Мирослава Гнатюк. Апологія духу

685

ДО 90-РІЧЧЯ ПИСЬМЕННИЦІ Й ХУДОЖНИЦІ ЕММИ АНДІЄВСЬКОЇ

Неймовірній Еммі Андієвській виповнюється 90 років. У це важко повірити, коли чуєш її енергійний молодий голос, заряджаєшся незникненним оптимізмом при тій гузії негараздів зі здоров’ям та побутових проблем, які доводиться завжди полагоджувати самій, без будь-чиєї допомоги. Проте ніколи не скаржиться, з дитинства звикла з усім справлятися сама. Свідомо відмовлялася від надмірної материнської опіки, виховуючи в собі рідкісні відповідальність та самодисципліну, інакше й хвороби, що переслідують усе життя, давно уже могли б здолати. Життєве кредо «жити усім смертям на зло», бачити «вихід й там, де виходу нема» актуальне для неї і сьогодні, особливо в надскладний час коронавірусної пандемії. Звикла до постійних відвідувачів з усіх куточків світу, активного спілкування за повної самовіддачі, важко сприймає ізоляцію, відірваність від звичного життя. Як зажди, виручає самозречена праця, звичний режим роботи – поперемінно з ручкою і пензлем у руках («для перепочинку»), на сон – максимум три години. За її плечима доробок, навіть побіжний перелік якого вражає: майже п’ятдесят збірок поезій, три романи (четвертий у роботі), кілька збірок оповідань та казок, близько двадцяти тисяч картин – усе це незрівнянна Емма Андієвська.

Художній світ мисткині настільки оригінальне, неповторне явище, що її творчість не вписується в жодні канони. Ще змалку збунтувалася проти всього, що заганяє людину в певні рамки чи стандарти. Народжена в російськомовній родині на зрусифікованому Донбасі, змалку виховувалася на «росіянку». Мати задля цього навіть виписала фебілічек із Петербурга. Правда, в страшні часи сталінських репресій та щоденних розправ з «українськими буржуазними націоналістами» у неї спрацьовував ще й захисний материнський інстинкт, адже розмовляти українською також мало чималу загрозу. Ризикувати майбутнім доньки та родини Емілія Андієвська не могла, й лише у далекій Америці пані Емма вперше почула з материнських уст чудову українську мову, а також дізналася про родинні козацькі корені (одне з прізвищ матері – Роздайбіда). Коли в 1937 році через хворобливість дівчинки родина переїхала до Вишгорода, найбільше, що вразило шестилітню Емму – співуча українська мова, якою з нею розмовляли чарівні молоді дівчата, найняті матір’ю для допомоги по господарству та догляду за дитиною. Від них вона дізналася безліч українських пісень, які назавжди запали у серце. Дуже пригнічувало демонстративно несправедливе ставлення до цих милих дівчат як до людей «другого сорту», маркером чого була й мова. Протестуючи проти такої несправедливості, маленька Емма починає розмовляти лише українською, на що в домі зреагували гостро: «Ребёнок омужичивается, не сметь!». Але характер маленької бунтарки вже й тоді брав своє: «Не сметь?!» – ну то, значить, я вивчила українську мову і поклялася собі жодного слова по-російськи не написати». Цю клятву вона не порушувала ніколи.

Незважаючи на вимушену відірваність від рідної землі, мисткиня все своє життя зберігає віддану, трепетну любов до мови, культури, історії рідного народу, покладає всі сили і здоров’я на саможертовне служіння їм вірою і правдою. Завдяки її творчості Україну знають та поважають в усьому світі, картини художниці зберігаються у провідних музеях на усіх континентах. У 2018 році Емма Андієвська удостоєна давно заслуженої Національної премії України імені Тараса Шевченка. До відзначених почесною нагородою збірок «Міста-валети» (2012), «Бездзиґарний час» (2013), «Шухлядні краєвиди» (2015), «Маратонський біг» (2016), «Щодення: перископи» (2017) незабаром додалися нові – «Дутики» (2018) та «Фарос» (2019). Загалом, упродовж лише нового тисячоліття письменниця видрукувала 19 поетичних книг. Сьогодні на її робочому столі лежать рукописні збірки сонетів «Курбети», «Сенси криниць», книга з оригінальною потрійною назвою – «Перевали», «Нитяний міст», «Полювання з хортами». Попри біль у пальцях, письменниця самотужки передруковує тексти цих збірок на друкарській машинці, аби згодом передати до видавництва. На стадії завершення найновіша збірка сонетів «Подих».

Творчість Емми Андієвської не лише поза кордонами, а й поза часовими координатами. ЇЇ інтуїтивне, надреальне письмо, живопис синтезували в собі європейський досвід та українську органіку. Мисткиню називали першим українським сюрреалістом, а за малярський талант – «українським Далі», сучасною «Пікассо у спідниці». Проте говорити про сюрреалізм творчості Емми Андієвської можна з певним застереженням. На це у неї, як і на будь-яке інше явище, свій погляд: «У п’ятдесят п’ятому вийшли мої «Подорожі» – перші шістнадцять новелет, такі трошки сюр- і не сюр-, бо сюрреалізм Емми Андієвської трошки інакший, ніж загальний. Це насамперед ідеться про не автоматизм, а треба виписати речення так, щоб воно було речення без тельбухів, як нас призвичаювали писати, українців. Одне речення, а тоді щось там… час, вічність… Можна про все писати: і про вічність, і про час, але треба так писати як ніхто, а як ти переварюєш лише жуйку, то нецікаво». За точним спостереженням Богдан Бойчука: «Андієвська не є ані аванґардистом, ні експериментатором. Її, радше, полонить вивершування всіх аспектів поетики <…>, а її інструментарієм є мова, на якому вона грає з феноменальною віртуозністю». Цю особливість застеріг і відомий учений Іван Фізер, який наголосив: «поезію Андієвської творить її мова».

Розчищаючи замулені імперською політикою джерела української мови, мисткиня наголошує насамперед на її державному статусі: «Для існування нації, на першому місці мова. Пропала мова – пропав народ. “Всё равно” – це лазівка, вигадана росіянами. Мова – жива, вона дихає як живий організм. Живий організм додає клітини, але в суті не міняється». Мова для неї – це «свідок часу», «ген нації». Саме тому з таким роздратуванням та обуренням сприймає спотворені словники української мови, де майже неможливо вже знайти питомі українські слова. Так, замість вжитого в «Енеїді» Івана Котляревського слова «муцик», подають лише «мопс». Забутими вже є слова: «ямник» (замість якого – «такса»); «макотиря» – «стрижена голова»; «моцар» – «силач»; «їжатець» – «дикобраз»; «тузінь» – «дюжина»; «цуга» – «вічнозелене дерево»; «озія» – «огром», «громаддя»; «лупак» – «сланець»; «скипень» – «лютий мороз»; «личкує» – «маскує»; «ліпець» – «кулька з хліба»; «каварня» (від слова «кава»), а не «кав’ярня» (кав’яр – ікра) та багато інших. Прикро, що тенденція активного вихолощення й русифікації української мови, яка почалася з новою силою в другій половині тридцятих років минулого століття, зокрема й у словниках, до сьогодні ще не подолана. Не випадково при виданні кожної своєї збірки мисткиня залишає на перших сторінках застереження: «На бажання авторки, у книзі збережено особливості авторської мови відповідно до норм українського правопису 1929-1933 р.р. та «Правописного словника» Гр. Голоскевича, а також особливості авторської пунктуації». Говорячи про особливу дисципліну – дисципліну слова, звертає важливу увагу на словники: «Я просто в розпачі. Українські словники – це такий примітивізм. Це зроблено для гутентотів, а не для українців. Вони елементарного поняття не мають… Що вони роблять з українцями?! Це просто неймовірно! Вони – не мовники, а сортірники! Оце ґвалтовне знищення! Я не можу вживати слово, якщо не знаю, що воно означає. Я хочу, щоб Україна була справжньою. І я бачу, що імперія зробила й далі робить з Україною. Та не зі мною! Я їм такого натворю, що вони будуть розхлептувати століттями! Як вони каструють українську мову! Ну, не зі мною! Мені то так болить українська мова! У мене багато відвідувачів і відвідувачок… А як усі нехтують, як вони нехлюйно ставляться до української мови! Яке вони мають почуття меншовартості! Я трошечки знаю мови і можу порівнювати… Та українська мова – це фантастика! Російська половини того не має, що має українська, тож вона через це й каструє українську мову, бо їй – “далеко куцому до зайця”. Оце дослівно так. Я не голослівна, я ж на зовсім конкретних прикладах. Це не те, що я щось там вигадую. Я тільки витягаю з небуття, куди ґвалтовно запихають українську мову. Оце і все. Якби вона сама, так би мовити… Але сам ніхто самогубством мовним не займається. А то тільки імперії займаються убивством, а не самогубством. І через це в мене твориться таке у моїх віршах… Я ж не можу сказати, що у мене галактики… Але то не моя заслуга, то мені Господь дає. Просто він не може приносити будь-яке уярмлення. Оце і все. І тому Він мені дає. Зовсім-зовсім просто…» Надкритичним є ставлення Емми Андієвської до нецензурної лексики, за її переконанням – це свідчення творчої неспроможності автора, його кон’юктурності, яка лежить у площині меншовартості, мавпування російських практик, властивих імперії та чужих українській ментальності. «Ніколи сильні люди не оберуть собі диктатора, – наголошує вона. – Кожна імперія знищує підбиті народи. Боже, я тобі дякую, що українці такі живучі. Треба витягати українців з російського болота». За книгами письменниці можна вивчати справжню, питому українську мову, в безмежному розмаїтті, багатстві її світів, первісній первозданності та модерності. Спростовуючи думку деяких дослідників про те, що нібито вона грається зі словом, мисткиня категорично заявляє: «Якби я гралася, не була б Еммою Андієвською. Я ніколи не граюся у своїй творчості. У мене в дитинстві навіть ляльок не було». Її особлива увага й повага до Слова народжуються з відповідальності, про яку говорить щиро і без прикрас: «Я дуже сумлінно перечитую. Я до себе більш прискіплива, як будь-хто. Я дуже жорстока до себе. Лаври завжди перетворюються на колючки, щойно ти захопився тими лаврами. Треба слухати тільки критику, навіть несправедливу, а не похвалу. Самокритика – з дитинства». Творячи державу в Слові, мисткиня зізнається: «Я з дванадцяти років за межами України. Я би могла кількома іноземними мовами писати, але… не плазую заради вічності. Все зроблю, поки живу, щоби Україна існувала». На відміну від деяких людей, що називають себе емігрантами, ніколи не відчувалася такою, навіть слова такого в її лексиконі нема. Досвід еміграції, відчуття розірваності між культурами, мовами, батьківщинами – не про неї. «У мене весь світ український…», стверджує Емма Андієвська, додаючи: «Я не перебуваю в еміграції, я не емігрантка. Я – українка, яка живе за межами України». Встелений бомбардуваннями, повний загроз та небезпек шлях на захід, яким рушила Емілія Андієвська зі своїми малолітніми дітьми після убивства енкаведистами їхнього батька, справді ніяк не нагадував еміграцію, радше – ісход, про який свого часу писав Євген Маланюк. Опинившись в англійській окупаційній зоні, сім’я незабаром перебралися до Америки, а на початку 1960-их років Емма Андієвська вже разом зі своїм чоловіком – відомим літературознавцем, перекладачем і громадським діячем Іваном Кошелівцем, з яким прожила до кінця його днів, переїхали до Мюнхена, як найближчого місця до України. Проживаючи і сьогодні в цьому винайнятому маленькому помешканні, мисткиня вражає аскетизмом, скромністю свого життя, невибагливістю у побуті й водночас – непереборністю Духу, що допомагає долати будь-які труднощі. Всі свої сили і талант вона покладає на те, аби «дати Україні найкраще, те, чого немає ніхто. Дати зразки прози, поезії, казки і на цих прикладах показати: так треба писати, й без тельбухів».

Різножанровий спектр творчості Емми Андієвської представлений поезією, прозою, серед яких – особливі, «андієвські» сонети, білі вірші, верлібри, лічилки, а також романи, казки, новели, прозові мініатюри. Нещодавно у цій палітрі з’явилися дуже цікаві сенситивні вірші. Вона ж – авторка унікальних картин, які, побачивши один раз, вже не можна забути. Нещодавно мисткиня передала в дар шість тисяч своїх полотен музею сучасного українського мистецтва Корсаків у Луцьку, більше сотні картин написано нею спеціально для історико-етнографічного музею «Бойківщина» у Самборі. Дарувати свої фантастичні картини, книги, видані власним коштом на невеличку пенсію, для Емми Андієвської звична справа. Її неперебутнього таланту Людини і Митця вистачає на всіх. Синергія вербального і візуального, як основа її світовідчуття – основний смисловий код творчості. Візуалізація слова закладена в особливому сприйнятті реальних та ірреальних світів, де гамма почувань розчинена в колористиці яскравої палітри буття.

Щедро ділячись «секретами» своєї творчості, завжди відкрита світу й людям, нещодавно Емма Андієвська подарувала і незабутню зустріч студентам спеціальності «літературна творчість» Шевченкового університету, де завжди є бажаною гостею. На цей раз, за відомих причин, довелося спілкуватися онлайн. Предметом розмови стала тема інтермедіальності поетичного циклу мисткині «Спокуси Святого Антонія», який вражає не лише своєю архітектонікою, системою персонажів, колористикою, версифікаційною віртуозністю, а й провідною ідеєю – незламності Духу. Як основна категорія життя і творчості самої авторки циклу, Дух є визначальною умовою змагань її ліричного героя на довгому й складному шляху до Бога. Своєрідними маркерами його можуть стати назви сонетів навіть однієї збірки письменниці – «Маратонський біг»: «Бациля – Духа – й в пеклі – сновига», «Та дух – омфал, єдиний – із бусоль», «Лиш дух…», «Заки – знов – Дух…», «Духа – каганець…», «Й кожний – Геракл, як – дух – його стопу», «Ще раз – про дух», «Сміється – дух», «Зір, – як зернина Духа – пророста», «Та дух – вітрила – й в пеклі – напина», «Дух – свою – стопу…», «Знов – краплю – дух», «А дух – і серед багон – свій фарватер», «Та дух – на всіх відтинках – путівник», «Дух, що – буття – вітрила – надима». Відповідаючи на запитання: «Чому саме образ Святого Антонія покликав до життя цей поетичний цикл?», Емма Андієвська щиро подивувалася: «Та дуже просто, бо спокуси Святого Антонія. Це вічна тема. Справа в тому, що хто ступає на стежку святості, для того далеко більше спокус, ніж той, хто не ступає. Це зовсім просто… Так що, все просто». Не менш цікавою виявилася її реакція на часто мусовану тему богоборства, з приводу якої зауважила: «Навіщо з Богом боротися? Бог скрізь усе полагоджує. Навіщо ж боротися з тим, який усе скрізь полагоджує…» А на запитання: «Яким Ви бачите Бога у діалозі зі Святим Антонієм?», дала коротку й вичерпальну відповідь: «Бог – всебачний. Ви ніколи не можете бачити Бога, Він як фасети, це – фасети. Це – фасети існування. Він дає натхнення Вам. Він єдиний, який дає… А життя? Ну, що таке життя? Я ще не жила на цьому світі, а мені вже майже 90».

Промовиста назва збірки «Маратонський біг» – яскрава метафора всього життя мисткині. І це не стільки біг наввипередки зі смертю, як невтолиме бажання «висловити усе не висловлене, ще так багато хочеться сказати…» Звідси й особливе ставлення її до смерті: «У мене шалений дух. Я живу тільки на духові. Як смерть – то все в порядку. Я зі смертю живу з дитинства. Я спокійно до всього ставлюся». Очевидно, саме тому образ смерті в її творчості настільки оригінальний, що віднайти подібний у світовій літературі важко. Для Емми Андієвської смерть постає в образі чарівної юнки. На запитання: «Чому не традиційна – стара й кістлява смерть?», відповідає по-дитячому безпосередньо й щиро: «Та дуже просто, бо люди стали боятися смерті й тому зробили її кістлявою. А це – дівчинка. Дивіться, вмирають же ж і малі, і в розквіті сил, різно… Це як кому Бог дає. Так… Доля різна людей… Так що, це нормально зовсім. Тільки то, що смерті стали боятися. А я якось, що завжди була сама, то смерть для мене – юна і прекрасна. І це завжди так. У мене і в ранніх творах зображено цю дівчину». Своє особливе бачення має вона і на трактування бісівської теми у циклі. Продовжуючи дивувати парадоксальними відповідями, зізнається: «Я завжди перетворюю бісів або на янголів, або унедійснюю їх. Оце і все. Зовсім просто». На продовження діалогу: «А в який спосіб унедійснюєте й чому?, – відповідає: «Якщо вони мені не підходять, то я їх унедійснюю». Але, не вгамовуємося ми: «Чи є такі біси, які підходять?» – «Ну, певно, що так». – відповідає вона. – «Це які?» – «Ну, ті що мені більше підходять… То різні…»  – «А який у них характер?» – «Те, що подумається, ніколи не має єдиного характеру». – «І це може бути навіть бісівське?» – «Може. Винятково може бути». – «Тобто, «Спокуси Святого Антонія» і про одне, й про друге? – «Очевидно, інакше б то не були спокуси». Наші роздуми над тим: «чи справді життєве пекло – єдиний шлях до прозріння?», мисткиня увиразнює геніально простою істиною: «Життєве пекло для того, щоб Ви творили рай. Ха! А для чого пекло існує? Для того, щоб Ви кожний творили рай. Оце і все». – «Й це шлях до прозріння». – «Й прозріння сюди належить. Прозріння – це подарунок звищого, з вищої сфери. Я маю все життя цей подарунок. Мені чогось дається…» Дякуючи Богу за цей безцінний дар, Емма Андієвська зізнається на завершення нашої зустрічі: «У мене найбільший натхненник – Господь Бог. Як він дає, так і є. Я дуже швидка, я блискавична. У мене й досі нічого не змінилося. Мені майже 90 за кілька місяців, а я така, як була від народження. А Бог дуже щедрий… Він сміється і думає: «Такої шаленки я ще не бачив. Треба її ще трошки потримати на цьому світі».

 

“Українська літературна газета”, ч. 6 (298), 26.03.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!