Регламентована тою чи тою ідеологією, державним устроєм чи
звичаєвими стандартами колективна совість, колективна душа, колективна,
урешті-решт, віра гальмують процеси свідомісного осягнення феномену Культури й
Літератури. І стандартизують тямлення їхніх здобутків. Потерпає од цього
здебільшого загал, якому на нашій, принаймні, землі не перше й не друге вже
століття втовкмачують, що кожен письменник, маляр чи композитор – то насамперед
борець, захисник та відстоювач тих чи тих соціальних цінностей, чим і пояснюється
особливо люблена самодіяльними культурологами теза глибокої і всеосяжної
народності всіх і вся: поезії Шевченка, драматургічного мислення «корифеїв»,
світогляду і навіть письма шістдесятників. При цьому чиниться й іще один
нівеляторський перехняб: внутрішня еволюція чи не кожного видатного чи й просто
талановитого митця узалежнюється від грубо тлумаченої «долі» рідної землі, що й
узаконило з’яву все нових і нових літературно-критичних опусів, левова частка
змісту яких – то розповіді про злодіяння царату, репресії сталінських,
брежнєвських часів, колізії формування української державності. Так, ніби поет
чи прозаїк тільки ними надихаються. А коли ні – пребезпремінно деградують…
А коли так – сягають
творчих вершин.
Хотілося б знати – яких саме?..
Патріотизована графоманія тому й вийшла з природних для неї
берегів, що справи й проблеми духовно й особистісно мистецькі, без уваги до
яких рідномовна культура загальнонаціональному поступові не зарадить, знову, як
і за радянських часів, ігноруються. Це, звісно, не означає, що любити Україну і
про це писати – гріх. Але й не на всі часи подвиг. Надто подвиг фаховий,
поціновувачів якого серед нашого брата не так вже й багато. В уяві при цій
думці постав Драч, що схилився над мертвим Бажаном, а потім став на коліна і
поцілував небіжчика в губи. Як вічно живого Майстра. Для мене це було і
залишається одним з найбільш разючих уроків поваги до Поезії як людського
Життя, де траплялося різне. Але без жодних ознак творчого зледачіння…
Книжку Володимира Затуливітра «Тернова гора» (К.,
«Український письменник», 2012) теж може спіткати тільки казенне (воно ж і ніби
наукове) прочитання як артефакту певного ставлення до есересерівського
минулого, його погідних і непогідних днів, його сліду в душі й письмі людини,
що (це інтуїтивний мій здогад) не чулася в цьому минулому нещасною. Хоч і не
здавалася собі й іншим щасливою. Точніше – щасливою не була. Чому – то справа
десята. А справа нагальна – повести мову про кількадесятилітні спроби поета
порозумітися передовсім з собою як майстром віршованого вислову, у якого не
було потягу до традиційної, сиріч кохальної лірики, як і не було права без
лірики обходитися. Бо Затуливітер любив усеістотно. Як люблять Природу і Бога
ті, що одуховненим цим двоєдинством освячуються.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
За узаконеною у критичному письмі звичкою мені б годилося цю
тезу одразу проілюструвати кількома рядками ба й цілою строфою, але перенесу це
напотім. А може й про цю обіцянку забуду, позаяк стражденна поетова душа не
терпіла балакучого велелюддя. Утім, певне уявлення про сенс подальшої розмови
усе ж мушу дати оцим хоча б завершенням другої (сонетної) «Медитації»: «йде
обертом у мене голова!.. // Шаную книгу. А люблю чернетки – // живі чуття, не
вдягнені в слова». Залишити ці чуття живими й у поетичних чистовиках поет,
безперечно, прагнув, проте це не применшує гіркоти його зізнання: «Не жив, а
проти себе воював…». Якого себе? Безперечно, різнозмістовного. У тому числі й
того, що занотував: «Мені давно вже вірші не в пошані, // відвик розмов і
відлучивсь юрби.// Зелений духом, серцем лопушаний, // за що мені ще треба
боротьби?». Не стану на цьому наполягати, але це одна з тих раптово прохоплених
фраз, що встигають крикнути: «Дивіться! Тут правда! Тут суть! Тут Він – мій
повелитель!». Себто Поет і його аурна іпостась. А може й божа, бо ж шлях до
себе і шлях до Неба у мистецтві взаємозамінні.
Якщо вслухатися в усе віршами Затуливітра наговорене, не
одним лише розумом, а й розбуджуваною цими віршами протопоетичною душею (вона,
як і мова, є субстанцією і твореною, і творчою), щойно змайнула «зеленість» і
«лопушаність» поетового єства, хто зна, чи покриються словом «метафора». Це
радше унаочнення тої природності світопережиття, до якої Затуливітер стремів із
юначих ще літ, коли писалося про те саме, що писалося Симоненком, Вінграновським,
але переживалося інакше. І, обережно натякну, – болючіше, позаяк Краса (те
саме, до речі, стосується Щастя) ранить без біди, без негараздів і паскудств
соціуму, без надії на гоєння. «Болить мене слово, // як порожній рукав…). Чий і
чому порожній? Адже можна народитися й без повноцінних пальців, долоні,
ліктевого суглобу. Правда, біль вказує на те, що рука колись була. І все ж
болить не вона, а пам’ять усього тіла. А тут – усієї Мови, що живе неповносило.
Не в житті, а в Поезії, де не всім судилася могуть і магія віршозбурхів щойно
згаданого Вінграновського і не згаданого Богдана-Ігора Антонича, чиє
перевтілення в хруща передбачило Затуливітрову лопушаність…
«…яких нас, Боже, слів у світі вогкому навчали// …яких ми,
Боже, ще заборгувалися тобі». У цьому зітхальному вигукові поет іде іще далі,
натякаючи на причетність чи не кожного літературного творива до безупинної
світорозбудови. За чиїм духовним начерком – поет не каже. Ні собі, ні нам,
позаяк довго звикав любити світ таким, яким той поставав з батьківської і
материнської ласки, рідноземного довкілля, на шкільних уроках, з книжок і
юначих замрій про завтра, яке, вірилось, ніколи не стане апоетичним, ворожим.
Я зумисне до сеї миті уникав словосполуки «позиція», поки що
лише натякаючи на її світовідчувальну і світопереживальну осібність. Володимир
Затуливітер справді не був і не прагнув виглядати шістдесятником, як і не
прийняв в усе ним у літературі роблене уточнення «пост…». Після кого і чого?
Шевченка, Григора Тютюнника (він писав про нього дипломну роботу), Тичини,
Плужника, Рильського, Малишка? Що їм можна заперечити і навіщо? І додавати теж
нічого не треба, якщо прийняти точку зору землі, чиє покликання – родити. А
поетове… Краще процитую: «Мене в мені вже стільки перемерло – // епох, народів
і тисячоріч. // Пустелею, іудиним папером // душа писанна йде-бреде крізь ніч//
Крізь пальці вийшла, в слід собі ступає, // до пальця босий палець відбива // і
мріє-мріє: ще раз наступає // ясна вишнева молодість словам». Чи доста саме
такої молодості для всенародної шани, слави, всенародного послуху? Хоч навіщо
саме вони? Адже, дослухаючись до себе у собі разом із Мовою, Природою, ти
бесідуєш з тим і про те, що багатократно відродиться в комусь. При тому той
«хтось» вже закільчений твоїм віршем, де гріха і чистоти не більше й не менше,
ніж в оранці чи в праці з гончарним кругом. Хоч і це всього лиш естетизована
риторика: художнє письмо, якщо воно воістину художнє, дає світові те, чого він
віддавна не мав, але мати шалено прагне: дитинність.
Без вітцівства і надії на нього здобутися Затуливітер
сплачував свої борги Життю найперше предковічною земністю як процесу, так і
продукту творення, де публіцистики – нуль, навчительства – нуль, закличності –
нуль. Та й куди і до чого кликати, коли все, чим є вірш, є кінцевим його
інобуттям в читачеві, в літературі, в національному нашому духокосмосі, де
римованого й неримованого сміття більше ніж досить. Але є і множиться, йде в
ріст і росте та сама Україна горня, якою був наповнений доробок Шевченка, чия
алюзійна і рецитаційна присутність у віршах Затуливітра вражає і ранить
безпомильною суголосністю. Чого з чим – каже усамостійнено розвитковий хід
світопочуття, вдихнутого Кобзарем у просодійні наші такти і кроки навічно: «Ще
день, а мовчки, як вночі. // Крізь яблуні – як мами, босі – // крайнебом
постать маячить // на золотій дорозі…».
Виростання Затуливітра зі сповідника одної теми у сповідника
многотемного, многоалюзійного, многотембрального відбувалося у часи могутнього
а головне – всюди чутного перегуку голосів поетів різнокультурних, різномовних,
різноепохальних. Не варто скидати з рахунку і його посадову «комсомолистість»,
яка давала можливість бувати і жити в Середній Азії, на Кавказі, в Прибалтиці,
перейматися високотемпоральним «гудом» і енергетикою літератур ґенетичного
Сходу й інтелектуально невичерпного Заходу. Гете, Баратинський, Гамсун,
Гумільов як означники Європи сигналять у його доробкові про включеність
останнього в мережу смислів, не завжди легко одомашнюваних. Це не те що глибше,
а мистецьки агресивніше і ненаситніше розумів Стус, якого європейська поезія
урешті-решт визнала за свого сина і цим до останнього поетового подиху
підтримувала. Затуливітер на одміну від не набагато старшого свого сучасника
нахилу до контраверсійності не мав і не робив з цього аж надто далекосяжних
висновків. Інакше кажучи – не судив себе і не засуджував у площині передовсім
громадянській, небезпідставно сподіваючись, що життя, як, приміром, Дніпро,
попри всі над ним збиткування своєю божістю не поступиться ні нашим ворогам, ні
теж грішним нам, ні технологічним всіляким новаціям. Хоч багато чого (якщо не
все) залежить від уміння це життя «бачити», прозирати у його, м’ягко кажучи,
надполітичність, мати його за всеможного навчителя. Цикл «Литовська табулатура»
у цьому сенсі являє чи не найразючіший приклад беззатратного переступу з одного
«фактурного» і поетичного світу в інший без жодних ідеологічних принук, а ще
більше – духовної напруги. «Мовчкувата жемайтійська електрика // непомітно, //
як і засвічувалась, // перемкнулась на сонце, // не тріскуче ясенове сонце, //
лагідно зазолочене знизу// шовковою пожежею кульбаб. // Зозулиний травень на
стоці світла – // електрики й сонця – // западає поволі, // а згорає швидко: //
за одним віршем. // Вірші до серця // стікаються густо, // по кровині, // а
читаються швидко – // за одним життям…». Аби саме так писати, мало мати талант;
треба мати і поетичні повноваження й дозвіл. Шекспіра, Джона Дона, Шеллі, Гете,
Бодлера, Неруди, Рільке, вже згадуваного Гумільова.
Робітно не цураючись досвіду іншомовних (й різночасових!)
колег, Затуливітер те саме культивував і у ставленні до творчих вподобань та
навичок молодших ґенерацій рідноземної поезії, маючи останню за країну в
країні, за ту саму землю обітованну, де здійснюються найсокровенніші сподівання
національного нашого Духу, наше історичне покликання і наш загальнокультурний
вихід з малоросійства. Римарук, Герасим’юк, Малкович разом з довго
замовчуваними поетами «київської школи» – то, безперечно, виплід поосібного
розпруження талантів новоукраїнського творчого карбу, де радянськість не
встигла вгніздитися і мало що встигла зруйнувати. Або й не зруйнувала нічого,
якщо взяти до уваги всього лиш змістові залюблення цих рідноземних лицарів
Круглого столу, злютованих (про це варто писати й писати) видавничими планами і
видавничою практикою «Молоді», де Затуливітер важив більше, ніж помітний, але
не найголовніший посадовець. Головним він був у робочому й художньому мисленні
поетичних побратимів, які в якості редакторів і авторів знали, що ними не просто
опікується, а їх завжди захистить той, що розібрався в них чи не першим і – на
десятки років наперед.
Кожен високий талант – то й талановито виражена стратегія
поетичного поступу, про наявність якої мала б, здавалося, дбати найперше
критика. Проте у неї в кадебешні часи були свої перестороги й клопоти, хоч,
приміром, Новиченко Затуливітра беззастережно шанував. Але знав чи не знав про
його видавничі вподобання і далекоглядні помисли – судити не беруся. Та й що б
це знання змінило? Чиста од політиканства поезія, хоч як це дивно, не підсудна.
Інша річ – її продуценти і рекламатори: їх режимні структури переслідують і
навіть садять. Проте у 80-і роки минулого століття це робилося дедалі рідше і
вибірково. А за яким принципом – остаточно з’ясує майбутнє…
Володимир Затуливітер
і як людина, і як поет – теж літературна постать майбутнього. Яке може і не
прийти, або прийти з чорного якогось входу і з чорними намірами остаточно
віддати долю художнього нашого Слова у руки нарцисоїдних ділків і графоманів.
Така небезпека є, вона легалізується, що піднімає в ціні художні структури і
художні світи вищої і щонайвищої ваготи й цільності, які не піддаються
розщепленню на теми, ідеї, ті чи ті ідео¬логічні залюблення та тусовочні смаки.
Доробок поета теж не приймає жодних політизованих наліпок. Його може мовчки і
дружньо ігнорувати масовидна бездар, керівне чужинство, але він зрощений з
Деревом української Поезії як одна з його життєносних галузок. На вмотивування
цього переконання не треба жодних зусиль. Тільки доторку: спершу очей, а потім
і середини до будь-якого з віршів «Тернової гори». Зрозуміло, очей і середини
чутливих; на поглиблення контакту з віршованим аналогом поетового духу
потрібно, зрозуміло, часу незмірно більше, позаяк далеко не все з прочитаного
знаходить в нас не лише смаковий, а й змістовідкривавчий відгук. А коли вже
знаходить, ми на мент або й надовше перероджуємось, тямлячи, що ступаємо у досі
незвідані «житломасиви» себе чужого, де все ніби впізнаванне і навіть
осягненне. Але, як і решта Землі, відцентроване на видовищах і сенсах, де
чуєшся і залишаєшся усе ж гостем. «Неділя. Шешори. Сумні верхи // поубиралися в
червоні буки. // Ріка нам перемолює гріхи, // і цвіркуни – розбризкані, як
букви, // читають щось неписане про світ, // про кров і піт – у поотавній
м’яті, // хоч нам направду вже багато літ, // але з синів – нікого на розп’яті.
// Сміються у червоний лист верхи, // на воду камінь не шкодує плечі. // А
цвіркуни в душі кують – гріхи, // немов заковують у судний вечір».
Цілковита і практично щовіршева поетова зануреність у
рідноземну і всеземну вічність воднораз і печалить (ми ж бо теж минущі), і
мирить з Природою й Богом, до яких у Затуливітра жодних позовів. Говорю це
зумисне наостанок, щоб нікому не подумалось, ніби в його любові до Життя для нього
усе стоїчно зважено. Як митець імпресіоністського канону він просто
поступається собою скрізь, де його хист спромагається на миті «наочної»
співпричетності до тьми і тьми станів, йому хіба навіюваних. Але не ним
продукованих, позаяк в особі Затуливітра маємо речника смислів, ним остаточно
вилюднених, але ним і в ньому не вивершених. Хіба із ним болюче злитних: «Сонце
закотилось, поза душу // золото розливши по ґруні // хочеться не хочеться, а
мушу // відбувати суджене мені. // Стогне цілу ніч вода в потоці, // зуби об
каміння оббива. // Знайдуться мені ще в ниннім році, // як любов, пострашливі
слова. // Знайдуться і мовляться під жовтень, // золотим опадистим листом: //
не набреше, ні підбреше жодне // стогону моїх життєвих втом»…
23-29 січня 2013 р.
м. Київ