ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧИЙ ЕТЮД ПРО ТОЙ ТВІР КЛАСИКА, КОТРИЙ БУЛО ПІДДАНО ІДЕОЛОГІЧНОМУ ОСТРАКІЗМУ І ЗА ЯКИМ ПОСТАЄ ДРАМАТИЧНА ОСОБИСТА ІСТОРІЯ ПОЕТА
Коли Микола Бажан обирав назву своїй поемі, що мала стати частиною збірки “Уманські спогади” (1972), він дав їй біблійне жіноче ім’я: Дебора. Ця постать Біблії вирізняється на тлі старозавітних жіночих образів: не є родоначальницею (як Рахиль); чи жінкою, що, будучи чужинкою, вірністю і постійністю здобулася стати часткою обраного народу (як Рут). Не є подібна до Естер, що викрила перед перським царем Гамана-амаликитянина, який за посередництвом царського указу хотів знищити євреїв. Не є вона і Юдит, що безпосередньо помстилися завойовникам-ассирійцям.
Однак її роль в історії виняткова. Святе письмо говорить про неї: “А Девора пророчиця, жінка Лаппідота, вона судила Ізраїля того часу” (Суддів 4: 4). Варто усвідомити, що суддя вирішував не тільки побутові суперечки та взаємні кривди. Покликання судді – це покликання рятівника, як можна бачити із такого запевнення: “І поставив Господь суддів, і вони рятували їх від руки їхніх грабіжників. А коли Господь ставив їм суддів, то Господь був із суддею, і рятував їх із руки їхніх ворогів по всі дні того судді, бо Господь жалував їх через їхній стогін через тих, що їх переслідували та гнобили їх” (Суддів 2: 16-18).
Господь був із суддею і рятував євреїв із рук їх ворогів-грабіжників руками суддів. Тому так важливо було слухатися голосу судді, адже голосом судді до народу говорив Бог. І тому судді мали дар пророцтва-передбачення і були здатні привідкривати народові майбутнє, скеровувати народ у переломні моменти історії.
Про такий момент і оповідає Книга Суддів. Ізраїльтяни вже двадцять років перебували під сильним військовим утиском Сісери, начальника війська ханаанського царя Явіна (Суддів 4: 3). Народ шукав порятунку від затяжної неволі в судді. Цією суддею була Дебора.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Що можна довідатися про біблійну Дебори? Сказано, що сиділа вона між “Рамою та між Бет-Елом в Єфремових горах” (Суддів 4: 5). Місто Рама (“висота”) знаходилося у володінні коліна Веніаміна, на межі з землями коліна Єфраїма. Місто Бет-Ел на 17 км північніше Єрусалиму. Бет-Ел (“Дім Божий”) названо так патріархом Яковом, що пізніше отримав ім’я Ізраїль і мав дванадцять дітей – засновників колін ізраїльських, після того, як він збудував жертовник на місці, де бачив сон про ангелів і отримав запевнення в порятунку від гніву брата, якого боявся (Буття 35: 1). Власне, розташування біблійної Дебори між цими містами можна трактувати подвійно: як прообраз майбутньої перемоги над ворогом (Пор. 2 Самуїла 22:34-36: “Він чинить ноги мої, як оленячі, і ставить мене на висотах моїх, Мої руки навчає до бою, і на рамена мої лука мідяного напинає. І дав Ти мені щит спасіння Свого, і чинить великим мене Твоя поміч!”), і як прообраз майбутньої віднови “Дому Божого”, прообраз об’єднання колін Ізраїля.
На користь цього свідчить не тільки прикордонне розташування Рами, а і те, що Дебора “покликала Барака, Авіноамового сина, з Кедешу Нефталимового. І сказала до нього: Ось наказав Господь, Бог Ізраїлів: Іди, зійдеш на гору Фавор, і візьмеш з собою десять тисяч чоловіка з синів Нефталимових та з синів Завулонових. А я приведу до тебе, до Кішонської долини, Сісеру, начальника Явінового війська, і колісниці його, і натовп його, та й дам його в твою руку” (Судді 4: 6-7). В битві проти завойовників об’єднуються коліно Єфраїма, сина Йосифа, сина Рахилі (в особі Дебори); коліно Нафталі, сина Білги, служниці Рахилі; коліно Завулона, сина Лії, сестри Рахилі. Нащадки служниці і пані. Тільки така єдність дає обітницю перемоги.
Але Барак має сумніви в Божій обітниці. Він ставить умову Деборі, щоб вона ішла з ним: “Якщо ти підеш зо мною, то піду, а якщо не підеш зо мною, не піду” (Судді 4: 8). Це означає: від тебе, Деборо, залежатиме, чи народ переможе. Саме тому і Дебора коригує пророцтво: замість “дам його в твою руку” Барак чує, що ворог буде переданий Богом у руки жінки, тому і слава перемоги належатиме їй: “Піти піду з тобою, тільки не буде твоя слава на тій дорозі, якою ти підеш, бо в руку жінки Господь передасть Сісеру” (Суддів 4: 9).
У п’ятому розділі “Книги Суддів” звучить “Пісня Дебори”, що її аналізує Іван Франко в однойменній розвідці, подаючи текст “Пісні Дебори” п’ятистопним і чотиристопним білим ямбом. З пісні видно, що не всі племена Ізраїля долучаються до битви проти завойовника:
А над потоками Рубена йдуть
Великі ради, спори та наради,
До рішення ж старійшини не дійдуть.
Чого ж ви сидите отак без діла
Серед своїх овечих стад? Чи ще вам
Флояр пастуших гра не надоїла?
Коментуючи цей епізод із 5-го розділу “Пісні Дебори”, І. Франко пише, що в нім “із деякими докорами пойменовано ті ізраільські племена, що не взяли участі в поході. І в тім розділі можна бачити деяку аналогію до того уступу «Слова о полку Игоревім», в якім автор по побіді Половців над Ігорем вичисляє сучасних руських князів і кличе їх до пімсти «за землю руськую, за рани Ігореві»”
Зіставлення української історії з ізраїльською – явище з давньою традицією. Але до контексту подій, описаних у Книзі Суддів, найбільш суголосним буде вірш Лесі Українки “І ти колись боролась, мов Ізраїль”, де є рядки:
І вже Богдан пройшов по тій землі
від краю і до краю. Свято згоди
між ним і духом гучно відбулося
в золотоверхім місті. Але раптом
дух зрадив. Знову тьма, і жах, і розбрат.
І знов настав єгипетський полон,
та не в чужій землі, а в нашій власній
Природно, що питання згоди і розбрату, відлунювало в серцях української інтелігенції початку ХХ століття. Тому і постав 1904 року вірш Лесі Українки “І ти колись боролась, мов Ізраїль…”. Тому і опублікував свою розвідку “Пісня Дебори” Іван Франко у 1912 році. Сьомий розділ “Пісні Дебори”, вочевидь, наштовхував Івана Франка на питання, де ж українська Ягель:
Він попросив води, вона ж
Глянь! Молока дала йому,
Сметанки в чаші почесній.
Кілок взяла у ліву руку,
У праву молоток взяла,
І вбила Сісеру войводу.
Пробила голову йому,
Пробила череп скрізь на скрізь,
І він упав під ноги їй.
У постаті Ягелі читач, обізнаний зі Святим Письмом, віднайде певну схожість із історією Юдит, що стинає голову ассирійського генерала Олоферна його ж мечем і в той спосіб визволяє власний народ із неволі.
На тлі браку українського визвольника постала поема “Мойсей” (1905) І. Франка, а також вірш П. Тичини “І Бєлий, і Блок, і Єсєнін, і Клюєв” (1919) із запевненням: “Воздвигне Вкраїна свойого Мойсея,– не може ж так буть!”. Тичинівський рядок звучить оптимістичною “реплікою” на сповнену драматичних сумнівів поему І. Франка “Мойсей”. І на запитання, озвучені Лесею Українкою у вірші “І ти колись боролась, мов Ізраїль”:
Але тепер? як маємо шукати
свому народу землю? хто розбив нам
скрижалі серця, духу заповіт?
Коли скінчиться той полон великий,
що нас зайняв в землі обітованій?
І доки рідний край Єгиптом буде?
Коли загине новий Вавілон?
Історія показала: оптимістичні сподівання Павла Тичини виявилися передчасними. Це художньо довершено демонструє “Дебора” Миколи Бажана. Однак у центр історії поет ставить не постать Мойсея, як І. Франко і П. Тичина, а жіночу, як біблійна оповідь про Дебору і вірш Лесі Українки, де “боролась, мов Ізраїль”, жінка-Україна.
Поему “Дебора” Миколи Бажана присвячено пам’яті Дебори Файнштейн. Насправді Дебору звали Раїсою Файнштейн і вона належала до споминів поетової ранньої юності, часів першої романтичної закоханості. Не тільки в Раїсу, а і в життя, в магію Курбасового театру. На момент написання поеми Микола Бажан був переконаний, що адресат його поеми трагічно загинула. Але, маю певність, що поет свідомо змінив ім’я в дедикації поеми на Дебору. Бо мав на меті показати ліричну героїню як суддю, як пророчицю, як центральну постать історії:
Дай мені руку. Дай руку.
По згарищу підем вдвох
В прозріння, в терзання, в муку,
В пронизану спалахом зливу тривог.
Зачин щойно цитованого фрагменту має прохально-наказовий тон. Але це не просто прохання ліричного персонажа-поета, щоби Дебора ішла з ним поряд. Тут більше: тонкий натяк на те, що Дебора має виступати в ролі поетового провідника. В уяві читача мав би виринути образ Беатріче, що виступала провідником Данте в чотирьох останніх піснях “Чистилища”, а також у частині “Божественної комедії” під назвою “Рай”. Адже тривоги, терзання і мука – те, що очищує (адже і тривоги – злива, пронизана спалахом блискавиці-спогаду).
Поему “Дебора” вперше оприлюднив журнал “Вітчизна” 1968 року. На момент публікації Миколі Бажану – 64 роки. Спалах спомину переносить його в минуле, у рік 1920, коли Миколі Бажану було щойно шістнадцять. Час згадки домежно чітко фіксує сам поет рядками:
…Нітрошечки не змінилася.
За всі сорок вісім літ.
Не змінилася, бо час над Деборою не владний. Нагадую: М. Бажан вважав, що та, кому присвячено поему, давно належить вічності, про що і мовить далі:
Дай руку мені. Крізь тебе
Я бачу горби й яри, –
І матір моя, і твій ребе
Простують до нас згори
І ти, як вони, прозора,
Хитлива і ніжна тінь,
Застрелена тут Деборо,
Задивлена в далечінь.
Прозора, хитлива і ніжна тінь є провідницею в царстві покійних, вона спускається до поета згори (з раю!) зі своїм батьком та його матір’ю. Сумнівів не зостається: для поета Дебора – його Беатріче, що має провести за руку крізь муку “чистилища” до “раю” прозріння. Варто одразу чітко зауважити: Дебора для поета є платонічним коханням, точнісінько так, як Беатріче для Данте, тож нема підстав домислювати “новомодні” скандальні історії, що заплямовують родинне життя М. Бажана.
На відміну від Беатріче, Дебора М. Бажана “задивлена в далечінь”, тобто у майбутнє, що вказує на її пророчий дар. Ім’я ж Дебора, самою апеляцією до біблійної Книги Суддів, вказує на те, що Дебора постає суддею сучасності та минулого, набуваючи таким чином символічної всеохопності та володарюючи над часом подібно Богу.
Епічність поетового задуму декларується безпосередньо від особи автора, який стверджує, що стає “На древній, віками торований шлях” до свободи із неволі єгипетської, до свободи від зовнішнього поневолювача. І на цьому шляху важить відчитати давній поетичний епос:
І знову читаю по зблідлих твоїх губах
Повільні строфи старих поем.
Чи може читач поеми “Дебора” дешифрувати, які старі поеми має на думці Микола Бажан? Так. Найперше, озивається на новий лад Шевченкова “Розрита могила”:
І думи, рукаті, жорстокі
Розкопувачі могил,
Бігцем пробігають крізь роки …
Вони на жалобних марах
Важчезну поклажу несуть.
Виходь же, Деборо, моя примаро,
На їх непримарну й немарну путь.
Путь жалобних дум не є примарним, бо і події, що їх викликали, – геть не примарні. Що важливіше, ці думи пробігають немарну путь. І мовиться не так про сенс страждання, що чинить його немарним, як про нагоду зробити висновки з трагічних сторінок історії, сягнувши прозріння. Шлях до прозріння дається важко, він тернистий і зранює думи, що “бігцем пробігають”,
Спотикаючись по канавах,
Зашпортуючись на грудді,
Роздряпавши ноги криваві
Об колючки тверді…
Пригадуємо: “Розрита могила” Т. Шевченка апелює до Богдана Хмельницького, називаючи його нерозумним сином через наслідки Переяславської ради 1654 року. До того ж епізоду, що поклав край національним сподіванням українців на власну державність, звертається і Леся Українка у вірші “І ти колись боролась, мов Ізраїль”. Обоє митців намагаються “розкопати” те, що засипано пилом історичного забуття, аби Україна отримала таки шанс на воскресіння.
У Бажана візії минулого, щоправда, концентруються на подіях ближчого часу, ніж доба визвольних змагань Богдана Хмельницького. Його увагу привертає повстання на Правобережній Україні, що увійшло в історію під назвою “Коліївщина” (1768-1769). В цьому моменті видно найпотужніший перегук із поемою Тараса Шевченка “Гайдамаки”. Саме строфи цієї “старої поеми” зчитує по губах своєї провідниці ліричний персонаж-поет.
Ті картини, що бачить поет внутрішнім зором, вельми суголосні розділу “Гонта в Умані” з поеми “Гайдамаки” Т. Шевченка. Зображення всієї непривабливості кривавого бенкету має разючу подібність у столітті XVIII та XX: “Звір тілько виє по селу, / Гризучи трупи. Не ховали, / Вовків ляхами годували, / Аж поки снігом занесло / Огризки вовчі…” [11]; “Згарищ глухі квартали, / Знищення хащі лихі. / Ні стін. Ні домів. Ні домовин. / Поле печалі. Тлін.”
В. Панченко, аналізуючи зміст і творчу долю Бажанової поеми “Дебора”, писав: “Поетові в цей момент уже наче й не важлива вся повнота знання про Гайдамаччину – просто його людське єство здригнулося від того, що намалювала уява. Це, сказати б, Бажанова готика, цілком альтернативна “романтиці насилля”, що її колись знала література. Вона (готика) покликана передати жах кривавої помсти, руйнування, масових розправ, – хай навіть і ціною ризикованих історичних зближень…”
Зауважу: зближення цілком виправдане, бо ж там, і там людське єство здригається від людської (радше – нелюдської!) жорсткості. Гадаю, під словами Т. Шевченка про огуджений рай міг підписатися і М. Бажан.
Треба кров’ю домальовать,
Освітить пожаром;
Сонця мало, рясту мало,
І багато хмари.
Пекла мало!.. Люде, люде!
Коли-то з вас буде
Того добра, що маєте?
Чудні, чудні люде!
Не спинила весна крові,
Ні злості людської.
Тяжко глянуть; а згадаєм –
Так було і в Трої.
Так і буде.
Поле печалі… Немало “пожеж” випало на долю України: революції та світові війни котилися її землями. Та і світ оці пожежі переживав частенько. Одначе, зближення таки ризиковане. Адже гадана смерть Раїси Файнштейн припала на часи Другої світової війни і це вже було в час радянський. Здавалося тінь падає лише на німецьких нацистів. Ніби так, але не зовсім. Пригляньмося:
… І мимо церковного двору,
Де в гайдамацькім колодязі,
Загрузши в зацвілий глей
Ще тліють ламкі й хрусткі,
Дірчасті, мов дудка, кістки
Ґонтових двох дітей
Щось дуже знайоме, сказати б, хрестоматійне вчувається у тому порівнянні: “Дірчасті, мов дудка, кістки”. Не сопілка, не “пастуша флояра”. Саме дудка. Чи ж не нагадує це слово про фразеологізм: “Танцювати під чужу дудку”, тобто чинити за чужим бажанням, під тиском (нехай і власної присяги, даної нерозважливо, як це робить Шевченків Гонта, що каже своїм дітям: “Поцілуйте мене, діти, / Бо не я вбиваю, / А присяга”), не з власної волі.
Але дудка – не тільки власна нерозважливість, що обертається трагедією. Дудка – також і символ творчого зламу. Вперше в такому значенні вона фігурує в диптиху Євгена Маланюка “Сучасники”, а саме у вірші “На межі двох епох, староруського золота повен”, що присвячений Павлові Тичині:
Вили бурі історії. Рвали й жбурляли відвічне.
О, ти знав, що тоді не сонети й октави, о ні! –
Жорстко-ярим залізом залізом ти пік одоробло північне,
Й клекотіла душа твоя в гнівнім, в смертельнім огні.
Раптом… брязнуло враз! І ридально навік розірвалось…
І бездонним проваллям дихнула порожня луна
… від кларнета твого пофарбована дудка зосталась.
… в скривавлений Жовтень – ясна обернулась Весна.
Таке трактування – аж ніяк не інтерпретаційне свавілля. У поемі М. Бажана “Дебора” звучить мотив Сонячних кларнетів:
Пророцтва здійснювались,
Близилися мети,
І не октави –
Ноти
Нам простягали
Сонячні кларнети.
Октави – строфи, що належать до канонізованих, є символом впорядкованості, гармонії, культурної традиції. Але також, як не парадоксально, певної скутості, обмеженості версифікаційними приписами. Ноти ж передають гармонію свободи, уособлюють те, що Піфагор називав “музикою сфер”. Хіба не цією музикою вщерть виповнено “Сонячні кларнети” П. Тичини?
Горять світи, біжать світи
Музичною рікою.
І стежив я, і я веснів:
Акордились планети.
Ота музична ріка уявлялася П. Тичині 1918 року рікою Сонця (тому і кларнети сонячні!), і поширювалася на Всесвіт (планети акордяться, гармонійно сполучаючи кожну краплю-ноту в музичну ріку). Ті планети-акорди заховані в безсмертнім. З малої літери, але йдеться таки про Бога. Не тільки тому, що лише Богові властиве безсмертя, а і тому, що перший рядок вірша апелює до низки богів: Зевса (бога грому та блискавок із грецької міфології), Пана (слов’янського бога лісів і дикої природи), Голуба-Духа (християнського Святого Духа). Бог уявляється П. Тичині не грізним (“Навік я взнав, що Ти не Гнів”) і не пантеїстичним (коли Бог “розлитий” у природі). Навпаки, людина ототожнюється з Богом (“Прокинувсь я – і я вже Ти”) і стає ритмічним (гармонійним!) рухом у танці життя: “У танці я, ритмічний рух”. Ще вірилося в гармонію світу національного, соціального та творчого.
Згодом, у 1920 році, коли наречена-свобода опинилася перед шляхами в крові (кажучи словами вірша П. Тичини “Одчиняйте двері”, 1918) і в Україні остаточно встановилася радянська влада, вона іще багатьма сприймалася “Червоним заспівом над простором розкутим, / Дивовижним, / Перебіжним / Шумовинням вод, в романтичному ореолі пори “дозрівання серць”. Іще думалося, що шумовиння неминуче зійде і усе буде гармонійно. Особливо це було притаманне юності, що раділа життю і сприймала життя як танець. То пізніше, озираючись у минуле з 1968 року М. Бажан скаже: “Може, це і танець, / Але це і герць”. Герць далеко не з легких, як показує розказана поетом історія “Дебори”.
Лірична героїня поеми “Дебора” М. Бажана – двічі втрачала голос із чужої волі. Вперше це відбулося після її зґвалтування:
Паскудством – плоть, ганьбою – дикий страх.
Ти замовчала тупо, задубіло
Вдивляючись в свою бездонну ніч.
… Як мертвий зашморг, стиснув горло крик, –
Де взять на пісню і надію змоги?
Бездонна ніч озивається німим криком – “Криком” Едварда Мунка. Криком проти нищення людяності, криком проти зашморгу накинутого на людські почуття (яке вимовне: “замовчала задубіло…”), на людську думку (яке безжально точне: “замовчала тупо”).
Промовиста деталь: Дебора з Бажанової поеми, як і її життєвий прототип, була піаністкою. Але зашморг їй накинуто на голос, а не на руки. І це закономірно, попри позірну парадоксальність, адже голос – засіб говорити, доносити правду. Позбавлений голосу – позбавлений права на захист і на саме життя. Таким беззахисним у часи окупацій був єврейський народ, таким був і народ український, особливо ж, інтелігенція – музиканти, співаки, поети, театрали.
В поемі М. Бажана “Дебора” батько ліричної героїні, кантор синагоги, каже доньці: “Чи візьмешся до музики ти знов – / Не знаю, тож не обіцяв нічого, / Але не можу більше я знести / Твого вмирання марного й німого”. Оте тривале вмирання в муках виявляється марним, бо німим. Замовкає музика. Світи горять від пожеж і червоніють від крові… Зашморг душить голос правди та творчої свободи. Марним виявляється і тривале вмирання поетів, що їх позбавив власного голосу імперський режим. Кларнети обертаються дудкою….
М. Бажан не міг не замислюватися про це. Адже і сам жив у радянську епоху, мусів із нею взаємодіяти / співіснувати. Попри свою позірну успішність у радянському часі, не оминули і його, визнаного поета, ті зашморги. От хоч би і з “Деборою”, що її цензура не допустила до друку в “Уманських спогадах”. Не пустила, бо відчула, що її автор не боїться пірнати
В затаєні глибини справжніх драм
Без награного пафосу і фальшу,
понад те – зважується говорити про награний пафос і фальш. Як у ставленні до митців, так і в ставленні до народів бездержавних. Коли М. Бажан пише:
Ти йдеш між них –
Нескорена Дебора.
Руїни. Сморід. Морок. Пилюга.
Ти йдеш,
Як ця земля, – німотна і сувора,
Як ця земля, – велична і нага,
то читач інтуїтивно відчуває (якщо не розуміє), ідеться не тільки про ототожнення Дебори з обома її батьківщинами. “Земля німотна і сувора, велична і нага” – це і Ізраїль, і Україна. Окрадені з голосу, позбавлені гідності, все ж зостаються величними та непохитні. Про це ототожнення доль України та Ізраїлю свідчать і рядки:
Тобі, Деборо, батько дав цей світ
Мелодій і пісень обох його народів,
І тих, які складав у скінії левіт,
І тих, які в степу сліпий кобзар виводив.
Стогнав “Кол-Нідрей”, а за ним услід
Козацький плач у наші душі входив.
Що цікаво: “Кол-Нідрей” – сумна молитва, що змінює тон від піанісимо до фортисимо. Її зміст у відмові від даних раніше обітниць і присяг, що є наче відмовою від себе самого, від власної людської і національної суті. Звідси – скорбота (плач, стогін), і звідси ж таки “гіркота відданості”, взнана передчасно. Бо, відрікшись себе і свого голосу, стаєш приреченим на повільне та марне вмирання. А не відрікшись – на смерть від руки окупанта…
Але М. Бажан переконаний, що в обох випадках є сподівання на воскресіння. У випадку відречення від себе рятує спрага гармонії, людяності, справжньої дружби (без пафосу і без фальші). Одним словом – спрага “музичної ріки”, що живе в душах, “Всі втоплені скарби зриваючи із дна”.
Завдяки цій спразі Дебора з поеми Миколи Бажана здобувається на голос після зґвалтування:
… Враз бризнули й побігли
Світловоді
Дзвінки Шопенових, примхливо плинних вальсів,
І злива Лисенкових грозових мелодій,
І ті, пронесені крізь два тисячоліття,
Тягучі звуки спеки і пустині,
Що маяли,
Як пальм химерне віття,
Розгойдуване вітром Палестини.
А що ж у випадку відмови зректися “краси і істини”, у випадку фізичної страти? Лірична героїня поеми “Дебора” переживає і її, “Падаючи на траву, / Захлинаючись в німоті” [1, с. 317]. І тоді починає волати каміння, кричить круча. Про зашморг і хрип агонії, про муки і тортури вбиваних людей:
А ти стоїш
Над кручею кричущою,
Де хрип агонії,
Де хряск і хруст костей.
Стоїш,
За муки всі,
За всі тортури
Дужчою
Пророчицею вбиваних людей.
Дебора у цей момент – не тільки суддя, що німо засуджує тих, хто чинить наругу над людьми і людяністю. Вона не тільки здобувається на музичний голос, “Щоб виспівати віру в людське, скриту/ В їх [Баал-Шема і Сковороди – Н.Г.] кожній ноті, як в краплині світу”. Її названо пророчицею вбиваних людей. Вона промовляє від їхнього імені як свідок, як рятівниця від забуття.
У поетичній візії М. Бажана “Дебора” не підвладна забуттю. Це символічно, бо ж у такий спосіб вона навіть опісля своєї фізичної смерті зостається безсмертною. Пророкуючи таким чином безсмертя двох народів, до яких причетна – Ізраїля та України:
Якийсь раптовий сонях…
– Я придивився. Думалось мені:
З твого єства він зріс,
І ти йому дала
Цей пошук сонця,
Цю жагу тепла,
Жадобу сяйва, музики й краси.
Такою і сама, Деборо, ти була.
Такою ти єси.
Тут доречно повернутися до ототожнення Дебори з однойменної поеми М. Бажана з Беатріче в “Божественній комедії” Данте. Наприкінці поеми Данте Беатріче на мить зникає з перед очей поета, а потім з’являється на престолі, увінчана короною з променів, що виходять із неї. Аналогом отих вічних променів у М. Бажана стають пелюстки квітучого соняха, що невтомно обертається до Сонця (сяйва людяності, гармонії музики та краси).
Фінал Бажанової поеми “Дебора” завершується рядком “Такою ти єси”. Оте “єси” відсилає до першого рядка молитви “Отче наш”: “Отче наш, що єси на небесах”, тобто перебуваєш на небесах. Отже, Дебора ототожнена з Богом. А Бог, як відомо, безсмертний, смерть над ним не має влади.
Найцікавіше, що маніфестація поетичного безсмертя “Дебори”-Раїси М. Бажаном, неочікувано для поета обернулася вісткою про те, що Раїса Файнштейн (у шлюбі – Ратова) і справді не загинула під час розстрілів євреїв німецькими нацистами у Сухій Балці в роки Другої світової війни. Так поет Микола Бажан уподібнився своїй Беатріче-Деборі, ставши не лише суддею злочинів проти людяності та рятівником від забуття, а і пророком у масштабі великому (безсмертя Ізраїля та України) і малому (“безсмертя” Дебори-Раїси).
В доробку М. Бажана є недатований вірш із назвою “Прощання”. Він адресований дружині поета – Ніні Бажан, як видно з рядків: “Кохана, знаю! На перонах станцій / Багато слів, не сказаних коханці, / Яких сказать і – чуть не довелось”. І з оцього: Вертайся, люба! Туфельки знайомі / В кімнатах наших знов застукотять, / І от тоді в маленькім нашім домі / Я те скажу, чого не встиг сказать”. Наші кімнати і наш дім не залишають сумніву, що ідеться про спільний життєвий простір і кохана поета – то його дружина.
Одначе, попри всю визначеність адресатки, читач вірша зауважить перегук образів із поемою «Дебора», “спільну ноту”: невикричаний крик, німота від розлуки-втрати: “Кохана, слухай! Чуйно, по-жіночи / Ти вмієш слухать далечінь і ніч, – / І ти почуєш серцем серце ночі / Мій стриманий, невикрикнутий клич” .
Далі читач віднайде переконання, що прощання є вічним: “Я знаю це, бо в кожному розстанні / Є неповторний, невгамовний біль, / Немов слова її були останні, / Немов вона не вернеться звідтіль”). Нарешті – певність у зустрічі. На відміну від “Дебори” М. Бажана, у його вірші “Прощання” зустріч подано не в символічному, а в реалістичному ключі: “З вагонних вікон твій почую зов. / І знов побачу рук коханих помах, / Твоєї шляпки строгої ріжок, / І туфельок, старих моїх знайомих, / Прискорений і звеселілий крок”.
Можливо, саме вказане зближення “Дебори” М. Бажана із його “Прощанням” і стали приводом для С. Короненко, щоб дужче зблизити свою Дебору із ліричною героїнею вірша “Прощання”. Конспект поеми (а саме так Світлана Короненко окреслює жанр власної “Дебори”) налічує 136 рядків супроти 382 рядків “Дебори” М. Бажана. Майже втричі менший обсяг – не єдина відмінність між “Деборами”. “Дебора” С. Короненко – поетична фантазія авторки про зустріч після прощання, коли весною 1971 року М. Бажан переступив поріг квартири Раїси Ратової, прототипу його Дебори. Прислухаймося до відлунь “Світлана Короненко – Микола Бажан”:
Темний вокзальний годинник. Щемна прощальна мить.
Ох, цей віршар і схимник… Поїзд уже летить.
Жінка. Перон вокзальний. Тайни терпкий післясмак.
Помах руки ритуальний. Губ пурпуровий мак..
Хіба не відчутно в оцих рядках С. Короненко початковий катрен Бажанового “Прощання”: “Твоя рука привітно і тривожно / Метнулася з вагонного вікна. / Не можна крикнуть і почуть не можна. / Що на прощання змовила вона”. Але ритмічно вказані фрагменти різняться: у Миколи Бажана – п’ятистопний ямб вірша “Прощання”, у Світлани Короненко – шестиіктний цезурований дольник першої частини її поеми “Дебора”.
Одначе, це не єдиний перегук. Читач знайде і ближчий. У вірші “Прощання” є рядки: “Мої долоні пахнуть ще духами, / Які мені на руки ти злила”. У Світлани Короненко саме цей образ М. Бажана виринає наприкінці другої та в зачині третьої частини її “Дебори”.
Пригляньмося до “Дебори” С. Короненко. Цей конспект поеми є наче епілогом до “Дебори” М. Бажана, адже описує зустріч ліричного персонажа-поета з Раїсою-”Деборою”, що справді відбулася в Москві весною 1971 року. В такий спосіб фінал поеми М. Бажана несподівано для автора став пророчим і ніби повернув із небуття Раїсу Файнштейн.
У поемі С. Короненко закладено драматичний принцип єдності місця і часу дії. Так, у першій частині зображено вокзал Москви і передано передчуття зустрічі ліричного персонажа-поета зі своїм юнацьким коханням: “Клекіт прощального вірша. / Темний московський перон. / Жінка. Кохання. Тиша. Скрики зимових ворон. / І над чолом жіночим – кучерів темний виток. / Вірш золотий і пророчий, як вогкого щастя ковток”. В частині другій місце дії зостається незмінним. Світлана Короненко розгортає перед читачем роздуми ліричного персонажа, за яким вгадується М. Бажан, про те, чому юнацькі почуття не минули за ці півстоліття:
Мала б як тінь пройти, дать відпускну і волю.
Мала би знищить листи і випрати білу льолю.
Мала б, але не стала тінню. Не тільки тому, що заціліла фізично, а і тому, що не відпускала духовно. Мала б знищить листи, одначе, озвалася першою на листа М. Бажана і підтримувала листування з ним.
У третій частині “Дебори” С. Короненко порушено єдність місця та часу дії, характерну для драми. Адже у ній ліричний персонаж не тільки стоїть перед під’їздом будинку Р. Ратової-Файнштейн, він перебуває і в містичному вимірі видіння. Йому являються сліпці в снігах: “А десь ідуть задимлені сліпці / і кров клекоче в їхніх темних чашах”; “А ці сліпці, як заклялись іти / Через сніги і крізь лихі хурделі”; “Ідуть сліпці. Ідуть, як навмання. / Про що слова, якщо вони з любові? / Як мандрагори сонячне дання. / Я пив цей мед, замішаний на крові. / А ці сліпці, як золота вода, / Пливуть крізь ніч, де ти мене стрічала. / І гусне в небі їх важка хода, / І опускається нічне зерцало”.
“Сліпці” (1930) – поема М. Бажана. Сліпці – ліричні персонажі однойменної поеми, кобзарі. Не варто забувати, що “весь білий, світлий, сріберний і сивий” кобзар у Бажана (як і в Рільке) постає як втілення Бога”. І тому кров, що клекоче в темних чашах відсилає читача до чаш гніву Божого, знаних із Об’явлення (Об. 16: 2-6). Сліпці задимлені, бо людина забуває про Бога і не хоче помічати Його. І оскверняє образ Божий у собі, нищить у собі людину, здатну любити. Тому стає сліпою, безпорадною і крокує навмання… Це уможливлює трагедію розстрілів, котра мед любові (золотої води), замішує на крові… Тому така важка хода Божа і хода людська, особиста і національна… Дзеркало ночі опускається, мов завіса. Майбутнє знову стає закритим від погляду ліричного персонажа.
Частина четверта “Дебори” С. Короненко – найбільша в поемі (64 ряд.) і найбільш різноманітна з погляду локації. Спершу це згадка про розстріли в Умані: “Умань, як чоренний хрест / Умань, як драма чи горе. / Як інтернетний квест, де ти не в ролі героя? Станеш з тремким лицем. Дзеркало чорне і хворе”. Чорна епоха нелюдськості відбивається в тому дзеркалі. Чорна, як провина, котру відчуває ліричний персонаж-поет: “В чому себе я виню? У кров твої губи стерті”.
В тому чорному дзеркалі, що постало в уяві С. Короненко, відбитий спомин М. Бажана, коли його Раїса-“Дебора” грала на піаніно в театрі Курбаса і той, коли, як гадав поет, її було страчено: “Чорний гарячий рояль. / Пальці летять, як птиці. Темна жіноча печаль. Зблиск у вогненних зіницях. Ніжність, як мед і кагор. Чом так голосять ці люди? / Знову десь клацнув затвор. Постріл. Прострелені груди”. Згадки поета перемежовуються дійсністю: “Двері, за котрими – ти”; “Вийде на сходи в ніч, руку простягне хвору”; “Як ти затихла вночі, руки старечі стисла!”; ”Ми тут, як вперше самі. Тихо тебе обійняти”; “Ніжність, як біль у руках, ніжність – аж хочеться плакать”. Виринає у Світлани Короненко і варіація до рядків із “Прощання” М. Бажана: “Тихне легкий каблучок. Темна московська квартира. / Твій золотий кулачок. Запах засмаглої шкіри”.
Момент очікування зустрічі на порозі квартири Ратових, як і момент самої зустрічі після, здавалося б, вічного прощання (чим не здійснення пророцтва про безсмертя Дебори-соняха?!) – безумовно, важливі. Але у поемі С. Короненко відбувається також і суд над вбивцями-нелюдами, що є вельми промовистим:
Рідний мій,Умань, як сон, котрий із мертвими сниться.
Страмний жіночий прокльон. Червоних дияволів лиця.
Темні, вони уже сплять з прохромленими серцями,
Жерла жіночих проклять ходять над їх гробівцями.
Втім “Дебора” С. Короненко закінчується іншою зустріччю після прощання: ліричний персонаж перебуває в лікарні, а його “Дебора” – вже в потойбіччі.
Що ти шепочеш мені з ночі і вже з потойбіччя?
В чорній самотині, як подих, кохане обличчя.
Пальчиків білих мед… Мучиш мене? Вже годі!
В темний закутаний плед. Уже від усього – свобода.
Двері відчинені в ніч. Протяг у коридорі.
Подихи потойбіч і на порозі – Дебора.
“Дебора” С. Короненко, як і в М. Бажана, є поліметричною конструкцію, хоч і простішою, ніж у М. Бажана. Очевидно, простішу структуру можна пояснити меншим діапазоном подієвості та проблематики, ніж у поемі М. Бажана, а також “конспективністю” окремих згадок, які у М. Бажана звучать окремими темами і повноводими (якщо підхопити метафору музичної ріки) метрико-ритмічними ходами.
Образ Дебори – біблійної судді і пророчиці – символ визволення від поневолення колонізаторами і провіщення державного майбутнього колонізованим народам. Але і символ осуду кожному, хто не послуговується найдревнішою із мов – мовою любові, мовою людяності. Саме тому цей образ незмінно вабить митців ХІХ – ХХІ століть. І, сподіваюся, приваблюватиме ще довго.
“Українська літературна газета”, ч. 3 –4 (295 — 296), 12.02. — 26.02.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.