На помин другові

112

1  лютого відійшов у вічність прекрасний поет,
публіцист, правозахисник і людина великої душі 
Степан Євстахійович Сапеляк (1951-2012), автор 11 книжок, лауреат
Національної премії ім. Т.Шевченка, премій ім. братів Лепких, ім. В.Сосюри, ім.
В.Свідзінського та першої премії Української Вільної Академії США Фонду Воляників-Швабінських
(Нью-Йорк).

Горе прийшло несподівано. Був звичайний ранок – середа.
Пробіжка, холодний душ… Сів за стіл працювати, раптом стало погано. Так, не
опритомнюючи, й помер: інфаркт…

І все довкола змінилося: і те, що прожито, набрало нової ваги
й нового забарвлення, і те, що не відбулося, означилось новим смислом. Час
різко поміняв полюси, змів усе дріб’язкове, буденне, плотське і вивершив те, що
в ньому залишиться навічно. А шокована душа разом із нещасною мамою та родиною
голосить, ламає руки: «Що ж ти надумав, Степане? Чого так рано?!.» Дивиться він
уже ЗВІДТІЛЬ і задумливо каже про волю Господню…

Ще зовсім недавнечко, на письменницькому з’їзді,
перекинулись новинами, обмінялися книжками. З певним острахом чекала
Степанового слова щодо свого вибраного. За кілька днів озвався: «Гарна книжка,
мені сподобалась…» І прислав рецензію. І напучував на майбутнє видання…

А я гортала його чудово виданий восени 2011 року томик
«Незів’яле листя», де  в передмові «Доле
моя, хрестиком вишита…» – осанні рідному селу Росохач  на Тернопільщині з його божественною природою
(саме там заклались підвалини розуміння Степаном добра і зла), осанні матері і
родові – автор зазначив: «Закінчуючи цей розділ Словом цим правдивим з
дитинства мого, я й зваживсь на написання поеми сумління. Поеми повернення до
оселі материнської…». Другий розділ називається дуже промовисто,
по-сапеляківськи: «Жури невижебраний хліб». Константою книжки став мотив честі
й гідності людини, що являє належну офірність на вівтар вітчизни високою вірою
і йде від священних джерел. Стоїчно зносячи свою долю, Степан своїм словом
кидав виклик стероризованій пам’яті України, застерігаючи від історичної
амнезії.

Що відчував, укладаючи цей томик, який виявився своєрідним
діалогом із першою книжкою «День молодого листя» (видана в Брюсселі німецькою
мовою): саме за неї Степан і зазнав репресій та морального терору за радянських
часів? Що передчував?..

«Кого не клич. Порожні очі.

Й нема віддушини в мені…»

Був для мене мірилом справжності й чесності і в слові, і в
житті. Тоді, у першій половині ворохобних 80-х, відбувши терміни, почали
виходити на волю – «із малої зони у велику» – деякі дисиденти, заарештовані в
1972-1973 рр. (а Степан 22 січня 1972-го, в день Соборності України, натоді
студент Львівського університету, разом із друзями вивісив у Чорткові
синьо-жовтий прапор та розклеїв протестні листівки – і за те відбув свої 5
тюрми та 3 заслання від дзвінка до дзвінка). Нас познайомив Григорій Герчак —
«в’язень зі стажем», художник-підпільник ОУН. Чорночубий бездомний Степан був –
як стиснута пружина, зболілий, нервовий, рішучий. Він приніс свій незнайомий,
неосягненний, проте інтригуючий світ: у таборі «Кучино» сиділи винятково
дисиденти – різних національностей, а також вояки УПА, офіцери РОА, і там
Степан пройшов життєвий та літературний університет, а вчителями з поезії був
насамперед Ігор Калинець, про якого розповідав із великим пієтетом, а також
Іван Світличний, Євген Сверстюк та інші. Степан не нарікав на долю – тримався
гордо й незалежно. За плечима – вік Христа. А в руках – саморобний збірничок
віршів… Рискали стукачі, запускалися плітки й снувались інтриги, когось
купляли-спокушали, а когось безцеремонно ламали об коліно, проте ширився рух
опору, ходив по руках самвидав, до якого був причетний і Степан, усе більше
наструнювалося суспільство, ловлячи на кухнях заглушуваний голос радіостанції
«Свобода»…

Сапеляк твердо тримав свій моральний форпост – і посилено
писав. Чотири його перші збірки вийшли за кордоном. Знала від друзів, що
знайшов притулок лише у Харкові на околиці (на Тернопільщину КДБ не пустило),
працював причіплювачем біля трактора, першим підняв біля пам’ятника Шевченку
синьо-жовтий прапор, організовував мітинги, тож міліція щодня – назирці, і
спокою нема, а лише ґвалт, побої, переслідування…

1987 року Степан увійшов до редколегії самвидаву
«Український вісник», і на пропозицію В. Чорновола підписував статті власним
прізвищем, а не псевдонімом. Був засновником у Харкові Гельсінкської групи та
організатором майже всіх акцій за незалежність України, очолив у місті
Республіканську партію, що відбрунькувалась від Гельсінкської групи. Чи легко
було йому, максималісту з високим жертовним духом, потім бачити, як уже за
незалежності пішла підміна понять, і в умовах ринкових торгів, за його ж
образним словом, однодумці стали носити синьо-жовті труси? Вбачав у тому
аморальність і невзабарі відійшов від політики, зосередившись на творчості…

 Там, у Харкові,
Степан зустрів свою Світлану, звили родинне 
кубельце, пішли діти, і, надзвичайно діткливий по натурі, він  був тим щасливий. А 1993 року за свою п’яту
збірку «Тривалий рваний зойк» отримав Національну премію ім. Тараса Шевченка в
галузі літератури і мистецтва «за вагомий внесок у розвиток культури». Торік
весною гарно відбув свій ювілей…

Здається, все вирівнялось – тільки б жити. Проте надто
багато сил забрали імперські лабіринти на шляху до свободи – оті ув’язнення,
заслання, вигнання за межі Вітчизни, надто багато віддано за тримання честі й
совісті, що для нього були заповідями Господніми. Своє життя з волі й боротьби
Степан розумів як призначення, як місію, не осквернив душу злом – аж мене часом
дивувала його розуміюча і прощенна доброта. Але все пояснив Словом: «Вірую…//
Від скорботи до скорботи // Душа наша – ім’я Боже. // Вірую…»

Й ось – ще один знак: у Володимирському соборі – вечорова
сутінь. Кажу жінці, яка приймає замовлення: «Вчора помер відомий письменник,
дисидент, чудова людина. Хочу замовити сорокоуст…» «Скільки років мав?» –
уточнює жінка. А почувши, що 61, зітхає: «Молодий ще. Як називався?» «Степан
Сапеляк». «Чула», – каже жінка і радить мені замовити сорокоуст на півроку. А
коли я, написавши папірець, подаю гроші, вона заперечливо хитає головою: «Не
треба – церква й так помолиться. Це ж наш письменник…» «Як звати вас?» – питаю
розчулено. «Марія…»

Дивилися сумно ікони, вогонь свічки дрібно тремтів, а біля
розп’яття молодий священик правив панахиду по якомусь Петру, що, певно, стріне
Степана. І мама моя стріне – адже ТАМ так багато вже України. А поки що душа
хай змагає…

3 лютого Степана поховали на 13-му цвинтарі Харкова. Народу
було – море. Від адміністрації міста – нікого, і цим сказано все.

Земля пухом тобі, Друже, хоч вона зараз холодна й
протестуюча. Прости, коли чим завинили. А Тобі вічна пам’ять у роді й народі –
Ти заслужив.

 

На вічний помин
Степану Сапеляку

Відкотилася за
обрій світу його душа червонобоким яблуком у суцвітті Божих трав, висвячених на
Спаса, вимочених у росяній траві Тернопілля – як Божа ласка…

Степан раював
серед нас вічним характерником, де козацька душа – нарозпаш, навхрест, замішана
на пісні і молитві, на душі і притчевій магії світу як духовного одкровення.
Бачив набагато більше і далі, ніж ми. Бо, либонь, був обранцем Господа, який
поцілував його у чоло і зробив його добрим пророком Слова як духовної гармонії
буття. Був справжнім, як йорданські морози.

Любив товариство
і добру бесіду… Такий великий – навіть тоді, коли грав із сином у футбол або
мандрував із товариством у львівському трамваї, тішився кожному талановитому
слову своїх побратимів – бо знав, що кожна скиба духовного ужинку прокладає
дорогу до Франкової будучини.

Побратим Левка
Лук’яненка, він ніколи не хизувався своїм бунтівним минулим; бо знав, що
наша  найголовніша боротьба за Україну –
попереду.

Йому були
відкриті найтонші таємниці нашого слова.

Осиротив ти нас,
Степане, на переломі вітрів, де передчуття оновленого українського світу живе у
наших душах, як березова брунька у лютневій хурделиці.

Беремо його слова
як райський цвіт; і хай поетична слава Степана Сапеляка втішить нас, його
духовних побратимів, та  поетову родину,
на берегах його калинового слова.

 

Марія Якубовська, Василь Герасим’юк, Василь
Старун, Василь Голобородько, Роксолана Зорівчак, Василь Откович, Станіслав
Мигаль, Олесь Ярема, Любомир Сеник, Ігор Трач, Микола Зимомря, Василь Рябчук,
Віктор Мазаний, Олекса Неживий, Григорій Половинко, Євгенія Божик, Надія
Ковалик, Зиновій Суходуб, Леся Бернакевич, Володимир Захожий  та ін.

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!