ПРО ВІЧНО ГОЛОДНИХ МОСКОВІТІВ І ТОПОНІМІЧНІ СКАРБИ ДАВНЬОЇ УКРАЇНИ
На минулому тижні на сайті “УЛГ” була опублікована стаття Олега Романчука “Реформи для України. Установчі збори і ‘план Маршалла’?”, в якій , зокрема, ставляться питання повоєнного розвитку України.
При прочитанні статті виникає запитання, на яке – і не тільки в статті – немає відповіді: Чому після 80-ти років комуністичного виховання московитів вони безпричинно напали і ведуть ганебну грабіжницьку війну проти мирного народу України? Ясність з поставленим питанням могла би освітити дорогу в майбутнє і більш рельєфно показати перспективи розвитку України.
Як не дивно це виглядає, але шукана відповідь знаходиться в незнанні. Після піввіку знайомства з РФ, можу стверджувати, що московіти не знають історії, культури і колективного менталітету українського народу, того образу життя, який дозволив автору геніального “Слова о полку Ігоревім” вжити до України античну назву “Земля Трояня”.
Чому не знають? Тому що в освітніх програмах шкіл на Московщині історія і культура “братніх народів” ніколи не вивчалася. В РФ ніколи не було і нині немає жодного українського освітнього закладу, за всі роки існування РФ там не видано жодної української книги, ніколи не було українських періодичних видань, не існувало україномовного радіомовлення і телебачення.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Чому московіти так затято бояться українського слова? Найперше тому, що українське суспільство з давнини розвивається як суспільство вільних людей, для яких природне право – справедливість, права людини і свобода – понад усе. Чи не тут здавна проходить тривала і тривка лінія фронту? Тут! Але … .
Наскільки багатозначні можливості відкриває нам плюралістичне суспільство, настільки ж одностайною залишається небезпека правам і свободам людини, яку несуть з собою тенденції тоталітарного характеру. Інакше кажучи: свободі людини загрожують не тільки марксистські чи інші гностичні ідеології й утопії, але й об’єктивні чинники, які щораз насаджуються в масах населення.
Чому, наприклад, на роздоріжжі між демократією і тоталітаризмом на межі між XX і XXI сторіччями на Московії верх взяла груба авторитарна тенденція? Здавалось би, відповідь лежить на поверхні. Чим довша черга безробітних та незаможних і ображених стоїть біля прохідних підприємств, – такі становлять до четверті майже в кожній країні, – тим більші спокуси і можливості існують для вербувальників голосів “обездолених” на підтримку тих партій та вождів, які звинувачують сусідів в усіх бідах тамтешнього народу. На додачу, вибори там відбуваються під тугим контролем таємної канцелярії чекістів. Однак, до агресії московітів проти України рівень достатку у цій країні був високий. То ж звідки агресивність?
Напад РФ на Україну мав на меті не тільки розчленування, або федералізацію України, але й навмисне руйнування і знищення промисловості, депортацію робочої сили з окупованих територій України в далекі сибірські регіони РФ. Викрадання робітних людей – давня традиція правлячих доманів і царів від Юрія Довгорукого до Аркадія Столипіна і, особливо, в роки СРСР.І це ще не все. Московіти здавна живуть у прагненнях привласнити історію Русі-України.
В давньогрецькій мові існувало слово “ρυσιον” /rysion/, яке за поясненням древніх означало крадене, або заставне майно, за яке злодій вимагав викуп, або певні уступки. Первісно агресивна війна Московщини проти України з захопленням частини історичних земель України, ставила аналогічну мету – оголосити окуповані землі своїми і вимагати уступок в цілому ряді ‘хотєлок’. Другий крок у тому ж напрямку передбачав би “великодушне повернення” історичних українських земель, але як “своїх” (щоб при нагоді захоплювати ці землі знову, але вже як свої – так було з землями Стародубщини, Слобідської України, Кубані, з “Новоросією” та з Кримом). Як бути а таким свавіллям?
Практику втихомирення зазіхань на чужі землі і справедливе врегулювання територіального питання продемонструвала конференція у Версалі у 1919 році відносно чеських Судетів, де більшість населення становили німці, але історично ці землі належали Чехії. Підсумок щодо цього питання підвів Вудро Вільсон. Ось його завершальні слова: “Союзні і асоційовані з ними держави вважають, що німецькомовне населення, яке живе в межах цих областей, повинне й надалі залишатися в цих областях, щоб разом з чехами працювати над єдністю країни до чого їх зобов’язує історія” (J. W. Brügel, „Tschechen und Deutsche“. München, 1967, Seite 98). Відправним положенням при цьому була історична приналежність Судетів Чехії.
Що до Московії, то московіти живуть в оточенні інонаціонального населення (народів і народностів). Тому недовіра, ворожість московитів поширюються також на народи і народності в самій Російській Федерації, про що свідчать триваючі обмеження на розвиток мови і культури автохтонних етносів. Їх то, суб’єктів “федерації”, хто-небудь запитував, як їм жити? Тут навіть зайве згадувати 89 губернаторів, депутатів двох палат РФ, або вчених, академіків РАН. Там ”на всіх язицех все мовчить”.
Або ж, погляньмо на безсловесних лідерів країн т. з. СНД. Про яке природне право, права і свободи людини можна говорити, спостерігаючи за позицією лідерів суверенних країн? Хто з них здатний заперечити головночепупсу СНД, чи як він там називається? І тут знову постаає проблема “знання – незнання”. Потенціал свободи слова мусить бути таким, щоб правда (у нашому випадку – історична прада) розповсюджувалася вільно.
Однак, погляньмо на стан історичної науки на Богом даній Українській землі! Давні греки називали землі України “Скіфія”, а українців “скіфи” свідомо, а не з “бухти-барахти”. Назви “Скіфія” і “скіфи”– це штучний витвір греків, а жителі тогочасної України називали себе, як пояснив на основі латині батько історії Геродот, “сколотами” – жителями своєї країни (латинь “colo” – жити, славити, орати землю). Прокопій Кесарійський пояснив, що анти (лемки-волиняни та жителі Подніпров’я і Сіверщини до Азовського і Чорного морів) і склавини (буковинці і подоляни) – один народ і у них здавна навіть одне ім’я було – родимичі (за назвою Роденської землі. Все просто і ясно, як на підвіконні. То чому ж раз за разом історики плетуть небилиці про українську історію? Тут присутня та ж таки ганч – незнання. Про біографію Колобка вам розповість кожен український історик, а розповісти про Скіфію-Україну їх катма.
Лінгвістично назва “Скіфія” (Σκυθικη – γη) має один корінь з іменем “Кітерея” (Κυθερεια – ім’я Афродіти, або Венери) від острова Κυθηρα (Кітера), який був згодом названий “Цериго” на честь Церери (Ceres – дочка Сатурна і мати Прозерпіни), богині землеробства; дарунки Церери – зернові культури, хліб, посіви, плоди; Цереалії (Cerealis) – належний, присвячений Церері – Церерин, наприклад, місяць Червень (належний до землеробства). Cerealia (Cerialia) – празник на честь Церери (12, або 13 квітня). В Україні богині Церері здавна присвячені назви “Київ” (Родень), “Вітичів”, “Жуляни”, “Пологи”, “Бершадь”, “Дохна”, “Флорине”, “Савранка’, “Цибулівка”, “Цветеха” (Барвіха) та багато інших – всі назви, які несуть значення народження, родючості, урожайності, хліборобської щедрості.
Або ж, ще один атрибут богині – птаха Гіль (Гель), яку на латині називають “Erithaeus Rubecula” (“Красно співаюча”). Запорізькі козаки називали птаху “Сула” (Кличуча, Кличко) тому, що птаха співала вранці зі сходом Сонця на Червону зорю, а в надвечір’я – на Вечірню зорю. Назва ріки “Сула” і назва Таврії “Посуліє” присвячені Пташці Світанку. Образ птахи в нашому “Слові о полку Ігоревім” залишив його автор Ольстин Олексич – “Дів кличе вверху дерева, велить послухати землі незнаємі – в Лозі і по Морію, і по Сулію, і Сурожі (Донбас), і Корсуню (Крим), і тебе, Тьмутороканський болване!”. Як бачимо, назви козацьких сторожових паланок у Ольстина Олексича і ті ж таки назви в трактаті “Управління імперією” Константина Багрянородного цілком співпадають (Немогард, Мілинески, Теліуці Чернігоги, Бусеград). Так само й назви міст для торгівлі у Йордана в Причорномор’ї співпадають з козацькими паланками, які їх (міста) охороняли. Запорізькі козаки не байдикували на Приазов’ї і в Причорномор’ї, а охороняли вздовж морів Шовковий шлях до Дунаю і в Грецію. Відгалуження Шовкового шляху через Дніпро на Східну Прусію (Готискандзу) називалося “Залозний шлях”, бо “залоза” то і є нитка шовкопряда, що на санскриті називається “kita” (залоза), а “kita-ja” – шовк, оксамит (буквально: зроблений комахою).
А що означає назва “запорожці”? В староукраїнській мові слово “поріг” мало значення “пограниччя” (на латині, в Н. З. “limes” – кордон, поріг, вхід-вихід, себто, назва міста “Лиман” – вказує на його прикордонне значення і місце: “кордон”, “границя”). А тому назва “запорожець” первісно несла значення “прикордонник”, звісно, в лексиці того часу.
Такі ось справи у істориків. Великий Київський князь Святослав Ігоревич мав і носив козацьку косу, що означало його посвяту в запорожці. А українські історики ніяк не можуть стулити два факти докупи: “Якщо князь Святослав Хоробрий був посвячений в запорожці, то були тоді запорожці в Україні чи ні? ”.
Історія, як наука і як предмет – це не гра в канички, це серйозний предмет, а історичні факти – це аргументи, які для знаючих людей мають вирішальну юридичну силу.
Оксентій ОНОПЕНКО
Відень, Австрія