Від моменту оголошення лавреата Нобелівської премії і до моменту вручення нагороди, яке традиційно відбувається у день народження Альфреда Нобеля, 10 грудня, минуло майже два місці. Попри жваве обговорення цьогорічного лавреата у галузі літератури, яким став британський письменник танзанійського походження Абдулразак Гурна, від часу оприлюднення інформації про його перемогу було кілька публікацій, де йшла мова про політичні підтексти цьогорічного рішення комітету премії, про вміння дивувати громадськість формулюваннями і трохи про те, що для самого письменника присудження такої нагороди було несподіваним. Були й банальні спроби поглянути на постать Абдулразака Гурни через контраст між творчою долею й життєвими обставинами; були й намагання дати відповідь, чому член Королівського літературного товариства, професор англійської мови і постколоніальної літератури університету Кента, романи якого неодноразово потрапляли до довгого списку Букера, ще не перекладений українською…
Проте сьогодні так і не з’явилось розвідки, яка б могла бодай оглядово представити українському читачеві художній світ того, кого відзначили Нобелівською премією «За безкомпромісне і співчутливе занурення в наслідки колоніалізму і долю біженців у прірві між культурами і континентами»… Разом із тим доробок цього крос-культурного письменника є цікавим для українського читача не тільки своєю художньою багатогранністю. Романістика Абдулразака Гурни – це своєрідний шлях героїв до власної ідентичності – часом понівеченої, гібридної, межової, адже письменник веде своїх героїв від зовнішнього (фізичного) переміщення континентами і культурами до внутрішнього пошуку самих себе.
ГУРНА ЯК TERRA INCOGNITА
Однією з причин того, що низка імен, відзначених Нобелівською премією, нам майже невідомі чи відомі лише за одним твором, є відсутність україномовного перекладу їхніх творів. Те саме стосується Абдулразака Гурни. До слова, на інші мови світу його романи також не дуже активно перекладені. І, хоча письменник дебютував ще у 1987 році, проте з того часу на пострадянському просторі перекладів його творів не було також. Але всі 10 романів цього вихідця із Занзібару написані англійською. І це логічно, бо, як зазначив американський професор порівняльного літературознавства Хамід Дабаші, англійська мова була для Абдулразака Гурни рідною ще до того, як він ступив на землю Англії.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Мотив повернення додому, подорожі й блукання як інструменти віднайдення себе, оприявнення архетипів дому й дороги та їхніх антиархетипів, акультурація як засіб подолання соціальних перешкод, стійкість до акультурації як не менш ефективний засіб збереження ідентичності – усе це виразно підкреслює мультикультурний наратив прози Гурни. Тому обґрунтовувати наше незнання творів Гурни чи когось із лавреатів минулих років виключно відсутністю перекладів – це шукати причини… Торік я вже писала статтю про Луїзу Глюк, яку вважали не надто достатньо відомою і не дуже визнаною… Знову ж таки – через доволі надумані причини. Можливо, справа не тільки у відсутності у нашій культурі можливості читати Гурну чи когось іншого українською? Бо в час, коли англійська є мовою, якою говорить весь світ, і книги Гурни англійською вільно продаються на українських сайтах, якось не солідно все списувати тільки на відсутність перекладів… Та сама, до речі, проблема із перекладом українських письменників на мови світу… На жаль, для багатьох культур українська література є теж зовсім невідомою.
Тим часом, якщо говорити про причини пасивного інтересу українських видавництв до постаті цьогорічного лавреата, мені імпонує думка Богдани Романцової, яка слушно зазначила, що у нас уже квоту постколоніальної літератури забрали інші письменники, тобто в нас уже була, умовно кажучи, своя Африка. Але Африки багато не буває. Тим паче, постколоніальний дискурс Гурни особисто мені потужно відгукнувся нашим українським виміром проблеми. Поряд із цим, подібні інтелектуальні виклики, як на мене, мають стати новими культурними можливостями. Надто на українському терені.
Власне, найпрестижніша світова премія в галузі літератури, мабуть, ніколи не була позбавлена інтриги й епатажної складової. Згадаймо минулорічну лавреатку Луїзу Глюк, або Петера Хандке, про якого говорили як про товариша Слободана Мілошевича, співця Югославії, що заперечував геноцид боснійських мусульман у Сербії… Журналісти охрестили Абдулразака Гурну першим африканцем, що отримав Нобелівську премію за останнє двадцятиліття, і першим темношкірим після Тоні Моррісон, яка отримала премію 1993 року. У подібних акцентах я вбачаю прагнення якимсь статистичним епатажем підмінити бажання заглибитись у художній світ письменника.
Спробуємо поглянути на творчість письменника, який, будучи біженцем із Занзібару, став університетським професором, який і в науці, і в художньому слові досліджує проблему вигнання, закорінену в постколоніальний наратив.
ВІД ЕМІГРАЦІЇ ДО САМОІДЕНТИЧНОСТІ
У всіх десяти романах так чи інакше письменник розвиває тему пошуку власної ідентичності, що порушує комплекс проблем: внутрішня і зовнішня еміграція, зрада і самозрада, пошук себе як втеча від себе, ідентичність як форма протистояння, розлука сімей як засіб зберегти родинні цінності, ностальгія як спосіб самопізнання. Так чи інакше – перед нами романіст, який органічно поєднує в своїй прозі автобіографічний, історичний, психологічний, морально-етичний, філософський щаблі. Разом із тим, герої Абдулразака Гурни – це, як правило, маргінали – втікачі, емігранти, скитальники, які опиняються у вирі континентів і культур, і не втрачають себе, оскільки їхня часом деформована ідентичність все ж здатна віднайти моральне опертя.
Дебютний роман Абдулразака Гурни «Пам’ять про від’їзд» (Memory of Departur, 1987) панорамно відтворює тему колоніалізму, війни, переміщення, вигнання. У центрі сюжету – доля Хасана Омара. Варто наголосити, що цей роман із такою символічною навою письменник завершив у 40 років. Проте в його основу лягли нотатки, які Гурна почав вести у 18 років, щойно переїхавши до Британії.
Щось символічне є в тому, що Абдулразак Гурна почав писати у відчуженні і це відчуження стало для його героїв формою самосприйняття. Наступні його книги так само презентують ментально травмованих і психологічно маргінальних героїв.
У кожного з них своя історія. Усі його герої – родом із Занзібару, крім Дотті з однойменного роману (Dottie, 2005), ідейний рівень якого так виразно перегукується з мотивами твору Чарльза Дікенса «Девід Копперфілд».
Герої Абдулразака Гурни – це вигнанці, самітники, маргінали, життя яких відтворене не як констатація факту, а як мозаїка психологічно екстремальних моментів і дослідження захисних механізмів і моральних виборів за такої ситуації. Зокрема, «Шлях паломників» (Pilgrims Way, 1988) знайомить нас з Даудом, чиє ім’я так співзвучне з біблійним Давидом… Дауд теж емігрував із Африки до Британії й зазнає знущання скінхедів. Дуже схожим за внутрішнім світом й емоціями є герой роману «Біля моря» (By The Sea, 2001), що входив у лонг-лист Букерівської премії. У цьому творі Салех Омар намагається емігрувати з підробленими документами, постійно протистоїть власним поневірянням і перебуває у стані емоційної виснаженості, проте знаходить у собі сили гідно реагувати на людську підлість. Цей твір, власне, презентує нам дослідження внутрішнього світу емігранта. Роман «Милуючись тишею» (Admiring Silence, 1996) є авторською спробою подати не тільки психологію вигнанця, а й відтворити драму втраченого дому. Головний герой, тікаючи до Британії, стає вчителем й нібито успішно реалізує себе у чужій країні. Він залюблений у свою справу і у виховання дитини. Проте ностальгія за рідним краєм таки перемагає і герой повертається на батьківщину. Проте бачить, що його Занзібар – більше не його дім. З одного боку, повернення героя на Занзібар є спробою знайти себе, переосмислити власне драматичне минуле. З іншого боку, прочитується як драма з відкритим фіналом. Ще одним твором-дослідженням теми відчуження й самотності, пошуку втраченої ідентичності через архетип дому й пізнання себе через архетип анти-дому є роман «Дезертирство» (Desertion, 2005). Художньо оригінальним є твір із символічною назвою «Останній подарунок» (The Last Gift, 2011) – історія-ретроспектива Аббаса, переселенця зі Східної Африки, який звик не розповідати своїм рідним правду про своє непросте минуле і робить це тоді, коли через хворобу прикутий до ліжка.
«Гравійне серце» (Gravel Heart, 2017) – розповідь про переселенця із Занзібару, який від свого семирічного віку, коли розлучилися його батьки, і до моменту, коли героя ми бачимо у похилому віці, попри ваготу емігрантського життя не може дати собі відповідь, що саме послугувало причиною руйнування їхньої родини. Драма в драмі, насичена тонкими алюзіями до Шекспіра.
ХИСТКА МЕТАФОРА ЗАНЗІБАРСЬКОГО РАЮ
Оскільки видавці завжди були орієнтовані на попит своєї продукції, можна зробити припущення, що якщо в Україні з’являться найближчим часом переклади Абдулразака Гурни, то швидше за все це буде «Рай» (Paradise, 1994) – історичний роман, що свого часу був номінований на Букерівську премію та премію Уїтбреда, а також відзначений у Британії «Гільдією письменників». Зважаючи на серйозність відзнак і на те, що проблематика цього роману виразно перегукується із формулюванням комітету Нобелівської премії, яким мотивовано відзначення Гурни, цілком логічно, видавці будуть перекладати цей роман одним із перших.
Художній простір роману доволі багатошаровий. Основні події твору відбуваються у вигаданому танзанійському містечку на межі ХХ століття. Абдулразак Гурна тяжіє до мультикультуралізму, і це відчутно в оприявнених ним світах, адже художній простір роману населяють і африканські мусульмани, і місцеві племена, і купці з Індії, і європейські фермери, і німці, і британські колонізатори… Це і люди похилого віку, і молодь, і діти, історію дорослішання яких нам і оповідає найчастіше письменник.
Головний герой «Раю» – дванадцятирічний хлопчик Юсуф, чиє ім’я теж асоціативно спрямовує читача до Біблії. Саме через свідомість хлопчика ми сприймаємо африканський світ з його подвійною красою. Батько продає Юсуфа купцю Азізу, точніше віддає в найми як борг, який не може сплатити. Певний час Юсуф навіть не усвідомлює, що саме зробив його батько, адже думає, що його віддали тимчасово жити до рідного дядька. Згодом герой дізнається всю правду про обставини батькового рішення. Ми маємо хроніку дорослішання, пошук себе у психологічно непростій ситуації відновлення самоідентичності. Подорожуючи разом із караваном Азіза, Юсуф, крім поневірянь, злиднів, дитячої смертності, бачить і принадну екзотику Африки в усій первісній багатогранній красі. Боротьба за себе і свої права загострюється в душі підліка з початком Першої світової війни, у процесі зіткнення місцевих мешканців із німецькою армією.
На очах Юсуфа відбувається примусове залучення африканських чоловіків у військо. На фоні цього торгівля Азіза теж зазнає ворожого ставлення з боку місцевих племен. Тому тема переміщення фізичного сягає масштабів внутрішньої драми. Зрештою, Гурна – тонкий філософ, тому у цьому творі межа між територіальною міграцією і внутрішньою міграцією майстерно розмита.
Іншою лінією роману є несправджене кохання. Мандруючи з Азізом, Юсуф пізнає не тільки природу й світ. Одного разу герой закохується в Аміну – сестру такого ж наймита, як і він сам. Дівчину проти її волі видали заміж за Азіза.
З погляду художності текст Гурни є цікавим, оскільки поєднує в собі і елементи фольклорної традиції, і міфи, і світ казкової африканської природи, і відгомін коранічної й біблійної традицій.
На фоні цього всього колоніалізм постає як непроминальне зло, що прийшло доторкнутися до первісного тамтешнього раю і війною, з одного боку (німці), і з іншого – цивілізацією, яка так чи інакше підриває усталений ритм життя (побудова залізниці). Проте драматизм метафори «Раю» і його іронічне наповнення в тому, що там, де батько може продати рідного сина за борги, де ще юну дівчину можуть проти її волі видати заміж за набагато старшого за неї чоловіка, – чи справді там був рай? Тому в світлі драматичної іронії жорстокі соціальні трансформації постають як атрибут дорослішання. Через те і життя Юсуфа – це не тільки хроніка пошуку себе, але й історія маленького скитальника.
У цьому контексті дуже сильний перегук відчуваємо, читаючи найновіший на сьогодні роман Гурни «Життя після смерті» (Afterlife, 2020). Використовуючи по максимуму можливості жанру фантастики, письменник демонструє, що попри німецьку колоніальну владу і місцевий опір як одвічний атрибут історії племінної Африки, є видимий альтернативний вибір. Тому й історія, розказана автором, теж набуває альтернативного (може навіть і притчевого) звучання.
***
Завершуючи свої міркування щодо художніх особливостей доробку цьогорічного Нобелівського лавреата, мені б хотілось ще раз наголосити, що хоча все своє життя Абдулразак Гурна присвятив дослідженню постколоніалізму, зводити проблематику його романів виключно до цього аспекту було б надто спрощено. Так само як і наголошувати, що він танзанієць, занзібарець, африканець у літературі. За походженням – звісно, але в літературі Гурна – безальтернативний британець. Як на мене, більш коректно говорити про крос-культурність цього письменника.
Численні алюзії до Біблії, Корану, ремінісценції з Шекспіра, Мелвіла, Конрада, Дікенса, інтелектуальні метафори – усе це творить потужний ідейний континуум, що репрезентує біль втрати як спробу знайти себе, втечу як засіб подолати відчуження й у внутрішній еміграції не втратити понівеченої ідентичності. Такий підхід дає змогу письменникові розширити межі усталених традицій і піти далі своїх попередників і сучасників, зокрема Салмана Рушді, Нгугі Ва Тхіонго, Зої Вікомб, Відьядхара Найпола. Таким чином, проза Абдулразака Гурни сприймається як амальгама лірики й інтелектуального письма.
Романи Гурни свідчать, що письменнику вдалось у ніші постколоніальних мотивів знайти свій вектор висвітлення цієї не нової теми. Саме тому у голосі його героїв – людей, травмованих цими подіями, можна почути не тільки їхні історії, але і відгомін нашої української дійсності.
“Українська літературна газета”, ч. 25 (317), 17.12.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.