Найбільший наш ворог – денаціоналізація

Можемо святкувати 30-річчя прийняття «мовного закону» в Україні! Проте – тільки на словах. Адже неомосквофіли, зовсім не соромлячись нардепівського звання, одразу ж торпедували його, мотивуючи свою позицію тим, що Закон потрібно узгодити з суспільством. Тридцятиріччя суцільних обговорень на всіх можливих рівнях для них нічого не означає! Вони й надалі, «по-більшовицьки» нахабно продовжують жонглювати словами «все для народу», хоча насправді – тупо відстоюють отруйну брехню Москви стосовно того, що ніякої України ніколи взагалі не було, бо вона – лиш «австрійський антиросійський прожект».
На те регіонали й запрограмовані, яко реальні колаборанти! Але навряд аби Закон допоміг нашій політичній та журналістській братії не плутати праведне з доста грішним. Адже реальна культура мовлення на кіно й телебаченні (не лише в Раді!) опустилася нині чи не до плінтуса! Навіть актори (з вищою освітою!) не вміють відмінювати ні числівників, ані прізвища нашого Тараса Шевченка! А російські наголоси в українських словах?! Це просто жах! Навіть питомі барди забули значення звертання в нашій мові, без якого молитва й пісня принципово неможливі! То що вже казати про геть неграмотні кіношні субтитри, писані немовби «ногою в шкарпетці»?!
Пригляньмося до навколишнього світу трохи пильніше – хіба ж у настільки плачевному стані перебувають державні мови в країнах Європи?! Та ж навіть у Франції, де катастрофічно меншає корінних жителів, занепад е т н і ч н о ї мови французів явище неможливе!.. Бо всі європейці здавна добре тямлять: будь-яка нація життєздатна лишень у межах мовних традицій.
На що вже Німеччина демократична, проте вона не приймає своїх етнічних німців, якщо ті не володіють державною мовою. Так само і в інших краях… До того ж, як відомо, незнання літературної (державної!) мови в Європі та всьому світі автоматично п о з б а в л я є і щонайзаконослухнянішого громадянина не лише відповідного статусу, а й права на державну посаду. Тим паче – провідну!
Чому ж постколоніальна Україна має почуватися надто ганебним винятком у цьому, вельми закономірному, процесі національної ідентичності громадян? Тільки тому, що дехто зневажає, а то й ненавидить українську мову?! Але це ж одіозна ознака нав’язаного колонії кричущого шовіністичного безкультур’я! Не дарма ж повідано, що лише божиста к р а с а споконвіку зазнає нападів сатани.
 
Саме тому Героям зроду, а Культурі споконвіку властива ця Божа істина.
То чи не прийшла пора, шановний друже, назвати нам речі своїми іменами? Адже, як потверджує саме життя, тільки назвавши злодія злодієм, а негідника – негідником, зможемо застосовувати до них норми належного впливу. Для того й існує, либонь, у цивілізованих країнах непідкупний Кримінальний кодекс.
Проте, є й інший ворог – внутрішня, рабська інерція, що не лише позбавляє патріота ймення героя, а й змушує подеколи боятися назватись українцем. Хоча б у тому ж інтелектуальному Донецьку. А що тоді скажемо про міністрів, які відкрито зневажають Основний Закон держави, котрій начебто служать?!
Як щось подібне взагалі узгоджується з Культурою, Конституцією?!
Саме про цього ворога мусимо говорити відкрито й чесно. Тому, що нині ми зобов’язані вкрай ганебні речі, які відбувалися та й досі коються в Україні, викривати на повен голос. Адже тривале і доста жорстоке відчуження значної частини громадян від української мови та брутально «щеплена» колоністами нехіть до виховання дітей на етичних цінностях якраз уможливлюють ганебне проявлення схильності до морально-етнічного переродження…
Хоча ми все ще не усвідомлюємо наслідків нав’язаного Україні процесу, та війна, що впала московською бідою, чітко вказала причину – денаціоналізація! Тобто свавільне інформаційне зросійщення місцевого населення. Якби держава не покинула напризволяще трудовий український н а р о д, легко віддавши його на поталу імперським амбіціям Росії, то ситуація була б кардинально іншою. Хіба ж не правда, вельмишановний друже?!
Політична незалежність України майже не вплинула на тенденцію колонії лише тому, що у р я д о в ц і фактично відмовилися від укорінення в щоденну мовну практику основної засади культури – державної мови. Бюрократам, які не почували жодної відповідальності за долю країни, було доста комфортно у службових кріслах с и д і т и, як і вчора, з російською!
Відмова в л а д и від суті національного відродження та прихильність її до російської мови в діловому й приватному спілкуванні пояснювалася тим, що більшість функціонерів утратила властиві патріотам етнокультурні ознаки, тож має російську мову за найпотрібнішу… Ось такечки й розбудовувалася «наша Україна» – для кого завгодно, тільки не для українців…
Скасувавши ганебний «мовний закон» К-К, прийнятий Верховною Радою у надто брутальний спосіб, ми лишень допомогли ворогам, які очікували слушної миті для активізації далекосяжних планів, одразу спровокувати чергову хвилю брудної антиукраїнської істерії. Адже судове «скасування» уряд і не думав хоча б якось підсилити! Бодай службовим розпорядженням щодо суті проблеми!
На жаль, наші громадяни не звикли скаржитися в ООН, що роботодавець (у столиці!) забороняє спілкуватися державною мовою, або що в регіональній міськраді не приймають з а я в у, написану тією ж мовою, зате маємо чимало прикладів, коли провокатори придумують «утиски», яких взагалі не існувало у природі міжнаціональних взаємин. Ще й усіляко нагромаджують їх! Аж ніяк не зважаючи на те, що, продовжуючи панувати в освіті, ЗМІ, війську тощо, «мова конвою» досі переважає як у пасивному використанні (читання, слухання тощо), так і в активному спілкуванні громадян України.
Але стривайте, дорогий друже, хіба за байдужого ставлення до с к а р б і в національної культури, українська мова взагалі має шанс на виживання?! Це ж ніякий не секрет: наша Держава, як будь-яка інша, можлива лише за чуйного збереження нації саме на основі її одномовності! Адже державна мова в країнах Європи – одночасно й засіб міжнаціонального спілкування. Хіба ж не так?!
 
КУЛЬТУРА МОВЛЕННЯ – НЕ ВИГАДКА ДИПЛОМАТІВ
Згадаймо принагідно перші рядки нашої Конституції, котрі стверджують: Верховна Рада прийняла її, «…прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу, усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішніми та прийдешніми поколіннями…» Саме відповідальність перед Господом Богом зобов’язує Державу і к о ж н о г о громадянина з честю – гідно! – нести це високе звання. Не з якогось примусу, а зі святого о б о в’я з к у маємо ставати добродіями!
Мабуть, саме на такий випадок і приберегла невмируща наша мова магічне слово – д о б р о д і й. Адже навряд чи поводилися б народні обранці у стінах ВР аж настільки зухвало-малокультурно, якби узаконено мали за нормативне парламентське звертання – замість уперто копіювати вчорашніх тюремників! – цей унікальний етичний термін добродій. До прикладу: дозвольте мені сказати, добродію Парубій! Або: я маю ще хвилину на репліку, добродійко Геращенко!
Слава Богу, що за кордоном очільники наші – п а н и, бо в себе дома вони так і не звикли до питомого народного: «пане чи господарю…» Настільки хутко призвичаїтися до звертання «товариш» і навіть у розмові з мером рідної столиці дозволяти собі фривольне: «А скажіть, Віталію…»?! Парадокс, але, на жаль, оце такий рівень української журналістики.
Хто ж допоможе українцям, дорогий друже, у теперішніх культурологічних змаганнях?! Якщо наші (ніби ж українські!) політики зовсім не усвідомлюють: за подібного «володіння» державною, себто літературною, мовою в Іспанії, як і в Англії чи Німеччині, їх просто б освистали?! Та ж не може народний депутат знаходитися в сесійній залі, бо це означає, начебто його з н а й ш л и там! Хоча депутат, як і належить, перебуває на своєму робочому місці.
Для суто збиральних племен (росіян, мадярів, поляків) поняття знаходити в цьому випадку цілком органічне: вони постійно шукали поживу і… знаходили її. Натомість українці в с е, що мали на спожиток, вирощували самостійно – не лише зернові, але й худобу. Тому в українській мові чітко узгоджені спосіб та місце д і ї – розташування чи розміщення об’єкта нашої уваги, як і належне перебування певної особи, що в сусідів замінено єдиним – знаходиться.
Вимовляючи російське слово «по-українськи», ми тільки злісно засмічуємо пам’ять і простір, зовсім цього не розуміючи! Ну як нардепові можна писати чи вимовляти слово ємність у значенні йомкость?! Ємність – означення речовини, суто хімічний термін, а оте друге слово українською мовою означає місткість – тобто скільки саме вміщає, містить кубометрів, тонн посудина, вагон тощо…
Або ж повідомляє офіційне джерело: «СБУ попередила злочини…». Отже, наша Служба перебувала у змові зі злочинцями?! Якщо вона їх попередила?! Таж нікому не дозволено російське упрєділа «перелицьовувати по-нашому»! Ці слова лише здаються подібними, а насправді їхнє значення цілком протилежне! Невже не зрозуміло, що настільки безпардонною, аж глухою безграмотністю службовці ганьблять не лише себе, але й державу?!
Подібних прикладів «українського» мовлення – справжнє море! До того ж отією своєю безголовістю воно загрожує затопити весь материк. І хоч як це прикро, та ми зустрічаємося з таким лихом практично щодня.
Не подумайте, дорогий друже, що мовлення (засіб нашого спілкування!) це щось другорядне. Психіка кожної людини генетично настільки тісно пов’язана зі звучанням с л і в, що й вітчизняні учені дивуються з цього феномену! До того ж, українська народна пісня, що не так давно з’ясувалося, на росіянина, який перебуває в гіпнотичному стані, діє значно потужніше, ніж рідна… І цей факт потверджено механічними, ідеологічно ніяк не запрограмованими, датчиками.
Психотерапевти свідчать: українська мова (слово це, до речі, й означає молитва) здатна досить ефективно лікувати. Але коли такий собі п о л і т и к-нардеп виголошує текст, який своєю неоковирністю лишень травмує вразливу душу, то що тоді казати про зворотній зв’язок?! Яка віддача можлива?!
Поділяючи обурення Володимира Базилевського ситуацією, що склалася в нашій Україні, вважаємо за необхідне захистити «бравого солдата Швайка» – символ уярмленої народної мудрості й винахідливості. Який комедіант може зрівнятися почуттям гумору з високолітературним героєм Ярослава Гашека?!
Бог одвіку вимагає від людства єдності, але зовсім не сірої одноманітності! Не дарма ж Іван Павло ІІ постійно підкреслював, ідучи за Святим Письмом, що Бог-Дух розмовляє з кожною чуйною людиною її рідною говіркою, тому й сам усюди намагався звертатися до різних народів по-їхньому.
Так навчали й наші святі отці. Тому з давніх давен українська культура – мова, література, освіта й театр – надзвичайно демократична, бо закорінена своєю психічною енергією в істинній незглибимості джерельного народного слова, тривкості національного характеру. Себто: саме духовна магія пісенної української мови, як Божа сутність народу, і є достеменним її охоронцем.
Оця природна особливість українства відбилася й на становленні культури всього східного слов’янства. Ось як характеризував ще позаминулого століття вплив української к у л ь т у р и на все російське письменство академік Пипін: «Западнорусские писатели предпринимали труды, о которых не думали в Москве и к которым… книжники были просто неспособны… Таковы были труды по грамматике, словари, катехизис, сочинения исторические, церковные поучения, обширная литература полемическая, стоявшая на уровне той литературы, которая направлена была против православия…»
На жаль, облудно викравши з Києва 1686 року Патріахат, Москва настільки занедбала православну традицію, що почала не лише т у п о спалювати духовні набутки предків, а й порядкувати у святій Біблії…Славнозвісний релігієзнавець Іван Огієнко (Митрополит Іларіон), досліджуючи Святе Письмо, зазначив: «У книзі Естер (Есфір) 1: 22, оригінал і переклад у всьому світі подають: «Щоб кожен чоловік був паном у своєму домі й говорив мовою свого народу».
Здавалося б, ясніше ясного. Мова – основне джерело свідомості. Але саме те, надзвичайно важливе місце для кожного поневоленого народу, російський св. Синод подає цілком протилежно: «Да будет страх им в жилищах их…»
Подібна сатанинська підступність, яка спричинила духовну деформацію не одного покоління, мабуть, чималою мірою зміцнила засади імперіалізму! Тож маємо повторювати це щокрок, пам’ятаючи, що саме звідси росте й московська пропаганда про вторинність української мови!
Безглузда – бо надто безбожна! – звичка «братів» клясти не тільки Матір свою хрещену, а й тих синів її, котрі не піддалися занадто підлому яничарству, протривала до наших днів. Тому й нема чого дивуватися з її надто агресивного апогею. Тим паче, що «прославив» Росію доста одіозний президентський указ про відзначання її понад тисячолітньої історії. Ось такечки – одним розчерком – одразу в анекдот віку: як Московія Русь будувала.
Задля того царські спекулянти історії і втеліщили нам означення «Київська Русь», аби розмножити Русь-Україну на удільні – Новгородську, Суздальську та інші «квазірусі». Хоча світ не знає ні Лондонської Англії, ані Варшавської Польщі… А ми, науковці й літерати, настільки «буйно-патріотично» підхопили імперську вигадку, що й подосі не розжували «сир у мишоловці».
Та не було б усе це таким смішним, якби не вдалося настільки трагічним. Адже саме внаслідок отого, цілком уявного, тисячоліття Москва спромоглася на єдине – впродовж останніх років запевняла і світ, і весь православний люд, що саме від українців якраз і походять усі лиха Росії: «бєндєровци кровь нашу пьют». Отже, єдиний порятунок «православних» – усе ж визволити стражденну російськомовну Україну від українських патріотів!
Це взагалі не влазить у жодні ворота! Проте москалі постійно скаржаться всьому світові на у т и с к и, які чинить Україна стосовно російськомовних громадян!!! Як ось на Донеччині, Луганщині, Херсонщині тощо… Зрештою, офіційно було заявлено, що свої війська ввести у Крим РФ була змушена (!!!), щоб «защітіть рускіх»… Мабуть, од цілковитого винищення?!.
Хіба таку підлу, злочинну брехню можна тверезому проковтнути?! Навіть затятому регіоналові?! А якщо, крий, Боже, допустити ще й офіційну російську (чи другу державну!) мову?! Що тоді чинитимуть узурпатори з усіма нами, нині сущими «молодшими братами», всучивши російські паспорти?! Адже ще вчора всі ми були «будівничі світлого завтра», а теперечки вже «бандерівці»!
До того ж, не тільки у «зоряній» чи в українському Криму…
Ось аж наскільки занедбано державну культурологічну й мовну політику! Проте, віддавши її на поталу шовіністичним провокаторам, хіба держава може очікувати на щось інше?!! Адже ті, плодячи брудну ксенофобію та відвертий сепаратизм, лише й марили імперською Росією!.. Та ще й не просто марили – утверджували на очах у Києва безбожно зловорожими, брутальними діями.
Якби ж то тільки пам’ятниками генералісимусу чи імператриці!..
 
МОВА – ДУША НАРОДУ
Сьогодні, коли землю нашу Росія потрясає не лише матюками, українським воїнам доводиться власною кров’ю здобувати те, на що боязко закривали очі «політики». Але подвиг лицарів «Небесної сотні» і став якраз о т и м прикладом завершення життєвого шляху, що його Спаситель назвав достеменним подвигом Любові – положити душу свою заради друзів своїх.
Душа, покладена задля спільної справи на духовний вівтар України, віддана зі щирою вірою у Спасіння та з переконанням, що Бог – то Любов, не блукає у потемках чистилища, а возноситься до Святая Святих, аби с т а т и т а м, де й належить бути тій Душі, що покликана постраждати за свій н а р о д. Ось чому саме та дещиця українців, яка заради спільних національних інтересів готова заплатити найдорожчу ціну, і має право на звання Еліти нації.
Мерзенний міф стосовно нищення російської мови в Україні спростували й багатотисячні демонстрації москвичів, які розрізняють українську миролюбну реальність і мерзотні провокації спецслужб. Але як спростувати «бандерівську загрозу» в деяких українських регіонах?! І взагалі: як так могло статися, що російському ТБ люди вірять, а власним родичам, які повернулися з Майдану, не довіряють? Бо, мовляв, оті проплачені продались американцям…
На жаль, мусимо повторити: Київ не доклав і найменших зусиль, аби його державницьке слово послужило регіонам вірою та правдою. Навпаки, зробив усе від нього залежне, аби лише колаборантськи підіграти Москві у її гегемонії. Зовсім не дбаючи ані про державний захист української мови, ані захист мов національних меншин. А щойно прийнятий Закон про мови (найтолерантніший у світі!), який чомусь аж ніяк не подбав про утвердження державної мови, як законного засобу міжнаціонального спілкування, лишень розлютив їх.
Ще б пак! Російська й справді легша для засвоєння – простіша у вжитку. То більше, що і створили її, як своє «есперанто», ті ж кияни. Видатний російський лінгвіст В. Даль усвідомлював це, тому й назвав укладений словник «Толковий словарь вєлікорусского н а р є ч і я русского язика». Тобто – похідним від язика країни, відомої світові не лише від Володимира Великого та Ярослава Мудрого.
Те, що імперському правительству не припала до вподоби об’єктивна, суто наукова трактовка вченого, питання тільки політичне… Отже, спекулятивне.
Таким чином, скільки б не торочили ідеологи «рускава міра» про гегемонію Москви, правда все одно переможе брехню! Бо не сила зброї керує людством, а Сила Любові! Тим паче, що свята справа єднання народів належить не танкам і «градам», а Слову Правди – Ієрархії Спільного Добра.
То за що борються «сабіратєлі рускіх зємель»? Тільки за «пріход і доход»!
Зрештою, як на те пішло, і с т о р і я російських живопису, музики і співу, театру, шкільництва, лексикографії, тощо просто немислима без українців! Ось на цих історичних ф а к т а х, засвідчених і російськими вченими, виховуймо не тільки себе, а й молодь, позаяк саме ф а к т и становлять нашу реальну «спільну історію»! Навіщо повторювати егоїстичні басні, що їх понавигадували колись малоосвічені правителі?! Все одно убити Істину нікому не вдасться!
Проте – нам, українцям, насправді є що втрачати. Адже душу не позичиш. Навіть якщо вивчиш російську ліпше, ніж рідну… Та, втративши рідну мову, – втратимо СО-ВІСТЬ, яка єднає з Господом кожну душу. Адже Господь, як уже не раз було сказано, промовляє саме до СОВІСТІ. У кого її нема, до того, на жаль, і не дійде… Хіба що на Страшному Суді.
Тому й конче потрібен сьогодні нашій українській школі предмет, який би СО-ВІСТИВ малечу, навчаючи людяності. Назва його – «Українознавство».
Так само потрібне суспільству й утілення в життя заклику Всеукраїнського форуму «На захист української мови і державності», який усе розставив на свої місця – згідно з вимогами Європейської хартії… Адже вороги запевняють, що мову нашу «придумав Шевченко». Знічев’я… Вони гадають, що Совість народу можна придумати! Але чомусь не замислюються, бідолашні, звідки це взялося на планеті сотні пам’ятників Тарасові Шевченку?!
Ба й справді… Проте совіснішого й народнішого поета, котрий би возніс на такий естетичний п’єдестал просту жінку – кохану, матір, безталанну душу – світ ніколи не знав, як не знає і досі. Адже секрет Українського Пророка якраз і полягає в тому, що його поезія промовляє до людської совісті! Саме через те й захоплені нею усі совісні люди. Саме тому й відбувся доленосний Січ-Майдан, започаткувавши совісне літочислення у народному самоврядуванні.
А хіба ж ми не відчуваємо, як зодчаєно б’ється в українські серця магічне своєю прозорістю поетичне слово Василя Стуса? Бо нема нічого страшнішого для народу, ніж набуте безвіллям рабство. Бо нація без рідної Мови, як і народ без Бога. Тільки юрба, котра не потребує ані Господньої молитви, ані совісті. Хто хотів би «намазати її на хліб», має запам’ятати: Бог задля того дав людям ДУШУ, аби не забували ми про ДУХ. А якраз вистраждане, правдиве Стусове слово, сягаючи глибин генетичної п а м’я т і народу, виводить його до Єдиного Бога, без якого майбутнє – мертвизна тупої олжі.
Пречиста магія української мови найбільше й бісить усіх воріженьків. Адже, як і поезія наших пророків, саме в о н а посвідчує невмирущість народу, що звідав смак національної свободи. Тож її вітають нині в усіх куточках планети!
Зрештою, надсадно мавпуючи з геббельсівської пропаганди, Кремль тільки прикривається «спільними російськомовними інтересами». Насправді затятих колоніалістів неабияк вабить газоносний причорноморський шельф… Та ще – перетворення Криму на неприступний авіаносець, суперцитадель агресивної російської могутності. Тобто: «Чтоби всє нас боялісь!!!»
Оця реальність і стала знаковою для ненажерливих олігархів. А політика… Що ж, російська політика завжди була проституткою у московських сутенерів.
Комунофашизм – особливо! – тим і був небезпечний, що на словах у нього – рівність та братерство, а на д і л і – смерть інакомислячим і концтабори. На словах – «радянський народ», а насправді – затурканий партпропагандою люд, який і мріяти не міг про самоврядування Рад. Але ж новітня, суто фашистська, Росія поміняла не тільки герб, а й «національну ціль»!.. І нині її мета – «рускій мір», як двоголовий символ імперської квазімогутності.
Але концтабірний язик не здатний перемогти Слово Правди якраз тому, що Христос – Дорога, Правда і Життя нашого народу. Недарма Великоденні храми в Україні відвідало на 2,5 мільйона вірян більше, ніж у значно численнішій РФ. Українці в і р я т ь! Тож обов’язково переможуть у цій досить нерівній б и т в і не лише заклятого ворога, але і власне «малоросійство».
Віктор ГРАБОВСЬКИЙ,
Заслужений діяч мистецтв 
«Українська літературна газета»
№10 (250) 24 травня 2019

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал