На порозі усіх втрат

284

До 80-річчя з дня народження Романа Андріяшика

Серед розораної долі України ХХ століття розпука і туга
ходила за ним привидом, підстерігала розум і совість. Бо він належав до тих,
хто вслухається у безгомін віку і не має права дивитися байдужими очима. Бо він
письменник, хоч і гірко цитує Олеся: «Краще нам німими стати».

Минають вісімдесяті роковини від дня народження прозаїка
Романа Андріяшика. Хоч би як запраглося без каяття і гіркоти запалити свічку
над вічним спочинком письменника, та не вдається, бо доля великих людей – це
доля країни. «Реальність тяжча за все, що відбулося в нашому національному
минулому», – сумно вирік Р.Андріяшик після виходу знакових своїх романів «Люди
зі страху», «Додому нема вороття», «Полтва», «Сторонець», «Сад без листопаду».
У полі його письменницьких інтересів сув’язь минулого, сучасного і майбутнього
України, а ще незбагненна діалектика світу й антисвіту, життя і смерті, космосу
планетарної душі людства.

Р.Андріяшик чи не в кожному романі зумів запропонувати
читачеві цілком нову, досі не знану в українській літературі концепцію: у
«Людях зі страху» – життя на бункері, у «Полтві» символічно прозвучав мотив
поневолення українців, а «Сад без листопаду» (1980) став першим романом, у
якому йшлося про можливу атомну катастрофу. Його цікавили малодосліджені, або й
«білі плями» в національній історії. Тому в романі «Сторонець», який 1998 року
був удостоєний Шевченківської премії, автор береться за невідомий читачеві
пласт – потаємну сферу духовного життя поета Юрія Федьковича.

Андріяшикове дослідження почасти відбувалося в межах: людина
і облога, людина і біда. Загалом людинознавство, вважав Р.Андріяшик, основа
мистецтва. Окреме людське життя – це вже історія зі своїм голосом. Людину
письменник зображував на фоні складних культурних і політичних катаклізмів, на
зламах епох, традицій, цінностей – лише тоді герой може вповні проявитись,
вважав письменник.

Вслухаючись у підземний шум річки Полтви, яка й понині
протікає під Львовом у каналізаційному колекторі, Р.Андріяшик заявив: Полтва –
це Україна. Духовно блокована, підневільна і загнана на довгі роки. Йдеться про
роман «Полтва», після виходу якого творчість Р.Андріяшика була під забороною.
Думки письменника розцінювалися як документальне свідчення проти епохи, автора
віднесли до списку «неугодних». В одному зі своїх інтерв’ю Роман Андріяшик
сказав: «Мій чорний день в літературі почався навесні шістдесят четвертого,
коли заніс до журналу “Дніпро” першу книжку “Люди зі страху” (друкували під
назвою “Спадок віку”».

«Розвесниться, рознебесниться Держава й активне, справедливе
суспільство» – вірив письменник і вся інтелігенція України «пропащого часу»,
перебиваючись на сухарях. Та коли на схилку життя повернувся до рідного села,
хата зустріла розбитими вікнами. Оселю пограбовано, рукописи спалено. «Важко
мені на порозі усіх втрат», – занотував у щоденнику письменник.

Тринадцять років з нами немає Р. Андріяшика, а його гіркі
висновки щодо українського поступу й досі актуальні: «Суспільство вдихнуло на
повні груди волі. Це, з одного боку, породило громадянську самовпевненість, а з
другого – розгул бандитизму, моральну атмосферу безвідповідальності й
безкарності. А треба було творити національну державу. Одначе «партизувалися»,
купчилися, роз’єднувалися і з’єднувалися, усамітнювалися, конгресувалися, виступали
із заявами і маніфестами, з протестами і осудом… Третє в столітті похмуре
Різдво України без найменших вагань можна назвати періодом вбивства літератури
як галузі культури, а культура розглядається як щось малоістотне, бо головне –
економіка, а не національний ідеал».

Українська національна практика – це терпіння, вважав
Р.Андріяшик. «Тобто найтяжча праця з усіх можливих і знаних, – писав у
щоденнику, – сумірних хіба зі створенням світу, та й те мало сьомий день за
день відпочинку. На жаль, мій народ не має спочинку». Тому його твори без
щасливого фіналу, його герої – не жертви долі, але в силу об’єктивних обставин
ми їх не бачимо серед переможців (це не відповідало б історичній правді). Вони
стають жертвами чітко охарактеризованих політичних і соціальних сил. Проте,
навіть гинучи, зазнаючи поразки від активного зіткнення з трагічною і жорстокою
справжністю, вони вселяють переконання, що жили немарно.

Ні Достоєвського, ні Флобера, ні Бальзака не можна читати
двічі. Перелік постатей, що стали інтелектом доби, можна продовжувати. Але всі
вони мають спільну рису – їхня творчість пізнається один раз, як життя і
смерть. В українській літературі до таких належить Роман Андріяшик.

 

 

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!