Ярослав ОРОС
Життя на високогір’ї значно відмінне за те, що онде по схилах стелиться, мов повзучий на вітрах жереп і щоразу нижче за околишем уже щільного пралісу непомітно переходить у різнотрав’я плоских заземлених долин. Життя на високогір’ї позначене сяйвом Будди.
Виявляється, що коли-не-коли, а зрідка, високо в горах появляються лики святих. Таке, хоч стій, хоч падай, виявив я минулого літа в Чорногорі. Не вдаватимуся наразі глибоко в оптику (мовляв, я вдарився в забобони щодо ламаних сонячних променів тощо), а довірюся щиросердечно дотепному генію Ландау: «Головне у фізиці – це вміння зневажати!» Давайте зневажати фізику й називати речі такими, що їх сприймаєш сам.
СТЕЖКАМИ ЗАРАТУСТРИ
Отже, Закарпаття – той край, що на вододільному Карпатському хребті належить політично-патріотично-поетичному світові. Його, високогірний закарпатський край як Бога, майже ніхто на Закарпатті, хто вміє думати, серйозно до уваги не брав, позаяк високогір’я вельми складне для того, щоб його осмислити. Бралися, скажімо, за те «не сямтешні»: І. Франко та М. Коцюбинський (фахово). Решта – нуль!
Результат од фахово-художніх дослідів І. Франка та М. Коцюбинського – є. Їхній геній проник на здоровий організм Галичини та Середньої й почасти Східної України. Закарпаття, на жаль, дотепер брикається, мов апендикс у здоровому українському художньо-містичному оргазмі. «Тіні забутих предків», виявляється, для закарпатців, майже нічого не важать! Імпотенція мордує творчих закарпатських чоловіків.
Та й Говерл[я], на жаль, Ужгород і Мукачів собою не гріє, позаяк перелічені міста краю прокляті на віки отим слов‘янським мадяроном Сашком Петефі (по батькові й матері він слов’янин), а що вже казати про Олександра Духновича, якщо, скажімо, нинішні третьокурсники філфаку УжНУ не знають, хто ж такий він, «будитель» для русинофілів! Ужгород і Мукачів нині вважаються циганськими обсерваторами в тім‘ї України (Тут цигани вбивають циган). Про се вам скаже будь-хто на київському Хрещатику з свідомих українців, якщо мова зайде про Закарпаття як український «просунутий» край.
Одне слово, ідеться про те, що минулого літа на межі Закарпаття та Івано-Франківської області я ходив, мов по перині, ісландським мохом в околицях Говерл[і] й відчував себе причетним до Великого дійства! Настає нова доба. Доба Дінапра! Очищення від скверни.
МЕХАНІЧНЕ КУРЧА
Нині таку бавку вдень і з вогнем не знайдеш, аби вміщалася на дитячу долоньку, а другою рукою маля могло б невеличким ключиком іграшку накрутити та потішитися з того, як механічне курча підстрибує на підлозі, ще й раз-по-раз дзьобає. Нині фийдер (пружина), що запускає в рух будь-який механізм, не в моді. Нині значно вдосконалилась наука, а заодно й дитячі іграшки. В моєму віці, даруйте, притаманно, споглядаючи за сущим, порівнювати його з власним минулим. І пригадалося на те механічне курча. Бляшане, пофарбоване, ще й лаком покрите. Блищить. Але ж, що прикро, допоки його не «оживить» дитина для своєї ж утіхи, курчатко саме не поворухнеться. Такий собі мертвий блік на бляклому тлі. Забава в потемках. Як кажуть у народі: «Чим би дитина не тішилась, аби не плакала».
На моє покоління випали разючі зніми, що трапляються раз на дві тисячі років. Один світ у муках конає, другий у тяжких потугах ніяк не народиться. Перебуваємо у невизначеному міжчассі, допоки на небі паруються зірки задля наступних поколінь. Які ж вони будуть ті покоління, ніхто наразі не знає. Від Аляски до Чукотки. Того не знають ані в Москві, ані в Брюсселі, ані в Нью-Йорку. Навіть доморослі псевдо-віщуни, що пнуться на люди.
Хіба що в будучність майбутніх поколінь утаємничений той, хто справно виготовляє дитячі бавлінки. В гуцулів такого майстра колись називали – сточник. Мастак-різьбар. За що не візьметься, горить у руках. А ще він і на дуді грець, і вкрасти мастак… Одне слово, майстер на всі руки той сточник.
Недавно зустрів такого в Чорногорі. Він просив його не називати. Живе самітником і на дозвіллі виробляє з дерева, сиру та глини бавки у вигляді людей. У дерев‘яні хвігурки ще вміщає власноруч зроблені хитромудрі машинки, що приводять у рух іграшку. «Той, – каже, показуючи пальцем на кожен з своїх виробів, – буде злодій, а он та – курвою, ся – трібною ґаздинею, а онде той лайдак повік брехатиме, як пес».
Невже, подумав я, від сього сточника в далекій гірській пусті й насправді залежить усе людське життя на благословенній, укритій струпами цивілізації рівнині!
РОЗМИТІ КОНТУРИ
Хто свій, а хто чужий – тепер не розбереш. Усе переплелося, мов павуки у банці. Затісний і герметичний, виявляється, сей світ. Ущільнений під мікроскопом між бігунами (північним і південним полюсами). Його можливо розгледіти хіба що високо згори, коли ідеш, скажімо, перениззю, між Петросом та Говерлою.
Petros, як знаємо, перекладається з румунської – камінь, а Говерла має два означення: румунською Hovârla – важкодоступне сходження, а давньоугорською Hоvаr – снігова вершина. Одне слово, десь так тлумачаться найвищі символи українських Карпат. А втім, не вдарятимуся наразі в ономастику, коли на тебе дме (дія переходить улітку) звідусіль рвучкий пекучий вітер. Аж шарпає – куди попáдя! Ти ж уважно дивишся під ноги, аби не спотикнутися, боронь Боже, на вістрюватому ґруни об гоструватий камінь і не полетіти сторчма головою в пелену невтішного дна.
Зосереджено перебираєш ногами, хіба що злегка міркуєш про щойно покинутий Petros як чоловіче начало та неквапом наближаєшся до жіночого війстя – Hovârla. Раз-по-раз зустрічаються тобі на ґруни невисокі міцно вкопані в камінник стовпчики: нагадують, що колись тут пролягав чехословацько-польський кордон. Кордон, що роз’єднував о д и н народ. А вітер дме, свистить, неначе наспівує басом з опери «Фавст» Мефістофеля. Вітер густий, пронизливий, але помірний! Не валить з ніг. І ти – ідеш!
А в пониззі видніються розмиті контури. Кінець, або ж початок світу. Й видніються ген там далеко-далеченько комірки фейсбучного світу. Й у тих заярмлених самотністю комірках життя вирує поміж селфі, постів-перепостів і блошиних букв.
ЗАРАТУСТРА ПЕРЕБРАВСЯ
В КАРПАТИ
Я бачив його – того орла Заратустри. Літнього надвечір‘я, на одному з безлісих верхів, що розмежовує скудні угіддя двох сіл. Ґрунь – рівний, вузький; схили – спадисті, бокаті, мов роздута спідниця тлустої баби. Картата, а мо‘ в латках та спідниця: полями, гайками, чагарями та смугами-клаптями хирлявого після невситимих вирубок (незнищенного попри те) лісу.
Завше, коли іду у гори, беру з собою сокиру як вірну супутницю. Не так обух і вістря її гріють мене, як саме топорище. Замашне, тепле, заяложене до сліпучого лиску. Закинеш її, вірну й надійну, на плече, і чуєш наснагу. Той, хто іде в гори не задля розваги, бере з собою сокиру.
Спершу я почув на ґруни його – того орла – рвучкі помахи велетенських крил й аж потому побачив неймовірного птаха, що через мить розчинився у кронах хирлявого, та попри те незнищенного лісу. Й одразу майнула думка: «Десь тут оселився, перебравшись з Альп, Заратустра».
Далі, вже неподалік села, я побачив на битій жовтій глині – змію. Гад вовтузився, ніяк не міг проковтнути щось рожеве, безформне, з блідими прожилками. Його вузесенька пащека довго вовтузилась і таки надолужила поглинути невинну бідолашну жертву. Майнула ж думка: «Буде – війна! Неминуча. Ницості з підлістю».
Так, принаймні, казав Заратустра.
МІСТО ПРИРУЧЕНИХ ЗАЙЦІВ
Пам‘яті Тібора Вашша
Після того, як улітку побував я на високогір‘ї та півосені в горах, навідався днями до найближчого Великого міста. Виявив охоту порівняти місто з селом, а долину з горами. Перше, що кинулося в очі, коли ступив на бруківку старого напівосучасненого кварталу, вкмітив: гори мають коріння, а в місті не залишилося й сліду від хоча б розсохлих погнилих пеньків. Світлофор онде моргає безвідповідально на перехресті, а перехожі й транспорт на те не зважають – сунуть одне проти одного. В місті, гляди, відсутні правила гри.
Місто приваблює шиком і пшиком, а гори – любов‘ю. Бо до вершин прагнеш, мов до ятристих манюньких жаринок, що заокруглюють форми налитих грудей коханої, прагнеш, аби ж доторкнутися та жагуче припасти до них. Місто ж – розніжує хіть і, якщо маєш гроші, надасть будь-яке задоволення клієнту. Відповідно: місто – будинок розпусти, bordel.
Природно хоч раз відвідати будинок розпусти годному чоловікові. На те він і годний, аби знати, кому слід заплатити за отримане задоволення, а кого ж покохав за безцінь раз на життя. Любов і кохання поруч ідуть.
Хтивість – одна-самісінька хизується онде на хідничку, милується собою, заглядає в люстерко. Причепурена, нарум‘янена, мов скоморох. Ой, яка ж я лялечка! Каже ж до себе, але так, аби всі чули: «Я люблю своє місто». Насправді – причепурена бреше, бо любить насамперед себе. Та слід полюбити се місто від краю до краю, беручи до уваги й міське сміттєзвалище. Аж потім – умийся, причепурись і поглянь на себе. Еге ж, зовсім не те відображення!
Ті, що насамперед люблять себе, ніколи не полюблять се місто. Щоб полюбити Його, потрібно щиросердно зректися себе: з думкою про прийдешнє пустити власне коріння в асфальт і бруківку, відчути grund під ногами. Але ж, се – не всім відчайдухам до снаги.
На те ідуть лише sur-одиниці. Стовідсотковим достатньо того, що є. Розвели в захаращеному ними ж місті – кролятник і плодяться, мов приручені зайці. Неначе на заріз!
Ех, пора мені повертатися високо в гори, до кришталевих джерел. Нудно, печально та затхло у найближчому до високогір‘я Великому місті. Стривай-стривай, як там у римлян: «Аd fontes». Тож, гайда: «До джерел».
Злегка паморозь впала на гори.
ЗАМІСТЬ ЛЮТЕРОВИХ ТЕЗ
З Ужгорода та Львова нині не видно села Пилипець, що зачаїлось майже під самісіньким вододільним Карпатським хребтом. З Ужгорода та Львова нині взагалі нічого не видно, коли мова заходить про разючі зрушення в світі на підсвідомому планетарному рівні.
Мандруючи високогірними Карпатами, я не раз казав собі, що неодмінно десь у сих віддалених од цивілізації селах приліг на хвильку під стрімким ґрунем волелюбний і чемний Нанашко, який у потрібну годину прокинеться, струсить з себе поганий сон та рушить до першого ґазди напитися води. Виявилося, що любий Нанашко спав і прокинувся неподалік високогірного села Пилипець. (Тут церковний приход один з перших у краї вийшов з лона Московського патріархату та ввійшов у розпростерті обійми Київського). Знявся ґвалт!
В окрузі вода у криницях – протухла. Нанашко фиркнув. Ґазда обурився. Нанашко бацнув того по кумполу й витрусив лій з дупла та вправив мозок:
– Думай, що п‘єш, лайдаче! Се не вода, се – трута. Нащо труїш себе та й інших?
Почухався ґазда за вухом, обміркував почуте, щиро зізнався:
– Ваша правда, Нанашку. Давно не чистив я колодязь, – і взявся одразу до роботи.
На те приїхали до села два єпископи: один – московський, другий – київський. Перший – стривожений, другий – задоволений. Адже з криниці повіяло свіжою прохолоддю на всю Верховину, через ґрунь віддалося. До самого Холодного Яру. Тепер московський піп у тривозі, київський – на коні. А волелюбний і чемний Нанашко подався далі вправляти мозок та витрушувати лій з дупел.
Ужгород і Львів товчуть воду у ступі. Ступа розсохлася, вода заражена. Випари неймовірні. Ріже в носі. Та Нанашко на те не зважає. Простує нарозхрист Карпатами.
Виявляється, що можна відректися од Рима, наразі, від Третього, й без Лютерових тез. Їх же забагато. Аж 95! Се – не для нас, скороспілих. Акселератів-європейців. Падких на чуже, й збайдужілих до свого. Допоки ж тебе не вперіщив Нанашко. Волелюбний і чемний покровитель Карпат.
Ярослав ОРОС
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал