Продовження. Початок у ч.8
Серед
авторів «Земского сборника», що ставили питання шкільної освіти і вчителів у
губернії, маємо славетного педагога-просвітителя Софію Русову. Суголосна
педагогічним поглядам Бориса Грінченка була її стаття «О народных учителях в
земских школах Черниговской губернии». Грінченко в своїх публіцистичних статтях
кілька разів наводив два приклади із статті С. Русової, які в ХІХ ст. були на
слуху: 1) «франко-прусську війну виграв для Німеччини народний учитель», 2)
«звільнення Болгарії здійснив… той же скромний трудівник – болгарський народний
учитель». Ці сентенції 70-х років ХІХ ст. були засновані на тій ролі, яку
відігравав народний учитель у пробудженні свідомості народних мас, у
привнесенні світла знань в затуманені повір’ями і забобонами селянські голови,
у пробудженні людських почуттів у народу, який досі усвідомлював себе лише як
робочу силу, підтримувану страхом за завтрашній день. Грінченко, працюючи в
Чернігові, гуртував навколо себе і «Земского сборника» однодумців, які б
усвідомлювали, що перш за все потрібна просвіта мас і потрібні просвітителі. У
примітках до цього тому ми подаємо розгорнуту рецензію І. Ш. (Ізидор Шараневич)
на один випуск «Земского сборника», щоб мати уявлення про це видання, коли
зміст його творив Борис Грінченко.
Статистичні
дані для статей Софії Русової, що підсвічували становище учителя, постачав
завідуючий управи по народній освіті – Борис Грінченко. Цю його діяльність ще
належить вивчати, але і в інших авторів, зокрема у статті М. Ждановича «Что
читает народ?», помітна співпраця із Борисом Грінченком, який своєрідно і далі
полемізував із Х. Д. Алчевською, авторкою книги «Что читать народу?»: добре
давати поради, що читати народу, але належить знати, що народ читає, щоб
скоординувати народопросвітню діяльність.
Дороговказом у цих заходах для Б. Грінченка був французький просвітитель
народу – Жан Масе, німець А. Дістервег, значною мірою К. Ушинський та… власний
досвід Бориса і Марії Грінченків.
Французький
педагог Жан Масе, працюючи у дівочому пансіоні Petit-Chateau, написав кілька
книг, які стали зразком популяризації наукових знань. Грінченка захоплювала
терпляча й уперта вдача Масе у досягненні своєї мети – забезпечити своїм
вихованкам такий фундамент освітніх знань, які б давали змогу кожному займатися
самоосвітою і після закінчення школи. Масе, відзначає Грінченко, «хотів робити
добро потроху, почавши з малого, з того, що поки було можливе, щоб дійти потім
і до великого». Із-за цієї програми Масе проглядає сам Грінченко, якому
комуністична критика закидала «теорію малих діл», «каганцювання»,
«культуртрегерство» тощо.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
1860
р. Масе заклав «Бебленгеймську громадську бібліотеку», поставивши в ній кілька
книжок такого змісту, який нікого не цікавив і яких ніхто не читав, окрім
жандармів. Нічого протиурядового вони в таких книгах, як «Справоздання
товариства акліматизації», не знаходили і дозволили подарованим Масе книгам
стояти на полицях. Бібліотеку засновано! Через місяць у мерії бібліотеку було
затверджено, а через два роки в ній уже налічувалося 1345 томів, якими
відвідувачі бібліотеки просто зачитувалися.
Можна
стверджувати, що французький педагог Жан Масе, формуючи по всій Франції
народопросвітні громадські бібліотеки, формував високу свідомість і науковий
світогляд народу, що давало змогу перемагати на виборах. Через бібліотеки він
формував виборця і як німецький та болгарський учитель, образно кажучи, один
здобував перемоги для всіх французів. Жан Масе став своєрідним дороговказом для
Бориса Грінченка, і він присвятив йому окремий нарис, з якого видно, що
методика і практика здійснення народопросвітньої програми Б. Грінченком
враховувала досвід Жана Масе.
Жан
Масе створив Французьку народопросвітню Лігу, що з часом стала міжнародною. Х.
Д. Алчевська, між іншим, коли Грінченко працював у її школі, посилала делегатом
до цієї Ліги Б. Грінченка. Він давав згоду поїхати представником у Лігу, але
при умові, що їхатиме від України, а не від Росії. Так він нікуди і не поїхав.
Борис
Грінченко ніякого багатства по собі не залишив. Окрім книг. Кілька тисяч книг,
зібраних Борисом Грінченком за життя, склали основу Всенародної бібліотеки, яка
сьогодні має назву Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського.
Ще
від початку учителювання, як було вже сказано, він розпочинає публікацію
педагогічних статей в «Русском начальном учителе», далі – у львівських
часописах «Правда», «Учитель» і «Зоря» широку розмову-дискусію про українську
школу, народопросвітню справу, єдину, соборну норму літературної мови і її
утвердження через освітні заклади в обох частинах України. У Франковому журналі
«Житє і слово» 1896 р. Борис Грінченко друкує основоположну педагогічну статтю
«Яка тепер народня школа на Вкраїні», а, переїхавши до Києва, в російській і
українській пресі публікує гостро-публіцистичні статті «Зачем?», «На
беспросветном пути», «Якої нам треба школи», «Вкраїнські вчителі і українська
школа». Ще вчителюючи, у 1891–1892 роках виступає на сторінках львівських
часописів «Учитель» і «Зоря», друкує педагогічні статті і дві повісті з життя
української інтелігенції «Сонячний промінь» і «На розпутті», оспівує працю,
виступивши одночасно з початком учителювання з першими поезіями у львівському
журналі «Світ», де тільки було можливо, – містить оповідання про школу, дітей,
вчителів, про шахтарів, заглиблюючись у безліч соціальних проблем, як і
належало класичному, а не просто типовому українському народникові. Дослідник
життя і творчості Б. Д. Грінченка професор М. А. Плевако відзначав: «У своїх
дитячих оповіданнях, писаних ще у 80-ті і 90-ті роки, Б. Грінченко стоїть так
само на реальному ґрунті, як і в оповіданнях для дорослих, але той реалізм не
вражав дитини своєю суворою правдою, правдою життя, бо автор завжди зм’якшує
його, єднає з гуманністю, мовби зогріває життєвий і часом жорстокий малюнок тим
теплом і тією добротою, якої не видно дорослому, а тільки дитині, яка була,
проте, неодмінною властивістю вдачі автора, славного нашого
письменника-гуманіста» (педагогічний журнал «Світло», 1913, кн. 9, с. 54–55).
Приймаємо ці думки літературознавця як основоположні при з’ясуванні поглядів
Грінченка на дитячу пресу і дитячу літературу.
Просвітня
робота, за Грінченком, є справою нашого національного відродження. Ця справа є
забарна, але її результати є найміцнішими і найнадійнішими підвалинами
національної незалежності і самостійності.
Грінченко
був переконаний, що «освічений, самосвідомий народ зуміє досягти всяких прав і,
що найголовніше, – зуміє вдержати їх – тимчасом як народ без світла людської
національної самосвідомости завсігди губить і те, що має, хоч би й дуже багато
мав» («Перед широким світом»).
І
тут на повну висоту постає питання національної інтелігенції, якій Грінченко
віддавав «право керувати в справі народньої просвіти». Він зауважує, що
українська інтелігенція, думаючи й роблячи, думає й робить про себе й на себе»,
«зовсім не дбаючи про маси, а рахуючи тільки на людей свого кола». За сто років
вона, інтелігенція, перестала, мусимо з жалем констатувати, зважати і на людей
свого кола, – тільки на себе. Інтелігентський індивідуалізм переріс у рису
ментальності. Симптомами цієї інтелігентської недуги позначений і наш час. І
вже через це ми мусимо йти до Грінченка, осягати його спадщину, особливо
науково-педагогічну, як шкільну, так і народопросвітницьку. Іти, щоб відкрити
його наново, звільненого від заіделогізованості, заполітизованості, затемненого
десятками наличок без винятків негативних окрасок.
Після
десятиліть забуття, паплюження і приниження, нівелювання і звинувачень в
ліберальному народництві, в «каганцюванні», «теорії малих діл» і зазвичай –
«буржуазному націоналізмі», – від 1963 року Бориса Дмитровича Грінченка
(1863–1910) почали крок за кроком реабілітовувати і повертати його розмаїту
спадщину в культурний і науковий вжиток. Це вже також історія. І почалася вона
у зв’язку з наближенням 100-річного ювілею вченого і письменника (поета,
прозаїка, драматурга, перекладача), етнографа і фольклориста, мовознавця і
літературознавця, видавця і журналіста, бібліографа і публіциста, практика і
теоретика педагогічної справи, непоборного борця за українську культуру і рідну
школу із українською мовою навчання, автора чотиритомного Словаря української
мови і десятків народопросвітніх книжок та «Граматки» (букваря) і першої книги
для читання «Слово рідне». Під всім цим переліком можна поставити спільний
знаменник: діяч науки, культури, організатор громадсько-політичного життя. Він
був безпосереднім учасником «Братства Тарасівців», Чернігівської «Громади»,
організатором «Просвіт», організатором Української радикально-демократичної
партії, творцем її Програми і партійних брошур… І все це одна людина – Борис
Дмитрович Грінченко. Перед його столітнім ювілеєм академік Олександр Іванович
Білецький опублікував у фаховому журналі «Радянське літературознавство» (1963,
№ 1) статтю «Борис Грінченко», а Максим Тадейович Рильський, поет-академік,
тоді директор одного із академічних інститутів, домігся від партійних органів
дозволу на видання двотомного зібрання його художніх творів. Він і головував на
ювілейному вечорі у Педагогічному інституті імені Горького (нині університет
ім. М. Драгоманова). Якийсь скептик, що став таким на реаліях життя, подав
головуючому записку: «А скажіть, будь ласка, Грінченко це що – серйозно і чи
надовго?» М. Т. Рильський тоді відповів: «Серйозно і назавжди!». Але не так
відразу…
За
наступні 50 років побачило світ п’ять видань: двотомник у серії «Бібліотека
української літератури» і чотири книжечки у серії «Шкільна бібліотека». Та ще
було три факсимільних перевидання «Словаря української мови».
Наступні
25 років після сторічного ювілею ідеологічна влада знову воліла Бориса
Грінченка не згадувати і інтересу до його спадщини не підігрівала. 125 річний
ювілей пройшов у 1988 році фактично не поміченим. Щоправда, у «Вечірньому
Києві» 4 жовтня 1988 р. з’явилася стаття, підписана групою письменників, «Чому
в Києві нема вулиці Бориса Грінченка?» Автори статті констатували, що,
«починаючи з 60-х років, творчість Б. Грінченка вивчається в гуманітарних
вузах, з цього (себто 1988-го) її введено до програм восьмирічної та середньої
шкіл, видавництво «Дніпро» готує ґрунтовне зібрання творів письменника у восьми
томах». Те згадане 8-томне «ґрунтовне» зібрання творів письменника так світу і
не побачило, та й передбачало воно знову ж тільки перевидання художньої
спадщини, оприлюдненої більш-менш повно видавництвами «Рух» і «Книгоспілка» в
10 томах ще в 20-х роках ХХ ст. Про педагогічну, наукову, етнографічну,
фольклористичну, мовознавчу, літературознавчу, народопросвітню,
видавничо-журналістську, публіцистичну і епістолярну спадщину ще в переддень
здобуття Україною незалежності не йшлося. А ще розкиданий по різних архівах і
книгосховищах України (Київ, Чернігів, Львів, Одеса) епістолярій Бориса
Грінченка, який міг би скласти не один спорий том. А це жива історія,
незглибиме документальне джерело, свідчення, які змінять або уточнять ще не
одну оцінку суспільно-політичних подій, літературного процесу, наукового і
культурного життя української інтелігенції, яка безоглядно кинулась у вир
боротьби за українську мову, національну школу і національне виховання проти
русифікації, денаціоналізації, а значить і деморалізації.
Є
вже сьогодні в Києві вул. Бориса Грінченка, що з’єднує вулицю Прорізну і Майдан
Незалежності, є, чи не найбільше надбання столичного Києва за роки незалежності
України, – Київський університет імені Бориса Грінченка, а перед входом у
ректорат університету стоїть величний пам’ятник славетному
педагогу-просвітителю, вченому і талановитому письменнику – Борису Грінченку.
Все
це промовисті аргументи сказаному М. Т. Рильським, що повернення Грінченка народу – «Серйозно і назавжди!».
Цю
справу сьогодні взяв у свої руки Київський університет імені Бориса Грінченка,
при якому діє Музей Бориса Грінченка, створено НДЛ грінченкознавства, в якій
силами науковців університету готується до друку багатотомне видання «Творча
спадщина» Бориса Грінченка.
Про
об’єм і зміст його наукової спадщини часом не мають уявлення навіть фахівці,
начувані про неї із вторинних джерел.
Борис
Грінченко із природної скромності і вимогливості до художнього слова не вважав
себе поетом і віддавав поезії «тільки короткі хвилини, вільні від праці, часом
любої, дорогої, здебільшого – нудної, наймитської». Поетична творчість для
нього була своєрідним робітницьким відпочинком від наукової, громадської,
культурно-просвітницької і народопросвітницької праці. Його поезія – це
відпочинок вченого, педагога, літературознавця, мовознавця, етнографа,
фольклориста, видавця, журналіста-публіциста, громадського діяча. Саме тому,
порушуючи усталену традицію, ми розпочинаємо багатотомне видання «Творчої
спадщини» Б. Д. Грінченка публікацією його науково-педагогічної спадщини, яка
творилась ним впродовж всього життя, навіть в час чотирирічної напруженої
роботи над укладанням і виданням «Словаря української мови».