Нещодавно в Національному музеї літератури України з ініціативи голови Національної спілки письменників України Михайла Сидоржевського відбулась презентація книги відомого українського поета, прозаїка, драматурга Леоніда Томи «Оповіді Небесного Чоловіка». Леонід Тома автор більше двадцяти книг поезії, прози, драматургії, історичної публіцистики. Його було двічі номіновано на Шевченківську премію в галузі драматургії, він лауреат літературних премій В.Мисика, К.Гордієнка, О. Влизька, М.Чабанівського, премії Гран-прі «Січеславна».
На сценах Києва, Харкова, Запоріжжя, Луганська поставлені п’єси Леоніда Томи, за його сценарієм створено художній телевізійний фільм «Дума про Тараса Бульбу». Леонід Тома головний редактор журналу «Харківlit», який здобув визнання всеукраїнської читацької аудиторії.
Модератором презентації був директор Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України академік Микола Жулинський, який виступив з усебічним аналізом творчості Леоніда Томи.
Нижче подаємо виступ Миколи Жулинського.
Микола ЖУЛИНСЬКИЙ
Література дивиться на світ крізь магічний кристал художнього образу. Тільки він здатен уловлювати не тільки земні «тіні» предметів і явищ, а й ті високі зразки духовної основи, що їх прийнято називати ідеями. Якщо музика користується «магічною сіткою» нотного стану з «поплавками» семи нот, то література має свій магічний кристал. Його грані – це мова, ритм і архітектоніка силових ліній, що створюють на зразок музики з її нотним станом свою образно-просторову сітку, яка вловлює не тільки грубі матеріальні сигнали земного буття, а й тонкі енергії «горнього світу» з його витонченими й досконалими ідеями.
Усі, хто намагається без цих основоположних засад творити художню літературу, нагадують ентузіастів, які вийшли на лови художнього слова з дірявим саморобним волоком. Ісус Христос говорив про «ловців людських душ». Музика й література виконують у принципі ту саму функцію. Адже вони – неодмінні атрибути духовного пошуку. Вони, по суті, місток між духовним і земним, та сама «ліствиця Якова», що нею на землю сходять першообрази й ідеї «горнього світу», щоб втілюватись у земне, прорости буйноквітом возз’єднання світів. Від такого контакту народжується «третій світ», освітлений маяками істинного мистецтва.
У поемі «Сорочинські гайворони» схильна до фантазійно-містичного мислення творча уява Леоніда Томи «занесла»в Сорочинці Ісуса Христа – привела його аж із Єрусалиму до сорочинської Спаської церкви і посадила на кам’яний ослін. Прийшла до Христа на сповідь русалка та й розповідає йому про сорок ченців-гайворонів. Нічні гайворони злетілися й давай на ту нещасну русалку всілякі наговори висипати. А що Христос?
– То що ж, – Ісус підвівся з лави.
Кому прощать, кому неслава.
Та хто в Сорочинцях рожденний,
Хай буде вік благословенний.
Леонід Тома народився у Великих Сорочинцях 7 квітня 1950 року, отже, «хай буде вік благословенний» цього великого сорочинця, який має творчу сповідь у Києві. В іншій поемі «Перехрещення» вже інша жінка, Оксана чекає на Ісуса Христа.
А сонця золотий окраєць
Ось вечір перемеле на зірки.
І буде віять Голуб-Дух,
Заздвонять срібнії чарки,
І прийде Він
Ісус Христос
Ногами босими
В мороз.
Осанна!
У цій поемі «Перехрещення» з’являється реально-містичний образ – «якийсь в кухвайці чорний, дикий», схожий на грака. Цей чорний чоловік грає сонцем, кришить його на зорі – «щербаті зуби // Щирить чорний грак».
Виразний і тривожний цей символ зла, насильства, голодоморного і репресивного винищення української людини.
Той чорний крук,
Масна кишеня і кільце кров’янки.
І знов кільце невіри,
Крові, мук
Під звуки божевільної тальянки.
Леонід Тома застерігає: той чорний крук здатний мімікрувати, перевтілюватись – зло може надягати на себе личину добра.
Він перекинувсь,
В срібній ризі став
І заспівав блаженно «херувими».
І знову Юда Вчителя продав,
Апостоли розбіглись. А за ними
І люд, що він осанну ту воздав,
Тим крукам, що злітались до Людини.
Але Оксана – символічне уособлення України, чекає, далі виглядає, коли з’явиться Ісус і «розчинить світлі двері, // І до святої до вечері //Посходяться святі і грішні…» Чекає, коли ж настане та вкрай необхідна нам національна єдність і коли в Україні перестануть «грать своїм циганським сонцем» фальшиві чорні граки «і знов святих і грішних спокушать».
Дикі круки, чорні гайворони – вони кружляють над Україною. Множаться й ширяться на нашій землі двогорбі людиноконі, які розрівняли в степу високі могили, церкви розвалили, річки посушили і приварили обрубками крила до плечей.
Ця пересторога в поемі «Сорочинські гайворони», це молитовне застереження проти нової з’яви перехрещених в голубів чорних граків в поемі «Перехрещення» – свідчення вразливого на сучасні проблеми і тривоги письменника, надзвичайно чутливого до перепадів в політичній атмосфері та в суспільних настроях України.
Так, поему «Перехрещення» Леонід Тома завершує інвективами публіцистичного звучання:
Що вам пороблено?
І хто вас поробив?
Бездарні лихварі
Один одному
Рідну землю перепродують.
Один в одного
Межі перекопують.
А на зорі
Видоюють чужих корів.
Поет не втрачає надії, хоча «земля втомилася у мареві смеркань».
Хай Голуб-Дух
Летить на Іордань.
Він хрестить ще водою,
Не вогнем.
Леонід Тома закликає святих і грішних омитися святою водою, покаятися і поєднатися вірою в щасливу, в єдності та мирі Україну, бо зірки,
Що все на світі бачать і прощають,
Тремтять на небі від Господніх сліз,
Осіннім листям з неба опадають…
Та є на світі те, що не вмирає.
Мимоволі зринає в пам’яті Шевченкова Оксана і Шевченків «Кавказ»:
Не вмирає душа наша,
Не вмирає воля.
І Шевченкова «Розрита могила»:
Сини мої на чужині,
На чужій роботі.
Дніпро, брат мій, висихає,
Мене покидає,
І могили мої милі
Москаль розриває…
І містерія «Великий льох», бо ці поеми Леоніда Томи «Сорочинські гайворони» і «Перехрещення» витворені в жанрі містерії. То ж образ чорного грака, який зазіхає на основи українського духу, ріднить його з трьома воронами із «Великого льоху». Особливо з тією вороною, яка вихваляється своїм лиходійством:
А з вольними козаками
Що я виробляла?
Кому я їх не наймала
Не запродавала?
Та живущі ж, проклятущі!
Свого часу Шевченко послуговувався псевдонімом «Дармограй», який мав, звичайно, ширше значення – він означав позицію митця, його ідейно-естетичне кредо. Микола Гоголь вийшов у світ літератури через образ оповідача Рудого Панька. Такий прийом дозволяв йому широко використовувати народну творчість, фольклор і знаменувати початок «натуральної школи» – максимального наближення до основ реалізму. Однак Гоголь пішов далі – містику й фантазію, заземлені в народно-поетичну творчість, він вивершив у космос вселюдського осмислення основоположних атрибутів буття. Леонід Тома по своєму продовжує цей шлях. Його «Небесний Чоловік» – це вдала спроба заявити про власні ідейно-художні принципи, можливість поглянути «збоку» на химерний, неймовірно калейдоскопічний сучасний світ.
Скло «образного візира», звичайно, деформує реальне зображення, і, змінюючи кут зору, можеш мати безмежну кількість образних віддзеркалень. Це і є та творча свобода митця, коли він у калейдоскопічності образних перетворень намагається віднайти ключ до тих самих «ігор Крішни», які, врешті, і становлять безкінечні земні й вищі всесвіти. Але оскільки навіть боги дотримуються ними ж встановлених правил, усі «мистецькі ігри» здійснюються в межах «нотного стану» й образного структурованого літературно-художнього бачення світу. Без цього навіть талановиті й добре сконструйовані писання Дена Брауна нагадують туристичні довідники, здобрені за голлівудським рецептом нагнітанням погоні й страху.
В «Оповідях Небесного Чоловіка», до яких належить мандрівний роман «Миколині мандри землею й небом» та химерний роман «Хрест Андрія Первозваного», ми зустрічаємо вільний політ фантазії, що поєднується з соковитим реалізмом земних реалій. Вигадливо, з фантазійною безоглядністю Леонід Тома поєднує в цих романах реальне й уявне, дійсне й фантастичне. Заради чого? Чому романіст відправляє в мандри землею й небом своїх героїв, сміливо переносить їх із однієї епохи в іншу, з однієї країни в іншу країну, чому він, нарешті, вирішує мандрувати з дорогими його серцю людьми, робить їх персонажами великої й захоплюючої земної драми?
Заради головного – пізнання України. «Оце шукаю Україну на Вкраїні», – стверджує Микола Багряновський. Заради осмислення причин і наслідків Чорнобиля, пізнання української людини, святої й грішної, заради того, щоб зрозуміти, чи справді на українській землі формується нова цивілізація.
А хто ж його герої, ці українські мандрівники? Микола Багряновський – і зразу ж хочеться уявити нашого геніального поета, який вирушає в мандрівку Україною на возі, запряженому Лискою, але ні! Він і не він, Багряновський таки не Вінграновський, а знаменита поетеса, яка збирала в Чорнобильській зоні старожитності Евеліна Даниленко – не Ліна Костенко, Щербатий – це не зовсім Щербицький, а академік Ружинський – це далеко не академік…
У романі «Миколині мандри землею і небом» дивовижно поєднується сувора реальність української долі, так жорстоко понівеченої Чорнобильською катастрофою, із розлогими розмислами, гіпотезами та передбаченнями самого оповідача. Леонід Тома авантюрно «закликає» в свій роман лорда-канцлера Томаса Мора – творця відомої «Утопії» та його двійника Тоомаса Моора, який за зухвале розширення свого інтелектуального горизонту завдяки астрології, магії, кабалістики, тібетської та індійської філософії одержав сім років таборів з п’ятьма роками заслання. У романі з’являється і Чорний Мент зі своїми субчиками, Голубий Куб, у якому концентрується сугестивна енергія, осмислюється ЗГРЛС – Чорнобильска Дуга, суперлокатор, заради якої Москва будувала Чорнобильску АЕС, завдяки якій тодішня «червона імперія» замірялася контролювати усі пуски ракет на планеті.
Цим романом Леонід Тома прагне освіжити нашу пам’ять, стривожити наше сумління, піднести нашу свідомість на рівень особистої відповідальності за свій край, за його майбутнє. Для цього він так сміливо й парадоксально схрещує епохи, саркастично судить недавнє тоталітарне минуле, іронізує, шаржує, змушує через збільшувальне скло, вірніше, через систему кривих дзеркал бачити таких діячів, як Щербатий – всесильний Перший, як генерал Зіновій Гусак – керівник СБУ, як імперський попихач, українець лише за походженням, російський генерал Кубар-Дорошенко…
Однак «зовнішня» фабула роману постійно підсилюється «внутрішньою».
Продовжуючи тему пошуків істинності в мистецтві, зауважимо про два плани буття: ейдетичного (сутнісного) і «виникаючого» (минущого). Оскільки «ейдос» – це ідеальна сутність, то слово як всеохопний універсальний знак культури є своєрідним мостом між сутнісним і тим, що виникає, народжується. Суб’єкт і слово пов’язані не безпосередньо, а в складній залежності, бо вони причетні до суттєствердної іпостасі буття. Якщо максимально заглибитись у суть справи, то прийдемо до висновку філософа Флоренського, який підкреслював, що імена й слова – це носії енергії буття. Вони є не що інше, як саме буття в його відкритості людині. У кінечному висновку приходимо до розуміння Слова як мосту між Я і не-Я.
Перейти цей міст, як показує вся історія мистецтва, можна тільки тоді, коли користуєшся наявним і випробуваним інструментарієм мистецтва. Або по струнах музичного нотного стану, або використовуючи магічний кристал образного сприйняття й відтворення світу, що, по суті, є його со-творенням. Оскільки, за словами О. Лосєва, «весь світ, всесвіт є не що інше, як імена й слова різних ступенів напруженості», жодна новація в мистецтві не принесе бажаного результату без врахування цих реалій. Про це свідчить «кларнетизм» П.Тичини, де він створює себе самого, стає своєю власною художньою формою. Таємниця душі полягає у вивищенні над собою, здатністю виходити за межі власного Я.
Але в нашій літературній практиці часто бачимо не вихід за межі власного Я, а свавільний «вилом» із системи мистецьких координат. З одного боку уявне самочинне Я, з іншого – свобода істинна, справжня, освячена ейдосом буття. Звичайно, час і простір, послідовність подій і тяглість матерії – усе це лише умовні межі існування думки. Та уява може переступити через ці межі й увійти у вільну сферу духовних субстанцій тільки тим самим «мостом» між Я і не-Я при світлі магічного кристалу образного мислення.
Чи не про це говориться в посланні св. Павла: «Невидиме Його, вічна сила Його і Божество, від створення світу через розглядання творінь видимих». Словом, розуміння того, що мистецтво базується на цілком певних, випробуваних часом законах, зустрічаємо ще в «античному дитинстві» людства. Наприклад, Лукрецій зазначає: «це не просто строфа, а ціла кристалічна структура».
А як розігралась уява і фантазія Леоніда Томи в химерному романі «Хрест Андрія Первозваного»! Сучасна Україна, Київ – і епоха європейського Відродження, доба Леонардо да Вінчі, Юрія Котермака-Дрогобича, ректора Болонського університету. Вражає зображення автором тієї далекої пори, захоплення алхімією, астрологією, медициною, філософією, астрономією і, звісно, живописом. Леонід Тома майстерно описує творення із допомогою філософського каменя алхіміків золота, якого так прагнули європейські імператори, князі, герцоги, «вселяє» у вищі придворні сфери нашого Юрія Котермака, Георгіуса із Русі, який в романі має ім’я Джорджо да Леополі. Саме його, Котермака, із вірним другом Квасиром Леонід Тома посилає крізь час і простір до Києва для пошуків Хреста Андрія Первозваного. Адже, стверджує романіст, над такими, як Юрій Котермак, час не владний і вони здатні побачити Полярну зірку або Діамантовий Ключ саме в тій позиції, де час може вільно переливатись у простір. От і переступив Юрій Котермак межу часопростору і опинився в Києві для того, щоб віднайти Хрест святого Андрія, з яким «перемагали русичі хозарів, печенігів та половців – усіх, хто мав злий умисел проти Русі».
Хрест Андрія Первозваного – оберіг України, він, як ніколи, необхідний нині Україні. І золотіє хрест у руці Володимира– святителя Русі-України, вселяє надію і кріпить віру в щасливу долю рідної землі.
Талановитий сорочинець із Великих (наголошую!) Сорочинців Леонід Тома оригінально розвиває у своїй творчості, як бачимо, в поемах, романах і повістях, у надзвичайно чутливих до внутрішнього світу своїх сучасників оповіданнях містично-фантазійне образне мислення свого земляка Миколи Гоголя. Іронія, сарказм, добрий і безжально гострий сміх, ширяння уявою світами й століттями, в чому йому сприяє витворений письменником Небесний Чоловік, який у його творах всюди з’являється, все бачить і який несподівано зіштовхує лобами героїв Леоніда Томи («Жменя піску над океаном»).
В своїх повістях і оповіданнях Леонід Тома прагне знайти в найпростішому і зовні непримітному відбиток тих глобальних явищ, що далеко не завжди виходять на поверхню минущого й швидкоплинного буття. Це особливо проявляється в оповіданнях «Соломина всесвіту», «Чоловік», «Венеційське дзеркало», «Фотка на пам’ять».
«Не дай вам Бог бути художником чи художницею!– резюмує автор у «Венеційському дзеркалі». – Замість розбитого венеційського дзеркала людина, яка взяла до рук пензель, повинна зображати минуле, сучасне й майбутнє. Вона має, наче б наново, з осколків розбитого дзеркала відновлювати розбите вщент часом зображення. Усі знають, що у склярів постійно порізані пальці, бо скло – гострий і крихкий матеріал. Що ж говорити про дзеркало!»
Це повною мірою стосується дзеркала театральної сцени. Особливої уваги заслуговує драматургічна творчість Леоніда Томи. Його п’єси «Нестор Махно» і «Тарас Бульба» знаменували новий етап у творчому поступі запорізького театру імені В.Магара. Поставлена режисером Ігорем Борисом вистава «Нестор Махно» була показана також у столиці, викликала непідробний інтерес і мала широке висвітлення у ЗМІ. Це було відродження імені народного месника, захисника інтересів українського селянства. І разом з тим на сцені глядачі побачили філософську притчу про основоположні принципи буття.
Новим словом у театральному мистецтві стала ландшафтна п’єса Леоніда Томи «Тарас Бульба», поставлена на острові Хортиця. Вона була номінована на Шевченківську премію.
То ж не випадково, що і в прозі Леонід Тома звернувся до театральної тематики у повісті «Селянський театральний роман». У ній юний неофіт із селянської глибинки, маючи природний талант і неабиякі здібності, стає знаменитістю в театральному світі. Але зраджені ним мрії й поривання юності, розтлінний вплив «соцреалістичної театральної богині» та її чоловіка-режисера призводять до краху творчого шляху юного героя. Болючим бумерангом повертається і зраджене ним перше кохання. Знов спливає образ розбитого дзеркала, а його осколки відображають ламкий внутрішній світ людини, не захищений щитом віри й любові.
Тема зіткнення природного й талановитого з гнилизною враженого споживацтвом суспільства прослідковується і в повісті «Бронзовий келих», де з’являється образ Небесного Чоловіка, який у даному випадку виступає Координатором Галактики.
«Сонце бурхонуло на Землю колосальний протуберанець, і Координатор Галактики, потираючи руки, дивився на смертельний, але цікавий експеримент. Дрібна людська мурашня раптом почала хаотично сновигати планетою, часом вона збиралась у велетенські скупчення. Протуберанець змістив магнітні полюси, внутрішній генератор Землі розігрівся до небачених величин. Люди, як завжди, нічого не розуміли. І горе було тому, хто хоч щось починав розпізнавати, – скупчення шалених мурах накочувались на одинака – і більше його ніхто не бачив. Координатор розумів: ще один викид некерованої енергії – і вся блакитна булька планети розірветься з тріском космічної петарди. Тоді він відійшов від екрана, ліг навзнак і довго вдивлявся в зореносний лабіринт всесвіту. Так він і заснув. Надовго, а, може, назавжди».
Ні, Небесний Чоловік не зник і знову з’явився у нових творах Леоніда Томи, знаменуючи вічний пошук мистецтва.
Різнобічність інтересів, великий спектр жанрової тематики дозволяють Леоніду Томі брати активну участь у літературному процесі. Як головний редактор журналу «Харківlit», він немало зробив для утвердження цього часопису в культурному просторі України. Ідейно-художня платформа журналу, заявлена в першому номері, спрямована на новаторський пошук у руслі національної традиції, дала змогу представити на сторінках цього видання й досвідчених майстрів слова і молодь, яка творить літературу постмодерну.
Новітній час постмодерну пройшов через катарсис найрізноманітніших «ізмів». І тепер ми бачимо, як усе наносне невпинно облущується і «кристалічна структура» істинної літератури все більш виразно вимальовується на фоні шумовиння масової культури. Усе це нагадує повернення до природного, до першооснов після нашого захоплення нейлоном і синтетикою, після віртуального запаморочення й оцифрування світової свідомості. Як далі піде цей процес, прогнозувати надто важко, але важливо ще раз наголосити, що Слово – це не тільки міст між Я і не-Я митця, а єдино можливий зв’язок між світом ендемічним – сутнісним і нашим непередбачуваним буттям. Творчість Леоніда Томи дає всі підстави сподіватись, що цей зв’язок знаходиться в полі зору вихідця з Великих Сорочинців.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал