Намивання високопробного

202

Ошатно
виданий томик нових поезій Михайла Пасічника «Свідомість удосвіта» (ПП «Рута»,
Житомир, 2013 р.) ненав’язливо переконав мене, що його автор аніскільки не
переймався композицією укладеного, голим оком видно: як все писалося, так і
лягло на сторінки. Хіба що лиш поеми припасувалися одна до одної раціонально,
темброво вмотивовано. Тому в книжці і натяку немає на якісь «паровози»,
виграшні теми чи яскраву метафоричну наповненість, винесені на початкові
позиції.

 Пасічник цінує і
леліє метафору як основу своєї творчості. Навіть у прохідних на перший погляд
віршах відчувається, що він, як справжній золотошукач, стоїть по коліна у
«словесній руді», аби намити хоч «грам радію».

Приклади? Їх предостатньо.

Уже перший вірш книжки називає верби «ніагарськими», а
сосни – «пізанськими», далі, вже у третьому вірші, моя свідомість читача довго
обсмоктує гіркуватий льодяник несподіваного образу сільського нашого люду:

 

Народу
жменька, прилевадний соціум,

Що не втрапля
в свободу коліньми…

 

Зухвало і несподівано. Прикро точно. Це – ми, що й на
свободі намацуємо грунти не підошвами ніг, а колінними суставами.

А далі – ще трагічніше:

 

Не стало
статків у своїм краю,

За море
понесли нужду свою,

І долі із
долярами схрестили

Й кохання
обернули в «ай лав ю»…

 

Коли вже моя увага «зачепилася» за публіцистичні, але
художньо вмотивовані мотиви, шукаю в книжці подібні авторські відкриття. І –
знаходжу:

 

…Сьогодні ж
влада – Господи, прости! –

Свободу без
штанів благословляє,

Штампує
закордонні паспорти

І в
найми  українців випихає…

 

…Чиєсь
майбутнє вже збулося,

Ми ж за своє
іще б’ємося…

 

…Я родом із
села,

Якого на
землі уже немає…

 

…Я щось
кричу, силкуючись зі сну

На танк
ворожий кинутися тигром,

І жах пройма:
я програю війну,

Яку мій
батько в сорок п’ятім виграв…

 

У вірші «Дозволю собі волю» автор спокійно і просто
переконує, що волю можна знайти не лише за далекими рубежами, а й тут, удома:

 

Дозволю собі
волю – бараболі

В тріскучому
кострищі напечу,

І помандрую
радо краєм поля,

І лісом
навтішаюсь досхочу…

 

І хоч «На попелищі чорний комин Стоїть в мені як знак
біди», хоч «Довбе лиш дятел слиз на сливці Й лопух реп’яшшя підніма, І ані
мальв, ні чорнобривців, Так, як і матері, нема», все ж ліричний герой знаходить
парадоксальну втіху і в такому селі:

 

…Я втішаюсь
казкою щоразу,

Як вони
снують під небесами,

Як же добре,
що немає газу

У селі, що
дихає димами!

 

Справжня поезія не лише фіксує, а й узагальнює,
відкриває нам очі, а інколи й застерігає:

 

Поля ми
обминаєм мінні

Інтуїтивно,
навманьки,

А бомб
сповільненої дії

Недооцінюєм
таки.

 

Ті бомби
дивну здатність мають

Ховатись в
антисвіт від нас,

Вони іще не
вибухають,

Та вже
намацують свій час…

 

Публіцистичні мотиви у рецензованій книжці вриваються в
м’яку ліричну тканину Пасічникового письма несподівано, але вони не є  «інородним» тілом, а лише домальовують образ
автора (чи того ж таки ліричного героя), і часто не вельми пастельними фарбами:

 

Але з того,
що я не виходжу із гри

І продовжую
душу вогнем обкладати,

Не
хвилюйтеся, друзі мої й вороги,

І державні
засади, й суспільні формати…

 

Вам збирати
врожай, вам латати озон,

Вам в дебати
вступати, в полеміки гострі,

Ну, а мій
ідеал у житті – Робінзон,

Я ним стать
дуже хочу, знайти б лише острів…

 

Це, очевидно, розпач перевтомленої людини, суспільний
перегрів, що спонукає до усамітнення, шукання свого безлюдного острова, щоб
потім заперечити собі ж самому:

 

Тих, що на
коні, вітають,

З тих, що під
конем, глузують.

Перемоги –
розслабляють,

Програші –
мобілізують.

 

Слабший хто,
а хто сильніший,

Те відоме
лише Богу.

Є процес. Він
важливіший

Від поразки й
перемоги…

 

Заскочивши себе на думці, що вибираю для цитування
можливо й дискусійні мотиви у творчості Михайла Пасічника, зупиняюся врешті на
його власному баченні свого місця і ролі в літературі. Це вкрай важливо для
того, щоб зрозуміти поета:

 

На рубаях і
на сонетах

Зламавши купу
різних пер,

Цивілізованим
поетом

Не був
колись, не є тепер…

 

Не мав ніколи
я достоту

Аксесуарного
добра:

Праворуч –
словників, блокнотів,

Ліворуч –
ламп, свічок і бра.

 

У кабінеті,
де не стіни,

А палітурні
корінці,

Біля
гламурного каміна

Не м’яв
цигарку я в руці.

 

І не писав
повчальні книги,

Не додавав їх
до тих стін,

Натомість я
за вітром бігав,

Хоч знав, що
невловимий він.

 

Розхристано я
жив і мислив

Не в такт,

Не в унісон,

Не в тон,

І в академіки
зачислить

Навряд чи
зможе мене хто…

 

Прикладом намивання високопробної поезії Михайлом
Пасічником можуть слугувати такі його одкровення і знахідки: «Пече мені
недосконалість світу, А надто ж того, у якім живу», «Село переселилося до
міста, Село переселилось під хрести», «І я радію сонячній бджолі, Як пташці, що
із вирію вернулася!», «Я живу не серед малоросів – Серед малодухів я живу!»,
«Ластівка ласкава і проворна – Мама жовторотого гнізда» та багато інших – вони
є у кожному вірші, це, очевидно, закон для поета.

Двоякі почуття викликає вірш «І до сліз цей прапор
недоречний…»:

 

…Віка вікон,
чорне вороняччя

На тинах, що
струхли й прогнили…

Відчуття таке
в селі, неначе

Німці вийшли,
наші не зайшли…

 

Комини
вдихають холоднечу

Й сажу
видихає чорнота,

І до сліз

Цей прапор
недоречний,

Що звиса над
клубом

У свята…

 

Патріотично це чи ні? Важко сказати… Провокативно – це
точно. Ризиковано. Але сміливо, чесно. І гірко-розпачливо.

Попри всю заплаканість багатьох віршів Михайла Пасічника
у них багато здорової філософії буття і соціального оптимізму: поет хоче «Хоч
би щось у Часі цьому значить, Хоч на щось у просторі впливать», він
переймається тим, «…Як то – зреалізуватись, Бути мудрим і могутнім Й
дискомфортом не каратись Між минулим і майбутнім», хоч легким сумом перейняті
ось такі його вікові ремінісценції – «Я посковзнувсь малим з таким розгоном, Що
аж на старість Берег в ноги в’їхав!», «Я першим іду на уроки останні Уже, як не
прикро, вечірньої школи…».

Окремо хочеться зупинитися на циклі «З макової букви».

Це не той Пасічник, якого ми знаємо!

І хоч крізь пропоновані верліброві тексти прозирає
авторова позірність і задерикуватість, мовляв, я теж вмію бути модерним, все ж
багато шматків цього ніби незвичного для автора формату дістають за живе:  

 

стою

між
кладовищем і селом

і не знаю

куди йти
раніше

на кладовище

до рідні
близької

чи в село

до рідні
далекої

 

Прочитавши це, не ставиш під сумнів справжність почуттів
і відкидаєш думку про авторове експериментаторство як самоціль.

Поет відповідальний не лише перед своїм поколінням,
перед сучасниками, а й перед давно погаслими предками. Про це він каже ось як:

 

скільки ще ті
пращури

будуть
дорікати моїм генам

що я більше
половець

аніж скіф

що я більше

войовничий

аніж
врівноважений

що я більше
пасічник

ніж бджола

 

Багато цитат? Багато… Але було б гірше, якби цитувати не
було чого. А тут – розсипи того, що поети називають знахідками, свіжими
поворотами думок і почуттів.

Особливої уваги й оцінки потребують поеми Михайла
Пасічника. Їх у книжці п’ять: «Людина-корінь», «Пташині діалоги», «Неси зорю
свою високо», «Будь, Діброво, хоч у снах жива…» та «Пам’яттю крові».

Різні теми, різне художньо-стильове вирішення…

Невдячна справа цитувати поеми (а хочеться!), а також
переповідати їх зміст. Їх треба читати. Або слухати. Або дивитися, як-от поему
«Пташині діалоги», яку поставили на сцені у Київському педагогічному
університеті імені Драгоманова студенти…

Михайло Пасічник – не уникну традиційно-банального – у
розквіті своїх творчих можливостей. Про це свідчать його численні публікації в
літературних журналах і газетах України, а також видані останнім часом книги.
Порадіймо ж і ми разом з автором тому світові, у якому він живе як художник
слова.

 

                    м.
Житомир       

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!