“Українська літературна газета”, ч. 12 (368), грудень 2024
Закінчення. Початок див.: https://litgazeta.com.ua/articles/myroslav-levytskyj-rozmova-pro-knyhu-iaka-zmushuie-dumaty/
Як ми вже писали, 31 жовтня 2024 року в Києві, у Національному музеї літератури України відбулася презентація, дилогії письменника-документаліста Богдана Гориня «Під ковпаком окупантів», нагородженої, заснованою НСПУ та родиною Слабошпицьких, літературною премією імені Михайла Слабошпицького. Організатори літературного заходу — НМЛУ та видавництво «Ярославів Вал», у якому на початку 2024 року вийшла друком дилогія. Модератором презентації був директор Інституту літератури НАН України, академік Микола Жулинський.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Микола Жулинський сказав, що дуже важливим у дилогії Богдана Гориня є розділ «Колаборанти без маски». Вони ж принесли дуже багато зла своєму народові, бо вони старалися бути вірнішими слугами імперії, ніж прислані з Москви кадри. Про них треба говорити і писати, аби їхні злочини стали пересторогою для майбутніх поколінь.
Модератор презентації звернув увагу, що автор книжки вживає термін імпершовінізм та окупаційна влада: «Ми на це зазвичай не звертаємо увагу. Особливо коли пишемо про радянський період історії України. Якщо глибоко задуматися, то органи тодішньої влади, хоч і були сформовані з місцевих людей, фактично були органами окупаційної влади, бо вони виконували функції окупаційного режиму. Наприклад, у Франції після приходу до влади генерала де Голля у статусі керівника Тимчасового уряду члени владних структур окупованої гітлерівською Німеччиною частини Франції були суджені. Частина з них на чолі з керівником маріонеткового уряду маршалом Філіппом Петеном була засуджена до страти. Нині ми повинні говорити і про колабораціоністів радянського часу, і, особливо, про колабораціоністів часу незалежності. На жаль, суду над ними поки не було».
Голова Національної спілки письменників України Михайло Сидоржевський з приводу презентованої дилогії сказав: «Без перебільшення — це колосальна праця. Це дійсно літопис дуже драматичного часу. Ця книжка змушує по-іншому дивитися на сучасність, на останній бій сатанинської імперії. Книжка змушує думати, що буде завтра, після української перемоги. Дилогія змушує задуматися, що ми повинні будемо робити у сфері культури, у сфері гуманітарної державної політики. Книжка цікава тим, що там органічно переплітаються два аспекти — загальноісторичний, громадсько-політичний і життєпис письменників братів Шевчуків, з особливим наголосом на постаті Анатолія Шевчука».
Згадуючи цю унікальну особу нинішній голова Національної спілки письменників України розповів, що йому, у середині 1980-х років журналістові житомирської молодіжки, на чергуваннях у друкарні її працівники хоч тихцем, проте з пієтетом, розповідали про колишнього політв’язня, лінотипіста друкарні Шевчука.
У підсумку Михайло Сидоржевський сказав: «Оприлюднені у книзі документи є дуже цінними для формування національної свідомості народу».
Микола Жулинський шукав відповіді як пояснити собі і людям, що російська навала у XXI вчиняє такі страшні злочини. «Здавалося, що після Другої світової війни Європа зробила висновки з того, що сталося. На кожному кроці лунали звернення, що таке вже ніколи не повториться. А виявляється, путінська Росія на території України творить ще страшніші злочини, ніж робили німецькі окупанти під час Другої світової війни. Часто задумаємося, що рухає росіянами, чому вони коять такі страшні звірства»?
Шукаючи відповіді, академік зробив екскурс до історії: «У 1848 році у Празі відбувся перший Слов’янський з’їзд (фігурує він в літературі також під назвою конгресу, — М. Л.) народів австрійської імперії. Організатори з’їзду — видатні вчені-славісти Європи — не запросили туди росіян з російської імперії, оскільки не вважали їх слов’янами, а конгломератом різних етносів та племен. Нині бачимо, що проти нас воюють представники різних етносів, об’єднаних імперською силою, яка душить їх не одне століття, а нині посилає їх на злочини та на вбивства.
Росіян не запросили і на другий Слов’янський з’їзд. Тому вони, здається, у 1867 році проводили всеросійську етнографічну виставку у Москві та Санкт-Петербурзі. На неї запросили слов’ян з усіх країн Європи. Однак Україна не мала там національного павільйону, а лише етнографічний павільйончик. Започатковане росіянами ще у царські часи намагання заперечити Україну як самостійну націю триває донині».
Один з провідних українських гуманітаріїв, директор Інституту української мови НАНУ, уродженець Ізмаїльської (нині Одеська) області професор Павло Гриценко назвав презентовану дилогію Богдана Гориня видатною працею як під фактографічним так і під мовним кутом зору: «Думаю, що усі усвідомлюють, який обсяг підготувальної роботи стоїть за кожним написаним у двокнижжі рядком. Методологічно продуманий підхід і пов’язання різних елементів цього макро-тексту. Тут немає жодного випадкового слова. Усе зроблене настільки якісно, що цілість тексту працює. Цілість ідейна, цілість змістова.
За жанром це наукова і водночас публіцистична праця енциклопедичного характеру. У книзі показана історія культурного руху Житомира. Маємо там блискучий нарис про Бориса Тена. Маємо там несправедливо нині забутого Євгена Кудрицького. Це той дослідник, завдяки якому ми повернули українському читачеві граматику Івана Ужевича, оригінал якої зберігається у Парижі. На кожній сторінці двокнижжя відкриваємо такі факти, які нас зупиняють, сповнюють гордості за те, що ми українці. Там показані люди високого чину, високого внутрішнього спрямування і наповнення.
Для мене цілковитим відкриттям стали мікроесеї, які показують, що у час страшного тоталітарного тиску на ректорів вищих шкіл, на членів обкомів партії, раптом стає людина і говорить речі, які сповнюють нас ще і ще раз гордістю, що то були справжні достойники. Візьмімо ректора Львівського університету Євгена Лазаренка, який домагається, аби ректори були звільнені від повинності працювати на КГБ. Це тоді був відвертий виклик системі. Ще більшим викликом були його слова, що загальне ставлення до української мови і українськості у ті (сталінські, — М. Л.) часи була подібною до політики, яку проводять колонізатори. Ці речення характеризують епоху спротиву. Є всі підстави аби віднести Євгена Лазаренка до ряду найактивніших шістдесятників».
Вчений звернув увагу, що в праці підняте і нині дуже актуальне питання —зрушення принципів формування народонаселення. Ставилося питання про вимивання з південно-західного українського ареалу українськості, проводилося етнічне заступлення. Завозилися представники неукраїнців на ці терени. Будувалася політична піраміда, в якій найвищі щаблі займали росіяни. Однак навіть у ті дуже темні часи були люди, які не боялися про це відверто говорити.
«Питання національної субституції, себто заступлення одного народу іншим нині для України надзвичайно актуальне, — звертає увагу вчений. —Нині навіть в Академії наук чуємо розмови, що запросимо з Африки чи з інших регіонів світу кілька мільйонів осіб і вони будуть піднімти українську економіку. Створення в Україні нестерпних умов, коли українці змушені їхати у світи на заробітки і на їх місце масове (кілька мільйонів осіб) завезення людей інших національностей, інших культур — великий злочин. Наведені у книзі цифри масштабів національної субституції — це не тільки страшний документ епохи, а застереження на сьогодення. Перш за все нашій владі, яка мусить зрозуміти недопустимість етнічного заступлення українців в Україні. В Україні має панувати українець! Українська держава мусить бути етнічно-культурним ареалом українців».
Тривожні слова професора Гриценка з приводу наміру деяких сил провести національну субституцію населення України повністю поділяє академік Жулинський: «Мабуть не випадково у владі визрівають пропозиції, що то не біда, що багато українців покинули рідну землю, однак ми їх замінимо привезеною дешевою робочою силою. А чи не відгукнулося нині нам те, що російська цариця Катерина два і пів століття тому заселяла південні регіони України іншим етносом? А візьмімо український Донбас, заповнений робочою силою з російської глибинки! Хіба це не відгукнулося нам нині? А голодомор, коли вимерлі села заселялися привезеними з Росії членами сільських комун. Їх поселяли у хати, в яких ще були тіла вбитих голодом українців? Усе було елементами насильницької окупації України. Ці уроки повинні пам’ятати ті, хто з різних трибун, у тому числі з трибуни Академії наук України, заявляє, що демографічну проблему ми легко вирішимо».
Історик, професор Василь Деревінський наголосив: «Презентована книга Богдана Гориня є симбіозом архівних документів та спогадів. Як історик, з великою зацікавленістю погортав цю книгу. Мою увагу у першу чергу привернув майстерно показаний колорит доби. Те, чого не можна знайти в архівах, є у книгах Богдана Гориня. У книгах пана Богдана показані причинно-наслідкові зв’язки різних подій. Коли читаєш в архівах різні протоколи, то вимальовується одна реальність. У книгах показано психологічні моменти спілкування з «хлопцями в кашкетах». Абсолютно погоджуюся з думкою Богдана Гориня та Миколи Жулинського, що у радянський період Україна була під російською комуністичною окупацією. Цікаво розкриті аспекти підпалу бібліотеки Академії наук в травні 1964 року. Від цеху істориків дякую Богдану Гориню, що дав нам нові джерела для творчості та наукового пошуку».
Мабуть для нікого не є секретом, що кожна письменницька чи наукова праця дістає додаткового блиску, коли перед публікацією на неї гляне стороннє око досвідченого редактора. Редактором першої книги є письменник, досвідчений редактор Олександер Шугай. Редактором другої був нині покійний Сергій Цушко. Тут є один нюанс: спочатку була написана та частина, яка ввійшла до другої книги дилогії. У ході праці та опрацювання зібраного матеріалу суттєво змінилася концепція книжки. Те, що планувалося як перша частина, стало другою. Через ковід, війну та інші проблеми завершення книги поважно затягнулося.
Олександер Шугай, згадуючи свою участь у праці над дилогією «Під ковпаком окупантів», сказав: коли Богдан Горинь запропонував мені бути редактором його книжки, то я спочатку завагався: „А чи справлюся?”. Це ж бо дуже відповідальна справа, хоч мені не вперше бути редактором. Я редагував книжки Дмитра Паличка, Івана Драча, Ліни Костенко. Але у ті часи була цензура. Це була зовсім інша епоха. Зараз редактор вбирає у себе і цензора, з кращих міркувань цензора, і людину, яка допомагає автору, аби на його тексті читач не спотикався, аби у тексті не було зайвини. Богдан Горинь сказав, що мої редакторські пропозиції його повністю задовольняють.
Виведений образ Валерія та Анатолія Шевчуків мене надзвичайно вразив. Я особисто з Валерієм Шевчуком був у приятельських, майже братніх стосунках. По суті він мене породив як прозаїка. Я зробив усе від мене залежне аби книга Богдана Гориня читалася як пісня. Хоч драматична, але пісня. Я вдячний Богдану Гориню, що він мені довірив редагування своєї книжки».
Не можу залишити поза увагою виступ редактора журналу «Гетьман», директора «Телекомпанії Ігор Кравчук», дослідника політичної спадщини Левка Лук’яненка — Ігоря Кравчука. Він наголосив, що кожне слово у цікаво композиційно побудованій дилогії Богдана Гориня має глибоку силу. За його спостереженнями, кожна вільна духом людина навіть у найважчих обставинах має свободу вибору. Свобода вибору у презентованій дилогії яскраво виведена в образі незламного Анатолія Шевчука.
У прикінцевому слові автор дилогії, дякуючи людям за участь у презентації, сказав: «У ході презентації було висловлено багато цікавих думок, які я візьму до уваги. Над деякими з пропозицій, зокрема над підпільним шістдесятництвом, хочу далі працювати. Дякую усім виступаючим за глибоке прочитання моєї книги.
Головна мета, яку я ставив приступаючи до написання книжки, яка у ході праці виросла у двокнижжя — показати звироднілу систему, котра понад 70 років душила нас духовно та фізично. Якщо хтось думає, що за минулі десятиліття змінився погляд російського керівництва на Україну, то глибоко помиляється. Збираючи матеріали до дальшої праці, я натрапив на інтерв’ю одного з глашатаїв путінських думок, колишнього російського священника Івана Охлобистіна. На запитання про мету путінської війни проти України він відповів: «Стерти Україну з мапи світу, знищити українську мову». Це страшні слова. Вони виразно вказують, що ціллю Путіна не було захоплення певних територій, а знищення України. Це те, чого прагнули москвитини століттями. Дуже наполегливою в досяганні цього прагнення москвитинського шовінізму була російська імператриця Єкатєріна II. Їй належать страшні слова: «необходімо уничножать українскую рознь даби нікакой розні нє било». Нині тою настановою керується Путін. Вважаю, якщо для кожного українця максима «Україна понад усе» стане головним життєвим кредо, то Україна вистоїть проти дикої навали і житиме вічно».
Микола Жулинський висловив захоплення науково-дослідницько одержимістю Богдана Гориня і побажав йому видати та успішно презентувати усе із задуманого.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.