Нам не вистачає Анатолія Погрібного

284

На зустрічах із
ним завжди виникала дружня тиснява: місць ніколи не вистачало, вносили
додаткові стільці, хтось просто стояв у проході… І ніхто не нарікав, не
ображався, бо панувала якась дивовижна атмосфера єднання, того омріяного ще
нашими будителями XІX ст. «громадівства» – щирого, добросердного, позбавленого
й найменшої цяти  злостивості чи
упереджень. Забувалися всі партійні суперечки, а  люди враз ставали просто українцями,
усвідомлюючи, що це ймення високе і немалу відповідальність на чоловіка
накладає. Так було у Києві і Львові, Харкові і Донецьку, Миколаєві і
Севастополі – всюди, куди «народний професор» Анатолій Погрібний приїздив
зустрітися зі своїми слухачами й дописувачами, з тими, хто щотижня, відклавши
усі справи, у визначену годину вмикав кухонну радіоточку і вслухався у позивні
легендарної натепер передачі «Якби ми вчились так, як треба». 11 березня
2010-го у світлиці, де громада зібралась вшановувати Анатолія Григоровича, було
так само велелюдно, проте велелюддя це було стишеним і сумовитим: незабаром
мине три роки, як відійшов він у засвіти. А зі стіни дивився на чесне
товариство портрет Василя Тарновського: його унікальна колекція старожитностей
стала основою експозиції Національного музею Тараса Шевченка, а колекцію цю
врятував від руйнування і розкрадання Борис Грінченко, а першу по десятиліттях
більшовицького ідеологічного погрому правдиву книжку про Грінченка видав
Анатолій Погрібний – тому й не перервалася до сьогодні тяглість духовної
української традиції…

У тому, що
цьогоріч пам’ять його вшановували в березневі дні саме в Національному музеї
Тараса Шевченка, навіч проявлювалась висока символічність. І не лише з огляду
на те, що Анатолій Погрібний 2006-го був удостоєний найвищої в Україні премії
(у серії «Бібліотека Шевченківського комітету» якраз побачив світ ґрунтовний
том вибраної публіцистики та літературознавчих екзерсисів Погрібного: його, а
також перевидану завдяки благодійній підтримці Євгена Уткіна та Людмили
Паращенко фундаментальну працю вченого-українознавця «Літературні явища і
з’яви» вперше того дня було презентовано загалу), а й тому, що кожен рядок
писань Анатолія Погрібного наснажували непроминальна Шевченкова чинність та
етичний максималізм. Бо ж не випадково Кобзаревим словом назвав він і свою
радіопередачу, і найпопулярнішу серед громади однойменну книжку – як і
улюблений його Борис Грінченко, Погрібний був достеменним «тарасівцем»,
людиною, яка в святе поняття «любов до України» вкладала сенс не декларативний,
а дієвий.

Про це, тобто про
уроки дієвого патріотизму від Анатолія Погрібного, і йшлося 11 березня гостям
Кобзаревої світлиці. Кілька вступних зауваг від ведучої – Галини Григорівни
Погрібної, жінки, яка поклала на свої рамена обов’язок повсякчас нагадувати оспалим
про огром і написаного, і звершеного «народним професором», – і до слова
запрошується директор Національного науково-дослідного інституту
українознавства Петро Кононенко (до речі, знаний оборонець національної нашої
правди протягом багатьох років очолював в Інституті відділ української
літератури). Анатолій Погрібний як феномен українського буття чотирьох останніх
десятиліть – таким було мотто його виступу. Від початку 70-х, коли Погрібний,
написавши дисертацію про опального Грінченка, потрапив до списку
неблагонадійних, і до складних, суперечливих десятиріч епохи Незалежності він
завжди лишався тим, за Кулішем, «піонером з сокирою важкою», який завжди правив
за приклад  іншим – часом зневіреним і
розчарованим. Вчений і громадянин, публіцист і організатор громадського життя в
одній особі, Анатолій Погрібний, на відміну від численного гурту
національно-демократичних провідників і очільників, ніколи не шукав чинів,
посад, нагород… Він прагнув чогось зовсім іншого, шукаючи, де б найперше
докласти рук на такій забур’яненій українській ниві, бо то була його нива, його
земля, його історія…

…Авторові ж цих
рядків того дня в Шевченковій світлиці мимоволі згадувались інші вечори – ті,
які зорганізовував Анатолій Григорович. Скільки їх від початку національного пробудження
в «перебудовні» часи було «народним професором» заініційовано – лік, гадаю,
втратив навіть він сам: пам’яті Софії Русової, Івана Липи, Миколи Лазорського,
Івана Багряного, Олега Ольжича, Докії Гуменної… Завжди ніби трохи зніяковілий
від людської уваги (вражало в ньому це якесь дитинно-щире прагнення уникати
публічних пошанувань), Анатолій Погрібний підходив до мікрофона, і громада
розуміла: той вечір, нехай би якій постаті чи події  був він присвячений, відтепер буде
знаковатись і його постаттю. Погрібний не був трибуном з шерегу тих, хто
ошелешує пафосом, екзальтацією, дзвінкими словами й імперативними гаслами (коли
штучна ейфорія минає, по них в душі слухача лишається тільки порожнеча:
прикладів цього в нині сущій Україні, на жаль, надто багато), але рівний, часом
трохи притлумлений тембр його голосу карбувався виразнішим за всі театральні
потуги «професійних» народолюбців. Бо слова Погрібного не були риторикою, за
кожним із них стояв огром зробленого, осмисленого, пережитого – стояли сотні
його наукових розвідок і статей, щоденні лекції з історії українського
письменства,  під час яких він з пам’яті
читав студентам цілі багатосторінкові фрагменти з «Кобзаря» чи драматичних поем
Лесі Українки, копіткі студії в архівах і книгозбірнях, монографії про
Грінченка, Гончара, ускладненого метафориста, автора глибокохристиянських
поезій Якова Щоголева (а в радянські часи такі речі було видавати і незрівнянно
складніше, і для кар’єри значно небезпечніше за всіляко заохочувані гебістами
«дослідження творчості» Галана). На прикінцевий загал, Анатолій Погрібний
належав до «малої щопти» тих правдивих подвижників, які поставою своєю
засвідчували  присутність у культурному
просторі зламу тисячоліть високої етики праці, несхибного стояння при
українській справі не задля винагороди або слави, а задля «чесності з собою».
Така етика була органічно притаманною інтелігентам пошевченківської доби, по
тому більшовики викляли її і затаврували поняттям «каганцювання» (мовляв,
сиділи собі при каганці сільські вчителі, читанки й підручники для українців
писали, а тут великі справи треба було звершувати, «в мировом масштабе»), по
тому по ній потоптом пройшлись хвацькі й іронічні постмодерністи… Тільки
чомусь од «великих справ» лишились по всенькій Наддніпрянщині гнилі рукотворні
моря й поіржавіле гнуте залізяччя, а з 
каганцювання того (його Франко ще «тихим сіянням» називав) підстави
нової України постали. І не було б без нього 1 грудня 91-го, коли по «сіянні»
настав час збирати жниво; до речі, предметом окремої студії має колись стати
роль Анатолія Погрібного, натоді одного з лідерів проукраїнських депутатів
Київради, у тамтих подіях, його внесок у те, що над Хрещатиком підняли
синьо-жовтий прапор, що на голодуючих на Майдані жовтнем 90-го студентів не
кинули міліцейський спецназ – зрештою, багато про що можна буде там згадати…

Нам сьогодні не
вистачає Анатолія Погрібного, вельми й вельми не вистачає – на цьому
наголошували знаний літературознавець Віталій Дончик і режисер та сценарист
Леонід Мужук, редактор славної колись «Вечірки» Віталій Карпенко та вчителька
Ірина Головай, директор Інституту журналістики Володимир Різун і патріарх
вітчизняного мово­знавства Іван Ющук, заступник голови Конгресу Українських
Націоналістів Володимир Борейчук і голова Секретаріату КУН Степан Брацюнь,
невтомний дослідник історії нашої журналістики Микола Тимошик і головний
редактор часопису «Слово» Олександр Сопронюк, відомий український політик,
колишній політв’язень Олесь Шевченко і директор видавничого центру «Просвіта»
Василь Клічак. «Нам не вистачає Погрібного» – рефреном повторювалося з виступу
у виступ, і тому звертаються до його текстів сучасні студенти, пишучи курсові й
магістерські роботи про особливості його публіцистики, тому перевидаються його
книжки, які особливо зараз такі помічні у наших боріннях за людяну і українську
Україну.

…А насамкінець
було пісенне слово від Валентини Короті-Ковальської. Щемливе і світле – як
спомин про Анатолія Погрібного і як нагадування усім нам, що вчитися маємо так,
як треба…

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!