“Українська літературна газета”, ч. 11 (379), листопад 2025
ПОЕЗІЯ ОЛЕКСАНДРА БУКАТЮКА ПРО ВІЙНУ
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Олександр Букатюк – автор винятковий. І йдеться не про особливості пунктуаційні. Адже український поет і митець Олександр Корж (1903–1984), що в ранній період творчості підпав під вплив Михайля Семенка і був членом угрупування «Нова генерація» (1927–1930), використовував двокрапки на початку рядка, про що нагадує Анна Біла у праці «Футуризм» (Київ: Темпора, 2010. 248 с.). Річ у тому, що в нашого сучасника двокрапка – є знаком паузи / затримки не дихання, а мислення Цей знак належить до улюблених і допомагає наново відкривати смисл як образ і глибинну сутність слова. Тому поет цілком слушно каже, що його твори – більше, ніж вірші.
Це помітно в кожному тексті – як верлібровому, так і римованому. Хоч особливо виразно – у вільних віршах, які волю трактують не як переступ віршових правил чи механічне конструювання, а швидше як свободу в межах правил, як своєрідну реконструкцію сенсу. В цьому, як гадаю, вбачає місію поезії О. Букатюк.
Укрупнено потреба віднайти сенс зринає в часі новітньої російсько-української війни, надто коли це не філософське міркування, а необхідність поета, що опинився на передовій одного з гарячих напрямків. Із неї виросли вірші, що складуть майбутню книжку поезій під назвою «Нульова заповідь». А чому нульова? Усвідомлена на нулі, в безпосередній близькості до ворога. А ще, ймовірно, знецінена (кажемо ж, нульова користь), але така, що є / мала б бути точкою відліку на осі життєвих координат. Є в майбутній книжці О. Букатюка і вірші з циклу «ДШВірші». Цю абревіатуру сприймаєш не тільки в реаліях воєнного часу (десантно-штурмові вірші), а й в контексті питання потрібності поезії (як ДеШе[ві]Вірші). Така двозначність є засадничою для автора. Він нагадує: що знецінене /дешеве для одних, те є точкою відліку / потужною силою інших. Усе залежить від глибини проживання.
В мініатюрі «вірші втомились» автор в оригінальний спосіб осмислює феномен «втрати мови», відчуття її неспроможності передати травматичну трагічну реальність війни, знану багатьом митцям слова. Поет пише:
вірші втомились
вірші ви:бились з сил
віршам би впасти і спати
віршам би в сни весни
але ще йти бігти повзти стріл-
я-ти
життя берег:ти
Вірші постають олюдненими. Вони втомились і бажають впасти і спати – отже, забутися. Найперше, забути про те, що вони – вірші, римовані рядки. Тому і рима тут має особливе значення. Вперше вона виникає в межах четвертого рядка між сусідніми словами, з яких друге поглинає перше (сни весни). Ця збаналізована словосполука (що не є проте банальною римою) налаштовує читача на ліричний лад, котрий у свідомості широкого загалу найчастіше співвідноситься з весною. Однак двома рядками вище є дієслово, що закладає у вірш геть інші – громадянські мотиви (ви:бились). Двокрапка перетворює дієслово вибились із семантикою втоми (вірші вибились з сил) у дієслово зі значенням боротьби, опору (бились). А префікс ви, що опиняється перед двокрапкою й перетворюється на займенник, у свідомості читача прикладається до іменника вірші (вірші, ви бились). І так у підтексті зринає тема зброї, що цікаво відлунить у п’ятому і шостому рядках («але ще йти бігти повзти стріл-/я-ти»). Знак переносу в дієслові стріляти дає низку додаткових значень: перший («стріл-») – стає еквівалентом пострілу (стріли / автоматної черги); другий («я-ти») ставить дві особи у взаємини пари (він-вона-амурна стріла-сни весни), або ворожнечі (я і навпроти вороже мені ти, в яке треба стріляти).
З іншого боку, перший знак переносу – enjambement (незбіг ритмічної та синтаксичної паузи), що повертає читача до рядка другого: вірші вибились із сил, вийшли за рамки звичної образності і за межі рядка, «пробивши» їх за рахунок прийому перенесення. Оскільки головні персонажі цього твору – вірші (у множині, зіставні з займенником ви) і їх трактовано як вояків, що б’ються і стріляють, окремий вірш може бути марковано займенником ти, а самого поета займенником я. Тоді «я-ти» визначає єдність поета і його творчості, за якої ні автор, ні його творіння не позбавлені своєї окремішності. У такому разі вірші можуть бути метонімією на позначення поета. Тож, коли читаємо «але ще йти бігти повзти стріл- /я-ти», є всі підстави твердити, що поет описує і свій побут на війні, свою щоденність. Отож останній рядок у цій мініатюрі (життя берег:ти) прочитується як місія захисника, якому треба життя берегти, і як місія поезії, де життя берег (точка опори) – ти, вірш. Якщо ж пригадаємо образ сни весни, то берегом життя ліричного персонажа буде ти коханої. Або ж і саме кохання.
Про кохання в О. Букатюка теж є, хоч воно частіше постає у форматі «кохання-вбите-на-війні» (написання авторське, так зветься міні-цикл поета). Втім і поза тим циклом ліричні поезії мають схожу тональність. От хоч би ця:
я не збираюсь гинути
мрію героїчно померти під час сну у глибокій старості
при від:сутності хронічних болячок
але якщо все піде не за планом
не люби мене
бо мертвих всі люблять
а ти мала б любити живого
Як видається, цей досвід – любити мертвих, але не любити живих – є не тільки ознакою воєнного часу. Може тому в тексті лиш двічі є згадка про загибель («не збираюсь гинути; мрію героїчно померти»), та акцент ставиться поетом на житті мирному («померти під час сну у глибокій старості»). О. Букатюк зближує дійсності війни (з перспективою загибелі) та миру (смерті від глибокої старості), прагнучи кожну показати з глибини (від сутності, а поверхнево, тож і зупиняє увагу читацьку на слові від:сутності). Відсутність болячок для ліричного персонажа – не тільки про фізичне здоров’я на схилі літ, а і про відсутність хронічного невміння любити. Це дієслово фігурує у трьох заключних рядках вірша як прохання-заповіт на випадок, якщо герой не доживе до старості («не люби мене / бо мертвих всі люблять / а ти мала б любити живого»).
Образ кохання, що підірвалося на міні, фігурує і у вірші «чекаєш стільки ж як чека», де жодне слово не розбито двокрапкою (вона тут позначає лише межі вірша). Однак увага читача в напрузі, бо початок і кінець рядка формує кільце (чекаєш – чека), яке спершу сприймається як дієслівне (ти чекаєш – він / вона чека[є]). І лише в другому рядку приходить усвідомлення: чека – не усічена форма дієслова, а іменник, що позначає деталь гранати, яка запобігає передчасному вибуху. Кільце (буквальний повтор слова у першому рядку) розпадається і далі вже слово кільце стає елементом образної будови вірша (кільце – чека гранати – перстень, який не опинився на пальці коханої):
чекаєш стільки ж як чека
з якої витягли кільце
котре могло би бути
на безіменному пальці
твоєї руки
На міні підривається не тільки кохання, але і слова, про що свідчить і віршовий триптих О. Букатюка «Інші вірші», середній текст якого буквально рваний, фрагментований. А розрив позначає двокрапка (рівень горизонталі) та трикрапка (рівень вертикалі):
на цьому мінному полі
не одне під:ір:вал:ось слово
не одне під…
і…
рва…
лось
ре…чен…ня
час жнив
що посіяли
те й комбайнуємо
Рівень горизонталі – це простір бачення (далеч обрію). Фрагментуючи текст тут, автор зупиняє читача, що схильний поспіхом «ковтати» текст і підсвічує йому затерті / забуті значення. У дієслові підірвалось таких зупинок три. На рівні форми вони відображають руйнування цілості на чотири дрібні шматки (під:ір:вал:ось), а на рівні змісту натякають на глибину чи землю (під); висоту чи небо (ір має в собі щось від ірію, знаного з давньоукраїнської міфології; а ще – від віри, тільки понівеченої, мертвої); життя дочасне як стихію (вал вогню); життя вічне, на яке людині належить вказувати (ось) і яке має вимір божественного (ось слово – це про те Слово, що стало Тілом, про Ісуса Христа, Сина Божого). Коли погляд людський так далеко / глибоко не сягає – стосунки людини з Богом розлітаються на шматки. І людська дійсність теж, у тім числі й мовна: «під… / і… / рва…/ лось… / ре…чен…ня». Зникають зв’язки між словами в реченні, сполучник і вже ніщо / нікого не єднає, зостаються тільки фрагменти смислу (лось – тварина; під – глибина, надра землі, зіставні з безоднею). Та безодня в людському серці, вона чинить людей нелюдами, здатними вбивати. Посіявши світ без Бога, пожинаємо (чи осучаснено – комбайнуємо) безбожність. Гіркі жнива війни і смерті… Про них у римованому вірші О. Букатюк пише так:
приходиш без тіла й невміло
говориш слова без уст
де твоє брате тіло
питати боюсь
де твоє серце брате
не питаю бо знаю воно
там де навчилось кохати
там де навчилось літати
там де здається все сном
Тут нема фрагментацій тексту, зате є буквальний повтор (звертання брате), що може стосуватися як кровного родича, так і духовно спорідненої особи, чиї цінності близькі до власних. І цілком можливо, що мовиться і про побратима, брата по зброї чи по творчому цеху. Хто б не був отой брат – приходить до персонажа-оповідача як дух («приходиш без тіла») і розмовляє з ним («говориш слова без уст»). У оповідача ця бесіда викликає страх, у якому відверто зізнається («де твоє брате тіло / питати боюсь»). Читач, як і оповідач, не знає, де тіло – в землі, в лісосмузі, на території бойових дій, на чужині чи вдома… Це незнання побільшує емоційний вплив на реципієнта і нагадує йому про трагізм війни.
Тіло в тексті прочитується подвійно: без душі (мертве) і з душею (живе, з емоціями). Перше – реальність війни, а друге реальність спогадів. Ці спогади світлі, поєднані з коханням і летом (зростанням, мріями, творчістю): «не питаю бо знаю воно / там де навчилось кохати / там де навчилось літати / там де здається все сном». Для оповідача, що пам’ятає брата, все згадане – і життя і смерть братова – здається сном, далеким і наче не вповні справжнім. Але, що важливо: для брата, що приходить без тіла, усе, пережите ним за земного життя, також видається сном.
У контексті сказаного варто повернутися до образу сни весни із твору «вірші втомились». Весна – це пора кохання, що видається несправжнім, але, крім того – це сни про весну, тобто мрії-сниво про кохання. Двоплановість мініатюри як лірики про кохання і як громадянської лірики дає підстави бачити у весні метафору мирного часу, що по-перше, здається далеким сном і чимось давно минулим, а по-друге, видається далекою мрією про настання миру після війни:
вірші втомились
вірші ви:бились з сил
віршам би впасти і спати
віршам би в сни весни
але ще йти бігти повзти стріл-
я-ти
життя берег:ти
Тут варто ще раз глянути на другий і фінальний рядки цитованої вище мініатюри, аби зауважити те, що не було помічене одразу. Фраза життя берегти – про повносилість життя духовного і про життя у вимірі тілесному. Останнє співвідносне з поняттям серцебиття. Тож слово бились як частина у дієслові ви:бились означує також і биття кількох (щонайменше, двох) сердець. У розглянутій вище мініатюрі мовиться про серця персонажа і його коханої; персонажа і вірша (вірш у поета живий, олюднений); персонажа та його ворога. В творі ж під назвою «я вперше по-справжньому навчився слухати землю» теж фігурує два серця – персонажа-воїна та землі:
я вперше по-справжньому навчився слухати землю
коли припадав до неї із автоматом
цілячись в у:мовного воРога
іноді важко було відрізнити
чиє б’ється серце
моє чи її
а може наше
Дієслово слухати читач найперше пов’язує зі сказаним, із словами, з мовою. Про мову і справді йдеться, хоча щойно в третьому рядку («цілячись в у:мовного воРога»). В притаманний автору спосіб двокрапка звертає увагу реципієнта на приховане, але суттєве. Подібна функція великої літери серед слова. Коли б ми читали текст у звичному наборі, – отримали б картину військових навчань (цілячись в умовного ворога), проте спосіб подачі О. Букатюка виявляє нам сутність отого ворога як диявольську, зображуючи його як істоту з рогами (воРога). Ворог той аж ніяк не є умовний, навпаки – дуже реальний, а конкретизує його вороже ставлення до мови, що і підсвічує двокрапка в прикметнику (у:мовного). Маємо мовного ворога. Зв’язок землі і мови поетом промальовано не шаблонно як гасло, а подано як низку асоціацій: слухати землю – це слухати мову землі, ритм її серцебиття і ритм серцебиття власного. Часом ці ритми різняться (б’ється моє серце і її серце), а часом зливаються (б’ється наше серце). В останньому випадку ідеться про рідну землю і рідну мову – вочевидь, українську.
Єднання з землею в часі війни особливе: до неї припадаєш, ніби до коханої. Вірш із циклу ««кохання-вбите-на-війні»» містить схожі образи:
я високо літав і ти теж
словами
я впав на землю під обстрілами неминучості
а ти і досі ходиш в повітрі
Ліричний персонаж падає на землю під обстрілами, одначе не тілом, а словами («словами / я впав на землю під обстрілами неминучості») – падіння (загибель кохання) перетворює на вірш. З іншого боку, відсутність у тексті пунктуації є підставою для альтернативного прочитання тексту: («я високо літав і ти теж / словами»). Таке подання ставить акцент на невідповідності слів і вчинків. Можливо, ще і тому О. Букатюк цурається високих слів на користь слів глибоких, про що пише в поезії «:теорія і практика копання:»:
досі я копав в глиб Слова
(поки інші шукали висот)
від тепер копатиму землю
надіюсь її стільки перекопати
що не залишиться й місця
для ворога й смерті
Тема смерті в мирному житті часто табуюється (хоч є неминучою для кожного, хто живе). Та в царстві війни смерть заявляє про себе у повен голос. І вимагає бути готовою до зустрічі з нею. Про це в римованій імпровізації О. Букатюка «:збитий ритм:» оповідається так:
там де готують на смерть
і помирати з гідністю
вітер холодний дме
мовби із потойбічності
там де готують живих
більше ніж раз не вмирати
Господи благослови
кола пекельні здолати
Прикметник пекельні нагадує звідки походить війна – з царства ворога людського роду, диявола (пригадуємо «у:мовного воРога» з іншого вірша). Пекло – метафора випробувань війни, яким, здається, нема ні початку, ні краю. Пекло війни пече тіла, буквально уражені вогнем, і душі, що обпалені травмою. Однак пекло – світ потойбіччя, у якому опиняється людська душа, що свідомо затверділа у злі і відцуралася Бога. Це називається друга смерть. І важливо не затвердіти, не вмерти вдруге (духовно), не дати колам воєнного пекла поглинути себе, наче вир. Але вирватись, здолати, не втратити гідність «під обстрілами неминучості». Впасти словами вірша…
В розумінні поета вірш – заготовка (один із творів автора має назву «:заготовка для сКУЛЬпТУРИ:»). Послуговуючись великими літерами, Олександр Букатюк нагадує очевидне, але призабуте: вірш – заготовка для культури. Не частина, а саме заготовка, сировий матеріал, який при праці автора може стати культурним надбанням. З іншого боку, вірш – заготовка для скульптури, яку за певних умов може зліпити читач:
вірш – заготовка для скульптури –
скупчення світла з якого
ти читачу
зліпиш чи витешеш
або шедевр або
щось з чимось
читай натяки в недовершеній довершеності
чи то пак довіршеності
Недовершеність, є наслідком того, що текст вірша потребує співпраці читача-інтерпретатора. Якщо цей читач обмежується буквальним змістом – зліпить / витеше «щось із чимось» (яка іронія з нотками гіркоти…), якщо ж зуміє читати натяки – створить шедевр, явивши вірш («скупчення світла») у повноті довершеності. Сподіваюся, що стаття, яку пропоную читацькій увазі, заохотить інших читати натяки і розкошувати в світ(л)і поезії Олександра Букатюка, що нагадує всім про місію слова.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.