На шляху до світу

Закінчення. Початок в ч.8,9

Готові стверджувати, що 2013 року,
в рік Грінченкового ювілею, першу науково-об’єктивну оцінку народництву дав
сучасний історик літератури професор Юрій Ковалів у щойно виданій ним «Історії
української літератури. Кінець ХІХ – початок ХХІ ст. Том перший» (К.: ВЦ
«Академія», 2013, с. 29–30). Він аргументовано заявляє, що «народництво в
другій половині ХІХ ст. знайшло безальтернативну (тут і далі підкреслення моє.
В. Я.) адекватну відповідь на суворий виклик історії, вимагало від
літератури підпорядкування творчості позахудожнім інтересам, саможертовного
служіння простолюду». Вчений повертає нас до замовчуваних оцінок І. Я. Франка,
який добре розумів цілком свідомий екзистенційний вибір частини творчої
інтелігенції, до якої в першу чергу належав Борис Грінченко, – «витворити з
величезної етнічної маси українського народу українську націю, суспільний
культурний організм, здатний до самостійного культурного й політичного життя,
відпорний на асиміляторську роботу інших націй, відки б вона не йшла, та при
тім придатний на присвоєння собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі
загальнолюдських культурних здобутків, без яких жодна нація і жодна, хоч яка і
як сильна держава не може стоятися» (І. Франко. «Одвертий лист до галицької
української молодежі»). Прямо скажемо, дуже сучасний лист. Він повертає нас до
Франкових оцінок народопросвітньої діяльності наддніпрянських
громадівців-народників, різного спрямування українофільської інтелігенції.
Окрім цього, в особі Франка Грінченко мав могутню опору і моральну підтримку.
Їхня співпраця – окрема сторінка в історії освіти на Вкраїні.

Якщо
введені в науковий обіг професором Ковалівим поняття «народницький резистанс»,
«культурницький резистанс» правомірні, то Борис Грінченко – їх найяскравіший
представник. Юрій Ковалів сьогодні робить основоположне оціночне узагальнення,
від якого будуть відштовхуватися всі дослідники спадщини Бориса Грінченка: «У
протиставленні народництву, репресивних заходах проти українства Російська
імперія зазнала поразки, зіткнувшись із, на перший погляд, лояльним до неї,
високоінтелігентним українофільським рухом. Більшість національно свідомої
інтелігенції розуміла, що за жорстоких репресій обачнішим вибором була
просвітницька робота, тому, зневірившись у радикалізмі революційних
перетворень, переходила до платформи культурницького резистансу. Усвідомлення
національної ідеї, переконання, що людське щастя здобувається мирним і чесним
шляхом, відрізняли її від перейнятих ультрареволюційним екстремізмом російських
«народовольців» – апологетів лише соціальної доктрини й тероризму». Чи не вперше,
вважаємо, українознавча наука спромоглася на об’єктивну, історично обґрунтовану
оцінку просвітницької діяльності як Бориса Грінченка, так і всього
громадівського народництва та діячів «Просвіт».

«Громади»,
вже від часу свого заснування в 1861 році, перші поставили на програмовий ґрунт
справу виведення українського народу із безпросвітньої темряви через піднесення його культури, духовності,
широкої всебічної просвіти. Тільки вони могли забезпечити високий рівень
національної свідомості, відродження історичної пам’яті і волі до боротьби за
українську державність. Таким шляхом ішли інші вільні від національного
поневолення, але під гнітом тиранії і деспотизму, народи, як французький,
німецький та інші.

У 1891 році Б. Грінченко майже одночасно друкує у львівських
часописах «Правда» і «Зоря» статті на педагогічні теми «Жан Масе» і «Популярні
книжки». Це були перші спроби подати перед широкою громадськістю план
народопросвітницької роботи.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Наступного,
1892 р., друкує кілька статей, що мали загальноукраїнський резонанс – «Народна
школа на Україні» і «Періодичне видання для дітей» в «Учителі» (Львів),
«Галицькі вірші» у «Правді» із продовженням дискусії на сторінках «Зорі»,
велику публіцистичну працю «Листи з України Наддніпрянської» – в «Буковині». На
листи Грінченка відповідав Драгоманов «Листами на Україну Наддніпрянську».
Кожен із них висловлював ті провідні думки, які були полемічними не між двома
діячами, а які були панівними і жваво дискутувалися в середовищі української
інтелігенції в російській Україні. Очевидно, ця полеміка на сторінках
«Буковини» велась за домовленістю, бо «Буковина» була чи не єдиною газетою, яка
вільно доходила в Росію із Австрії. Як тільки цензура зрозуміла що до чого,
відразу заборонила ввезення «Буковини» в Росію. А на сторінках газети
припинилася полеміка на 17 листі, і не тому, що всі проблеми були зняті, а тому
що втратився смисл: навіщо друкувати за кордоном України статті, які ніхто в
Росії не міг прочитати. Але обидві полемічні публікації – «Галицькі вірші» та
«Листи з України Наддніпрянської» мали широкий науковий та ідеологічний
резонанс та вказували шляхи і методи подальшої роботи. Через 9 років після
полеміки навколо «Галицьких віршів» І. Франко признавався: «Його голос викликав
був дуже оживлену полеміку, та що найважнійше, пізнійше наше письменство йде
переважно туди, куди вказав він у тій своїй статті» (І. Франко. «З остатніх
десятиліть ХІХ в.» // ЛНВ, 1901, кн. VII–IX). Сьогодні важливо повернутися до
оцінок сучасника Б. Грінченка – І. Франка, а не В. Коряка, який вважав Б. Грінченка
«предтечею петлюрівщини» і звинувачував Грінченка, що влада УНР вважала його за
свого співця. Тільки акад. С. О. Єфремов послідовно ставив Бориса Грінченка
поруч Івана Франка і вважав, що його спадщина «вічно житиме в «творчому активі»
людськості» (Передмова до 1 т. «книгоспілчанського» видання 1925 р.). Більшість
із написаного Грінченком не менш важливе сьогодні, як і в його час.

Так, у статті «Популярні книжки» Б. Грінченко стверджує,
що від своїх початків «українська література виразно відзначається
демократичним напрямком…», хоча «перші твори українські писалися не для народу,
а для інтелігенції».

З перших абзаців статті прочуваються міркування про
народність української літератури, яка, за Грінченком, полягає не тільки в
народній мові нової літератури і її близькості до народної пісні та
демократичного спрямування, – «а й сюжетами та фарбами, ба навіть і ідеями, од
народу узятими». Збільшення кількості складових категорії народності сприяло
виробленню і нових вимог до народопросвітньої літератури.

І
раніше з’являлися книжки, призначені народові: «Листи до любезних земляків»
Квітки, які «з-за своєї тенденції були такі, що могли б і не з’являтися», –
писав Б. Грінченко, – але вони піднесли нову ідею – «ідею народньої просвіти,
народньої літератури».  Г. Ф. Квітка сам
закладав основи народної освіти на Україні, як засновник театру і творець
відповідного репертуару, організатор навчальних закладів у Харкові, публічних
лекцій, організатор харківської журналістики, а головне – відстоював
громадянські права української мови: «Не все ж для москалів; може б, треба і
для нас що-небудь, щоб і ми… Знаєте, не усе, а так… дещо… потроху… дечого
знали, а то по-вашому, так ми… так собі… де нам за вами? Гм! Наздогад буряків,
щоб капусти дали» («Супліка до пана іздателя»).

Ця ідея «виявилася в тих «Граматках», «Метеликах» та
інших виданнях, що з’являлися у 50–60 роках ХІХ ст. і далі («Граматка» Куліша,
«Буквар» Шевченка, «Українська абетка» Гатцука тощо).

Але: «За сто років, – констатує Б. Грінченко, – ми не
маємо й ста добрих українських книжок для народнього читання». «Де вже тут
добре вести справу народньої літератури, коли нашу мову з шкіл викурено, а наші
книжки нищить цензура так, тільки дивуєшся, – куди вони складають усі ті купи з
рукописів, що забороня і назад не верта…»

Отже, заборона української мови в школах, цензурна
заборона українських книжок; солідарно Бєлінський «засуджував на смерть
українську літературу».

А народну літературу народові конче треба було дати
(«релігію та науку нам цілком заборонено»). Перш за все треба було побороти
байдужність і недбалість української інтелігенції, що виявилася і в справі
народно-просвітньої літератури. Першим будителем і чорноробом примітивно
важкого завдання – розбудити із летаргічного сну до свідомої праці – був П. О.
Куліш. Кулішеві «метелики» стали для Б. Грінченка зразком для створення
народно-просвітніх книжечок. «Для народних видань є дещо у Квітки, у Гребінки,
у Гулака-Артемовського, у М. Вовчка», – писав Борис Грінченко. Є «дві дуже
добрих книжки з фізики, а нема нічого з ботаніки, з хімії та з мінералогії;
єсть дві книжки про дифтерит, а за того нічого нема про другі хвороби…»; «не
маємо ми ніякого плану, ніякої системи в своїй діяльності», тоді як «тільки
систематична робота і єсть справжня путяща робота». Він пише, висловлює свої
думки, наміри, плани для людей, «що заходились би рішати се дуже важливе
питання» теоретично і практично знаючим проблему.

Х. Д. Алчевська уклала книгу «Что читать народу» –
програму русифікації. Грінченко ставив альтернативну проблему «Що народ читає».
Він це знав і робив сумний висновок: «український народ не зна української
книжки». «Як і понад 120 років тому, майже не знає її і сьогодні».

Грінченко оголив проблему книгорозповсюдження. Він
виразно бачив, що в книгарнях селянин купити книжку не може, а тому
послуговується продукцією московських «лубочників» і купує задешево, не
задумуючись, що та дешева книжка несе русифікацію і обездуховлення.

Це аргументація того, що українська книжка мусить бути
дешевою, але, на відміну від московських «лубочних» видань, наповнена серйозним
науковим змістом. Лубочні видання на зразок «Наука о том, как деньги занять и
не отдать», «Все фокусы рук: как в карты играть и не проигрывать», «Черт в
кармане или ведьма на цепи», «Вор Яшка», «Модные спазмы», «Королева
волшебства», поширювалися й «книжки російсько-патріотичні, в котрих
прославляється все московське, або й не московське, але те, що робиться
московським».

Що і як протиставити оцій інтервенції імперської
макулатури, якою можна було відучити думати, денаціоналізувати і
деморалізувати?

Проти цієї державної машини нівеляції і деградації
піднявся Борис Грінченко із планами видання для народу популярних книжок
українською мовою, які б формували науковий світогляд, високу моральність і
духовність та давали народу зрозуміти, «яке лихо коїть на Україні своїми
книжками оця орда з московських книгарів». Така московська «попса» і сьогодні
під балачки про утиски російської мови пливе масово і головне – без перешкод в
Україну. Змінилося хіба що: мову російську і українську уже не називають
панською і мужичою, а таки московською (російською) і українською, а методи і
засоби залишилися імперськими і донині (стаття була написана ще до подій зими
2014 року – Ред.).

Мова
популярних українських книжок для Грінченка була першорядною. Послідком
відсутності єдиного українського правопису (остаточно виробленого і загально
прийнятного правопису нема і сьогодні) – вбивалася повага до української
книжки.

За двохсотлітню історію
української літератури і на початок ХХ ст. у нашому книжковому друку було безліч правописів – максимовичівка, гатцуківка, драгоманівка,
желехівка, кулішівка, фонетичний, етимологічний правописи – і трапилась
парадоксальна річ: царський уряд запровадив і для українського друку офіційний
«ярыжный» правопис» і привчив українського читача до вживання и замість і та ы, замість ѣ, вживаного в
давнину як і, ї було запроваджено ѣ як російське є
і т. д. Завдяки «ярижці» українська книжка гуляла по Україні як московська,
була дуже наближена до неї правописно.

Але не тільки московські
книгарі-лубочники, урядові утиски та спотворений правопис стояли перепоною
українській книжці на шляху до народу. Грінченко ще називає школу, суд, церкву
та «власну нікчемну та помоскалену інтелігенцію».

Грінченко ставить завдання
повернути українську книжку українському народові – «мусимо «зробити» свою
«лубочну літературу» – зробити книжку дешевою, видавати гарно ілюстрованою і
мати можливості ширити її по селах, привчати народ до української книжки і
любити її. Він мріяв про 50 українських авторів, котрі могли б давати в рік по
дві народопросвітні книжки: за п’ятиріччя – 500! Це завдання було реальним і,
забігаючи наперед, скажемо, що один Грінченко за «п’ятирічку» видав 50
народопросвітніх «популярних» книг-метеликів.

Разом із дружиною Марією
Загірньою вони створили справжню бібліотеку популярних книжечок, що формували
наукові погляди на природу, світ і людину, себто формували світогляд суголосний
своєму часові. Практичний підхід – робити бодай щось, що дозволяють
суспільно-політичні обставини. Створення української «лубочної» літератури
мислилося Грінченком як робота тимчасова, дочасна і думав про те, що її мусить
заступити інша література непроминальної наукової і художньої вартості.

Програмова теза Б. Грінченка:
школа дає не саму освіту, а лише засіб до її здобування – письменність. А
справжнє добування освіти, на його думку, – це самоосвіта, самостійне читання
книжок, усвідомлення того, що кожен учень має винести зі школи. Справа має
стояти так, щоб після школи, ідучи в народ, кожний учень не розлучився назавжди
із книгою, а був її провідником в народ.

Звідси постає
нова проблема – дати народу «систематично
добрану бібліотеку
». Грінченко входив у склад бібліотечної комісії
Чернігівського земства. Пізніше, працюючи на посаді керуючого управою народної освіти Чернігівського губернського земства, він у
підготовлених доповідях постійно ставить питання про створення сільських,
учительських, учнівських бібліотек, а для їх забезпечення потрібними книгами
створювати земські книжкові склади. Він домагався, щоб у кожній бібліотеці «було
усе, що треба для такої початкової загальної просвіти, од котрої можна було б
перейти до просвіти вищої». Отака вона, «теорія малих діл» Бориса Грінченка.

Одну із важливих педагогічних
проблем Борис Грінченко поставив у львівському журналі «Учитель» 1892 року,
надрукувавши статтю «Періодичне видання для дітей». Він поставив у цій статті
питання про створення дитячих журналів для різних вікових категорій і
теоретичне обґрунтування потреби створення дитячої літератури і якою вона має
бути, – ці питання не давали йому спокою і в найближчі роки. У 1895 р. він
переклав статтю «Періодичне видання для дітей» російською мовою, доопрацював
її, значно розширив зміст і дав нову структуру. Друга редакція під титулом «К
вопросу о журнале для детского чтения в земской народной школе» з’являється в
«Земском сборнике Черниговской губернии» (1895, № 4–5, с. 7–50). Треба сказати,
що деякі проблеми, поставлені у цих статтях, не розв’язані і досі. Була спроба
за радянського часу видавати журнал для перехідного віку 14–17 років «Юність».
Але за короткий час він перетворився на всесоюзний літературно-художній і
громадсько-політичний журнал, фактично став ще однією трибуною для СП СРСР.
Україна таких спроб і не робила, хоча для дошкільнят і дітей молодшого
шкільного віку мала і має прекрасні журнали. Б. Грінченко закладав
психолого-педагогічні основи журналу для дітей, як ми сьогодні кажемо, старшого
шкільного віку. Такий журнал мав докорінно відрізнятися від журналів для
дорослих чи т. зв. «товстих» журналів.

Якщо, за Грінченком, журнал
для дорослих має додивлятися до руху сьогочасного життя людського, до руху
громадського, політичного, наукового, літературного і говорити, що має робити
народ, то дитячий журнал має «систематично впливати на дитячу душу, щоб виховати
дитину, щоб заложити в її душі підвалини для доброго морального світогляду».
Але цілком зрозуміло, що допомогти формуванню світогляду дитини, скажімо, 7–13
років і 14–15 років можна тільки різними засобами і способами для різних
вікових категорій. Потрібна система. За Грінченком, дитячий журнал мусить мати
на меті тільки дітей і до того ще дітей з однаковим ступенем розвитку. Вимоги
до дитячого журналу мають бути такі
ж, як і до дитячої літератури: вони
мають бути пройняті високим моральним ідеалом; у творах дитячої літератури, як
і в дитячому журналі, не має бути нічого, що суперечило б моральному ідеалу,
який дуже легко підмінити псевдоідеалом; у кожному творі для дітей має бути
присутність морального ідеалу, ідеалу «добра, правди, краси, гуманності»; кожен
твір дитячої літератури має змальовувати справжнє життя і уникати рожевого
кольору, за яким, як правило, стоять «брехня, омана, одурювання, себто зло, а
зі зла і виходить тільки зло». Треба берегти душу дитини: «малюймо життя таке,
яке воно є, з фарбами темними і ясними, але ж тільки з темними, але не з брудними». Ця вимога актуальна і сьогодні. В цьому легко переконатися,
переглядаючи мультфільми. Багато, особливо
імпортних мультфільмів, є антипедагогічними взагалі, вони отруюють дитячі душі
злом, насиллям, брудом, – всім, що заперечував Б. Грінченко майже 125 років
тому. Він висунув низку вимог до будь-якого твору дитячої літератури:
артистичність, себто висока художність твору; твір має бути розумним і мусить
будити у дитини думку. Покликаючись на авторитет Шопенгауера, Грінченко солідаризується з
ним, що погані книги – це інтелектуальна отрута, що погані книги псують розум.

Одною з основних вимог до
дитячої літератури Грінченко вважав мову: вона має бути рідною, народною, не
засміченою чужими і незрозумілими словами, твір для дітей має бути написаний
«граматично правильною літературною мовою». Окрім змісту і мови, для
Грінченка в дитячій книжці важливо все – оформлення, ілюстрації, папір, друк,
формат – і жодної з вимог, яка б застаріла або не була важливою сьогодні. Це
вимоги назавжди! Педагогічний стандарт.

Ще 20-річним юнаком,
попрацювавши два роки учителем земської школи, Грінченко почав бити на сполох:
школа в Україні не українська, мова навчання чужа, російська, яку українська
дитина того часу не розуміла абсолютно і не сприймала її.

Грінченко написав низку статей
про українську школу ХІХ – початку ХХ ст. «Мета народної школи» (1884),
«Українська народна школа» (1892), «Яка тепер народня школа на Вкраїні» (1895),
«О содействии Губернского земства повсеместному открытию народных школ» (1896), «Народні вчителі і вкраїнська школа» (1905), «Якої нам
треба школи» (1905), «На беспросветном пути. Об украинской школе» (1905) і
чимало газетних публіцистичних статей і заміток у часописах «Літературно-науковий
вісник», «Громадська думка», «Рада», «Десна» та ін.

«Де може здобути народ
просвіту?» – запитує Б. Грінченко і роз’яснює, що школа народна із
безроздільним пануванням російської мови може навчити тільки «читати і писати
по-московському». Він вимагав і домагався навчання рідною українською мовою.
Національна школа недержавних народів в Російській імперії не давала освіти, а
давала лише спосіб до її здобування, а здобути справжню освіту, на його думку,
можна лише самоосвітою, а тому багато важитиме «систематично добрана
бібліотека», яка б забезпечувала загальну просвіту і можливість «перейти до
просвіти вищої». Необхідна умова – наявність у бібліотеках різних рівнів книжок
українською мовою. Мова народопросвітньої книжки, за Грінченком, «мусить: а)
бути можливо простою, без ніяких штучних окрас, не мати в собі багато слів, що
наменовують речі абстрактні; б) бути суто українською як у лексиці, так саме і
в конструкції».

Згідно цих настанов і
творилася народопросвітня книжка як самими Грінченками – Борисом і Марією та
донькою Настею, так і багатьма іншими авторами, залученими до цієї праці
Борисом Грінченком.

Світлою мрією Грінченка було
навчити народ любити книгу, поважати письменницьку працю, як і фізичну, що
поволі усувало б прірву між інтелігенцією і народом («панами і мужиками»).

Укладаючи
Каталог Музею українських старожитностей В. В. Тарновського (т. ІІ) Грінченко
наголошує на потребі поширення в народі друкованих і фотокопій експонатів
музею: «распространяющиеся в громадном количестве экземпляров, являются
достоянием самых широких масс, оказывал на них то или иное влияние. На них
почти исключительно воспитывается художественный вкус подавляющего
большинства». Як бачимо,
Грінченко в народопросвітній своїй програмі передбачав через музейну просвіту прищеплювати художній смак, вести естетичне виховання
українського народу.

Ми знаходимо
на сторінках преси замітки Грінченка про спектаклі, рецензії на окремі
драматичні твори, він перекладає твори світових драматургів і пише власні
драматичні твори, щоб потамувати репертуарний голод українських театрів, і
врешті він вибухає апологетичною статтею «Народные спектакли», в якій наголошує
і підкреслює роль аматорського і професійного театру у народопросвітній роботі.

Грінченко написав до програми
Української Демократично-Радикальної партії програмні положення про школу: «Ще
про школи. Перша школа, початкова, мусить бути для всіх однакова, і всі діти
повинні в їй учитися – і паненята й мужичата вкупі – і привчатися до того, що
вони рівні проміж себе люде. Школа ця повинна бути безплатна, та треба, щоб у
їй давали дітям дурно книжки та иншу шкільну справу і снідання. Звісно, цього
треба бідним дітям, а багачі і ті книги, й те снідання могли б і сами придбати
[…] Як же дитина хоче більшої науки, то на це будуть школи середні (напр.
гімназії) та вищі (університети та ин.) – теж для всіх однакові, але там уже
треба за науку платити; але громада або й край можуть своїм коштом учити й
содержувати там таких дітей, що виявляють великий хист до науки. […] Усіма
школами хай порядкує Українська Народня Рада або й ради окружні та громадські,
чого в школах учити, – те визначає Українська Народня Рада…» Так мислилася
Грінченком майбутня українська школа, а реальність була іншою: школа була
російською, виховання не було національним, себто свідомість і світогляд
формувалися не на українських традиціях і українській історії, а на трьох
імперських ідеологічних «китах» – «православіє, самодєржавіє, офіціальна
народность». Імперія прагнула одномовності, звичайно російської. Викриттю
великодержавної, шовіністичної політики, боротьбі проти неї Грінченко присвятив
багато програмових, публіцистичних і науково-педагогічних статей. Всі вони
вперше зібрані і незабаром будуть надруковані у трьох книгах
«Педагогічної спадщини» Бориса Грінченка.

У статті «Перед столітньою
річницею» (1892 рік) автор ставить питання до української інтелігенції, зокрема
до письменників, з чим вони прийдуть на столітній ювілей нової української
літератури і чим вшанують її батька – І. П. Котляревського. «О, якби він тепер
встав та подивився б тепер на те, що ми зробили за сто років, чого ми досягли,
як би гірко защеміло в нього серце, коли б побачив він нашу мізерію! Яким
важким докором кинув би він нам у обличчя! За сто років ми не навчилися бути самими собою, за сто років не навчилися шанувати своєї рідної мови, дбати про рідну літературу,
дбати про добро нашого народу, яко українського народу
!» Минуло ще 120
років, як Борис Грінченко кинув в обличчя української інтелігенції цей
дошкульний докір. А що змінилося? Двохсотлітня річниця виходу «Енеїди» пройшла
фактично не поміченою. А чи навчилися бути самими собою, а чи навчилися
шанувати свою українську мову і захищати її, дбати про розповсюдження рідної
літератури, а хто дбає про добро українського народу? Всі докори живі, сучасні,
болючі, нестерпно болючі. А на честь Бориса Грінченка він не тільки констатував
те становище, а вказував і як його виправити, але Грінченка від інтелігенції як
і від всього народу українського, ізолювали і колоніальне становище України ще
продовжили на ціле століття і очевидно Грінченко і на третє століття нової
української літератури буде актуальним, потрібним, а то й необхідним… Сучасний
«народницький резистанс» триває… І «на шляху до світу» Б. Д. Грінченко з нами.
А йти ще довго…

Ця стаття – передмова до
першої книги «Педагогічної спадщини» Бориса Грінченка, а всіх книг буде понад двадцять, принаймні сьогодні зібрано уже матеріалу на 23 томи.
Керівником проекту є Віктор Олександрович Огнев’юк – академік АПН України,
ректор Київського університету імені Бориса Грінченка, людина не тільки
академічних знань, а й незглибимого ентузіазму у поверненні другого життя
спадщині Б. Д. Грінченка. Саме його ентузіазм запевнює віру, що весь проект
буде зреалізовано.