владу мають над ним враження юності, і які предметно-багаті ці враження, і як естетизує він своїм переживанням те, що далеке від нормативної краси, але є такою красою в ореолі рідності, і як, навпаки, „не естетизує”, не підмальовує свій поведінчий портрет, і як плин почуттів диктує йому ритми мови.
Я вже говорив, що „автобіографічні” вірші Павла Вольвача, сюжети його юності (вони будуть і в усіх наступних збірках) дають багато для розуміння того, як народжувалося його слово, що вимагало його голосу і які соціальні та психологічні бар’єри треба було долати. Особистим ставало спільне, яке ще треба було виловлювати з хаосу деградації; стресом ставало суспільно притерпіле.
Коли вже небеса повідцвітали,
Коли протверезіли вечори,
Прийшли слова і в узголів’ї стали:
Бери!
За нежиття. За злість. За особові
В шухлядах справи, сховані колись.
За перекособочені любові,
За всі вогні, що мріли й не збулись.
Поет раз-у-раз повертається до сюжету свого „народження”, бо він для нього дорогий і невичерпний.
Поетове „я” („я” його ліричного героя, речника) – за всієї суперечливості – напрочуд цілісне, у тому сенсі, що його кров спалахує на все переживане і постійно потребує кисню. Кисню гострих вражень життя, „кисню знебутих повстань”, кисню еротичних пригод. Усе воно створює бурхливу симфонію душі, часом і дизгармонійну.
Не знаю, чи можна говорити про інтимну лірику Павла Вольвача („інтимне” в нього все – мірою врази) або про те, що зазвичай називають „темою любові” в поезії. Любов у нього далеко не пісенно-романтична, тим паче не сентиментальна. Переважно жінка приявна в його віршах (принаймні перших збірок) у дещо іншому статусі, в ореолі тілесно-еротичних зваб, часом специфічно конкретизованих. Цитувати можна багато що… Адже живеться „пронизливо” і „серед густо напханих спокус”. Навколо „ходить хіть”. Тільки вимерзлий встоїть. Ліричний герой Павла Вольвача не має стриму, за визначенням, – він спалахує від іскорок жіночої краси (чи зваби?), навіть випадкових, навіть здалеку долетілих. Похітливість? Могло би бути й так. Якби не щирість і безкорисливість цих мимолітних переживань, часто посланих навздогін або в нікуди, цих електричних контактів і зчеплень, без яких закисляться корінці його душі. Але в завихренні імпульсів „крові зухвалої” є і свої константи вибірковості.
…Колись авторка „Дискурсу любові” Юлія Кристєва писала: „Авантюристи психозів, ті, кого називають письменниками, доходять до самої межі, до самого краю ночі, куди наша любов не відважується спуститися”…
Можна говорити про еротизм, широко розлитий у поезії Павла Вольвача; цей еротизм, як особлива вразливість душі, сягає в різні сфери буття. „Твої губи мені, як наркотик, / Розтечуться густі по крові”. Але ж наркотиком по крові густо розтікаються і багато-які збудження від навколишнього світу, від нашої реальності – бо ж то „кров зухвала”.
Вище я казав про заперечення в поезії Павла Вольвача романтичного канону любові. Але, мабуть, це й не зовсім так. Бо любовне піднесення важко уявити без романтичного складника. І чуттєві вибухи не конче закінчуються тріумфом банального сексу. Бувають і тонші порухи чуття. У тому збудженні душі, що народжується на відстані, од випадкового враження, є відтінок романтичного настрою. І навіть хітливість не завжди здобичницька. І є щось неминуще в минущих захопленнях („А мені б навскоси через пам’ять / Взять оце і до тебе піти”). І часом у ставленні до дівчини є щось лицарське чи охоронче: „Дівчинко! Недовідома! Ніч страшна і глибока. / Десь забуття струмує з твого карого ока”. І є звичайна людська потреба знайти свою любов назавжди або зберегти дорогий спогад.
Те, що діється в душі, – діється під акомпанемент ширшого буття, в його спалахах або в його мовчазному супроводі.
„Прийшов і станув морок зусібіч. / І ти стоїш у мене під повіками” (оцінімо силу цього образу!). Світ живе своїм хаосом, але „світ отой і вичахлий наш гріх / Хтось розгляда через небесну лінзу”. І щось гряде, – „…бо он / Зіходить зірка. Кажуть – віфліємська”. Все, що стається, – стається під вічними небесами, і не зневаж його. Павло Вольвач дає таке відчуття „контрольної” присутності вищого чи поетичного в житті без наголосу, побутовим тоном, ніби між іншим: „Кажуть, віфліємська”; „А сніг рипить. Кричить п’яненька Зінка. /Такі діла… На душі і тіла / З нічних небес блакитна світить зірка”; „Я – осьо… Та місяць непорушний / Посміхнувся кутиками вуст”; „Забіліли сніги, забіліли… / Просто так – забіліли і все. / А мені між снігів заболіли / Твоє млисте ім’я і лице”.
Оця манера занурювати потенційні поетизми і небуденне – в природне говорення, з перебивками, спазмами ритму, інколи химерними римами (які, буває, розривають слово навпіл), недомовками, напівназиванням – істотна якість Вольвачевого віршування з його, часом, поетикою іронічної приблизності: ніби набридають докладність мови, статечність пози, плинність ритму, і не терпиться урвати все чимось випадковим, необов’язковим. „Сині спалахи рейок. Морок. Вода тече. / Краплі із крану. І щось іще”; „А в темноті регочуть. Так, що аж тіло терпне. / А в темноті співають. Щось таки життєствердне”; „Розмова – та тепер далека, / Та всеодно, бува, пече: / „…від машиніста до генсека…” // Чи хто там ще?”.
Часом це має характер грайливої невизначеності, за якою – втеча від рутини, набридлої буденщини, не дуже серйозний пошук хтозна чого: „Кудись поїхати б. У Ніжин. / У Ніжин, чи кудись іще”. Ну. припустім, Ніжин – не Ріо. („А що в тім Ніжині? Та хтозна. / На карті – начебто райцентр”. Справді. Але ж є наше Порто-франко – Одеса! Ланжерон. Молдаванка. Фонтан. Тінь Бєні Кріка… І все одно не Ріо. „А душі захотілося – в Ріо. Куди-небудь. Аби щоб не тут”.
Та буває, що оця нібито жартівлива гра в непевне, недомовлене, навмисно неозначене – поглиблює й виповнює складну, суперечливу, не з’ясовану історією ситуацію нашого національного буття. Як оце – за побаченим з вікна вагона:
То глід пропливе, то тополя.
Злетять голуби й горобці.
І поле. А посеред поля
Дві скирти, як два буханці.
Ростуть в „Перемозі” і в „Родіні”
Озимі і ярі хліби.
І наче степи й не запродані,
І наче ніхто й не раби,
А сила лежить наша вкоськана,
Немовби й нема – так лежить.
Дорога до моря Азовського
Біжить собі та й біжить…
Оце і є повнота недосказаного (сказаного недосказаністю), така характерна для Павла Вольвача. Як будуть характерними для нього й надалі і мотиви, і поетика, чітко явлені в перших двох збірках.
Є поети, які весь час шукають себе і випробовують різні свої наявні чи уявні можливості, у щасливому випадку дивуючи нас своєю різнорідністю. І є поети, які, ставши собою, далі розбудовують свій світ за його природним плином. Мені здаєтся, Павло Вольвач належить до цих других. У всякому разі, в наступних своїх поетичних збірках він залишається собою „об’явленим” – у тематиці, мотивах, поетиці. Але це не самоповторення, а самовиявлення, яке не вичерпується, поки не згасає творча енергія. І ми можемо з непослабною цікавістю і втіхою, часом із захопленням, спостерігати й сприймати щоразу нові спалахи поетичної візії.
А книжки Павла Вольвача з’являлися порівняно часто: талант його не викликав сумнівів і знаходив своїх прихильників.
Через два роки після збірки „Кров зухвала” виходить збірка „Бруки і стерні” (2000), і того ж року „Південний Схід” – свого роду книжка вибраного, до якої окремими розділами ввійшли вірші із збірок „Маргінес”, „Кров зухвала”, „Бруки і стерні”. Це справді була поетична маніфестація Південного Сходу нашої Батьківщини з його особливою аурою і особливими проблемами та людськими долями, і вона виявилася такою доречною в контексті потреб нашого національного самопізнання (не кажучи про її естетичну вартість), що невдовзі (2002–го року) з’явилося перевидання (до речі, в чудовому й вигадливому мистецькому оформленні Любомира Медведя).
А „Бруки і стерні” вивершували (на той час) архітектоніку Вольвачевого образу нашого Південного Сходу. Назви збірок і книжок у Павла Вольвача завжди характеристичні. Бруки і стерні (і те, й те – вже як символи наслідків людської діяльності на землі) означують два полюси того світу (урбаністичне і рустикальне?), в якому він ріс і який просив його слова. Цей світ жив і в двох попередніх книжках, але йому далеко було й буде до вичерпання. І поет знову й знову до нього повертається (і повертатиметься).
Краса і занапащеність, рідність глибини і чужість намулу, віра і зневіра, надія і безнадія перемішалися в цьому краї, і це надає болючих перепадів „ритмам” і „барвам” поета Павла Вольвача. Того, чиє дитинство пройшло серед „синів однієї з націй, / Що все ще „не сложилась до сіх пор” (характерне для Павла Вольвача саркастичне подавання мнений русского мира, які не давали йому почутися на своїй землі). У тому „незграбному Запоріжжі, / Котрому в світі рівного нема”. І з якого долинають у його пам’ять не лише дими заводських труб, а й ластівки дівочих очей, і образи земляків та сусідів. Вони наздоганяють його і в Києві, не дають забути… Це також те, що завжди з ним. Було і буде.
Адже Павло Вольвач – поет соціально чутливий. Це також належить до тієї його „розчахнутості серця”, про яку вже йшлося. Згадаймо його Терьоху. Ну, то була особлива, самозагублена доля. А ось інше, звичайніше. Заводське селище, біла хатка, і „з неї вийде якийсь Іван / Трохимович, що живе на одну зарплату”.
Скопає грядку або
Піде в пивну, що з „пєснями”.
Іван Трохимович робе в депо
Або вже вийшов на пенсію.
Оно він пішов. Оно. Доганяй.
По Барикадній вулиці чи Перемоги.
Нехай він мовчить. Мовчить – і нехай.
Та в прізвищі рідне щось в нього.
Ніхто він мені. Ніхто йому я.
Анто…Чи то пак, Трохимович.
І вечір цей, і оте депо.
Та щось мені так, аж не вимовить.
Різьбилися тонко дроти і гілля,
Світилися очі під бровами.
Синіла-темніла жагуча земля,
Обсаджена всякими –овими.
Багато балакать, та все не сказать.
Заходила сутінь од скверика.
Потроху до завтра вкладалася спать
Нездійснена наша Америка…
Звернімо увагу: як ота Вольвачева поетика навмисної приблизності, нібито допустовості, суголосна буденним розмовним інтонаціям, посилює достовірність, створює враження типовості долі й розширює зміст картини, що асоціює з фатумом нашого національного існування.
Або ось таке, ніби неокреслене, трохи ніби навмання, а тому всеохопно сказане:
Поїзд серед ночі. Біля
Міста, села – все одно.
Варена людська цибуля
Тут, і отам, і оно.
Історично трагічне стає житейськи притерпілим: „Так! Це твоя Батьківщина, / Де не по-твоєму так”. Але й ця притерпілість не заспокоює, а швидше ладна породити резигнацію перед лицем недружнього історичного часу:
І не наш ані вчора, ні зараз
Час розхитує людську траву
І застука у скроні крізь галас.
І нащо мені все це вписалось
В долю, в кров і у п’яту графу?
Але й це не остаточне.
Кров перейдено вбрід, і кричи, не кричи –
Не твої тут оселі.
І у спадок тобі – ці блювотні плачі
На веселій пустелі.
І впирається лоб в зраду й смерть кам’яну.
Але брешуть всі чисто!
Розминаєш між пучок пучок полину –
І приходить Вітчизна.
Приходить. Але це тільки початок її буття в тобі й твого буття в ній. Вона приносить купу запитань, на які мав би дати відповідь саме ти. А в тебе відповідей немає, і ти перекидаєш ті запитання іншим, у яких теж, здається, немає. А може? Щось же діється в світі і з тобою…
Там хтось іде крізь хаос і непотріб
І кришить долю селам і містам.
Там диха десь душі моєї погріб.
Душі не видно. Та вона десь там.
Там зелен ряст і кладочка вербова,
І ті, що все не згинуть, як роса.
І молодь бакенбардна і нервова,
Що знає все й не знає ні біса.
Трамвай і переповнений автобус,
Де хтось бубнить – нема її, мовляв.
(Нащо ж тоді писавсь отой літопис
Шаблями і ножами з-за халяв?)
Внизу – кістки, внизу – дими і хмари.
І хто ВОНА? І хто в ній ми, дрібні?
Мовчать пророки. Гомонять базари.
Біліють дні.
Може, роса не та чи сонце не так світить – ось уже не одне століття? Може, нетривкі ті літописи, що писані „ножами з-за халяв”? Може, неспроста заціпило „пророкам”, бо скільки ж можна волати в перенаселених пустелях? Не знає поет, не знаємо й ми. Але знову і знову зринають у пам’яті й у невтишимій свідомості то гетьманщина, то гайдамаччина, то Гонта, то Хортиця, то отамани, то Юрко Тютюнник, то Гуляйпільщина і буйногриві коні Махна… „А серце грає. Козацьке. Таки Козацьке!”;
А є щось ближче до нашого часу? Звісно ж, є… Це вже, здається, видиво із середини ХХ століття…
…Але ж ідуть… Вони ідуть –
Бліді, вухаті галичани.
Який то день, який то рік,
Що очі – зимні і наївні?
Вони за мить помруть навік,
Та шепчуть: „Слава Україні…”
За що їй слава? Океан
Нищоти й безуму. І тільки.
Вона – туман, вона – обман,
Вона – то тільки дим з гвинтівки.
Та на гробках надій і вір
Здригаюсь від терпого права
Шептать собі ж наперекір
Хоч подумки: „Героям слава!”
Це не позичене чи підхоплене патріотичне гасло, на яке, може, не маєш права. Це мовчазне внутрішнє переконання, скріплене драматичним переживанням доль співвітчизників, жертовність яких роз’ятрює сумління.
Любов до Вітчизни не потребує хитромудрих мотивацій, вона або є, або її немає, – це наскрізний мотив поезії Павла Вольвача. А звідси гостре (і гордовите) протиставлення жертовного героїзму обивательській піддатливості та корисливості. Поет нещадно, просто злостиво картає співплемінників, „тих, що в часі і просторі (в”ких там путах) / знемагають м’які, мов зела”, – і, як завжди, переконує себе, що весняні хмарки будуть „знов запліднювать лоно / степу чиїмсь маренням і пророцтвом”, – забувши про безнадійне мовчання пророків і про те, що бунтівний степ давно став, за його ж словами, „вітчизною хлібоздач”… Поет і сам сумівається у своїх мареннях. „І таки проступає з весни / По краях, по задвірках, по схилах / Та молитва німа, /Та примара, якої й нема. / Й чи була? / А забути – / несила”. Це і є головне: що забути несила. Незабутнє, навіть якщо й небувале, входить у життя довгодієвими міфами – історія народів дає багато свідчень на це.
Втім, це писалося не сьогодні ж… І сум’яття залишається. Воно і в нашому національному бутті, воно і в душі поета. Зрештою, воно світове, ширшою мірою. Бо скрізь щось не так. Це ж поетові не просто причувається „незатишність світу незрима” (ну то й що?), – йому „чорні метелики осені – / Круки чи ворони, / Кричать на чотири сторони, / Що у світу життя не вдалося”. Світ-то є, він дихає (часом, мабуть, і сопе), але він „ще вчора розклавсь”. Філософи не вперше намагаються це довести, а поетові вистачить констатувати (іншим разом – щось інше). З поетами ж не сперечаються, їх читають. Отож „і Вітчизна намріяна – то лише грудка, / Що у серці здавен запеклась”.
Уже йшлося про болісну складність образу Вітчизни в поезії Павла Вольвача. Тут можна додати ще один мотив, який особливо відчутний у збірці „Бруки і стерні”. У Вольвача нерідко Вона як Вітчизна і вона як кохана або об’єкт пристрасті ніби перегукуються емоційним наповненям своїх образів, так що часом межа між ними стирається. Зрештою, це в поезії не дивина… Але у Вольвача часом, нібито й випадково траплена, вона всупереч усьому вивищується (інколи) до майже сакральності (Вона) тільки спалахом почуття поета. І тільки цим спалахом (непередбачуваної тривалості) вона може викликати думку про Неї. Або навпаки: приреченість Їй може химерним чином озиватися в спогаді про неї. Можна заплутатися в цьому мерехтінні різнорівневих і різноякісних пристрастей, навіяних „навіженими вітрами” уяви, снів і спогадів. Хоча: чи завжди можна говорити про різність міри цих пристрастей? Мабуть, ні. Поета може запалити цокіт жіночих каблучків десь на бруках, чийсь випадково кинений на нього погляд або, скажімо, не зрозуміло чим мотивований поцілунок офіціантки у феодосійській кав’ярні. Він у постійній еротичній відмобілізованості, готовності „вдивлятися в жінку”, навіть коли „та жінка мені, / Як вівторок, чи черга”. І ніхто не є захищений від його „вдивляння”.
Можна було б іронізувати на предмет такої широти інтересів і такої безмежної „демократичності” інтиму. Але пригадується зізнання Марини Цвєтаєвої: „Когда б вы знали, из какого сора / Растут стихи, не ведая стыда».
Все, на що впало його око (а, власне, його пристрасть, дрож нервів) і що пережилося, – легітимізується в його поетичному слові. І вплутується в пухкий клубок світопочування, до якого неодмінно доточується та, або друга, або третя таїна – як, власне, головна легітимізуюча інстанція:
…Дивлюсь на світ, не тямлячи нічого.
А таїна – за пагорбом, за рогом.
Зникає й манить. І не промина.
„У КИЄВІ”
Наступні поетичні збірки („Триб”, 2009; „Вірші на розі”, 2010; „Судинна пошта”, 2011) Павло Вольвач об”єднав книжкою „У Києві” (2015), додавши ще розділи „Тривання подорожі” та „Сімдесят самовільних пісень”. Як і „Південний Схід”, це також свого роду вибране – вже нового етапу творчості. Мовби звіт собі самому: „А хто ти є, а хто ти є, агов, І хто в тобі з’явився за ці роки…” Мовби сам автор заінтригований своєю еволюцією чи її відсутністю. Таки не просто переїзд із Запоріжжя до Києва, а можливість нового самотворення.
Мислительний симбіоз Південного Сходу і Києва як момент осягнення образу України (і себе самого) дістає нове і ще драматичніше звучання. Постійні мотиви обростають багатьма обертонами, діапазон рефлексій ширшає, сягаючи поетичної філософічності. Але щирість, людяне тепло і – часом – чесна брутальність безпосередності залишаються. Недарма книжка розпочинається розділом „Тривання подорожі” – це й перехід від Південного Сходу до Києва, перехід, що триває і триватиме, доки є поезії Павла Вольвача; це й постійна подорож (поїздом, автобусом, трамваєм, пішки, оком навздогін, мрією, сном) як один із способів поглинання життєвих вражень і реалізації своєї тілесності-духовності. А в подорожах буває важливішим душевний багаж самого подорожанина, ніж те, що трапляється йому дорогою, – воно може зрезонувати не знати як.
Ну і що, що десь там є Америка,
І в пітьмі вовтузяться народи?
Дівчинка, за п’ять хвилин – і Жмеринка,
І тобі в тій Жмеринці виходить.
Зійдеш в ніч. І зникнеш за дрезиною.
І станційні попливуть вогні.
Тільки будь комусь, як ніч, красивою,
І моєю будь – на самім дні.
Цим маленьким ліричним шедевром відкривається розділ „Тривання подорожі”, а отож і вся книжка „У Києві”. Але такий світлий настрій, така чистота естетичного переживання не завжди витримують випробування хаосом вражень та подеколи і власних спогадів.
Будуть нові друзі й вірші про них, нові спокуси, нові поривання й горизонти мислення, нові напруги буття. Київ поставатиме як свідок „загублених таємниць, заповітів забутих ключ / Над розгубленістю дзвіниць, над невизначеністю круч”. Як акумулятор духовних струмів українського буття, його здобутків і втрат, видних і невидних, відчуваних і нечутних, названих і здогадних. Як понад минущістю сущий і незалежний від чиїхось доль. „Вчора і завжди з тобою й без тебе / Київ злітає в повітряні степи / Все нелетюче струсивши униз”. У містичному переживанні його зливаються предметне і понадпредметне, сліди гайдамацьких чобіт і срібні очі відьом, білі гори і дрож неба, що звістує: саме звідси „світу щось по вінця статись мусить”. Не треба й Нострадамуса! Як ото у Гоголя: „За Києвом з’явилося небачене чудо. …Раптом стало видно у всі кінці світу”.
…Ліричний герой Павла Вольвача обдарований незмерклою, багатоємною в часі й просторі пам’яттю. Вдячною до тих, з ким його зводило життя. Хто дарував йому радість спілкування, чи близькості, чи й, на безпечній відстані, випадкового обміну позирками очей, мимовільними усмішками. Тож не одне ім’я він „вишіптує” в багатьох віршах. Жіночі й дівочі вишіптує по-лицарськи, здебільше анонімно (та дехто з обраниць і просив: „Не надо об этом”), зате позивні запорізької братви називає вголос: Колян, Толян, Супа, Бен, Козак та ін. Читачеві вони нічого не говорять, але багато говорить те почуття, з яким їх згадано, і та атмосфера життя, що за цим криється. Не знати, як воно було побутово, але ностальгія зворушує й облагороджує. „Дивні птахи жили у нас під грудьми, / Мінились по футболках, сідали нам на спецівки”. Павло Вольвач (чи його ліричний герой? – Я весь час їх плутаю) не без підстав вірить, що незрима сила вела його, ладного „жити напропаще”, – вела дорогою плутаною, але не навмання й не зовсім напропаще.
Дбав про тебе Господь повітових небес,
Вириваючи плоть з доль чужих і словес…
Дякувати Богові є за що. Все ж могло скластися інакше. Вже у збірці „Триб” читаємо:
Хлопець – на плечах футболка.
Полудня жовте вино.
Друзі в хмелю і в наколках.
Господи, як це давно!
………………………………………
Хлопець. Стороньому зору
Зроду не вгледіти щось.
Та у крові в нього хори
Грізних багатоголось.
Що там надалі? За пругом?
Пасмуги дальніх наруг,
З тих, що не вперше й не вдруге
Пишуться червоно й туго,
І тиховіється Дух.
Можна уявити, скільки пропащих доль було серед тієї „братви” – не з пустотою дружилося ж, і не дарма про них так щемливо згадується. Чому не всім тиховіється Дух – велика загадка, хоч нібито пан-Біг і пам’ятає все, і пам’ятає всіх. А може, саме тому. Хтозна.
А може, й та пропащість не така вже пропаща, це лиш вигадка непропащих (а в пропащості своя радість і свій сенс). Хоч і звертається до них поет: „Милі / милі мої / пропащі”. Бо ось і таке читаємо:
розламалась пітьма
у страхів із-за спин
висівається лет
що нема йому стін
в білий світ входить Він
не лишаючи тінь
і вдихаючи синь переходимо з ним
на східняцький наш діалект
…………………………………………….
він такий на віки
в очі дивиться сироті
посміхається босоті
крізь дірки в небутті
О, ці дірки в небутті! Це крізь них не тільки вряди-годи озвучується „східняцький наш діалект”, а й узагалі прозирають клапті вцілілого буття і залишають загадки, змушуючи шукати зв’язків наче й непов’язного. „Як мені пов’язати цей день / з моїм другом Козаком / що помер уже рік мабуть тому / чи вбили / як мені Козака / або Супу пов’язати з Юрком Тютюнником?”
І вони, і Толян та Колян, і їх же не зчесть, знати не знали ні про Юрія Тютюнника, ні про подію, яку Павло Вольвач називає „поразкою мого командарма”, ні про що, за цим мислиме, і були вони в усьому зовсім, чи не безнадійно, інакші, – а проте „тремтлива світлотінь” пов’язує їх у „видиві” про Україну – „ту, про котру їм ще не говорили”. Саме так! Навіть коли й говорили, то вони ж не чули. А якби?
Може, це мрія про братство незнаних одне одному, кого породить українська земля з Божого благословення, як воно хотілося думати:
Хтось іде. По батькові? По імені?
Ніц не знаю. Та таки брати мені:
По горбах, по греблях, по крові –
Що безсмертна – мертві чи живі.
Хтось іде… Бучини. Граби Вівса.
Супокій… А з хмари-покрови
Списи позаобрійного війська
Піднімають військо з-під трави
.
Зауважмо, що „хтось” ішов не просто так собі, а з узлісь і з долини, „трав не підминаючи”, мало не біблійно – по морю яко по суху, що, разом із хмарою-покровою та списами позаобрійного війська, створює характерну для поезії Вольвача багатоємну картину-алюзію. „Звісно – химерія”, – визнає він іншим разом. – „Але без неї ви всі помрете”. Без віри в те, що „Знов по обидва стає береги / тайного степу кров затамована”.
Той же мотив спростування самоти приреченства, мотив глибинних незнищенних сил, під спудом видимої знищеності, мотив покрови горньої снаги – і в потужному вірші, знаменно присвяченому Василеві Герасим’юку.
…Там, де зміліли шрами ножові,
Де майже всі зробились неживі
З тих, що заповідалися братами.
І самота такої глибини,
І тиша з тиш – вчуваються тони
Підземних кровотеч і горніх русел.
Посходились в одно, над злото бань,
Всі басамани спроб і осягань.
І заплелись в лілово-чорний вузол.
Із грізних піль, з таємних сновидінь
Урочих наснувалося промінь
(летючі тіні – маєстати наші)
……………………………………………………
Діткаючись полічених волось
Шепоче хтось (о ні, то не здалось…)
Що кров твоя таки не самотинна.
Знов-таки біблійна алюзія: полічені волосся… Неважко здогадатися, Хто вишіптував-піднімав із глибокої самотини.
По-інакшому, хоч і в тому самому історичному контексті, несамотинність крові знакується в трагічному вірші-коментарі до фото 40-х років з Галичини : „У світлі колючім чота стоїть, Немов оскарження тліну”. Цим юнакам скоро загинути, і вони це знають. Але „…весело ставши так на сніги, / кров, що повибита до ноги, / вдивляється в порожнечу”. І все-таки це – потужне оскарження тліну. Затятий виклик силам знебуття. Безмовний заповіт нащадкам. А вдивляння в порожнечу не марне. Можна щось убачити. Щось учути.
І саме те, що „звідусюди тягне кревні ниті”. Поет їх чує: „Ось”.
Наслухай: дотлілу оболонь
Живить гул із сподів незатвердлих.
Невловимо – так, як біля скронь
Завитками в’ються кращі з мертвих.
І вустами куль і межиріч
Шепотять.
А луни – у крові нам.
Адже Україна… Адже ніч…
Невловимо?
Дарма.
Україна.
Навіть коли її не бачать. Не чують. Не називають. Усупереч усьому. До кого ось це нібито безадресне (бо не потребує адреси) звертання?
Ні небес, ні судин не змінить, не змінить.
Ну зійди із глибин, об’явись навмання
Із бездонних мовчань, на усі на світи,
З віри, з кулі в очах – звідки знаєш – зійди…
Косиною дощі десь падуть навздогін,
У запалості щік, у загін чи загин.
Де просвіток сія між тканин світових
Проти глузду світил. Проти тих і отих.
Розпачливе? Безнадійне? Але вище вже було сказано, як Хтось побачив нас крізь дірки в небутті. Може, знову небуття протреться на якихось історичних згинах?
Хмари дибляться. Йдуть до Дніпра.
Небо скраю продряпали пазурі
(З отакого комусь би якраз
і зійти, і сказать, як до Лазаря.)
Та поки що пусто. Антракт.
Німота… Тільки рухи пітьми.
Тайні гирла і русла приховані,
де прогледжена міць неврахована
собирається, як до корчми.
Знову старе? „А ходім голото а ходімо / хто там /заснуємо січ…” Знову гайдамаччина, знову отаманщина, знову махновщина і т.д. Правда, тепер надія, що „…мов з лети – з’являться по черзі / із гайдамацьких плетив – натхненні лейтенанти”. І „даль стискається вмить – хоче в зграї, а хоче в полки”. Хай так буде… Бо роса на сонці як грілася любісінько, так і гріється. Її навіть прибуває… А проте:
Сни нові стирчать в новий горизонт,
йдуть до нього, ковзаючись, мов по насту,
до далеких вогнів, до темногорлих змов,
прірву смерті латати промінням братства.
Це один із питомо „вольвачівських” мотивів: проміння братства (не лише горизонтальне, а й вертикальне) протистоїть прірві смерті й забуття.
Наступна збірка „Вірші на розі” (на розі запорізької і київської напруг чи посеред крутежу напруг?) знову показує, як постійні і життєсутні для Павла Вольвача мотиви самочинно обростають новими й новими обертонами, являючи свою невичерпність.
У Києві запорізький „хлопець” обжився, став своїм, поступово вріс у київську літбогему, і дивись – уже „бува й столичні демони / До запорізьких мружаться чортів” . Але в благословенній кав’ярні, що на розі Прорізної та Пушкінської, ранги урівнювалися. Згадав я оце високобогемну кав’ярню на розі – і подумалося: а може, звідси й назва збірки: „Вірші на розі”, – а я ото знічев’я видумував якусь вивищувальну мотивацію. А може, і не знічев’я. Бо ж богема таки себе міфологізує і містифікує. Усяка і завжди.Тут своє братство, не згірш запорізького (посьолкового), пивного чи ще якого. Своя магічна романтика, з апеляцією до вищих сил.
Вийшли в гору, над узвозом сіли
Нарізно, як діти різних паш…
А довкола пагорби тремтіли,
Мерехтів наш Київ, що не наш.
В золотому, тихому тумані,
Де нараз немов не стало слів,
Та гойдались чаші тонкостанні,
Сповнені трояндами голів.
Мали кожен світлі замороки,
Тішились, що трохи не такі…
Мали світу злото все і трохи
Гривень по кишенях піджаків.
Потім тисли руки… За хвилину
Площа стерла звуки підошов.
І за кожним той, котрий єдиний,
Назирці та нарізно пішов.
Так воно було чи ні – не нам знати. Але так воно почувалося і так входило в долю. І в поезію.
Одначе київські пагорби не все тремтять, і не все мерехтить побачений з їхньої височини золотоверхий. А Київ зблизька, поза богемною романтикою, як і поза космологічним і геополітичним туманом, може бачитися і цілком мирським: „Буває соняшним. Буває темним”.Та хоч би там що, а „звихряться над Києвом на чотири сторони / вітряні химерії, та все в одну”. І ще: „… незримі течії текучі / На Луг, на Базавлук, на Низ, на Степ”.
Авжеж, ні мани, ні химерій, ні незримих течій не позбутися; воно „і не є, але й не мина”. І не знати, „чом вчепилося це мене”, – „з цього світу і з того / Україну казать”.
Україна весь час повертає до Києва, чи нашого, чи навіть ненашого, а Київ (як і Степ, як і Дніпро, як і запорізький Низ) – до України.
І дівчинка у вагоні поїзда заговорила „найпекучішою мовою світу”:
Оно річка, – так і сказало те дівча
років дев’яти? десяти? – не знаю
за вагонним вікном смеркалось
так, річка, –
села з цигарками у рукавах
зрушились до ріки на вечірню.
річка оно, – нібито щось згадавши, дихнуло
з іншого берега
мартенне місто
поначіплявши як запанілі негри
золотих ланцюгів
позверх одежі.
річка оно… сяду й буду дивицця…
сказала дівчина
найпекучішою мовою світу
казало золотоолійне містечко оріхів
куди вертався клас із столичної екскурсії
казав мій батько небесами йдучи до села
у степу над нічною прірвою
і казало повітря
і дерева й десантні полки.
…Дуже хотілося б дихати таким ото повітрям. І щоб його вистачило на всіх. Може, в цьому надія?
Та не забуваймо, що читаємо поезію, а не якісь політстратегеми або щось світоглядно концептуальне. А поезія говорить відчуттям рідної землі, вибухає національною пам’яттю і дає животворні імпульси, а не минущу програму дій. Принаймні така поезія, яку маємо у Павла Вольвача.
…Останньою збіркою, що ввійшло до книжки вибраного «У Києві», була (2011) «Судинна пошта». Збірка саме під такою назвою неодмінно мала з’явитися – бодай з огляду на те, що іменник «судини» та різні його означення посідають у лексиконі поета аж надто помітне місце. Звісно, тут не анатомія, а психологічний чинник: той вимір тілесності, що визначає енергію особистості, – принаймні, як це виглядає в ліричного героя поезії Павла Вольвача. Більше того, тут ніби сягається й високих духовних станів. І, скажімо, коли почуваєш себе заживо присипаним під руїнами власного дому (національного) або коли «сам ти для себе / не важчий, ніж зблиск павутин»,
то раптом виходиш за власні межі –
Триває незримий розподіл.
Могили і попіл.. Та потім,
раптово так, волею Божою
в Холодному Ярі, десь там…
Клітиною кожною,
судинною поштою –
уловлений вихор підстав.
Тобто, судинна пошта – це твоє понадчасове і понадпросторове спілкування з минулим, сучасним і твоїм маревом майбутнього, з друзями в житті й поза ним, з людом знаним і незнаним: це – «співтремтіння». Здатність його вловлювати й резонувати – великий і нелегкий дарунок долі, і поет знає, що недарма «дві сині торби справедливості / на скроні кинуто мені». А це вже приреченість на болісне випадання з дійсності. Бо ж…
…дійсність всесильна
Не визнає ані слів, ні зусиль.
Їй ні до чого тюрма пересильна,
Смерть, і рядок, і якийсь там Василь.
У поетовій душі точиться змаг віри в своє покликання з відчуттям своєї малості перед сліпою дійсністю, для якої немає нічого дорогого і вічного, – але вічне все-таки промовляє навіть з товщі промочених – слізьми поколінь – попелів забуття:
Судилося слово, коли
подібні слова до золи.
І де? – де над виморним пилом
лягли всякі інші пили..
Нехай. Ти все чуєш вночі.
Пливуть поїзди, як вужі.
Вторують: постане із пеплу,
із решток чиєїсь душі.
Що постане? Хто постане? З незгаслого попелу чиїх душ? Поет не каже. Це той випадок, коли він мовчить Україною. І мовчання те вищою мірою «резонансне». А ось він говорить – говорить розпачливо і стражденно, але й гордо, наче на прю з тією всесильною дійсністю ставши:
Усе твоє, як є… І синява нарозпаш
над Києвом – отак, як вирвашись з-під нив.
Знакує небо нам, високе, ніби розпач,
яка ти справді є… І ми які під ним.
А ще оті, оті… Хто снігом став, туманом…
У степовійй сльоті
їх душі бродять десь –
хто з віршем, хто з наганом,
в острожному взутті.
Без них тут сіють-жнуть. Байдужіють…
Голосять.
Така двонога глуш і впевненість могил.
Отак. Але ковил торкає вітер косий,
від херувимських крил.
Десь посміхнуться. Десь…
А хтось назветься сином.
Неплотяна рука
веде, як і вела. «…І розум мудрих гине…»
Я знаю – ти яка.
Одначе, мабуть, і не все знає. Навіть про себе – де він в Україні: «І не знаю. Та з нею / Я й не в небі, але над землею». Все жде, що «світ цей зміниться в червні –іюні, / Щоби твердь, щоб нова, із імли..? // Чи коли?»
Справді: коли? Вічне запитання. І нікому не дано знати. Єдине залишається: «тримати голову пряміш». Це – кредо.
Ліричний герой Вольвача, хоч трохи й хизувався родичанням із запорізькою «братвою» (а потім і київською богемою), все-таки уникає остаточної прив’язки до будь-якого клану – чи то блатного, чи то літбогемного: «знаю – не їхній»; «Я прийшов не туди і не звідти, / Переплутавши долі і назви». Щоб не піддатися примусовій визначеності, ладен «запрягатися у вітер», хоч часом «віриться в мавзер». Мабуть, «мавзер» – це дарма, а от запрягтися у вітер – це цілком реально, і відповідає вдачі ліричного героя Павла Вольвача.
З цього останнього – його хвилеве, раз-у-раз, тяжіння до неокресленості, навмисної приблизності, з натяком на припустиму багатозначність (що керовано порушує загалом рішучу ходу його мови).
«І так п’янить мене слово «десь», – не то виправдовується, не то похваляється він. «І вслухаюсь на морозі / До биття живих сердець, / Що десь є в Кривому Розі / Чи в Одесі, може, десь». І ще багато чого є десь.
Та хіба тільки «десь»? А «хтось»? А «щось»? А «когось»? А «кудись»? А «чиєсь»? А «чомусь»? – і т.д.: прямо парад неозначених займенників. Приклади такої навмисної, ігрової неозначеності можна наводити й наводити. В одних випадках це визнання неважливості конкретизації, в інших – неможливості її через нез’ясовансть явища, проте часто – вказівка на його банальність, типовість. Або, навпаки, незвичайність чи надзвичайність, фатальність. Це один із виявів Вольвачевої поетики недомовлюваності. За нею – сприйнятя життя, світу як неостаточності, нез’ясованості. «Щось не скінчилось. Щось не почалось»; «Як воно навкруги недоказано все, / Як воно непочато»; «Багато балакать, та все не сказать». Але сказати так, щоб за сказаним було несказане. «І все уже є, хоч нічого й не сказано» …
Вольвачеве слово не задовольняється окресленою йому в тлумачних словниках семіотичною територією; воно не схильне до коректного поводження, експансує, заскакує за чужі межі, вдається до ігрової жестикуляції, робить химерні міни. Ось якомусь слову заманулося звернути на себе особливу увагу, і воно перебігає дорогу іншому (може, йому на виручку): «Прибуває синява груди під», – і з цієї загарбаної позиції римується зразу з двома: «Куці тіні біжать услід» та «Червоніють одноземельці в світ». Або: «У столиці світу чи в одній із (…) Розібрати важко. Тиша. Узвіз». Або: «…Щоб раптом залітати десь аж у…/ І сам собі кажу своєю мовою, / Бо, бачте, вірую… А вірую – й кажу»… Такі римотворчі рокировки зустрінемо чи не в кожному другому-третьому вірші. Вони заразом і ритмотворчі, і смислотворчі, несподіваним чином оновлюючи, увиразнюючи думку, наголошуючи щось найважливіше: «Городи прямокутні / По обох берегах. / Та незнане майбутнє / На незнаних ногах / Обпіка печією / Чи з надією, чи з… / Нижче за течією / Теж немає вітчизн».
І ще чого тільки не придумуєтся (власне, воно саме собою виходить, в азарті мовлення), щоб електризувати віршову тканину, розбурхати «текст». Можна, наприклад, якусь службову частку підвісити в повітрі, щоб погойдалася без підпори: «І питати не (хай воно страшне)»; можна прищемити якомусь слову носа, щоб заскімлило, або й трохи відкусити вуха: «І хай хтось упаде чи спиниться, / Але послухайте, послу… / По ній, по ній Христові йтиметься, / По ріллях, по Дніпру, по склу…» Такі лінгвістичні ампутації теж не рідкість у віршах Павла Вольвача.
Разом з тим йому буває властивий карбований ритм (навіть якщо зривистий) – вигранений щільною іменниковою кладкою (рідше прикметниковою або дієслівниковою): «Їдальня. Квіти. Пошта. Курс валют»; «Дим. Недопалок. Чарка. Стегно»; «Цвинтар. Помийниця. Табір»; «Смоляне. Лілове. Жовте. / Барви. Гра. Вікон рої»; «Братва. Асфальт. Недопалок. Осот»; «Люди. Спини. Кожен. Всяк»…
Такі переважно іменникові блоки-колажі можуть не мати прямого стосунку до сюжету поетичної новели або змісту медитації, але вони – наче камертон, вони «задають» ходу подальшій імпровізації, створюють враження перебування в дуже різноякісно насиченому, контрастному, розбурханому і клаптевому, аж до хаотичності, світі чи середовищі, і, одначе, стверджувати вольовий темп розмови про навколишнє й позанавколишнє та ілюзію його чіткої контрольованості свідомістю. А ще в цій розмові часто імітується – в гострих ситуаціях – не то діловита, не то знервована уривистість і нерідко вчуваються інтонації гордовитої категоричності: сказав – і все (резолютно, як говорилося на Галичині), – інтонації, винесені чи не з часів розборок з братвою: «Ну, та нічого. Гірше не буде. / Раз – і уже»; «Світу хода на мікрон не порушиться. / Вибув – і все»; «Птахи з усіх відлетіли. Повідлетіли – і все»; «І я про те»; «Сам я – ну що ж?»; «Чуєш, Уляшо, я зараз оговтаюсь. / Щас.» Це останнє – з вірша «На смерть Ульяненка»; тут оце спазматично видихнуте «щас» виражає всю глибину переживання втрати друга…
Збірка «У Києві» закінчується розділом «Сімдесят самовільних пісень». Усього Вольвача прочитавши й перечитавши (потроху, бо багато його підряд не вчитаєш – кожен вірш як насичена новела, і на ньому спиняєшся), – прочитавши й перечитавши, хочеться сказати, що це вершина його творчості. Але так не скажу, бо, по-перше, всі попередні вірші не винні в цьому й не знали, що будуть ще сімдесят самовільних, і ми не знаємо, скільки й чого буде ще.
Отже, сімдесят самовільних. Може, й пісень . Бо «музика – залишається… / Навіть – така». Чому самовільних, як саме? Може, тому, що вони вільні від усього, що могло заявляти на них свої права, що ними хотіло промовляти. Тобто, все воно є, від нього нікуди не дітися, – є Запоріжжя, є Дніпро, є Київ, є Кодак, є гайдамаччина і гуляйпільщина, є вся Україна, і є дівчата або й жінки, всякі жінки (ой, усякі! Але всі благословенні). І є «судини», «вени», «кров», «кисні». Є «зради» і «гріхи». І багато чого іншого, названого й неназваного, про що йшлося і не йшлося. Але все це не самовладне в поетичній пристрасті, а підвладне «тремтінню тремтінь» світу. Більшою мірою, ніж раніше, вирішальною мірою.
Світобудова, пронизана дрожем,
все перекочує дивні клубки.
Все так заплутано. Складно і просто.
Котиться час, як цистерни по мосту,
і позасвітні димлять цигарки.
Люди… І влади… Міста і мости.
І, придивившись, якщо з висоти, –
тип, що скривився на світопорядок.
Господи Боже, я грішник – не зрадник.
Господи Боже, як можеш – прости
Певно, той «тип», що скривився на світопорядок, – це він і є, ім’ярек. Бо хто ж то бурмотів: «Усе не так. Тим «не» немає ліку»? І хто ж то зневажає навіть гравітаційне достоїнство Землі: «гравітація недо-землі. З гравітації вилом» – і не пожалів ані Всесвіту: «Всесвіт – місце глухе» – і взагалі «у світу життя не вдалося», «світи вдалися злими»? І в кого ж то так переплуталося грішне з праведним, і хто так боїться гріхів та зрад («…всепроникні гріхи – по роду – / Крові і зради») , і в кого то стільки претензій до світу і водночас прийняття його дарунків та й хапливість до деяких його специфічних принад?! І чий то «гучно грюка геном / Пеклові в брами»? І хто ж то «вірив зміям / Числа тим зміям несть», а ще й дивується, що в житейській товчії «не стрінув Назорея / Усе варавви більш»? І кому ж то – одначе, всупереч усьому – здається, «що зі звинних кілець гріхів / хтось тебе вивільня», – і вивільнить, хоч би там що:
тебе що все при ділах
з юрбою зі світом в тон
де знову хтось так в молодих тілах
немов – ні смертей ні втом
отак приходиш до тям
життя життям а чуття
таке: над низинним серцебиттям –
ритм іншого Серцебиття
Це інше Серцебиття не раз вчувалося в поезії Павла Вольвача, нерідко криючись у низинному серцебитті і залишаючись неіменованим або й зовсім приглушеним каламутними потоками буття («Нагортається час, заглушаючи серцебиття»); тут же його чистий ритм усе-таки перекриває ламкий ритм отого природного серцебиття. Але буває, що вони якось співдіють – сакральне проступає крізь земне, за «низинним» прозирає високе. Може, це тільки сновидіння, в якому все безладно перемішане?
Кут зору звичний. Не такий, щоб аж.
Автобус. Тиск. Бретелька. Татуаж.
Переблиск бань у вранішній пейзаж.
Та свисти трас. А все – одним масивом –
У кисні-сні, накинутім на сниво.
Не обертайтесь, дівчинко… Поїдем.
Час – це як смерть, розведена повітрям,
Де тільки шепіт Духа і Отця,
Та Сина – ніби луни перевтілень…
Пір’їнка-хмара золотаво-біла,
Осокорова – у зеленім вся.
А плин пливе, де як не гріх, то злочин.
Де якось так, серед міських пустель,
Плече дівоче розбавляє розчин
Омани, задрапованої в синь.
І за напливом дмухають напливи,
Крайки об’яв ворушать янголи.
Пан Фрідріх задивляється натще,
Як в темряві чиєїсь голови
Зійшлись потоки – небуття і дива.
Між ними коливається плече.
Плече, як було заявлено, дівоче. Але мало не сакралізоване: воно втислося між небуттям і дивом, розбавивши (киснем?) оману, тоді як зловорожий час смакує розведену повітрям смерть…
Така вже випала ліричному героєві (скажемо обережно) поета Павла Вольвача планида (насиченість киснями, вишнева кров, кров зухвала, папілярні лінії, венозні відозви, судинна темрява і судинна пошта, дрож, спазми, треми, підшкірні струми, понадзусилля крові і шкіри, нерви, пристрасті, полум’я і т.д. – читай його поезії), що весь широкий і так безнадійно переплутаний світ для нього ще й приправлений, огорнений маною жіночих (дівочих) чар або й приманок, та й чи не власним сум’яттям («справа світлі сновидіння, зліва – гріх»). І все воно для нього нероз’ємно злите водно, – спробуй щось сприйняти, а від чогось ухилитися. Світ оптом, не вроздріб. Не на вибір, не на смак.
В неприхильну осінь гойднулися квіти.
Сірі, стирчать висотки. Сиза труба.
Срібла у черні листу шукає вітер.
Плоті жарка спокуса також трива.
Тихо іде. Крилить волоссям.
Наближається «Цок» – підборами-«цок».
І між нею й мною, на тлі хмарочосів,
Напинається тривожний зв’язок.
Коливається, пливе над трубою,
Тягнеться до зупинки від вій,
До вибоїни погляду. О, скільки тих вибоїн…
Ще й розколина світу, з Дніпром по ній.
Та, котру любиш просто й нізащо.
Її незриме світіння. Сяйво. Гало.
Це така натхненність, така пропащість.
Це за щось – ніби кращим. Що б не було.
Видиво, що між сентиментом і гротеском (він завжди «рятує» Вольвача), розряджається чистим ліризмом щасливості. Але й це минає… І приходить «низинне». А як високе, то й трагедійне. Здебільше все оптом і перепадами.Або й упереміш. Щось меркне, щось спалахує.
Та є й те, що не минає – навіть як минає – і не мине. І навіть коли «провалююсь у себе, як під лід», над тобою «вчувається погляд, без зла і хосна» (Погляд – він не раз мимоволі вловлюється), і стає захищено…
Зла нема. Пітьму загородили.
І, незримий, поруч Він стоїть.
Тепло звідусюд. Ізсередини.
Серце й те – немов з усіх сторін.
Та перетин в кров’яних накрапах,
Де цвяхи й долоні по краях…
Господи, спасибі, що потрапив
Я під той немислимий розмах.
Що стою в трагічній Україні,
Й чую, крізь вселенську тишину,
Як ростуть нові її склепіння
В безкінечність, на звізду ясну.
З цим і пребудьмо.
Жовтень 2015