На пушкінському святі

316

На Пушкінському
святі повели розмову про найвищих іспаномовних — про Лорку і Неруду,
згодом  перейшли на класиків, вже
французів. Віртуозність вислову і трагічна доля шибеника Франсуа Війона мене
захоплювала. Тоді мені до рук потрапив переклад Леоніда Первомайського. В
Нью-Йорку придбав оригінал, саме цим і похвалився перед Давидом Самойловим.

— Можу
порівнювати. Український переклад — кращий! — пожартував я перед своїм
московським знайомим. Давид сприйняв жарт. Він вирізнявся серед столичних
знаменитостей. Учасник війни, блискучий російський поет і широкознаний
перекладач, вів себе невимушено і просто, розпитував мене про Вінграновського.

— Мене попрохали
перекласти кілька його віршів. Мені вони дуже прийшлися до душі… А
Первомайський знав французьку?

— Німецьку — так.
Давав мені кілька віршів Гайнріха Гайне для перекладу. Дуже строгий, дуже
вимогливий. А я здатен хіба на переспіви, на варіації. Хоч би з  Війона…

— А як би мені
того твого Війона, що ти привіз із Нью-Йорка, на місяць-два заполучити. Не маю
оригіналу — потрібен дозарізу.

Поруч був
Ростислав Братунь, дослухався до нашої бесіди і вставив свою репліку:

— Давиде, кажуть
— ти воював у наших краях? – Самойлов недвозначно відповів віршем. Видно було,
як він хвилювався, але наважився:

 

Я вел расстреливать
бандитку.

Она пощады не
просила,

Смотрела гордо и
сердито,

Платок от боли
закусила.

Потом сказала:
Слушай, хлопец.

Я все равно от
пули сгину,

Дай перед тем,
как будешь хлопать,

Дай поглядеть на
Украину.

На Украине кони
скачут

Под стягом с
именем Бандеры.

На Украине ружья
прячут,

На Украине ищут
веры.

Пускай уздечкой,
как монистом,

Позвякает бульбаш
по полю!

Нехай як хочут
коммунисты

В своей Руси
будуют волю,

Придуманы колхозы
ими

Для ротозея и
растяпы.

Нам все равно на
Украине —

НКВД или гестапо…

 

Ми з Братунем
захололи.  Такий вірш — і про таке!
Іншими очима я подивився на Давида Самойлова. Захопленими і вдячними!

— Дасиш
переписати, — це вже Ростислав. 

Москвич перевів
розмову до мене:

— То як  з Франсуа Війоном?

— Повернуся до
Києва — відразу вишлю!

Моя хаплива
відповідь була дуже вдячною.

— За мною не
заржавіє!..

Вірші я вислав
негайно, а у відповідь дістав кілька томів із життєпису родини Розумовських.
Вірша  того, звичайно, я не запам’ятав, а
це тепер, років за тридцять, у журналі «Дружба народів» (9-2010) надибав вірш
«Бандитка» — саме це читав поет-фронтовик. Захоплені слова тоді він говорив про
Миколу Вінграновського, перекладів його Давидом Самойловим я не знайшов, зате
щось згадав з поезій побратима і процитував старшому колезі — я тоді возив
збірники Миколині і вручав тим, кого шанував і хто міг оцінити:

 

А ми? Хто ми?

             себе не знаєм зроду

Чимало віддалось
нас жаху в рот.

Лиш ті не
віддалися, хто народу

Віддав себе і
ствердив свій народ.

Ми знову є. Ми —
пізні. Найпізніші.

Що наросли з
худеньких матерів

В саду порубанім.

             Я знаю, не для тиші

Вулкани дивляться

З-під наших юних
брів.

Є Віра. Є
Свобода. Кров і шмаття.

Естрада, сало,
космос, кавуни.

І є народ, в
якого є прокляття.

Страшніші од
водневої війни.

 

— Оце б я хотів
перекласти, — сказав захоплений москвич.

— Маєш книжку!..
Дезік, скажу Миколі, що замовлення прийнято…

У вузькому  колі Давида називали Дезіком, і я в атмосфері
потепління наважився на таке нахабство. З усього нашого різношерстного
покоління Самойлов вибрав собі 
Вінграновського. Його вибрав собі і Максим Рильський. Та і Павло
Загребельний найбільше любив саме його, хоча писав більше про Драча.

Загребельний
якось з великим подивуванням розповідав мені, як йому сусід по Кончі Озерній
Сава Голованівський давав Франсуа Війона.

— Каже, прийдіть
до мене, Павле Архиповичу, до воріт — і матимете.

Приходжу до
воріт, каже Загребельний, Сава Овсійович запрошує до господи. Однікуюсь — нема
коли.

— Тоді сідайте
тут, на лавочці — і читайте.

Заходжу на
обійстя, сідаю на лавочку.

Сава дістає з
кишені маленький томик і пояснює.

— У мене їх було
аж три. Двоє позички з’їли. А третього оце ще зберіг. Сидіть отут — і читайте!
Якщо треба паперу чи ручки, я принесу…

І пішов собі
Голованівський, каже Загребельний, а я залишився наодинці з французом.

 

Я — Франсуа, —
намилив кат

Вже зашморга три
рази.

І скільки мій
заважить зад,

Довідаються
в’язи…

 

Не знав
Загребельний, що маленький томик Франсуа Війона був і в мене, та я не мешкав
тоді на хуторі Конча Озерна, як зараз, – живу у господі, яку мені колись
люб’язно продав Сава Овсійович. Але часто біля воріт, де нині немає лавочки, я
згадую, як Павло Архипович переписував собі переклади Леоніда Соломоновича.
«Великий Тестамент та інші поезії» Франсуа Війона мають неубутню силу. Якось я
на дозвіллі освоїв московське видання Жана Фавьє і подивувався блиску аналізу  геніального француза — наші шевченкознавці
мали б повчитися чи бодай позаздрити лапідарності і ошатності сентенцій,
глибинному закрою.

«Геній Війона
ствердився не в його розмислах, котрі йшли скоріше пробитим гостинцем духовного
конформізму і соціального песимізму, і не в надзвичайно традиційному репертуарі
провірених кліше і образів, наповнених символами і алегоріями, які  пізнавали навіть найменше посвячені із
читачів. Його геній проявлявся в мові, у відточених формулюваннях, в ритмі
фрази і в  мистецтві вибрати найвірніше
слово… Оригінальність Війона – і в стриманій емоційності мигливого образу, і
в умінні  врівноважити драматизм ситуації
глузливим, змовницьким підморгуванням до читача…» (Жан Фав’є «Франсуа Війон/
Москва, «Радуга», 1991, ст. 27).

Так і
напрошується до його перекладів Микола Лукаш. Та де той Лукаш, та він і не
брався наче за цього віртуоза — принаймні так каже Всеволод Ткаченко. А сам він
подав гарний зразок «Балади про старосвітських дам» у своєму  «Саді божественних поезій», а я і йому, і
Франсуа Війону відповів давно у «Зухвалому написі до альбома»:

 

Які вони
світилися колись!

Які в них брови
пломеніли чадом!

Як пальці
прозоріли виноградом!

І світу ради них
було зректись,

Як в небо
глянути!

                     А небеса які

Синіли під
бровами золотими!

І марив світ, і
чудувався ними —

Які ж були шалені
і палкі!…

…Пропали
безіменні Беатріче.

Так хмиз століть
упав на інший хмиз.

Століття крізь
століття в дивні вічі

Лише крізь землю
дивиться — униз.

Пропали безіменні
Лаурети.

Сучасні приступом
беруть собі екран,

Сповідують краси
старі секрети

І невідпорно
вигинають стан.

А скільки
безіменних, як  цесарки,

Пощезнуть
традиційно, як колись,

Оті, що не було у
них Петрарки

І що на Данта теж
не спромоглись…

Прокоментуєте?