“Українська літературна газета”, ч. 11 (367), листопад 2024
31 жовтня 2024 року в Києві, у Національному музеї літератури України, відбулася презентація дилогії письменника-документаліста Богдана Гориня «Під ковпаком окупантів», нагородженої заснованою НСПУ та родиною Слабошпицьких літературною премією імені Михайла Слабошпицького. Організатори літературного заходу — НМЛУ та видавництво «Ярославів Вал», у якому на початку 2024 року вийшла друком дилогія. Модератором презентації був директор Інституту літератури НАН України, академік Микола Жулинський. На презентації відбулася розмова не лише про двокнижжя, про його автора, а й про асоціації, які породжує уважне прочитання твору. Одна з особливостей тої презентації — присутність чималої групи молоді в основному з Молодого народного руху.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Під час презентації: Богдан Горинь і Микола Жулинський
Презентоване двокнижжя — розповідь про злочини, заподіяні Україні, українській нації, українській культурі й українській національній пам’яті російською імпершовіністичною окупаційною владою після Другої світової війни, про потворну сутність російського імпершовінізму, про керівників і виконавців злочинних акцій. У книзі показано, як національно свідомі представники українського громадянства — інтеліґенції й патріотично налаштованого робітництва боролися проти російських імпершовіністів, котрі поставили своєю метою фізично й духовно знищити українську націю. Жертвуючи власною свободою, родинним затишком, набутим фахом, улюбленою працею, українські патріоти, об’єднуючись у групи, клуби, комітети й партії, чинили різного виду опір окупантам.
У книзі на широкому тлі подій, які відбувалися в другій половині XX ст. в імперському СССР і його складовій частині — УССР, попри велику кількість дійових осіб, у центрі уваги працівник Житомирської обласної друкарні, талановитий поет і прозаїк Анатолій Шевчук (1937–2015). Розглянуто фактори, які вплинули на моральне, творче й світоглядне формування письменника й громадянина, відстежено його творчу, естетичну й політичну еволюцію, роль у його вихованні батьків, прочитаних книг, спілкувань з братом Валерієм, з колом близьких людей. Проаналізовано причину арешту Анатолія Шевчука органами КГБ, розкрито непохитність його волі й моральних засад під час перебування в тюрмі. Після «студій» у російському концлагері Анатолій Шевчук повернувся додому людиною із державницьким мисленням. Концлагерні враження лягли в основу його книжки «Чорний човен неволі». Чимало уваги також приділено молодшому братові Анатолія — Валерію Шевчуку. У книзі показано, що письменники Шевчуки моральним рівностоянням, утвердженням української духовності заслужили бути прикладом для майбутніх поколінь.
Автор дилогії «Під ковпаком окупантів» Богдан Горинь є настільки відомою в Україні постаттю, що не потребує ґрунтовного представлення. Тому скажу коротко — він активний шістдесятник, один з організаторів українського самвидаву. Ця його громадська діяльність обійшлася йому у три роки брежнєвського концтабору суворого режиму (1965–68 роки) у Мордовії. Після звільнення з ув’язнення ревниві слуги брежнєвського імпершовіністичного режиму на довгих 10 років його негласно прирекли на працю чорноробом. Від моменту арешту — 27 серпня 1965 року — внесли до списку осіб, яких не можна в СССР друкувати. Незважаючи на декларовану новим очільником СССР Горбачовим «гласность», яка в 1987 році стала одним з головних слоганів горбачовської політики, заборона на друк совєтських політв’язнів діяла до кінця 1989 року.
Богдан Горинь разом з В’ячеславом Чорноволом та братом Михайлом був співавтором програми фактично першої опозиційної до КПСС політичної партії — «Декларації принципів» УГС. Її публічна поява стала поштовхом до утворення руху широкого мирного народного спротиву російсько-комуністичному окупаційному режимові. Це перш за все Товариство української мови та Народний Рух України. До керівних органів тих структур був обраний тодішній дисидент Богдан Горинь. Волею Долі двічі — у 1990 та 1994 роках обирався до парламенту України. Активно причетний до прийняття усіх ключових державотворчих актів — Декларації про державний суверенітет Української ССР, Акта проголошення незалежності України та Конституції України. Без перебільшення він відіграв ключову роль у боротьбі за кінцевий зміст Декларації про державний суверенітет. Історію про це Богдан Горинь публічно розповів на презентації дилогії 31 жовтня.
У процесі підготовки Декларації комісія у закордонних справах Верховної Ради України внесла до проєкту Декларації запис, що Українська РСР має право на власні Збройні Сили. Однак комуністи були категорично проти такого запису. Богдан Горинь, аби рятувати ситуацію, пішов на зустріч з керівником прокомуністичної більшості Олександром Морозом, якому пояснив, що Збройні Сили є одним з атрибутів суверенності держави. Без них ніхто у світі не вважатиме Україну суверенною. Коронним аргументом Богдана Гориня у розмові з Морозом про Збройні Сили України було те, що Сталін, аби отримати в ООН два додаткові голоси, задекларував, що Українська та Білоруська ССР мають власні Збройні Сили.
Під впливом аргументів Богдана Гориня Олександр Мороз заявив: «Ви мене переконали щодо необхідності зберегти в Декларації право України мати власні Збройні Сили. Я спробую переконати свою групу». Як бачимо, Морозові це вдалося зробити. Декларація про державний суверенітет Української ССР є єдиною з декларацій колишніх республік-колоній, у якій є запис про право тоді ще союзної республіки мати власні Збройні Сили.
Після двох каденцій у Верховній Раді Богдан Горинь, зважаючи, що підвалини державної незалежності України закладено, категорично відмовився від дальшого балотування. Решту відведеного йому Долею часу вирішив присвятити письменницькій праці, аби кредо «Бог і Україна понад усе» стало основою української свідомості.
Як народний депутат України Богдан Горинь брав участь у зустрічах у Росії з російськими законодавцями. Добре бачив, куди дрейфувала Росія другої половини 1990-х. У статях та інтерв’ю після поїздок у Росію він попереджав і владу і суспільство, що «демократична» Росія Єльцина вже котиться у трясовиння фашизму, що в недалекому майбутньому може стати великою загрозою не тільки для України, а й для світу. На жаль, влада часів Леоніда Кучми не хотіла чути тих попереджень людини, наділеної глибокою інтуїцією.
Не без підстав директор Інституту літератури НАН України Микола Жулинський, відкриваючи презентацію дилогії «Під ковпаком окупантів», назвав її автора унікальною людиною. У тому є не лише вияв пошани за його відкритий виклик окупаційному режиму в 1960-ті та у другій половині 1980-х. До думок та аналітичних висновків Богдана Гориня у час незалежності прислухалися не тільки його політичні соратники, а й люди з відповідальним поглядом на українську перспективу. Серед них був директор видавництва «Ярославів Вал», письменник Михайло Слабошницький. З першого дня співпраці він був прихильний до Богдана Гориня, бо розумів значення документалістики у процесі формування української патріотичної свідомості.
Микола Жулинський обговорення презентованої дилогії Богдана Гориня почав від заяви, що він, як директор Інституту літератури НАН України, повністю погоджується з оцінкою книг Богдана Гориня, яку дав український мистецтвознавець, професор Орест Голубець: «В Україні ніхто більше не має таких видань. Книги Богдана Гориня — абсолютно незвичний, новий формат для нашої історіографії, для нашої культури. Без його книг (…) не може обійтися жоден відповідальний дослідник».
Не пройшла повз увагу академіка Жулинського і моя, побудована на судженнях провідних українських письменників, оцінка творчості Богдана Гориня: «Майстерний виклад реальних подій дає підставу зачислити книжки Богдана Гориня до розряду кращих творів документальної прози, літератури факту. Книжки Богдана Гориня фахівці вважають знаковим явищем української літератури».
Академік Жулинський погоджується і з тим висновком та вважає, що «Богдану Гориню в українській документалістиці немає рівних». За словами вченого, «в усіх книгах Богдана Гориня факти, які він подає — вивірені. У презентованій книзі вони спрямовані на дослідження системи сталінського типу. Це дослідження дозволяє нам краще зрозуміти путінську систему. У книзі на фактах показано, що один з персонажів першої книги — Лаврентій Берія, заграючи з національними республіками, прагнув реформувати імперію аби її зміцнити. Якщо глянути глибше на проблему, то на прикладі путінської Росії побачимо, що вирисовується закономірність: усі „реформи”, які здійснювалися у Росії, починаючи з часів скасування кріпосного права, були спрямовані на посилення імперії. Україна двічі потрапила на „гачок” російської демагогії про „дружбу народів”. Перший раз — у часи Центральної Ради та УНР. Її діячі повірили, що нова Росія буде демократичною державою. За їхню наївність нація невдовзі заплатила страшну ціну. Вдруге ми повірили у російську демагогію вже у часи незалежності, у 1990-х. Від нашої ілюзії, що Росія Єльцина буде демократичною державою, ми знову дуже сильно програли. Навіть на початку путінських часів багатьом здавалося, що Росія вже засвоїла елементи ліберального демократизму Заходу. Мало хто здатний був розгледіти, що під тим камуфляжом захована імперська суть».
«У двокнижжі Богдана Гориня я знайшов багато такого, про що не знав», — констатував академік Жулинський, надаючи слово автору двокнижжя.
Богдан Горинь почав презентацію своєї найновішої праці від пояснення заголовку та введених термінів. Щоб зрозуміти, чому в назві книги є слово окупація, автор двокнижжя нагадав хронологію подій, які відбувалися на теренах України після лютневої революції 1917 року, відзначив, що частина членів Української Центральної Ради, сформованої 17 березня 1917 року під впливом подій у Росії, була категорично проти утворення українських Збройних Сил.
Микола Міхновський, тогочасний публіцист і громадський діяч, нащадок козацького роду з Київщини, автор брошури «Самостійна Україна», став збирати горстки свідомих солдат, готових стати на захист незалежності України, проголошення якої тоді вже визрівало. Потенціал для створення потужної української армії був. Богдан Горинь дослідив, що на час лютневого перевороту 1917 року чисельність російської імператорської армії нараховувала майже сім мільйонів осіб. З них три і пів мільйона були українцями, які серцем і душею сприйняти повідомлення про утворення Української Центральної Ради. Станом на кінець 1917 року приблизно 400 тисяч військовиків-українців були готові служити Україні. Але керівники Центральної Ради стояли на позиції, що Україні не потрібна армія.
А ленінська, совєтська Росія і не думала відмовлятися від створення армії. Станом на 1-ше листопада 1920 року вона вже мала армію чисельністю п’ять і пів мільйона нашпигованих диким українофобством осіб. Частина з них посунула душити волелюбну Україну. Малочисельні Збройні Сили України не спроможні були протистояти московській навалі. В окупованій Україні почалися страшні часи. До 1953 року Україну очолювали ментально чужі люди. Вони ретельно виконували настанову Сталіна, що найбільшою загрозою для існування совєтської імперії є націоналізм союзних республік. Богдан Горинь у своїй книзі згадує знайдений істориками у російських архівах лист Сталіна, яким він особисто санкціонував застосування тортур до політичних в’язнів. А здійснювали його злочинну волю страшні кати, імена найбільш відомих наводяться у дилогії Богдана Гориня.
Під проводом ворожих до усього українського «керівників України» розпочався геноцид української нації. У часи правління Україною дегенерованого уродженця Чернігівщини Леоніда Мельникова нищилися українські архіви, бібліотеки та музеї.
Незважаючи на дуже складні часи, Україна не корилася, протестувала. Багатьом невідомі вияви того протесту представлені в розділі «Підпільне шістдесятництво». Кілька промовців на презентації висловлювали пропозицію, що цей, маловідомий, розділ української історії варто було б розширити та видати окремою книгою.
На презентації своєї книги Богдан Горинь чимало уваги присвятив відкритому шістдесятництву, активним учасником якого він був. Початком руху шістдесятництва, за непохитним переконанням колишнього шістдесятника, стала публікація вірша Дмитра Павличка зі словами «здох тиран, але стоїть тюрма!». Учасники того широкого руху головною ціллю вважали підняття свідомості народу через поширення «зарізаної» цензурою літератури. Попит на самвидавну літературу був настілки великий, що один з організаторів самвидаву — молодий львівський літературознавець та мистецтвознавець Богдан Горинь — загорівся ідеєю створення підпільної друкарні. Як розвивалася ця ідея, як на неї вийшов КҐБ і як розправився з організаторами самвидаву, детально описано у двокнижжі Богдана Гориня.
Головні організатори спротиву окупації України у 1960-70-х роках, які були запроторені у російські концтабори, мали велике довір’я серед свідомої частини народу. Багато з них на хвилі духовного відродження зламу 1980–90-х років було обрано до парламенту. Там вони задавали тон у процесі підготовки до ухвалення Декларації про державний суверенітет Української ССР та Акта про незалежність України.
Заданий Богданом Горинем тон розмови продовжив народний депутат України багатьох скликань, громадський діяч Іван Заєць. Він відзначив, що видавництво, яке випустило дилогію «Під ковпаком окупантів», належить до видавництв, які формують українську ідентичність, поглиблюють національну пам’ять, дають візію українського майбутнього. Книга Богдана Гориня багатопланова. У ній піднято ряд цікавих та нині актуальних історичних тем. Майже у кожному розділі є проєкція історичних подій на те, що нині коїть російський імперський шовінізм. У книзі переконливо показано, що усі наші біди напряму пов’язані з імперськими зазіханнями Москви. Без колаборантів, які пішли служили Москві, без їх прислужництва Москва навряд чи здатна була підкорити Україну.
Колишній політик-державник Іван Заєць презентовану дилогію Богдана Гориня називає українським літописом другої половини 20 сторіччя. За словами Івана Зайця, нині ведеться дискусія між істориками-лібералами та істориками-консерваторами щодо концепції написання історії України. Ліберали, за якими стоїть зять Кучми Пінчук, схиляються до позиції, що треба писати не історію українського народу, а історію територій сучасної України.
Торкаючись українського тривожного сьогодення, промовець сказав: «Нині багато хто війну Росії з Україною називає війною авторитарного світу проти демократичного світу. Насправді — це війна варварів з цивілізованим світом. Головне прагнення ментальних варварів не культура і добробут, а будь-якою ціною панувати над іншими та нав’язати іншим свої дикі уявлення про порядок світу. Для нас, українців, це екзистенційна війна, у якій вирішується питання, чи ми збережемося як нація.
Після прочитання книги напрошується висновок, що люди, які йшли на відчайдушну боротьбу з окупаційним режимом, розуміли, шо без спротиву, якщо ми далі будемо перебувати у складі російської імперії, зникнемо не лише як соціальна і національна, а й як біологічна спільнота. У першій половні XX століття українська нація втратила десятки мільйонів людей. Це кардинально змінило нашу демографічну ситуацію. Нині знову це питання стоїть перед нами. Я добре пам’ятаю, як на початку повномасштабної війни Росії проти України тодішня віце-прем’єр Ірина Верещук бігала і кричала: „усі, хто може, хай виїжджає з України”.
У книзі Богдана Гориня показано, що шістдесятники не просто боролися за розширення простору свободи творчості, а шукали нових форм боротьби за національне визволення. Першими сказали, шо треба змінити методи боротьби за відновлення української державності, треба перейти від збройної боротьби до політичної, парламентської. Добре пам’ятаю, як у роки брежнєвських репресій київський дисидент Юрій Бадзьо писав працю „Право жити” про підневільне становище України в СССР. Цю працю кагебісти викрали в автора. За її писання дисидент «українським» колабораціоністським «судом» був запроторений до російського концтабору. Головною ідеєю фундаментальної праці було те, що боротьба за права людини для українців переміщується у бік боротьби за національне визволення. У нас боротьба за права людини зі зміщенням акцентів на боротьбу за права нації розпочалася у часи шістдесятництва та посилилася після підписання СССР Заключного акту гельсінської Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 року».
Донині багато хто дорікає письменникам, науковцям, що в 1990-му році вони пішли до Верховної Ради. Іван Заєць з цього приводу сказав: «Це дуже безвідповідальне мислення. Я не впевнений, що коли б тоді шістдесятники не пішли у Верховну Раду, а перед тим до Народного руху України, то чи ми мали б нині державу. Ці люди пішли до Верховної Ради аби пришвидшити започаткований ними процес національно-духового відродження та проголосити українську державу».
Аналізуючи презентовану дилогію, Іван Заєць зауважив, що в книгах Богдана Гориня виразно показано, що ставлення Російської імперії до України не міняється століттями. В залежності від ходу подій розглядалися два варіанти дій. Перший, умовно назвімо його «м’яким» — повністю асимілювати українців, а відтак привласнити нашу історію та культуру. Однак ми як нація чинили опір. Російська імперія вдавалася до геноциду українців, як способу розв’язати «українське питання». Тільки у XX столітті таких спроб було кілька. Голодомир — лише одна з них.
За словами колишнього активного політика-державника нинішня, путінська війна російської імперії проти України — це чергова спроба геноцидного «вирішення» «українського питання». «Якщо хтось думає, — застерігає нині громадський діяч, — що зможе десь „у куточку” пересидіти війну, то глибоко помиляється. Якщо Росія знов підкорить українську землю, то вона нас, українську націю, зітре у порох. У нас немає іншого виходу як невідкладно мобілізувати всі наші ресурси. Ми мусимо показати також світові, що ми здатні адекватно відповідати на нинішні загрози. Тим паче, що нинішня війна — це війна на виснаження. Росіяни думали, що вони швидко підкорять Україну. На початку війни наша влада і наше суспільство думали, що швидко проженемо окупантів з української землі. А воно, як бачимо, пішло не так. Тому мобілізацію усіх національних ресурсів в усіх сферах життя мусимо починати з влади. Мусимо створити владу національної єдності. Мусимо створити уряд національного порятунку. Аби зрозуміти, чому мусимо це зробити, відсилаю вас до тих частин книги Богдана Гориня, де сказано як у музеях Львова Москва нищила українську національну пам’ять. Книга написана простою мовою. Її частини дуже легко складаються у цілісну картину».
Звертаючись до присутніх на презентації осіб, народний депутат України багатьох скликань Іван Заєць сказав, що у житті людини немає нічого ціннішого, ніж національна пам’ять та національне самопочуття.
Закінчення буде.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.