Поява бібліографії «Українське
перекладознавство ХХ сторіччя» кандидата
філологічних наук, доцента Тараса Шмігера – це знакова наукова подія в історії
українського перекладознавства початку ХХІ ст.
Перед нами постає цілісний науковий проект, над яким
працював автор понад десятиріччя – це монографія «Історія українського
перекладознавства ХХ сторіччя» (Київ, 2009) та бібліографія, створені у рамках
школи історії українського перекладу проф. Р. Зорівчак. Вони вже ввійшли до
фундаменту українського перекладознавства та стали надійною опорою для
представлення динаміки розвитку української перекладознавчої школи у світовому
контексті.
У статті «Про Миколу Зерова» Г. Кочур поставив влучне
питання «Як виглядає Зеров у світовому контексті?». «Перефразовуючись», цікаво
поставити таке запитання: як виглядає українське перекладознавство у світовому
контексті? Саме двокнижжя Т. Шмігера робить спробу дати відповідь на це таке
вагоме запитання. На початку ХХІ ст. у світовому перекладознавстві починає
домінувати тенденція т.зв. «девестернізації» перекладознавчого дискурсу, яка,
за дефініцією М. Тимочко, полягає в децентралізації успадкованих
західноцентричних концепцій перекладу, що вже починають втрачати свою
актуальність. Отже, реконструкція «віддалених» національних перекладознавчих
традицій перебуває cеред пріоритетних завдань світового перекладознавства. Із
саме такого ракурсу розуміємо масштабність бібліографічного проекту Т. Шмігера
«як дзеркала українства у світі», за вдалим висловом автора.
Кілька думок щодо архітектоніки. Авторова передмова
«Українська перекладознавча бібліографія: поняття, історія, принципи»
скрупульозно представляє панораму ключових проблем й аргументує підхід до їх
розв’язання. Істотно, що упорядник вказує на принципи групування матеріалу, які
застосували німецькі й іспанськими бібліографи, і, як наслідок, обґрунтовує
власний метод представлення інформації. Вважаємо конструктивним погляд автора
на визначення перекладознавчої бібліографії як категорії перекладознавчої
метасистеми. Висвітлення еволюції та типології видань такого характеру у
світовому контексті – принципово новаторський в українських перекладознавчих
студіях.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Одним із «вузлових» питань у змістовому пласті
бібліографії, як зазначає Т. Шмігер, є проблема повного представлення
діяльності української наукової школи в рамках радянського перекладознавства
1960-1970-х рр., коли не варто обмежуватися територіальним критерієм, а
керуватися змістово-процесуальними ознаками. Дозволю собі процитувати позицію
автора-укладача:
«В історії українського перекладознавства особливо
невизначеним з цього погляду є період 1960-1970-х рр., коли в Радянському Союзі
активно практикувалося відправляти майбутніх фахівців у країну, мову якої вони
вивчають. Фахівці з інших республік (Грузії, Вірменії, Азербайджану), навчались
в Київському університеті, вивчали культуру і методику досліджень, а потім
продовжували розвивати її у себе вдома й обороняли дисертації з української
тематики – й на принципах української школи – у своїх університетах. Теоретично
правильно їх відносити частково до української науки, а більше до їхньої
національної традиції».
Вагомо відзначити, що саме проф. В. Коптілов ініціював
факультативний спецкурс із основ перекладу у 1966-1967 н.р. для
експериментальної групи філологічного факультету Київського університету, після
якого студентів було відібрано для участі в міжреспубліканському
університетському обміні, який і
координував науковець. Учасниками були студенти філологічних відділів
університетів Тбілісі, Єревану, Баку, Вільнюса та Києва.
Погляньмо на бібліографію крізь призму творчості В.
Коптілова. Після такого формату співпраці самі викладачі Шевченкового
університету (серед них і В. Коптілов) та інші українські перекладознавці 1970-1980-х рр. часто публікували свої праці
у колективних монографіях та збірках, що видавались у вищезгаданих республіках,
та брали активну участь у їх видавничих проектах. Зокрема, варто навести
обширну студію В. Коптілова «Чехов на украинском языке» із книги «Чехов и
литература народов Советского Союза», видану 1982 р. в Єревані. Цю статтю
належить додати до переліку перекладознавчих праць за 1982 р. аналізованої
бібліографії.
Стаття цікава в кількох аспектах. По-перше, єдиним
попередником В. Коптілова в опрацюванні цієї теми був М. Рильський – автор
статті «Чехов по-українському», виданій у «Вибраних творах» А. Чехова
(Харків-Київ, 1930) і російськомовній студії «Чехов в украинском переводе» на
сторінках сьомого випуску «Мастерства перевода» (Москва, 1970). Зацікавленість
М. Рильського цією темою зумовлена передовсім його досвідом стилістичного
редактора «Вибраних творів» А. Чехова у видавництві «Книгоспілка». В. Коптілов
підкреслює, що стаття М. Рильського – не власне аналіз наявних перекладів, а
більше роздуми редактора над способами перестворення чеховського стилю, над
тогочасними ресурсами української літературної мови, над визначальними
композиційними рисами чеховських новел, тоді як В. Коптілов прискіпливо
аналізує перекладацькі знахідки українських інтерпретаторів А. Чехова, подаючи
науково-обґрунтовану їх оцінку. По-друге, В. Коптілов розпочинає студію із
історичного екскурсу й згадує перший анонімний переклад оповідання «Враги» в
«Народной часописі», що виходила як додаток до видання «Gazeta Lwowska», а
також переклад «Каштанки» пера М. Грушевської у Львові 1901 р. Тут напрошується
такий висновок: в епоху «білих плям в українській історії», можливо, поза
межами УРСР, – а саме у виданнях інших республік, – було легше уникнути
цензурних заборон.
Подібним чином не представлена на сторінках бібліографії
стаття схожого формату «Некрасов в украинских переводах дооктябрьской поры» В.
Коптілова, опублікована у вірменському виданні «Некрасов и литература народов
Советского Союза» 1972 р.
Утім, такі поодинокі пропуски, на превеликий жаль,
продиктовані виключно недоступністю окремих бібліотечних фондів, труднощами
користування та поганим теперішнім станом деяких тогочасних закордонних видань.
Окремо належить сказати про вступну частину
бібліографії. У передмові Р. Зорівчак доведено, чому тільки від 1990-х років
стало можливим включати до історії перекладознавства праці, імена та напрями,
яких не досліджували через політичні обставини. В українську науку введено
факти з історії перекладознавства початку ХХ ст., повернено праці репресованих
та невизнаних дослідників, частково описано дослідження західноукраїнських
науковців міжвоєнного періоду. Бібліографія перекладознавства передбачила
аналіз публікацій, які повністю або частково розглядають проблеми перекладу та
представляють нерозривний розвиток української наукової традиції. Вона є
важливим і актуальним внеском до вивчення місця українського перекладознавства
в інтелектуальній історії України ХХ сторіччя.
У передмові Т. Шмігера випрацювано поняття
«перекладознавча бібліографія», проаналізовано її місце та вагу для
перекладознавства, зокрема з того погляду, що бібліографія є і джерелом, і
критерієм для утвердження наукової дисципліни, та проаналізовано розвиток
української перекладознавчої бібліографії впродовж ХХ ст. Чимало тем – зокрема,
бібліографія як дзеркало українства у світі та бібліографія як доказ
Українського Геноциду – знайшло належне висвітлення.
Автор перекладознавчої бібліографії зазначає, що
важливим критерієм є мова укладання бібліографії, яка визначає рівень
доступності даних: для східнослов’янських мов маємо досить низький рівень її.
Можна лише рекомендувати Т. Шмігеру підготувати концептуальний огляд укладеної
бібліографії англійською мовою і, відповідно, опублікувати у зарубіжній
науковій пресі. Про такі матеріали варто одразу повідомляти укладачів щорічної
електронної перекладознавчої бібліографії при Видавництві Сент-Джером, що
запустило цей проект з 2004 р. Можливо, така спроба стане тою «ниткою Аріадни»,
яка приверне увагу зарубіжних вчених до українського перекладознавства.
Доречно додати, що автор рецензованої
бібліографії (назвати його традиційно просто «укладачем» було б несправедливо)
– не лише глибокий науковець, а й досвідчений викладач кафедри
перекладознавства і контрастивної лінгвістики імені Григорія Кочура Франкового університету у Львові,
який веде цілий ряд теоретичних курсів («Вступ до перекладознавства», «Теорія
перекладу», «Жанри перекладу») та має практичні заняття з англійської мови, а
також є заступником із наукової роботи
завідувача цієї «Кочурівської» кафедри.