На Пушкінському
святі повели розмову про найвищих іспаномовних — про Лорку і Неруду,
згодом перейшли на класиків, вже
французів. Віртуозність вислову і трагічна доля шибеника Франсуа Війона мене
захоплювала. Тоді мені до рук потрапив переклад Леоніда Первомайського. В
Нью-Йорку придбав оригінал, саме цим і похвалився перед Давидом Самойловим.
— Можу
порівнювати. Український переклад — кращий! — пожартував я перед своїм
московським знайомим. Давид сприйняв жарт. Він вирізнявся серед столичних
знаменитостей. Учасник війни, блискучий російський поет і широкознаний
перекладач, вів себе невимушено і просто, розпитував мене про Вінграновського.
— Мене попрохали
перекласти кілька його віршів. Мені вони дуже прийшлися до душі… А
Первомайський знав французьку?
— Німецьку — так.
Давав мені кілька віршів Гайнріха Гайне для перекладу. Дуже строгий, дуже
вимогливий. А я здатен хіба на переспіви, на варіації. Хоч би з Війона…
— А як би мені
того твого Війона, що ти привіз із Нью-Йорка, на місяць-два заполучити. Не маю
оригіналу — потрібен дозарізу.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Поруч був
Ростислав Братунь, дослухався до нашої бесіди і вставив свою репліку:
— Давиде, кажуть
— ти воював у наших краях? – Самойлов недвозначно відповів віршем. Видно було,
як він хвилювався, але наважився:
Я вел расстреливать
бандитку.
Она пощады не
просила,
Смотрела гордо и
сердито,
Платок от боли
закусила.
Потом сказала:
Слушай, хлопец.
Я все равно от
пули сгину,
Дай перед тем,
как будешь хлопать,
Дай поглядеть на
Украину.
На Украине кони
скачут
Под стягом с
именем Бандеры.
На Украине ружья
прячут,
На Украине ищут
веры.
Пускай уздечкой,
как монистом,
Позвякает бульбаш
по полю!
Нехай як хочут
коммунисты
В своей Руси
будуют волю,
Придуманы колхозы
ими
Для ротозея и
растяпы.
Нам все равно на
Украине —
НКВД или гестапо…
Ми з Братунем
захололи. Такий вірш — і про таке!
Іншими очима я подивився на Давида Самойлова. Захопленими і вдячними!
— Дасиш
переписати, — це вже Ростислав.
Москвич перевів
розмову до мене:
— То як з Франсуа Війоном?
— Повернуся до
Києва — відразу вишлю!
Моя хаплива
відповідь була дуже вдячною.
— За мною не
заржавіє!..
Вірші я вислав
негайно, а у відповідь дістав кілька томів із життєпису родини Розумовських.
Вірша того, звичайно, я не запам’ятав, а
це тепер, років за тридцять, у журналі «Дружба народів» (9-2010) надибав вірш
«Бандитка» — саме це читав поет-фронтовик. Захоплені слова тоді він говорив про
Миколу Вінграновського, перекладів його Давидом Самойловим я не знайшов, зате
щось згадав з поезій побратима і процитував старшому колезі — я тоді возив
збірники Миколині і вручав тим, кого шанував і хто міг оцінити:
А ми? Хто ми?
себе не знаєм зроду
Чимало віддалось
нас жаху в рот.
Лиш ті не
віддалися, хто народу
Віддав себе і
ствердив свій народ.
Ми знову є. Ми —
пізні. Найпізніші.
Що наросли з
худеньких матерів
В саду порубанім.
Я знаю, не для тиші
Вулкани дивляться
З-під наших юних
брів.
Є Віра. Є
Свобода. Кров і шмаття.
Естрада, сало,
космос, кавуни.
І є народ, в
якого є прокляття.
Страшніші од
водневої війни.
— Оце б я хотів
перекласти, — сказав захоплений москвич.
— Маєш книжку!..
Дезік, скажу Миколі, що замовлення прийнято…
У вузькому колі Давида називали Дезіком, і я в атмосфері
потепління наважився на таке нахабство. З усього нашого різношерстного
покоління Самойлов вибрав собі
Вінграновського. Його вибрав собі і Максим Рильський. Та і Павло
Загребельний найбільше любив саме його, хоча писав більше про Драча.
Загребельний
якось з великим подивуванням розповідав мені, як йому сусід по Кончі Озерній
Сава Голованівський давав Франсуа Війона.
— Каже, прийдіть
до мене, Павле Архиповичу, до воріт — і матимете.
Приходжу до
воріт, каже Загребельний, Сава Овсійович запрошує до господи. Однікуюсь — нема
коли.
— Тоді сідайте
тут, на лавочці — і читайте.
Заходжу на
обійстя, сідаю на лавочку.
Сава дістає з
кишені маленький томик і пояснює.
— У мене їх було
аж три. Двоє позички з’їли. А третього оце ще зберіг. Сидіть отут — і читайте!
Якщо треба паперу чи ручки, я принесу…
І пішов собі
Голованівський, каже Загребельний, а я залишився наодинці з французом.
Я — Франсуа, —
намилив кат
Вже зашморга три
рази.
І скільки мій
заважить зад,
Довідаються
в’язи…
Не знав
Загребельний, що маленький томик Франсуа Війона був і в мене, та я не мешкав
тоді на хуторі Конча Озерна, як зараз, – живу у господі, яку мені колись
люб’язно продав Сава Овсійович. Але часто біля воріт, де нині немає лавочки, я
згадую, як Павло Архипович переписував собі переклади Леоніда Соломоновича.
«Великий Тестамент та інші поезії» Франсуа Війона мають неубутню силу. Якось я
на дозвіллі освоїв московське видання Жана Фавьє і подивувався блиску аналізу геніального француза — наші шевченкознавці
мали б повчитися чи бодай позаздрити лапідарності і ошатності сентенцій,
глибинному закрою.
«Геній Війона
ствердився не в його розмислах, котрі йшли скоріше пробитим гостинцем духовного
конформізму і соціального песимізму, і не в надзвичайно традиційному репертуарі
провірених кліше і образів, наповнених символами і алегоріями, які пізнавали навіть найменше посвячені із
читачів. Його геній проявлявся в мові, у відточених формулюваннях, в ритмі
фрази і в мистецтві вибрати найвірніше
слово… Оригінальність Війона – і в стриманій емоційності мигливого образу, і
в умінні врівноважити драматизм ситуації
глузливим, змовницьким підморгуванням до читача…» (Жан Фав’є «Франсуа Війон/
Москва, «Радуга», 1991, ст. 27).
Так і
напрошується до його перекладів Микола Лукаш. Та де той Лукаш, та він і не
брався наче за цього віртуоза — принаймні так каже Всеволод Ткаченко. А сам він
подав гарний зразок «Балади про старосвітських дам» у своєму «Саді божественних поезій», а я і йому, і
Франсуа Війону відповів давно у «Зухвалому написі до альбома»:
Які вони
світилися колись!
Які в них брови
пломеніли чадом!
Як пальці
прозоріли виноградом!
І світу ради них
було зректись,
Як в небо
глянути!
А небеса які
Синіли під
бровами золотими!
І марив світ, і
чудувався ними —
Які ж були шалені
і палкі!…
…Пропали
безіменні Беатріче.
Так хмиз століть
упав на інший хмиз.
Століття крізь
століття в дивні вічі
Лише крізь землю
дивиться — униз.
Пропали безіменні
Лаурети.
Сучасні приступом
беруть собі екран,
Сповідують краси
старі секрети
І невідпорно
вигинають стан.
А скільки
безіменних, як цесарки,
Пощезнуть
традиційно, як колись,
Оті, що не було у
них Петрарки
І що на Данта теж
не спромоглись…