4 вересня у Кропивницькому затишний, майже камерний, простір театру «Кропива», керівником якого є В’ячеслав Вандрашек, зібрав чимало містян, охочих побачити прем’єру вистави «Чорне танго з білим привидом» — вільну інтерпретацію п’єси Дона Нігро «Маєток Рейвенскрофт», що поєднала елементи детективу, готичної містики та чорної комедії.
Постановка вражає не лише жанровою сміливістю, а й тонким психологізмом, який режисерка з Херсона, заслужена діячка мистецтв України Ірина Корольова розгортає на тлі допиту п’яти жінок, мешканок маєтку, підозрюваних у загадковій смерті чоловіка.
Підвальне приміщення театру «Кропива», декороване художницею-постановницею Оксаною Калюжною, стало ідеальним простором для створення клаустрофобної, подібної до психологічного вакууму, напруженої атмосфери, де кожен звук — як тріск сходинок у старому будинку, а кожен погляд — як натяк на приховану правду. Глядач опиняється в самому серці психологічного лабіринту, де «привиди» — не лише метафора, а й реальні тіні минулого, що переслідують героїнь. Події відбуваються в старовинному англійському маєтку і пов’язані із загибеллю на сходовому майданчику Патріка Рорка.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Детективна історія на дві дії та п’ять допитів — саме так окреслили жанрову специфіку своєї нової постановки учасники творчого об’єднання «Кропива». Разом із тим кожен із допитів стає як новою версією загибелі Патріка, так і сповіддю кожної з героїнь, її таємничим клубочком, який інспектор поліції має розплутати…
Інспектор Раффінг (Євген Скрипник) — єдиний фізично оприявнений у виставі чоловік — виступає не стільки слідчим, скільки провідником у світ жіночої пам’яті, болю, іронії та гри. Його репліка «Я не знаю, що тут відбувається, але я вже не впевнений, що хочу це знати» звучить як діагноз ситуації, в якій логіка поступається місце абсурду. Поряд з інспектором фігурують на рівні згадки й інші чоловічі образи — майже шрихами окреслено постать покійного господаря маєтку, містера Рейвенскрофта, і неймовірно тонко, багатошарово (садівник, конюх, коханець майже всіх мешканок дому) представлено образ покійного Патріка Рорка, чию загадкову смерть розслідує інспектор. Патрік Рорк не з’являється на сцені жодного разу, але його присутність відчутна в кожному діалозі — як тінь, як символ зламаної рівноваги. Його стосунки з мешканками маєтку — мають інтимний, психологічно напружений характер, що додає глибини допиту. Патрік — своєрідний каталізатор: його смерть оголює приховані конфлікти, страхи, бажання та провини кожної з героїнь. Саме тому Патрік є не тільки персонажем, якого немає на сцені, а й виступає психологічною проєкцію, через яку розкривається внутрішній світ жінок. «Він добре догладав мою аспідастру», — наголошує кокетлива вдова (Дар’я Скрипник-Завгородня), «Він був хорошим хлопчиком», — підсумовує куховарка місіс Френч (Надія Мартовська), «Він знав, як зробити жінку щасливою», — зізнається 17-річна Джилліан (Елізабет Давідян), дочка Рейвенскрофтів, «Він зробив мені дитину», — приголомшує всіх служниця Доллі (Наталя Шевченко). І тільки гувернантка Марсі Кляйн (Олена Синявська), як виявляється, не може додати нічого, оскільки між нею та небіжчиком не було нічого.
П’ять жінок мають свою версію подій, свою правду і свою маску. Кожна з них вводить інспектора Раффінга в ступор, доводячи до божевілля. Постановка майстерно балансує між трагізмом і фарсом, дозволяючи глядачеві одночасно сміятися і здригатися.
Адаптація тексту Нігро на сцені постає не просто як детектив, а проявляється як інтелектуальна гра, де кожна репліка має подвійне дно. Постановка «Кропиви» зберігає цю багатошаровість, додаючи локальні алюзії, тонкий гумор і навіть феміністичний підтекст. Вбивство Патріка Рорка — не лише сюжетний вузол, а метафора зламаної довіри, чоловічої присутності, що залишила по собі лише тінь.
Назва «Чорне танго з білим привидом» не випадкова: у виставі присутні хореографічні елементи, які візуалізують внутрішній стан героїнь. Танго — як символ пристрасті, боротьби, контролю — контрастує з білим привидом, що уособлює пам’ять, провину і невимовне.
Фінал п’єси нагадує щасливий кінець казкової історії. Усі знають правду, однак інспектор Раффінг пише в звіті, що загибель Патріка була випадковим нещасним випадком, натомість — і легковажна вдова-кокетка місіс Ревенскрофт, і її донька-індиго, що живе на межі свого уявного та реального світу, і простодушна служниця Доллі («Якщо я помру, то хто народить мою дитину»), і жорстока й нордична, на перший погляд, куховарка місіс Френч, і гувернантка Марсі зі своєю драматичною історією, отримують змогу жити довго, щасливо, поза всіма підозрами. Розібравшись з усіма обставинами загибелі Патріка, інспектор домовляється з місіс Рейвенскрофт, що її дім стане прихистком для знедолених Доллі та її майбутньої дитини, і що господиня подбає про те, щоб Марсі також знайшла прихисток під її дахом разом зі своєю дочкою. Проте і це ще не все. В процесі розслідування, розмотуючи ниточка за ниточкою (а це відображено і на рівні декорацій, і на рівні метафори упродовж усієї вистави) життєвий клубок кожної з жінок, Раффінг у фіналі вирішує залишитись із Марсі. Щаслива розв’язка чорної комедії додає банальної, але такої необхідної віри в диво, якої так бракує в сучасному житті.
Ця постановка — не просто адаптація, а інтелектуальна і емоційна реконструкція твору Нігро, яка говорить із глядачем мовою парадоксу, гротеску і ніжної жорстокості. Тож театр «Кропива» вкотре доводить, що навіть у підвалі можна створити простір високої естетики, де чорна комедія стає дзеркалом нашої реальності.