Ошатно
виданий томик нових поезій Михайла Пасічника «Свідомість удосвіта» (ПП «Рута»,
Житомир, 2013 р.) ненав’язливо переконав мене, що його автор аніскільки не
переймався композицією укладеного, голим оком видно: як все писалося, так і
лягло на сторінки. Хіба що лиш поеми припасувалися одна до одної раціонально,
темброво вмотивовано. Тому в книжці і натяку немає на якісь «паровози»,
виграшні теми чи яскраву метафоричну наповненість, винесені на початкові
позиції.
Пасічник цінує і
леліє метафору як основу своєї творчості. Навіть у прохідних на перший погляд
віршах відчувається, що він, як справжній золотошукач, стоїть по коліна у
«словесній руді», аби намити хоч «грам радію».
Приклади? Їх предостатньо.
Уже перший вірш книжки називає верби «ніагарськими», а
сосни – «пізанськими», далі, вже у третьому вірші, моя свідомість читача довго
обсмоктує гіркуватий льодяник несподіваного образу сільського нашого люду:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Народу
жменька, прилевадний соціум,
Що не втрапля
в свободу коліньми…
Зухвало і несподівано. Прикро точно. Це – ми, що й на
свободі намацуємо грунти не підошвами ніг, а колінними суставами.
А далі – ще трагічніше:
Не стало
статків у своїм краю,
За море
понесли нужду свою,
І долі із
долярами схрестили
Й кохання
обернули в «ай лав ю»…
Коли вже моя увага «зачепилася» за публіцистичні, але
художньо вмотивовані мотиви, шукаю в книжці подібні авторські відкриття. І –
знаходжу:
…Сьогодні ж
влада – Господи, прости! –
Свободу без
штанів благословляє,
Штампує
закордонні паспорти
І в
найми українців випихає…
…Чиєсь
майбутнє вже збулося,
Ми ж за своє
іще б’ємося…
…Я родом із
села,
Якого на
землі уже немає…
…Я щось
кричу, силкуючись зі сну
На танк
ворожий кинутися тигром,
І жах пройма:
я програю війну,
Яку мій
батько в сорок п’ятім виграв…
У вірші «Дозволю собі волю» автор спокійно і просто
переконує, що волю можна знайти не лише за далекими рубежами, а й тут, удома:
Дозволю собі
волю – бараболі
В тріскучому
кострищі напечу,
І помандрую
радо краєм поля,
І лісом
навтішаюсь досхочу…
І хоч «На попелищі чорний комин Стоїть в мені як знак
біди», хоч «Довбе лиш дятел слиз на сливці Й лопух реп’яшшя підніма, І ані
мальв, ні чорнобривців, Так, як і матері, нема», все ж ліричний герой знаходить
парадоксальну втіху і в такому селі:
…Я втішаюсь
казкою щоразу,
Як вони
снують під небесами,
Як же добре,
що немає газу
У селі, що
дихає димами!
Справжня поезія не лише фіксує, а й узагальнює,
відкриває нам очі, а інколи й застерігає:
Поля ми
обминаєм мінні
Інтуїтивно,
навманьки,
А бомб
сповільненої дії
Недооцінюєм
таки.
Ті бомби
дивну здатність мають
Ховатись в
антисвіт від нас,
Вони іще не
вибухають,
Та вже
намацують свій час…
Публіцистичні мотиви у рецензованій книжці вриваються в
м’яку ліричну тканину Пасічникового письма несподівано, але вони не є «інородним» тілом, а лише домальовують образ
автора (чи того ж таки ліричного героя), і часто не вельми пастельними фарбами:
Але з того,
що я не виходжу із гри
І продовжую
душу вогнем обкладати,
Не
хвилюйтеся, друзі мої й вороги,
І державні
засади, й суспільні формати…
Вам збирати
врожай, вам латати озон,
Вам в дебати
вступати, в полеміки гострі,
Ну, а мій
ідеал у житті – Робінзон,
Я ним стать
дуже хочу, знайти б лише острів…
Це, очевидно, розпач перевтомленої людини, суспільний
перегрів, що спонукає до усамітнення, шукання свого безлюдного острова, щоб
потім заперечити собі ж самому:
Тих, що на
коні, вітають,
З тих, що під
конем, глузують.
Перемоги –
розслабляють,
Програші –
мобілізують.
Слабший хто,
а хто сильніший,
Те відоме
лише Богу.
Є процес. Він
важливіший
Від поразки й
перемоги…
Заскочивши себе на думці, що вибираю для цитування
можливо й дискусійні мотиви у творчості Михайла Пасічника, зупиняюся врешті на
його власному баченні свого місця і ролі в літературі. Це вкрай важливо для
того, щоб зрозуміти поета:
На рубаях і
на сонетах
Зламавши купу
різних пер,
Цивілізованим
поетом
Не був
колись, не є тепер…
Не мав ніколи
я достоту
Аксесуарного
добра:
Праворуч –
словників, блокнотів,
Ліворуч –
ламп, свічок і бра.
У кабінеті,
де не стіни,
А палітурні
корінці,
Біля
гламурного каміна
Не м’яв
цигарку я в руці.
І не писав
повчальні книги,
Не додавав їх
до тих стін,
Натомість я
за вітром бігав,
Хоч знав, що
невловимий він.
Розхристано я
жив і мислив
Не в такт,
Не в унісон,
Не в тон,
І в академіки
зачислить
Навряд чи
зможе мене хто…
Прикладом намивання високопробної поезії Михайлом
Пасічником можуть слугувати такі його одкровення і знахідки: «Пече мені
недосконалість світу, А надто ж того, у якім живу», «Село переселилося до
міста, Село переселилось під хрести», «І я радію сонячній бджолі, Як пташці, що
із вирію вернулася!», «Я живу не серед малоросів – Серед малодухів я живу!»,
«Ластівка ласкава і проворна – Мама жовторотого гнізда» та багато інших – вони
є у кожному вірші, це, очевидно, закон для поета.
Двоякі почуття викликає вірш «І до сліз цей прапор
недоречний…»:
…Віка вікон,
чорне вороняччя
На тинах, що
струхли й прогнили…
Відчуття таке
в селі, неначе
Німці вийшли,
наші не зайшли…
Комини
вдихають холоднечу
Й сажу
видихає чорнота,
І до сліз
Цей прапор
недоречний,
Що звиса над
клубом
У свята…
Патріотично це чи ні? Важко сказати… Провокативно – це
точно. Ризиковано. Але сміливо, чесно. І гірко-розпачливо.
Попри всю заплаканість багатьох віршів Михайла Пасічника
у них багато здорової філософії буття і соціального оптимізму: поет хоче «Хоч
би щось у Часі цьому значить, Хоч на щось у просторі впливать», він
переймається тим, «…Як то – зреалізуватись, Бути мудрим і могутнім Й
дискомфортом не каратись Між минулим і майбутнім», хоч легким сумом перейняті
ось такі його вікові ремінісценції – «Я посковзнувсь малим з таким розгоном, Що
аж на старість Берег в ноги в’їхав!», «Я першим іду на уроки останні Уже, як не
прикро, вечірньої школи…».
Окремо хочеться зупинитися на циклі «З макової букви».
Це не той Пасічник, якого ми знаємо!
І хоч крізь пропоновані верліброві тексти прозирає
авторова позірність і задерикуватість, мовляв, я теж вмію бути модерним, все ж
багато шматків цього ніби незвичного для автора формату дістають за живе:
стою
між
кладовищем і селом
і не знаю
куди йти
раніше
на кладовище
до рідні
близької
чи в село
до рідні
далекої
Прочитавши це, не ставиш під сумнів справжність почуттів
і відкидаєш думку про авторове експериментаторство як самоціль.
Поет відповідальний не лише перед своїм поколінням,
перед сучасниками, а й перед давно погаслими предками. Про це він каже ось як:
скільки ще ті
пращури
будуть
дорікати моїм генам
що я більше
половець
аніж скіф
що я більше
войовничий
аніж
врівноважений
що я більше
пасічник
ніж бджола
Багато цитат? Багато… Але було б гірше, якби цитувати не
було чого. А тут – розсипи того, що поети називають знахідками, свіжими
поворотами думок і почуттів.
Особливої уваги й оцінки потребують поеми Михайла
Пасічника. Їх у книжці п’ять: «Людина-корінь», «Пташині діалоги», «Неси зорю
свою високо», «Будь, Діброво, хоч у снах жива…» та «Пам’яттю крові».
Різні теми, різне художньо-стильове вирішення…
Невдячна справа цитувати поеми (а хочеться!), а також
переповідати їх зміст. Їх треба читати. Або слухати. Або дивитися, як-от поему
«Пташині діалоги», яку поставили на сцені у Київському педагогічному
університеті імені Драгоманова студенти…
Михайло Пасічник – не уникну традиційно-банального – у
розквіті своїх творчих можливостей. Про це свідчать його численні публікації в
літературних журналах і газетах України, а також видані останнім часом книги.
Порадіймо ж і ми разом з автором тому світові, у якому він живе як художник
слова.
м.
Житомир