Над прірвою в житті

277

В той час, коли
західна література прискіпливо вдивлялася в порухи людської душі, або міркувала
над філософськими категоріями буття, твори слов’янських письменників у переважній
більшості поставали на соціальних проблемах. Причому це стосується як часового
простору, так і форм та жанрів письма – від романів Панаса Мирного до Олеся
Ульяненка, від поем Шевченка до «Холоду» Єфрема Пацюкевича, від новел Василя
Стефаника до «Ями» Василя Трубая.

І сьогодні, коли
багатьох наших авторів жахає навіть натяк про схожість їхніх творів з творами
попередників радянської доби, соціальні проблеми де явно, де заячими вухами
стирчать з їхніх навіть постмодерних за формою оповідань і повістей. Світлана
Єременко теж не ставить за мету препарувати сучасне суспільство. Коли кинути
перший погляд на її  твори, то пише вона
про любов. Про любов у широкому розумінні цього слова: про щасливе і нещасливе
кохання, про потребу людини у розумінні і співчутті, про любов до ближнього і
самотність. Але при глибшому прочитанні можна побачити в її емоційних
розповідях ту прірву, над якою опиняється людина, позбавлена любові, а отже,
сенсу життя.

Світлана Єременко
в культурі далеко не початківець. Закінчивши 1983 року факультет журналістики
Київського університету, працювала кореспондентом, редактором відділу газет у
Донецьку, була співзасновником і головним редактором журналу «Схід». Встигла
постажуватися у США, взяти участь у кількох міжнародних семінарах і конференціях,
спробувати себе як громадський діяч. Отримала досвід, будучи головним
редактором аналітично-інформаційного журналу «Аспекти самоврядування» Фундації
«Україна – США».

У цей же час
періодична преса та художні журнали друкують її статті про оперні спектаклі,
нариси про художників, журналістка аналізує вистави українських театрів.

Вершинним
витвором Світлани Єременко на сьогодні стала об’ємна книга «Живопис як молитва»
про художника Олега Мінька.

…В якийсь момент
авторка зрозуміла, що трагедія людських доль уже не вміщується в журнальний
нарис. Так виникла потреба писати прозу.

Розпочала вона,
як водиться, з оповідань. В журналі «Дніпро» на¬друковано її оповідання «У
прірві» та «Помста». В «Українській літературній газеті» вийшли оповідання
«Запізніле каяття» і «Сенс життя», у «Літературній Україні» – «На роздоріжжі».
Журнал «Київ» публікує «Дім не для мене» та «Суперницю», а журнал «Березіль» –
«З першого погляду».

Як правило, форма
оповідання чи новели передбачає, що письменник відтворює мить, котра сконцентрувала
в собі думку або емоцію, потрібну авторові. Світлана Єременко описує нам все
життя героя, демонструючи нахил до епічних полотен, і лише обсяг її творів
змушує зарахувати їх до жанру короткої прози. Однак при цьому вона вміло
вибудовує динамічний сюжет. Інтрига буквально в першому абзаці змушує нас з
цікавістю слідкувати за розвитком подій. «Останні п’ятнадцять років я живу
реально в очікуванні смерті. Жахливо звучить, чи не так?» – так починається
«Сенс життя».

Письменниця
проявила вправність у створенні характерів. Образ батька з оповідання
«Запізніле каяття» виліплений лише телефонними розмовами, спогадами дружини та
розповіддю сина Любомира, але від того він не втратив рельєфної випуклості.
Свого часу батько покинув сім’ю. Коли Любомир уже зрілим чоловіком хотів
зустрітися з ним, той грубо відмовив. На старості, 85-літнім, батько
зателефонував синові і тепер сам запропонував зустріч. Однак варто було
Любомиру згодитися, як він почав переносити зустріч на пізніше, мотивуючи тим,
що зараз він трохи хворий. Натомість старий обіцяє залишити синові спадщину,
яка Любомиру ні до чого. Таким чином, Світлана Єременко показує образ людини
егоїстичної до краю, і, водночас, сповненої природної гідності. Бачимо
чоловіка, який звик бути потрібним, який не може примиритися зі старістю, не
вірить у свою неміч. Він навіть фото синові прислав з себе молодшого, в
розквіті сил. Суперечливий, але цілісний і сильний характер приваблює, і ми вже
не дивуємося матері Любомира, яка пронесла почуття до цього чоловіка через усе
життя, а одного разу, побачивши його десь на симпозіумі, зомліла; іноді вчинки
його бувають важко пояснимими, однак саме це вливає живу кров у літературний
образ.

Суспільні
проблеми авторка вміло показує через долі окремих людей. Так, в оповіданні
«Сенс життя», яке має ще підзаголовок «Сповідь наркомана», мова йде про типовий
шлях до наркозалежності. Характерно, що потяг до наркотиків письменниця пояснює
не лише середовищем і прикладом друзів, а й психологічними особливостями
підліткового віку, коли хлопчак хоче скоріше стати дорослим і завоювати
авторитет серед однолітків. Однак письменниця, як і в інших своїх оповіданнях,
не зупиняється на простому переліку фактів. Вона зміщує акценти, занурюючи
читача в глибини свідомості героя, аж поки з безмежного відчаю не виринає він
на поверхню, знайшовши сенс життя в звістці про народження сина.

У вже згадуваному
«Запізнілому каятті» піднімається інша проблема сучасного світу – проблема
одинокої старості. Причому авторка зуміла і тут передати відносини між батьком
і сином: почуття батька, який на порозі смерті зрозумів свою провину перед
покинутим сином, і сина, котрий жалкує, що не пробачив батькові,
переплітаються, створюючи об’ємну картину взаємного запізнілого каяття. 

Глибоким
психологізмом сповнене оповідання «Суперниця», де розповідається, як героїня
Мирослава влаштувала зустріч свого чоловіка Ореста з його попередньою коханкою
Уляною.  Напівтонами, натяками
вимальовуються стосунки чоловіка і коханки, видно, що любов між ними не згасла,
але й продовжуватися не може. І лише один абзац пояснює нам соціальні витоки
трагедії почуттів: «За деякий час Уляна познайомила Ореста з рідними,
виявилось, що її батько Антон Ростиславович – відомий художник. А мати, Ніна
Іванівна, ще молода жінка зі стрункою фігурою, з великою симпатією та повагою
поставилась до Ореста. Пані Ніна була не проти їхніх з Уляною стосунків. Згодом
вона навіть подякувала йому за те, що навчив її доньку «справжнього життя».
…Проте за рік вона відверто, і не стільки запитально як ствердно, сказала: –
Оресте, ви ж не збираєтесь одружуватись з нашою донькою? – І, не отримавши
відповіді від заціпенілого Ореста, додала: – То ж пора припиняти ці
стосунки…».  Різниця у віці між Орестом
та Уляною і безперспективність їхнього шлюбу для Уляниного подальшого життя,
переломлена через прагматичність, притаманну сім’ям з достатком, зламали долю
двох закоханих.

 Оповідання Світлани Єременко просякнуті легким
еротизмом. Авторка вміло і по-своєму чуттєво описує інтимні сцени: «Так і
залишаючись за її спиною, він почав цілувати її вистрижену потилицю, – носила
тільки короткі стрижки, – плечі, розстебнувши ґудзики фраку, поклав руки на її
ніжні перса… Вона відкинула голову назад, підставляючи під його поцілунки
пересохлі вуста, але він злегка підштовхнув її вперед і вона слухняно
опустилась на коліна – весь світ заповнився ним, і вона, не стримуючись, важко
й надривно застогнала («З першого погляду»). Загострюючи увагу скоріше на
духовному, аніж фізіологічному, письменниця робить ці сцени достатньо
розкутими, але не вульгарними.

Герої Світлани
Єременко далеко не прості люди. Їхні вподобання, інтелект і духовні запити
авторка ненав’язливо передає через мову, або вводячи в роздуми персонажа Гюго,
Набокова  і сучасного письменника Володимира
Даниленка («Сенс життя»). Вони люблять музику, розуміються на мистецтві, й самі
є представниками здебільшого творчих професій: «На сцені страждала Аїда,
розриваючись між коханням до Радамеса та любов’ю й повагою до свого батька –
відважного воїна, царя Ефіопії Амонасро, партію якого виконував артист Большого
театру Ігор Алчевський» («З першого погляду»).

Не секрет, що
жінка через свою тонку душевну організацію зазнає більше психологічних травм,
ніж чоловік. А де шукати спасіння жінці в світі, в якому чоловіки стали
слабкими, а вона, до всього, ще й мусить бути сильною? Світлана Єременко не
обходить цієї теми. «Господи, як же набридло бути сильною в сучасному
напруженому світі» – так і говорить Сніжана з оповідання «З першого погляду».
Бажання мати поруч міцне чоловіче плече, кохати і бути коханою притаманне
героїням не одного з оповідань письменниці. Іноді такі історії закінчуються
щасливо, як в оповіданні «З першого погляду», іноді мають досить несподівані
повороти, як це сталося в «Домі не для мене». Героїня Вероніка в розпалі
страждань, характерних для покинутої чоловіком жінки, раптом зустрічає Валерія,
який з дитинства і все життя любив її одну. Коло цього сильного, енергійного,
успішного і, головне, закоханого в неї чоловіка, Вероніка нарешті відчуває
затишок і спокій: «Того першого вечора ми довго розмовляли, ніби сповідалися
один перед одним, адже пережили майже однакові трагедії: зраду своїх надій,
приниження і розчарування. І чим більше я відкривалась, тим швидше звільнялась
від свого гнітючого болю, зацикленості на власній проблемі, відчаю».
«Погодьтесь, – каже нам героїня, – не кожен день чоловіки повідомляють вам, що
ви, саме ви є коханням всього його життя. Я плакала й думала: «Дякую тобі,
Господи, мені так потрібно це чути саме зараз». І далі: «Господи, як
виявляється це для нас важливо – бути бажаною». І от, коли перед Веронікою вже
відкривалася перспектива щасливого сімейного життя, вона раптом розриває
відносини з Валерієм. Чому? Бо не кохає його! Авторка ставить нас перед
запитанням: настільки ми готові жертвувати своїм сокровенним заради спокою і
благополуччя?

У багатьох
оповіданнях письменниці соціальні проблеми ідуть дотично, становлячи лише тло
для сучасної історії, головним у якій є людська психологія. Проте і в цьому
випадку вони додають колориту до характерів, пояснюють вчинки персонажів. Такі
соціальні вкраплення можна побачити в біографіях героїв: «У Валерки було важке
дитинство – про це я довідалась від своєї мами значно пізніше. Його батька
вбили на заробітках десь у Росії, а мати, мабуть, не витримавши горя, зірвалась
– почала випивати. Це тривало досить довго, і діти встигли добряче
настраждатись. Старший брат, влаштувавшись у Києві, віддав Кузьму до
інтернату»  («Дім не для мене»). А ось
опис одного з покинутих сіл: «На жаль, село вимирає, залишились майже одні
старі – нікому викорчовувати чагарник, от ліс і завойовує все нові й нові
місцини. Багато хат у селі дивилося на нас сліпими вікнами» («Доля»). А це –
побут шахтарських міст: «Центром містечок сновигали п’яниці, вульгарно
нафарбовані дівчата-підлітки, рано постарілі жінки тягли якісь сумки, або
продавали край дороги різний провіант. Скрізь проглядало запустіння, вікна
деяких квартир були вибиті або забиті фанерою, і будинки виглядали як пустки»
(«З першого погляду»).

В будь-якому
разі, чи береться Світлана Єременко за відверто соціальні теми, чи пише про
жіноче кохання, вона прагне насамперед показати долю людини в цьому шаленіючому
світі.

2012 рік.

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!