(IN MEMORIAM МИХАЙЛА СЛАБОШПИЦЬКОГО, ДО ЙОГО ДО 80-РІЧЧЯ)
Михайло Слабошпицький оцими днями мав би зустрічати високе 80-ліття, однак тяжка хвороба урвала його життя понад 5 років тому. Спробувала собі уявити, яким би був оцей ювілей і збагнула: він би обертався довкола книги, як усе життя виняткового читальника і феноменального письменника. Книги – не самоціль. Вони служать меті – рятувати від забуття. Сам Михайло Федотович зізнавався на сторінках своєї дзеркальної тетралогії і не лише, що письменники зверталися до нього з проханням написати книжку про них (як-от В. Земляк) чи про когось іншого (як М. Бажан – про О. Влизька). Михайлу Федотовичу боліло, коли яскраві творчі особистості залишалися майже незнаними широкому загалу (В. Ілля, М. Григорів), і він, не вагаючись, брався ситуацію виправити – навіть, якщо не надто захоплювався стильовою манерою тих, про кого писав. Утім був переконаним: історія літератури – не тільки історія авторів, а й читачів. Отож намагався “зростити” українського читача, донісши йому імена і тексти, варті пошанування. Бо рятувати від забуття – це не так про повернення окремих імен, як про висвітлення естетично вагомих і цінних явищ української літератури, щоб читач був українською людиною. В цьому контексті розгортається 55 історій книжки М. Слабошпицького “Незагублена українська людина” (2004), що кореспондує з назвою есею Миколи Шлемкевича “Загублена українська людина” (1954), в якому М. Шлемкевич розглядав пошуки української ідентичності в умовах бездержавності. Таким чином, не буде хибно стверджувати: Михайлові Слабошпицькому йшлося про те, щоб будувати для читача координати національної ідентичності в параметрах успіху. В контексті цього і книжка “Українець, який відмовився бути бідним” про підприємця Петра Яцика, засновника Міжнародного конкурсу з української мови, що тепер носить його ім’я. Бо хоча й побутує думка, що поразка вчить краще за перемогу, але М.Ф. Слабошпицький був певен у протилежному: історії перемоги можуть і мають стати прикладом для наслідування. Й тут, звісно, йлеться не тільки про фінанси, а і про тяглість справжнього (не задля піару) меценатства. В книзі М. Слабошпицького “Українські меценати” (2011) перед читачами постають українські жертводавці: Галшка Гулевичівна, Костянтин Острозький, Іван Мазепа, Кирило Розумовськиий, Євген Чикаленко – ті, хто вкладався у розвій економіки і культури, вмів любити Україну “до глибини власної кишені”.
Коли згадано про Є. Чикаленка – годі оминути роман пера М. Слабошпицького “Михайло Коцюбинський та інші: біографія, оркестрована на дев’ять голосів” (2012), де, окрім мецената, фігурують Михайло Могилянський, три Володимири – Самійленко, Леонтович і Винниченко, а також Сергій Єфремов, сам М. Коцюбинський, біограф і жінка, що забажала лишитися невідомою. В такому найменуванні вчувається перегук із модерніським текстом (“Еней та життя інших” Юрія Косача), чим увиразнюється (спершу – натяком) модерність письма самого М. Коцюбинського. Щодо жанрового окреслення – воно у Михайла Федотовича не так традиційне (роман чи роман-біографія), як образне. Проте ця образність у письменника має власну традицію, адже “біографія, оркестрована на дев’ять голосів” перекликається у читачів із книгою Михайла Слабошпицького “Партитура на три голоси (Кисельови)” (2019). Поняття оркестровка і партитура – взаємопоєднані, вони не тільки відсилають до ідеї музичності як гармонійної цілості, але й акцентують особливе багатоголосся музичного твору.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Такою багатоаспектною М. Слабошпицькому бачиться і біографія окремої особистості, що ніколи не є простою сукупністю подій чи сумою причин і наслідків. І то не тільки тому, що “інші” (родичі, знайомі, друзі й недгуги) бачитимуть одну і ту ж людину по-різному, але й тому, що сама людина з плином часу бачить себе інакше. З цього погляду, йдеться не тільки про фізичні зміни, що настають із віком (не тотожне давньому відображення в дзеркалі), але і про психологічні зміни того, хто в те дзеркало пам’яті зазирає. Бо ж біографія чи автобіографія – не хроніка подій, але інтерпретація тих подій у контексті життя як цілості. Тому треба визнати слушність одному з героїв роману про М. Коцюбинського, коли каже: “можемо переінакшити масу, здавалося б, геть неістотних подробиць – і тоді далеке минуле змінить у собі забарвлення та насвітлення предметів і постатей; грозовий колорит неба раптом обернеться пасторальною ніжністю. Банальну пристольну – після почаркування – пісню легко видати за сталево однозначну інвективу, а прикру людську неміч – за капітуляцію перед життєвими випробуваннями. Розщепивши атоми пам’яті, легко проводять навіть зміну генетичного коду минулого” (С. 14). Тож в книгах М. Слабошпицького, кому б вони не були присвячені (Олексі Влизьку, Тодосю Осьмачці, Григору Тютюннику…), не знайдемо одномірності ні в зображенні персонажів і їхніх здобутків чи прорахунків, ні мовної трафаретності. Показово, що у біографії М. Слабошпицького – людській, творчій і видавничій – чимало важив “генетичний код” як історія давня і новітня (опубліковані ним романи І. Корсака і Ю. Щербака, а також власні – “З голосу нашої Кліо”, “Гамбіт надії”, “Велика війна 2014…”).
Михайло Слабошпицький і Володимир Загорій
Більшість текстів М. Слабошпицького про літературні долі обдарованих чоловіків. Але є у нього й роман-есе про видатну українську художницю – “Марія Башкирцева. Жінка, в яку закохався Париж”. Може бути, що почавши від Жінки, яка бажала стати відомою (юної Марії) і завершуючи Жінкою, яка побажала залишитися невідомою (один із голосів роману про Коцюбинського) письменник прагнув зазирнути в таємницю жіночої душі, а опосередковано й загалом душі творчої людини. Бо за словами тієї невідомої жінки впізнаємо думку, що її поділяв і сам автор: “Ми здебільшого того не підозрюмо: мовлячи про щось, мовимо не про те щось, а щонайперше про себе. Нам здається, що ми абсолютно нейтрально переповідаємо котрусь чутку, а насправді ж ми несвідомо ставимо на чомусь акцент, а щось і взагалі полишаємо поза увагою. Може саме найважливіше в почутій історії” (С. 339).
Який акцент доречно було би поставити на тому, що розповідає нам М. Слабошпицький? Окреслити його варто не через термін копіїста, що відтворює контекст епохи (хоч епоху в багатьох книгах письменника відтворено крізь призму суб’єктивного сприйняття митця чіткими і стриманими контурами), і тим паче, не через метафору “приборкувача часу”, який спиняє застиглу мить, а радше – через образ колекціонера. Такого типу книжки Михайла Федотовича “25 поетів української діспори” (2006), “Наближення до суті: літературні долі” (2015). Оповідаючи про одну літературну постать, автор може відтінити її тією, про яку мовив за іншої нагоди. Зокрема, про Василя Мисика пише: “Так яскраво дебютував тоді хіба що дзвінкоголосий Олекса Влизько. Тільки Мисик на противагу йому був тихий і медитативний. Слово Влизька аж здригалося від його буреломного ентузіазму, від викличності й епатажності, а бува, й корчилося від деструктивного над ним насилля. У Мисика ж воно було природне, й елегійне, непідвладне неспокійній атмосфері двадцятих років, коли довкола було так багато політичних закликів, звинувачень, індустріального смогу, всякого ідейного й технічного грюкоту, брязкоту й подеколи дивовижно абсурдних кампаній. Мисик жив мовби поза всім тим” (С. 80). М. Слабошпицький укрупнює кожного, про кого оповідає, через погляд на його слово. Хоча письменникові важить, що і про кого сказано, чималу увагу він приділяє питанню, як це зроблено. Людина, з погляду Михайла Слабошпицького, це стиль її мислення, а в наслідку – письма, яке є або важкочитабельним, або пластичним. Прикладом довершеної пластичності в оптиці письменника постають ранні новели Євгена Гуцала, які підсумовує так: “це справді мистецьке диво: Гуцалові новели (особливо ранні) часто “тримаються” тільки на стилі, тільки на інтонації. Для письменника чи принаймні філологічно підготовленого читача вони – як оригінальні гросмейстерські партії для вдумливого шахіста” (С. 286). Гадаю, ці цитатати з книги “Наближення до суті: літературні долі” вдало передають і постать її автора. Він – виразно інтелектуальна особистість, а обшири ерудиції письменника дають йому змогу однаково вільно чутися в дев’ятнадцятому сторіччі, розгортаючи історію написання і сприйняття книжки маркіза Астольфа де Кюстіна, і в своєму часі, що його Михайло Федотович фіксує через окремі літературні слайди про постаті В. Слапчука, В. Голобородька, Г. Гусейнова, Р. Федоріва, Р. Іваничука, М. Руденка та ін. Михайло Слабошпицький і над часом, адже вміє зображувати кожного з персонажів своїх текстів панорамно (на тлі епохи, через стосунки з іншими, з озиранням на людську психологію), але при тому пластично – мовою, що має власний тембр, темп і семантичні нюанси для кожного персонажа. Ідеалом для М. Слабошпицького – вдумливий читач, адже приваблюють його люди едуковані і скромні, що схожі на нього самого (приміром, літературознавець Володимир Панченко). Ця оманлива проста письменницького стилю приховувала чималу ерудицію і спонукала й читача бачити далі й глибше, розуміти зв’язки частин і цілого, бачити єдність епох і часів. Адже про В. Панченка і про М. Слабошпицького можна сказати словами, якими письменник означив постать Дмитра Кременя: “фізично відчувалося, мовби він справді перебуває всередині тих далеких подій, про котрі оповідає, і стоїть у гурті тих людей, які жили століття й століття тому. Він – не подорожанин з нашого часу в минуле, а мовби саме минуле, котре делегувало йому право висловитися від свого імені для нас, щоб ми почули і його правду, і його бентежний голос” (С. 9, “П’ятий “дзеркальний” том”, 2023). Постать М. Слабошпицького – це голос, у якому відчутна жива інтонація і глибоке вболівання над долею українського слова і українського письменника, що часто, замість опинитися над водними потоками, змушений рости і квітнути в пустелі, в обставинах усуціль несприятливих, а то й відверто ворожих, як про те метафорично казав Михайло Федотович: “Українські письменники в особливій ситуації, що ти маєш більше відповідальності, ніж твої колеги з Франції, Англії… Український письменник — дерево, яке виросло не там і не так. Український письменник мусить бути революціонером, будителем, просвітителем, навчитилем, моральним авторитетом і поряд зі священником в тому суспільстві стояти, а потім бути, може, письменником. Коли така квола держава і ми всі відчуваємо, що вона не дуже українська держава наша, знову українському письменнику доводиться бути останньою чергою письменником, бо він повинен очолювати демонстрації, протести… Мріється, що нарешті український письменник нарешті стане просто письменником…”.
