Поет подібний до зухвальця,
Що взяв собі за право
Свої думки оповідати іншим.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
До велета поет подібний,
Що переносив думки-цеглини
На високу гору
І збудував палац незримий.
Одяг корону з пелюсток словесних
І тішиться химерою…
До жебрака поет подібний,
Який несміло простягає книгу,
Вичікує тремтливо думку Вашу.
Уже лише цього вірша вистачає, аби говорити про поетесу
Марту Починайко. Про її чесну й відкриту поетику. Про психологічні мотиваційні засади. Про
закоріненість у національний життєдайний культурний ґрунт. Про світоглядні
позиції. Про філософську залученість. Про етичні домінанти. Про
стереометричність інтересів у творчості. Про чуттєво-надчуттєве освоєння
простору душі. І ще про багато дечого… Одначе, на разі, лише окреслю всі ці
спромоги, що тягнуть, напевне, на монографічну форму викладу й не зовсім
визначають мої, помітно скромніші, сьогоднішні цілі.
***
…В її книжках одразу натрапляю на одну з програмних
понятійно-образних усталеностей поезії М. Починайко – самотність.
***
На острові самотності живу…
Повз мене пропливають сірі острови,
Де вже ніхто,
Ніхто вже не живе…
***
Йому судилося
Завжди на роздоріжжі бути,
Тікати від себе самого.
І, врешті-решт,
Знайти свою самотню хату.
Казати правду стінам,
Бо вони змовчать…
***
Чи варто говорити
Про гіркоту самотини,
Якщо у вечір лагідний
Запалюю свічки
І слухаю Сенеку?..
…Потроху розпізнаю самотність ліричного героя: не як чимось
зумовлену ізоляцію; не настирливе спонукання самого себе якимись відлюдницькими
комплексами, а, насамперед, як шлях до себе справжнього; як віднайдення своєї
духовної території порятунку; осягнення можливостей для щирої бесіди з Богом, з
людьми, з собою. Терпіння й терпеливості. Напевне, – це й дорога болісних поневірянь,
і незмінних розчарувань; немочей, що накочуються, наче морська хвиля; але й –
здобування себе іншого. Можливість. Творчість. Незбагненність.
Отже, таки „самотність”. (І це добре читається!).
***
Для текстів Марти Починайко притаманна щільна припасованість
семантичних сенсів, лексична доскіпливість, лаконізм форми (тут, на жаль, – й
певна одноманітність, що цупко тримає авторку в рамцях найпростішої
запрограмованості), неумисно-приваблива простота поетичного вислову та засвоєна
прадавня закодованість глибинних інтонаційних ритмів. Для поетки прагнення
впорядкувати зовнішні емоційні подразники з довколишнього світу – не якесь спонтанне тимчасове захоплення, а
спроба гармонізувати прояви хаосу, що намагаються накрити хвилею тривоги та
страху. Це – своєрідні підвалини світовідчуття М. Починайко; спосіб
самоосмислення.
Тут присмерк лагідний…
Тут кожне слово важить…
Тут серце тихо плаче.
Проте чи зважишся
За цей поріг ступити?..
Простір її вірша – не надто обширний. Але місткий. Він
талановито співзвучний будь-якій тональності серця. Отже, – всеохоплюючий.
Почуттєво безконечний. Така собі сфера існування насправдішнього. Тихого
смутку. Що „знайшов притулок у моєму серці”.
***
…Мабуть, можна говорити про деяку притчевість її поетичних
творів, на чому наголошує дехто з критиків. Утім, я б спирався не на якийсь
дидактично-звужений зміст, а, радше, на морально-етичні поетичні „зразки”, з
їхньою зосередженістю на порухові душі та ламко-хвилюючих докладностях
екстер’єру невловимої миті. Маючи на увазі й те, що Мартина метафора,
трапляється, не проступає одразу й виразно, як зображення під час друку
фотографій, а непоспіхом віддаляється саме в бік зовнішнього чорно-білого
світу, сказав би, суворої штрихової графіки. Нерідко так і залишаючись лише
вранішньою ковзаючою тінню, що, врешті, зависає десь на галузці часу.
***
Ліричного суб’єкта М. Починайко не розчулює випадкова сентиментальність; його
не формує настрій, що так само непомітно минає, як і з’являється! Він
намагається зафіксувати свої почуття через образ, сповнений драматургії й дещо
стриманого характерного колориту, виробляючи в такий спосіб „річ” мистецьку;
навіть скромно віддзеркалену у вічності.
***
Сосна вічнозелена,
Мов свіча, стоїть;
Бордовим відтінком
До себе манить пагорб.
Лиш дерево яскраво-жовте
За моїм вікном
Так поспіхом скидає листя…
…Мабуть, авторка прагне відчути свою поезію усім єством, як
власну кров. І саме через це – ніякого зухвальства чи кокетства у її коротких,
як останні заклинання, мініатюрах. Ніякого пафосу. Ніякої зайвини.
***
Емоційне наповнення її поезії не перехлюпує через край. Не
витрачається надаремно. Хоча, здавалося б, як це все дозувати у ліриці?!.
Неможливо! Одначе, – така особливість авторського дихання, авторського
слухання! Не переливати через край чаші коштовний напій. Адже він знадобиться й
для інших кубків. І вчувається мені шляхетний передзвін спокійного гірського
кришталю.
***
Поет мав би, не покладаючи рук, творити свою естетичну
свідомість. І безкорисливо ділитися нею. …Якщо не з людьми, то з Богом. І це –
найвища його світоглядність. Тобто, – майже ідеальна заангажованість (чи
незаангажованість?!.). Скажете, то ще слід потрафити! А іншого виходу немає у
поета, аби залишатися поетом! І ніщо
інше його не виправдає перед ним же самим. Марта Починайко колись це збагнула.
І тримається червоної лінії своєї визначеності. Не зважає на те, скільки разів
спіткнулася, та не аж надто заглядаючи
за манливо-мінливі обрії.
***
…Я просто читав-перечитував, звісно невипадково, книжки
поезій Марти Починайко „Затихлі кроки”, „Поріг смирення”, „Твоя дорога поряд”
(видавництво „Логос”, м. Львів), видані раніше та нещодавно, добротно та
винятково професійно, натвердо оправлені й чемно допасовані до теплої долоні
читальника, нотуючи собі щось на підручних
клаптиках паперу. Вийшло ось так. Переглянув згодом і вирішив залишити
як є, трохи допасувавши. Рефлективні враження, без особливих структурних
витребеньок і претензій на глибинні дослідження. І таки конче розраховую на
чиюсь зацікавленість. Бо треба спинатися „…на високу гору” різними способами.
Не проґавмо.
м. Львів