"…На високу гору"

184

 

Поет подібний до зухвальця,

Що взяв собі за право

Свої думки оповідати іншим.

До велета поет подібний,

Що переносив думки-цеглини

На високу гору

І збудував палац незримий.                 

Одяг корону з пелюсток словесних

І тішиться химерою…

До жебрака поет подібний,

Який несміло простягає книгу,

Вичікує тремтливо думку Вашу.

Уже лише цього вірша вистачає, аби говорити про поетесу
Марту Починайко. Про її чесну й відкриту поетику. Про  психологічні мотиваційні засади. Про
закоріненість у національний життєдайний культурний ґрунт. Про світоглядні
позиції. Про філософську залученість. Про етичні домінанти. Про
стереометричність інтересів у творчості. Про чуттєво-надчуттєве освоєння
простору душі. І ще про багато дечого… Одначе, на разі, лише окреслю всі ці
спромоги, що тягнуть, напевне, на монографічну форму викладу й не зовсім
визначають мої, помітно скромніші, сьогоднішні цілі.

 

***

…В її книжках одразу натрапляю на одну з програмних
понятійно-образних усталеностей поезії М. Починайко – самотність.

***

На острові самотності живу…

Повз мене пропливають сірі острови,

Де вже ніхто,

Ніхто вже не живе…

***

Йому судилося

Завжди на роздоріжжі бути,

Тікати від себе самого.

І, врешті-решт,

Знайти свою самотню хату.

Казати правду стінам,

Бо вони змовчать…

***

Чи варто говорити

Про гіркоту самотини,

Якщо у вечір лагідний

Запалюю свічки

І слухаю Сенеку?..

…Потроху розпізнаю самотність ліричного героя: не як чимось
зумовлену ізоляцію; не настирливе спонукання самого себе якимись відлюдницькими
комплексами, а, насамперед, як шлях до себе справжнього; як віднайдення своєї
духовної території порятунку; осягнення можливостей для щирої бесіди з Богом, з
людьми, з собою. Терпіння й терпеливості. Напевне, – це й дорога болісних поневірянь,
і незмінних розчарувань; немочей, що накочуються, наче морська хвиля; але й –
здобування себе іншого. Можливість. Творчість. Незбагненність.

Отже, таки „самотність”. (І це добре читається!).

 

***

Для текстів Марти Починайко притаманна щільна припасованість
семантичних сенсів, лексична доскіпливість, лаконізм форми (тут, на жаль, – й
певна одноманітність, що цупко тримає авторку в рамцях найпростішої
запрограмованості), неумисно-приваблива простота поетичного вислову та засвоєна
прадавня закодованість глибинних інтонаційних ритмів. Для поетки прагнення
впорядкувати зовнішні емоційні подразники з довколишнього світу –  не якесь спонтанне тимчасове захоплення, а
спроба гармонізувати прояви хаосу, що намагаються накрити хвилею тривоги та
страху. Це – своєрідні підвалини світовідчуття М. Починайко; спосіб
самоосмислення.

Тут присмерк лагідний…

Тут кожне слово важить…

Тут серце тихо плаче.

Проте чи зважишся

За цей поріг ступити?..

Простір її вірша – не надто обширний. Але місткий. Він
талановито співзвучний будь-якій тональності серця. Отже, – всеохоплюючий.
Почуттєво безконечний. Така собі сфера існування насправдішнього. Тихого
смутку. Що „знайшов притулок у моєму серці”.

 

***

…Мабуть, можна говорити про деяку притчевість її поетичних
творів, на чому наголошує дехто з критиків. Утім, я б спирався не на якийсь
дидактично-звужений зміст, а, радше, на морально-етичні поетичні „зразки”, з
їхньою зосередженістю на порухові душі та ламко-хвилюючих докладностях
екстер’єру невловимої миті. Маючи на увазі й те, що Мартина метафора,
трапляється, не проступає одразу й виразно, як зображення під час друку
фотографій, а непоспіхом віддаляється саме в бік зовнішнього чорно-білого
світу, сказав би, суворої штрихової графіки. Нерідко так і залишаючись лише
вранішньою ковзаючою тінню, що, врешті, зависає десь на галузці часу.

 

***

Ліричного суб’єкта М. Починайко  не розчулює випадкова сентиментальність; його
не формує настрій, що так само непомітно минає, як і з’являється! Він
намагається зафіксувати свої почуття через образ, сповнений драматургії й дещо
стриманого характерного колориту, виробляючи в такий спосіб „річ” мистецьку;
навіть скромно віддзеркалену у вічності.

***

Сосна вічнозелена,

Мов свіча, стоїть;

Бордовим відтінком

До себе манить пагорб.

Лиш дерево яскраво-жовте

За моїм вікном

Так поспіхом скидає листя…

…Мабуть, авторка прагне відчути свою поезію усім єством, як
власну кров. І саме через це – ніякого зухвальства чи кокетства у її коротких,
як останні заклинання, мініатюрах. Ніякого пафосу. Ніякої зайвини.

 

***

Емоційне наповнення її поезії не перехлюпує через край. Не
витрачається надаремно. Хоча, здавалося б, як це все дозувати у ліриці?!.
Неможливо! Одначе, – така особливість авторського дихання, авторського
слухання! Не переливати через край чаші коштовний напій. Адже він знадобиться й
для інших кубків. І вчувається мені шляхетний передзвін спокійного гірського
кришталю.

 

***

Поет мав би, не покладаючи рук, творити свою естетичну
свідомість. І безкорисливо ділитися нею. …Якщо не з людьми, то з Богом. І це –
найвища його світоглядність. Тобто, – майже ідеальна заангажованість (чи
незаангажованість?!.). Скажете, то ще слід потрафити! А іншого виходу немає у
поета, аби залишатися поетом! І ніщо 
інше його не виправдає перед ним же самим. Марта Починайко колись це збагнула.
І тримається червоної лінії своєї визначеності. Не зважає на те, скільки разів
спіткнулася, та не аж надто  заглядаючи
за манливо-мінливі обрії.

 

***

…Я просто читав-перечитував, звісно невипадково, книжки
поезій Марти Починайко „Затихлі кроки”, „Поріг смирення”, „Твоя дорога поряд”
(видавництво „Логос”, м. Львів), видані раніше та нещодавно, добротно та
винятково професійно, натвердо оправлені й чемно допасовані до теплої долоні
читальника, нотуючи собі щось на підручних 
клаптиках паперу. Вийшло ось так. Переглянув згодом і вирішив залишити
як є, трохи допасувавши. Рефлективні враження, без особливих структурних
витребеньок і претензій на глибинні дослідження. І таки конче розраховую на
чиюсь зацікавленість. Бо треба спинатися „…на високу гору” різними способами.
Не проґавмо.

 

м. Львів

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!