На ярмарку суєти

«Є два види істини: тривіальна, яку заперечувати
безглуздо, й глибока, для якої зворотне твердження – теж глибока істина», – ці
слова належать Нільсу Бору. Закономірність, яку відкрив великий фізик, однаково
стосується поведінки і атома, і людського соціуму. Якщо духовна еліта, котра
береться вести суспільство, така, якою вона постає зі сторінок роману Галини
Тарасюк «Сестра моєї самотності», то виникає запитання: на чому наш світ
тримається? І з того ж таки твору випливає відповідь: тримається на
непереборній силі добра, що, зазнаючи поразки в боріннях на рівні короткого
людського життя, незмінно перемагає  у
Вічності.

Галина Тарасюк. «Сестра моєї самотності», К.: «Освіта
України», 2010

Найнапруженіші події роману розгортаються протягом  останніх десятиліть, і тут треба віддати
належне силі авторського духу, готовності заради правди йти і на моральний і на
комерційний ризик. Бо після розпаду Радянського Союзу з його культивованим у
духовному просторі фарисейством наше письменство, замість продукування
виробничого роману, спокусилося «кон’юнктурою навпаки», а  викинутий на прилавок пікантний товар про те,
що « нижче пояса», катастрофічно занепав на ціні,   українська ж література – на  авторитеті. Сталося найгірше: заради успіху
на ярмарку суєти більшість нашого письменства малодушно відмовилася від свого
покликання вести читачів угору, утверджуючи одвічні моральні цінності за
конкретної соціальної ситуації.

Побутує думка, що 
історичні події можна об’єктивно оцінити лише з відстані часу. Частка
істини в такому твердженні є. Але з відстані не 
видно тих точок біфуркації, коли 
невеликими енергетичними зусиллями 
можна було б спрямувати 
суспільство в оптимальне для його поступу річище – тим-то історія
приречена ходити колами, множачи 
страждання.  Людська пам’ ять
коротка, відтак на скрижалях минувшини часто осідають фальшиві імена, що
експлуатували найблагородніші ідеї, втілюючи в практику щось діаметрально
протилежне .

 Царина
письменницького дослідження – це, як відомо, людина з її непереборним
прагненням кращого, тяжінням емоцій над розумом, з чого випливає  невміння пізнавати псевдо-пророків за ділами,
а не словами їхніми, надмірна довірливість та безнадійна забудькуватість щодо
зради тих, з ким учора пов’язував найкращі сподівання.

У центрі роману Галини Тарасюк – дві жінки, дві
непересічні особистості. Одна – Олександра – ще в юності формує для себе
заповіді: «…При вперед по головах, по трупах, з незворушною міною так, ніби
окіл тебе лише трава стелиться». «Юрба 
шанує впевнених, навіть знаючи, що вони мерзотники, фарисеї, лицеміри».
Поклавши собі досягнути вершини життєвого успіху, Олександра  кладе собі уникати рукопашної зі «справедливими
ідіотами» та «чесними дурнями», відтак мусить говорити одне, а  робити протилежне, постійно вдаватися до
демагогії, за якою ховається безжальність та готовність бити того, хто стоїть
на заваді, в спину. Здавалося б, маємо 
образ вивершеної негідниці, але саме категоричність у обраних установках
і стає рушієм подальшого розвитку характеру героїні. Не бажаючи себе дурити,
добре відчуваючи різницю між добром і злом, надто свідомо вона обирає друге,
щоб рано чи пізно поставити під сумнів  
свої здобуті такою ціною успіхи.

Стиснувши зуби, терпить Олександра всі приниження в сім’ї
перспективного хлопця, якого на собі одружує, але, сягнувши статусу
некоронованої королеви Гори, спотикається об 
неспроможність підтвердити 
становище, на яке претендує, власними творчими здобутками.  І тут вона експлуатує талант свого антипода –
високообдарованої, але  «до ідіотизму
прямолінійної і обурливо безкомпромісної» письменниці Лори Орленко: такі  ж, «як запалений апендикс, нікому не
потрібні». В силу «джентльменської угоди», укладеної поміж подругами, Лора пише
гідний справжньої слави роман, який Олександра видає під власним прізвищем.

При нагоді зауважимо, що колись подібні явища були
рідкісними випадками, але саме з переходом на ринкові умови вони, на жаль,
стали масовими: навіть з’явилася професія інтелектуальних «самураїв», котрі
продають свій хист разом із совістю, 
пишучи книжки за відомих політиків.

Щоб змусити 
мовчати Лору,  Олександра фактично
споює її,  ув’язнивши в золотій клітці
розкошів, з якої та втікає і невдовзі таємниче гине.

Здавалося б, така жінка все може струсити з себе – навіть
звинувачення в убивстві подруги, яке в обличчя Олександрі, котра на похоронах
грає роль благодійниці, кидає з дна своєї злиденності бабуся небіжчиці. Можна
раз і назавжди сказати собі, що так і треба тому, хто подібний до «скирти
правдолюбної соломи, ладної спалахнути від іскри».

Але, виробивши для себе «залізні правила» розумного, як
їй здається, поводження,  досягнувши
всього, чого прагнула, Олександра логікою власної поведінки неминуче опиняється
серед собі подібних, а тому блага перетворюються на кайдани:
«цеківсько-партійні, підкилимно-закулісні інтриги. Ігри в «більшовицьку
рулетку», стукацтво і доноси, які стали нормою. Ідіотизм потрійних стандартів і
двоїстої моралі за єдино-непорушним правилом: «То, что позволено Зевсу і єво
Олімпу, нізя бічью, тобіш простому народу».

 Невдовзі вона
переконується, що ніяка влада й ніяке багатство не подарують  щастя творчості, задля якого наділені
непідробним  талантом ідуть на всі
жертви. «Одного прекрасного дня, величаючись на своїй  сліпучій ілюзорній Горі, ти раптом зрозуміла,
що насправді стоїш, мізерна, в підніжжі вершини істинної – неперебутніх
людських цінностей, і дивишся, осліплена заздрістю, на Лору… І сльози, безсилі,
пекучі сльози течуть по-твоєму обличчю».

І дорога забуття, дорога від Лори, така, здавалося б,
природна для цієї  цілеспрямованої
вольової жінки, стає шляхом до Лори. Олександра і мертву продовжує її носити на
собі, немов сіамську сестру-близнючку, повсякчас вступаючи з нею в діалог,
марячи нею.

 Розпадається
Радянський Союз, а з тим втрачає своє привілейоване становище колишня
компартійна еліта, до якої Олександра належала, бурхливі любовні пригоди
призводять до паралічу, а скаліченому тілу вже 
не пасує колишня ненатленна душа – доводиться в муках народжувати
нову.  І тут виявляється, що Олександра
краща, аніж про себе думала: як і її чоловік Станіслав, вона неспроможна
плюнути в криницю, з якої так довго пила воду, відтак, не взявши на себе тягар
свідомої облуди, на якийсь час обоє «виходять у тираж». І тоді виявляється, що
безнадійно прагматичний, виключно заради кар’єри шлюб може обернутися
подружньою відданістю і навіть пізньою любов’ю, а смішні раніше розмови про
Бога і моральний закон –  джерелом тихої
радості. Олександрі відкривається, що плата за царювання  надто висока, що  здобута в боротьбі з цілим світом  ласа, здавалося б, «шкірка» не варта  кривавої обробки, а щасливим можна бути і за
найскромнішого суспільного становища, втішаючись взаєморозумінням та повагою
один до одного. Слідом за мужем Олександра ступає на стезю смиренства, Савл
поступово перетворюється на Павла, готового заснувати нову катакомбну церкву.

Маючи діло з депресіями й нервовими розладами багатих та
успішних людей, Карл Юнг дійшов висновку, що часто вони самі  не розуміють: все, до чого  рвалися, їм непотрібне, тож сама безсмертна
душа протестує проти їхнього способу життя. Вони й самі не відали, що є Божими
дітьми.  Олександра тому й картала долю
за скнарість, стараючись вирвати 
якнайбільше, що не чулася щасливою. Думка великого психіатра була не раз
підтверджена і в наш час переходу від однієї соціальної формації до іншої, коли
надуспішні актори чи бізнесовці – прикладом може бути власник знаменитої свого
часу фірми «Аліса» – кидали своє розкішне життя, жахаючись його наслідків для
душі. Чимало людей, чиї найсміливіші мрії справдилися, слідом за Олександрою
могли б сказати: «Горе твоє – в тобі самій».

З великим запізненням вона розуміє, що справжньою
причиною  Лориної смерті став твір, який
переписала бездарна та полохлива редакторка, чому сама Олександра значення не
надала. Бо і здобувши могутність, не змогла досягнути необхідної для творчості
внутрішньої свободи та здолати в собі 
цензора: всі підтасовки сприймала як належне.

Подальші події спостережено «у щілинку телевізора» очима
іншої Олександри,  і тут Галина Тарасюк
знаходить у собі мужність винести адекватну оцінку тому, що сталося на наших
очах протягом двадцяти років.

Що ж саме?

…Оскільки в романі «Сестра моєї самотності» вигадані чи
напіввигадані персонажі (бо прототипи деяких з них легко пізнаються, і в тому
перевага твору, написаного по гарячих слідах) чергуються з реальними, чиї
прізвища названо, то й автор цих рядків дозволить собі один спогад.
Спостерігаючи, з якими гнівними філіппіками на адресу Комуністичної партії
виступають ті, хто допіру ідеологічно перед нею вислужувалися та оббивали
пороги її ЦК, я спитала Миколу Вінграновського: «Ну а ви вже кинули партійний
квиток? Чому ж не піднімаєтесь на трибуну шельмувати своїх опікунів?». І
почула: «Цього мені не дозволяє совість. Якщо Комуністична партія злочинна, то
я повинен понести покару разом з нею». Майбутнє оцінить скромну гідність цих
слів, від яких цей поет не відступився, як і наслідки масової зради тих, хто ще
вчора ідеологічно обслуговував тоталітаризм.

Справа не тільки в нехтуванні моральним законом, в акті
чорної невдячності за привілеї, в яких купала письменство радянська влада.
Найгірше, що ті, хто зрікся того, чому ще вчора поклонявся,  з мовчазної згоди дезорієнтованого
суспільства  очолили політичні рухи та
партії, внісши туди свою безпринципність, інтелектуальну інфантильність та
жадібність до посад і влади.  Пристрасні
оспівувачі комуністичної доби, як пише Галина Тарасюк, «спритно помінявши
кокарди на ленінських кепках», взяли на себе роль очільників
національно-визвольної боротьби українського народу за свою незалежність.
Відтак політична тріскотня, яку зчинили випещені комуністичним режимом
письменники, стала прикриттям для небаченого розкрадання спільно створеного
добра, а з тим і незнаного світом розшарування на багатих та бідних, що
зробило  українське суспільство не тільки
глибоко несправедливим, а й нестабільним.

У романі виведено цілу галерею моральних потвор, котрі
мають себе за «честь і совість» нації. Так, 
викладач Пшик-Троянський першим викидає синьо-жовтий прапор з вікна
кафедри історії Комуністичної партії і очолює університетський осередок Руху, а
його дружина в той самий час «збирає розпорошені партійні ряди» в тій же
Комуністичній партії – про всяк випадок… «Та що той Пшик! У яку ще вчора
партійно-радянську установу не поткнися: Смольний! Чи то пак: Гуляйполе,
резиденція батька Махна! Козацька вольниця! Лиш кулеметів на тачанках та коней
у фойє бракує! Зате гетьманів-отаманів хоч гать гати. І всі рвуться очолити на
визвольну війну свій нещасний народ. І кожен сідлає свого «коника». Створює
свою партію, своє військо», – читаємо в романі Галини Тарасюк. І далі: «Що не
ввімкнеш телевізор, сидять колишні пристрасні обличителі Петлюри і Бандери і
всього українського буржуазного націоналізму у президіях Великого Збору українських
націоналістів, Всесвітнього конгресу чи ще якогось соборного зібрання ОУН-УПА
поряд із ними ж обпльованими ще недавно провідниками націоналістичного духу.
Сидять. Надуваються, виконують нове політичне замовлення з таким виглядом, ніби
всі придурки, лише вони мудрі.

Аякже, мудрі. Бо на лекціях з політ­економії добре
засвоїли головний закон проклятого капіталізму, що весь світ – торговиця, на
якій треба чим дорожче один одного один одному продати. Колись вони всіх
гамузом продавали, тепер їх усіх гамузом купили. І посадовили у вітрину:
дивіться, люди, як дешево коштують усі ваші ідеї і переконання.  То ж чи варто за них кров проливати? Ліпше –
торгуймо! Ярмаркуймо! На базарі марнослав’я! А народу в очі напускаймо туману,
нібито ми, письменні-друковані, не відали, не знали про те, що знає кожна темна
селянка: про замовчувані вами голодомори, репресії, тюрми і сибірські табори,
про оспіване вами кріпосне право колгоспів і гігантів індустрії…».

Знали. Тим-то ми стали свідками ще одного  лукавства, про яке справедливо пише Галина
Тарасюк: «Шкода, але виходить так, що історія повторюється: рятуючись від
азіатського іга, потрапили під західну окупацію. Найгірше, що руйнуються
моральні устої, традиційне розуміння добра і зла, честі і ганьби. Тотальне
насильство, тілесна розгнузданість заполонили наш ефірний простір… Чом не
роздуми для письменника? Але письменники мовчать. Мовчать ті, що недавно
репетували на барикадах перебудови про радянську подвійну мораль, колотили
народом, скидали з п’єдесталів бронзові бюсти і пам’ятники вождів. Мовчать
колишні «володарі думок», «інженери людських душ», «цвіт інтелігенції»… Забуті,
самі повержені з п’єдесталів, незатребувані новим часом, загублені у
всенародному блуді, одурені самі собою…».

Таке вже було. На те маємо  мудре спостереження Максиміліана Волошина:
«Коли настала розруха сімнадцятого року, революційна інтелігенція змушена була
переконатися в тому, що вона плоть від плоті, кістка від кісток російської
монархії, і що, поваливши її, вона підписала тим самим свій смертний присуд. Бо
ж боротися з нею вона могла тільки в загорожі міцних стін, яку побудувало
російське самодержавство. Та коли самі стіни рушились – вона ставала такою
ж  непотрібною, як сама монархія.
Будувати стіни і відновлювати їх вона не вміла: вона готувалася тільки до того,
щоб їх розмальовувати й прикрашати».

 Ті стіни і
збудували, і прикрасили інші, відштовхнувши вчорашніх ідеологів. Так сталося й
тепер.

Звиклі до встановленого за радянських часів «табелі про
ранги», письменники навіть не зуміли проконтролювати стан майна,  на прибутки з якого належало б видавати
книжки та соціально забезпечуватися, сподіваючись, що того й не потрібно, їм
належно заплатять за участь у політичній боротьбі. І ось кожному відомий результат:
«Видавництва, видавши за гроші діаспори усіх репресованих, без підтримки
держави розвалилися, товсті літературні журнали захиріли, від Літфонду одна
назва зосталася. Будинок Спілки письменників – ця цитадель радянської
духовності – разом із знаменитим рестораном «Еней» віддані в оренду доморощеним
нуворишам, фірмачам, банкірам». Як сказав в одній з телепередач  Володимир Яворівський, на десять російських
книжок – одна українська. А могло б бути інакше, якби Спілка письменників узяла
б на себе відповідальність за книговидавничий процес.

Є таке явище, як парадокс Хайєка – Нобелівського лавреата
1956 року – і полягає той парадокс у неможливості переступити через середній
рівень свідомості суспільства, його ж формують ті, хто покликані бути його
«очима й вухами». Але їм насамперед належало б покаятися в найтяжчому
християнському гріху – багатолітньому спокушанню «малих отих». Та замість
«чесної покути» у нас під барабанний дріб і маяння синьо-жовтих стягів
здійснився акт компрометації національної ідеї, за які справді боролися
найкращі представники багатьох поколінь, і вина за це – на тих, котрі навчилися
грати на святих почуттях чесних людей. Як пише Галина Тарасюк, «лукаві його
вожді усі без винятку досі сидять по груди у своєму щасливому соціалістичному
минулому, а ручками уже загрібають з іще щасливішого капіталістичного  майбутнього», 
маючи народ за глину, з якої можна «ліпити і солдатів, і патріотів, і
рабів…».

 «В очільників,
виплеканих колоніальним минулим з його ідеалами й цінностями, ніколи не було
чітких орієнтирів, а головне  – чесної
одержимості», – читаємо в романі «Сестра моєї самотності». Оця «чесна
одержимість» навіть у помилках і має бути притаманна Савлові, щоб відбулося
його перетворення  на Павла, спроможного
винести адекватну оцінку дійсності.

Тим більше не було не тільки часу, а й потреби створювати
якусь усім зрозумілу ідеологію у тих, хто завжди любив Україну «з вигодою для
себе», тому наша зовсім недавно народжена держава виявилася роздертою
багатопартійністю, багатоконфесійністю й постійним поборюванням владців один одного.
Нікуди дітися й від іншої гіркої правди: у нас змінювалися королі, та лишалася
тією самою  «королівська свита», члени
якої, щораз притираючись до нового джерела благ, відбріхувалися за минулі гріхи
«з таким виразом, ніби читали проповідь з амвону».

І зграя перелицьованих брехунів, котрі колись запобігали
перед Олександрою, карають її за те, що не схотіла «співати в єдиному хорі» –
згідно з тією самою подвійною радянською мораллю, проти якої стільки, здавалося
б, виступали. В часи неприхованого купування інтелектуальних здібностей, в
часи, коли принцип  «тим  слава, іншим – гроші, третім – чтиво», став
нормою, із Олександриної співпраці з Лорою роздувають політичний скандал. Ті,
для кого єдина святиня – зиск, – не прощають і її чоловікові небажання зрікатися
того, чому  служив ціле життя.

І не важливо, чим усе це кінчається – та певно ж смертю і
другої героїні, котра нарешті з’єднається зі своїм антиподом, сповна здолавши
шлях до Лори. Важливо, що наш ярмарок політичної метушні, де колишні ідеологи,
заволодівши матеріальними цінностями, продовжують бити себе в груди й кричати з
усіх трибун: «Народе мій! Я – голий як сокіл. Але я маю більше – небо, Україну
і велику любов до тебе!» – триває і навіть невідомо, коли він кінчиться.   Народ же, не маючи в собі облуди, сприймає
багато що за чисту монету, не вірячи, що його аж так одурено. Щось зміниться на
краще, мабуть, тоді, коли наші люди піднімуться до заповіту Ісуса Христа:
пізнавайте псевдопророків не за словами, а за ділами їхніми. Бо зло завжди
входить в суспільство під прапорами добра, 
іншого шляху в нього й нема, і це засвідчує безнадійну його слабкість,
що є підставою для оптимізму.

Книжка Галини Тарасюк «Сестра моєї самотності» своєю
правдивістю викликає шок. Та що робити! Ще ніхто на облуді, на гендлюванні
мораллю не побудував нормальну державу на тому ж фундаменті, яке заклало
радянське письменство. Вона просто неможлива. Щоб Україна стала такою, якою ми
прагнемо її бачити, нам необхідно пройти шлях очищення, де всі явища мають бути
названі своїми іменами. Галина Тарасюк ризикує – знову ж таки за радянськими
традиціями – бути звинуваченою в «очорнительстві» тепер уже української
дійсності  й у всіх інших гріхах
подібного роду. Але такі звинувачення лунатимуть з уст тих, перед ким
поставлено дзеркало, а в ньому відбивається щось ну страх яке потворне. А на
дзеркало, як відомо, сердитися не варто, коли щось негаразд із обличчям того,
хто в нього дивиться.

 Галиною Тарасюк
рухали ті ж мотиви, які змусили Івана Франка зізнатися «Не люблю русинів. А за
що б мав їх любити?», а Лесю Українку дорікнути землячкам за те, що істинних
свої очільників вони звикли віддавати катам, самі ж біжать за пустодзвонами.

Тільки з великого болю за майбутнє своєї землі можна
написати такий твір.