19 червня 2026 у Польщі сталася подія, яка засвідчила українцям глибоку неадекватність нинішнього президента Польщі Кароля Навроцкого щодо України, яка шокувала адекватну частину польського суспільства та здивувала європейських політиків. Очільник Польщі заявив, що відбирає у Президента України Олександра Зеленського найвищу польську держану нагороду Орден «Білого орла». Це сталося через два дні після того, як два великі польські державні мужі — президенти Польщі Александер Кваснєвскі та Броніслав Коморовскі висловлювали надію, що Навроцкому вистачить глузду аби не робити безглуздого вчинку з відбиранням у Президента України польської найвищої державної нагороди, не компрометувати себе і Польщі. З такими ж заявами-пересторогами виступали також очільник уряду Польщі Дональд Туск та його заступник, міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорскі. Однак не їх послухав Навроцкі, а неадеквата, пенсіонера польської політики, речника інтересів Москви Януша Корвіна-Мікке, який у відеозверненні закликав Навроцкого не йти на жодні компроміси з Україною, а її «дотиснути».
В ганебній і для Польщі, і для Навроцкого (польський публіцист і блогер Томаш Вєйскі після рішення про відбирання ордена назвав його «warchoł w pałacu» — шибеник у палаці) ситуації виразно «стирчать вуха» Корвіна-Мікке. 29 травня 2006 року Президент Польщі Кароль Навроцкі на прес-конференції перед приміщенням президентського палацу заявив, що підтримує ініціативу депутата Сейму Польщі, обраного від де-факто проросійського, євроскептичного міжпартійного угрупування Конфедерація «Воля і Свобода» Гжегожа Плачека про позбавлення Президента України Володимира Зеленського польської найвищої державної нагороди — Ордена «Білого орла». Однак, чи дійсно була це ініціатива Плачека, чи, може, прихована ініціатива президента — є поважні підстави для сумніву. Тим паче, що за словами президента Польщі Александра Кваснєвского, першим публічно з «ідеєю» відбирання у Зеленського ордена виступив колишній прем’єр міністр Польщі Лєшек Міллер, якого Кваснєвскі називає «підпалючем» «хрестових походів» проти України. Він то, себто Міллер, «вбиває» в голови полякам, що Україна винна в тому, що Росія на неї напала…
Плачек міг грати роль прикриття для Навроцького. Входить він до дуже вузького президентського кола. Очолює незрозумілу, створену у січні 2026 року президентом Навроцким 7-особову консультативну Раду парламентаріїв при Президенті Польщі. До неї входять лише депутати з опозиційних до уряду політичних сил.
Нинішній прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск заявляє, що головною ціллю нинішнього президента є повалення Туска як прем’єра і як політка та повернення до влади політичного середовища Ярослава Качинського — партії «Право і справедливість». Вона нині продовжує «воювати» з УПА, зі Степаном Бандерою та з українським червоно-чорним прапором. Робить вона це незважаючи, що цей стяг став нині одним з символів нескореності українців перед Росією і майорить на площах усієї України.
Президент Польщі та підтримувана ним партія «ПіС» намагається створювати альянси з радикальними силами, які атакують ЄС, називаючи його «євроколгоспом», загрозою незалежності Польщі та стараються нав’язати польському суспільству міф, що головною причиною сучасних польських бід є Україна та мільйони українців, які нині вимушено перебувають у Польщі. Хоч правда така, що при величезному відпливі польської робочої сили до західних багатших країн саме українці тримають польську економіку на плаву.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
В історії з «ініціативою» про відбирання у президента України найвищого ордена польської держави є одна цікава деталь: і депутат Плачек, і інші польські українофоби вийшли на найвищу політичну орбіту з політичного середовища вже згадуваного сумнозвісного українофоба Януша Корвіна-Мікке. Ця особа, яка в середині 1990-х декларувала велику прихильність Україні, в 2014-му була «спостерігачем» на путінському «кримському референдумі» та всюди — у Польщі й у Європейському парламенті — заявляла про законність анексії Росією українських земель. Ця одіозна особа до моменту його витіснення з політики у жовтні 2022 року поводила себе як дресирована собака Кремля. Вона доводила, що вторгнення війна Росії проти України є «самозахистом» Росії. Переконувала, що не можна дозволити Україні перемогти Росію, бо в разі перемогти України вона неодмінно почне війну проти Польщі… І хоч ті, хто витіснив Корвіна-Мікке з політики, таких ідіотизмів публічно не виголошують, проте активно форсують, наслідуючи Трампа, популістський штамп про «невдячність України» за допомогу, яку їй нині надає Польща…
І цей штамп поважно деформує свідомість суспільства. При підготовці цієї статті натрапив на цікаву деталь. Політичний спадкоємець одіозного Корвіна-Мікке — Славомір Менцен (він фігурант сайту «Миротворець», занесений туди за пропаганду російського фашизму, нацизму, за участь в антиукраїнських пропагандистських заходах, за посягання на суверенітет та територіальну цілісність України) на якомусь з публічних заходів «екзаменував» приблизно 10-річного хлопчину на предмет «невдячності» України. Хлопчина виявився досить мудрим. Не звинувачував він усіх українців, як це чуємо з уст багатьох дорослих, у тому числі й політиків найвищого рівня, а лише «деяких». На запитання Менцена хлопець відповів, що знає про це з соціальних мереж, з преси та з розмов дорослих. Себто це яскравий приклад як можна через активно нав’язувані штампи домогтися потрібного комусь суспільного світосприйняття. Цей «хтось», у першу чергу, резидентура Росії. Вона через соціальні мережі настілки глибоко вбила в голови поляків далекі від реальної історії штампи, що навіть прем’єр-міністр Туск перебуває під їхнім впливом. Хоч у травні 2019 року, ще як голова Європейської Ради, говорив він, що людство увійшло в дуже небезпечний час, оскільки сучасними інформаційними технологіями — телебаченням та соціальними мережами, можна докорінно змінити світобачення цілих народів…
Звичайно, що спільним «коником» Навроцкого, Качинского та молодих вихідців з гнізда Корвіна-Мікке є «боротьба» з УПА. Президент Польщі, ображений на президента України за добре слово про УПА, 29 травня завив, що уже звернувся до Ради кавалерів (поляки цей орган на церковний лад називають Капітулою) ордена, який хочуть відібрати у Президентка України, за порадою, що йому робити з орденом Зеленського. Навроцький сказав, що після 8 червня він прийматиме рішення стосовно Зеленського незалежно від постанови Ради кавалерів. Що врадили, там залишається загадкою, бо постанова засекречена. Однак президент Кваснєвскі в інтерв’ю заявив, що за його інформацією рада кавалерів Ордена не підтримала «ідею» Навроцкого. Європа або не захотіла, або не змогла його переконати, що такі дії — повне безумство. А переконати його нині непросто. Після поразки Орбана на парламентських виборах в Угорщині Трамп призначив Навроцького головним союзником США у Центральній Європі. Нинішньому Президентові Польщі таке призначення дуже імпонує. Він не полишає найменшої нагоди аби заявити, що виправдає довіру Трампа…
Що ж так завело поляків, що наприкінці травня відбувся новий вибух українофобії, який багатьма інформаційними вкидами Росія нахабно готувала? Останніми імпульсами для того вибуху стали дві події — перепоховання в Україні праху полковника Андрія Мельника, одного з творців українських збройних сил часів Першої світової війни, політичного в’язня польського міжвоєнного режиму. Та присвоєння Президентом України Володимиром Зеленським почесного найменування «імені Героїв УПА» Окремому центру спеціальних операцій «Північ» Сил спеціальних операцій ЗСУ.
З проводу перепоховання полковника Мельника, то на знак протесту проти цього перший президент посткомуністичної Польщі Лех Валенса скинув з себе значок солідарності з Україною. У народі у подібних випадках кажуть: «Силувана молитва Богу не мила». Впевнений, що Валенса так і не знає, ким був полковник Андрій Мельник. Його біографія дуже подібна до біографії великої «ікони» польської історії — першого головного коменданта Армії Крайової генерала Стефана Ровецького, з яким Андрій Мельник та Степан Бандера сиділи у німецькому концентраційному таборі в Заксенгаузені. Головна відмінність між Мельником та Ровецьким у тому, що Ровецький, не визнаючи гітлерівського окупаційного режиму, боровся проти нього зі зброєю в руках. А Мельник не визнавав польського окупаційного режиму та боровся з ним словом. Очолювана Мельником УВО інформувала уряди Європи про злочини польського окупаційного режиму на українських етнічних територіях, що були складі Польщі. Чи Валенса, скидаючи значок солідарності з Україною, цього просто не знав, чи з якихось міркувань не хотів знати? Він то людина специфічна. У грудні 1991 року, вже після історичного референдуму про незалежність України, після офіційного визнання Польщею незалежності України, в інтерв’ю для центрального телебачення СРСР закликав Україну приєднатися до пропонованого Горбачовим нового союзного договору…
Гадаю, що всі ті, на чолі з Качинським, хто нині у Польщі репетує «геть з Бандерою» — не дуже хочуть знати біографію Бандери. Їм бо не вигідно казати, що керівники українського національного руху сиділи в одному концентраційному таборі з великою «іконою» польської історії — уже згадуваним очільником АК Ровецьким. І не просто сиділи, а Бандера та Ровецький дійшли до порозуміння, що післявоєнна Польща не може претендувати на непольські етнічні території. Однак тим силам у Польщі, хто будує політику на боротьбі з українською історією, з українським «тероризмом», невигідно про це казати. Адже може ненароком десь проявитися, що інша велика «ікона» польської історії та політики першої третини XX сторіччя — Юзеф Пілсудський — був класичним терористом. Про це пишуть не лише окремі історики. Про те сказано у книжках про Пілсудського, виданих в 1919 році! Там тероризм Пілсудського обґрунтовується національними інтересами польського народу. І коли б це ненароком виплило на широкий загал, то тоді всі польські розмови про «український бандитизм» стануть примітивною демагогією.
На жаль, у тому плані з першого дня президенства тон задає обраний 1-го червня очільником Польщі історик за освітою та спортсмен за ментальністю Кароль Навроцкі. З приводу указу Президента України про присвоєння найменування «імені Героїв УПА» Президент Польщі сказав, що для Польщі неприйнятна, як вони кажуть, «глорифікація», себто возвеличення «бандитів». І ультимативно, у стилі Трампа, попередив, що цьому питанні немає простору для дипломатії… Навроцкі не бажав чути не тільки українську сторону, а й відповідальні за долю демократичні сили. І під оплески Москви прийняв фатальне, перш за все для Польщі, рішення. Українська відповідь на нього є достойною. Умотивована відмова усіх живих Президентів України від польської найвищої державної нагороди стала для поляків неочікуваним кроком. Польські «корисні ідіоти» Кремля на кшталт Міллера стали репетувати, аби Україна повернула їм танки та літаки. А інші, що живуть нав’язаним шарлатанами від науки міфом про 100 тисяч невинно вбитих на Волині поляків, продовжують стару «пісню» про недопустимість «глорифікації» Україною «бандитів». По-перше не людині, а Богові судити, хто із тих, хто впав на полі бою, був бандитом, а хто захисником рідної землі… А по-друге, Навроцкі вважає себе зразковим християнином-католиком. І навіть виголошує у храмах проповіді. В латинському Богослужінні є слова: «Моя провина, моя буде велика провина». Чому ж Навроцкі та йому подібні, виходячи з храму, тут же забувають ці слова і шукають вини в інших?..
Як публіцист, тісно пов’язаний з українським національно-демократичним середовищем, з повною відповідальністю заявляю, що для України також неприйнятне «возвеличення бандитів», про яке нині багато говориться у Польщі. Добре з юності пам’ятаю схвильовані розповіді старших поколінь, народжених на історичному Надсянні, про дикі звірства, які в Галичині творили так звані «галлерчики», себто солдати сформованої у Франції польської армії під командуванням генерала Галлера, які топили в крові незалежність ЗУНР. Хоч французи давали згоду та гроші на створення польської армії для придушення нею ленінського державного перевороту в Росії…
Нині, коли у Польщі ставлять пам’ятники чи ти то генералу Галлеру, чи іншим польським полководцям, які в українській історії записалися як кати — українцям вистачає мудрості не піднімати з цього приводу крику, не ставити ніяких ультиматумів. Мудрі люди розуміють, що криком минулого не зміниш, лише запаскудиш дорогу в майбутнє. Чи не найвищий рівень мудрості — вміння чути і поважати іншу думку. У сучасному світі багато хто цього дару позбавлений… До них, на жаль, належить і нинішній президент Польщі. Він не визнає інших окрім своєї думки не лише у питанні погляду на історію України, а у багатьох питаннях польської внутрішньої політики. Його все частіше у ментально глибоко поділеній Польщі називають генератором хаосу та конфронтації.
Від того у Кремлі, з його хворими бажаннями «підпалити Європу», добряче веселяться та складають химерні плани на розпад Європейського Союзу через вимоги Польщі. Один з путінських пропагандистів, як зафіксувала білоруська опозиційна «NEXTA», з екранів російського «телебачення» назвав поляків «тупими пшеками», по яких треба бити «орєшніками». Великий сумнів, чи ці зневажливі антипольські випади та погрози припиняться після того як президент Польщі підтримав ініціативу представника проросійської «Конфедерації» (або не менш одіозного Міллера) про позбавлення Президента України польського Ордена «Білого орла». Росіяни — майстри гри на спровокованих ним протистояннях. Мабуть, не без підстав прем’єр-міністр Польщі Туск ледь не щодня говорить, що ситуація у Польщі та навколо Польщі усе більше загрозлива. У Польщі на листопад 2027 року намічені нові парламентські вибори. Росія, хоч сама на грані розпаду, вже нині у Польщі нагнітає ситуацію аби наступного року взяти реванш за розгромний програш на виборах в Угорщині…
На жаль, у вище наведеному зневажливому вислові фашистської москальні про поляків є маленька частка правди! Серед сучасної польської політичної еліти є багато таких, кого у народі називають недоумками! Для них польський «гонор» стоїть вище моралі та розуму. Тому вони шалено сваряться між собою. Це не тільки польська особливість, а загальна тенденція моральної та інтелектуальної деградації світу.
А був час, коли здавалося, що після падіння комуністичної системи прийде велике моральне відродження поневолених російським імперіалізмом народів. Ми з уже покійною дружиною особисто в це дуже вірили… Були на це міцні підстави!
Добре пам’ятаю першу — історичну, кількагодинну зустріч у кінці червня 1989 руку в помешканні на піддашші на варшавському Жолібожі двох відомих постатей сучасної історії — колишніх політичних в’язнів — обраного від «Солідарності» депутата Сейму Польщі Яцека Куроня та тоді ще дисидента, співзасновника історичної УГС, згодом члена українського парламенту Богдана Гориня. Обидві знакові, нині легендарні, постаті сучасності в далекому — історичному 1989 році прийшли до одностайної думки, що усякі спроби різних «гарячих голів» перенести у майбутньому історію до політки неодмінно закінчиться трагічно для обох народів.
Особливо насичена міфами, часто написаними у Кремлі, є польська історія. Поляки вперто не хочуть бачити і пам’ятати своїх гріхів, мовчать про страхіття «галлерчиків». І у той же час з маніакальною завзятістю шукають чужих провин! Себто це дуже поширений у наші часи випадок пошуку тріски в чужому оці. У Євангелії з цього приводу наводяться різкі слова Ісуса: «Лицеміре, вийми перше колоду із власного ока, а потім побачиш, як вийняти скалку з ока брата твого!». Себто така поведінка відноситься до важкого переступу закону Божого. Але хто ж нині зважатиме на закон Божий, коли треба мобілізувати на свою підтримку емоційно заряджений, в основному бездумний люмпен? Нові вибори — не за горами…
Нині на тлі антиупівської істерики, яка нині у Польщі підживлюється Кремлем та розкручується різної масті недоумками, ми повинні пам’ятки про польські злодіяння, вчинені на українських етнічних територіях. У перші роки після Першої світової війни одним із місць мучеництва волелюбних українців були сумнозвісні львівські «Бригідки», себто дуже важка чоловіча тюрма у колишньому жіночому монастирі святої Бригіди. Звичайно не для помсти маємо пам’ятати про драму «Бригідок» та інших польських катівень, про пролиті там сльози про обірвані там життя, а для перестороги прийдешнім поколінням, щоб подібне не сталося у майбутньому…
Помста — це сліпе жадання нікчем та безумців. Вона ніяк не заспокоює скалічену душу. Вона підпалює полум’я нових трагедій. Жива пам’ять як про великі звитяги, так і про безвинні жертви, понесені на шляху до здійснення найбільшого прагнення вільного духом народу — свободи, є ґрунтом, на якому формується патріотизм. Без нього усі розмови про мораль індивідуума та про моральне здоров’я народу як запоруку свободи — великий фальш.
Страшний переказ про «бригідську» сторінку польської культури й моралі на основі свідчень в’язня «Бригідок» Степана Телішевського зберігся в родині моєї, уже покійної, дружини. Вона подбала, аби цей переказ став свідченням часу: «Жертвами великої польської брехні та підступності стали мій дідусь Іван Телішевський та його молодший брат Степан. Хоч на могилі мого дідуся на Янівському цвинтарі Львова є напис «стрілець УГА», насправді нитка його життя не обірвалася на полі бою, а у львівській польській катівні «Бригідки».
Мого дідуся мобілізували до армії Австро-Угорської імперії в перші дні Першої світової війни. Його вже не було вдома, коли 21 серпня 1914 року його батька — Олексу Телішевського за фальшивим провокативним доносом у причетності до москвофільства заарештували з подальшим ув’язненням у сумнозвісному концентраційному таборі смерті Талергоф. У родині довгий час побутував переказ, що донос зробили заздрісні сусіди неукраїнці, надіючись, що самітні дві жінки не впораються з великою господаркою, з прибутковим млином та змушені будуть їх за безцінь продати.
Мій дідусь Іван Телішевський, виснажений війною та полоном, повернувся додому щойно зимою 1919 року. Ця виснаженість була чи не найголовнішою з причин, що дідусь не вступив до лав української армії, яка відбивала польський наступ на українську частину Галичини. У міру того як польська армія окупувала усе нові території Галичини, поляки сіяли в українських душах капітулянтські настрої, мовляв, українська справа вже програна, то ж чи є сенс вмирати за явно безперспективну справу?.. Не пригадую, аби в домашніх розмовах згадувалося, чи хтось з чоловіків, що взимку 1919 року повернулися з війни, пішов до українського війська.
Пам’ятаю розповіді дідусевого сина, мого вуйка Максима, що польська влада, яка почала вкорінюватися в наших краях, оголосила, що для всіх українців призовного віку треба пройти спеціальну реєстрацією. В нашому селі були голоси-попередження, що це великий польський обман, що не можна йти на ніяку реєстрацію, бо це привід для арешту людей, зданих стати на захист своєї землі. На тому дуже наполягав молодший, 19-річний брат дідуся — Степан, який воював у лавах УГА. Він на собі відчув, що означає польське «слово честі».
Однак після чергового ультиматуму польської поліції, що ті, хто не пройде реєстрації, будуть заарештовані, після умовлянь старших сестер братів Телішевських — Марії та Агафії, що була заміжні за поляками, на другий день Зелених свят — 9 червня 1919 року 38 кнісільських чоловіків, у тому числі й брати Іван та Степан Телішевські усе ж так пішли у поліцейську дільницю у Нових Стрілищах аби «зареєструватися». Того дня на «реєстрацію» прийшло чимало законослухняних чоловіків з інших сіл. На місці збору ніхто не збирався нікого реєструвати. Усіх легковірних українців оточили озброєні караули, арештованих вишикували четвірками та 14 кілометрів погнали пішки до Ходорова до залізничної станції. Звідтам залізницею їх повезли до Львова до сумнозвісних «Бригідок».
Там адміністрація катівні «зустрічала» нову партію арештантів жорсткими побоями та вигуками: «отримуйте, хами, кабани, свою самостійну Україну». При розподілі до переповнених камер бідолашних бранців окупаційного режиму чекала «прописка» в новій «оселі» — нова порція побиття палицями, батогами, сплетеними з тонкого дроту. «Інструменти» катування залежали від міри озвіріння тюремних наглядачів, які в основному походили з середовища «батярів» — глибоко люмпенізованого прошарку Львова. Нове «поповнення» в прямому розумінні втрамбовували у камери. Вони настільки були переповнені, що годі було нормально стояти. Адміністрація «Бригідок» тим анітрохи не переймалася, бо знала, що вже до ранку звільниться «трошки місця». Кожної доби помирало від кількох до кільканадцятьох в’язнів — від антисанітарії, від голоду, від непосильної фізичної праці, від побоїв наглядачів. Закатованих в одній лише спідній білизні, наче якихось собак, кидали на підводи та вивозили на найближчий від «Бригідок» Янівський цвинтар і хоронили як безродний соціальний маргінес на тоді найдальшій частині кладовища.
Бранцям тої катівні їсти давали лише один раз в день. Був це капусняк з гнилої капусти з довгими, наче папіроси, хробами. Деяку полегшу в катуванні голодом мали ті в’язні, рідні котрих могли приносити їм з дому харчі. До них належали брати Телішевські. Їхня сестра Ганна, та, що умовляла братів не йти на ніяку реєстрацію, носила братам пішки з віддаленого від «Бригідок» понад 50 кілометрів Кнісела хліб і до хліба.
Я не пригадую, аби хтось у родині згадував, чи сестри, котрі намовили братів йти «зареєструватися», хоча б раз ходили до ув’язнених братів. Спроби найменшого протесту проти «порядків», які панували у «Бригідках», проти вбивчих харчових «норм», закінчувалися жорстокими побоями. Били в’язнів за українську мову, за спів українських пісень, за невиконання норм важкої фізичної праці, яку змушені були виконувати ув’язнені українці. Жорстоко били за «симулювання» хвороби. А інколи били в’язнів просто для розваги. У тому дуже «спеціалізувався» одноокий садист, якого в’язні називали «сліпим», втіленням чорта в людському тілі.
У тих нелюдських умовах, без елементарної медичної опіки, мій дідусь заразився тифом. Поки він ще міг стояти на ногах, великі «спеціалісти» від медичних справ — тюремні наглядачі — вважали його здоровим, симулянтом, вимагаючи від нього виконання норм праці. Оскільки дідусь вже не був у стані виконати норму, то якийсь катюга, можливо, що й навіжений «сліпий», побив його настільки жорстоко, що після того «лікування» на другий день дідусь уже не міг підвестися з долівки. Тюремні санітари виволокли його до вмиральні — спеціально відведеної кімнати, у якій без допомоги лікаря загасала свічка життя українських бранців польського окупаційного режиму. Мій дідусь у великих муках, з високою температурою, без жодних ліків і навіть без можливості аби хтось подав йому ковток води з загального для всіх хворих відра, всім днів пролежав в тій умиральні. На 44-й день від злощасної «реєстрації», а насправді підлого обману з метою зламати дух української свободи, у львівській катівні обірвалася нитка життя мого дідуся, якого я знала з розповідей моєї його дружини — бабусі Катерини.
Я про трагедію «Бригідок», зрозуміло, знаю не з книжок, а з домашніх розповідей. Як я вже казала, мій дідусь пішов на ту злощасну польську «реєстрацію» разом з молодшим, 19 річним братом Степаном, учасником польсько-української війни. Довірливих, з чистими намірами учасників тої «реєстрації», вражені бацилею великодержавності «од можа до можа» нікчеми підступно арештували та запроторили до катівні «Бриігдки» аби замкнутим там для «перевиховання» потенційним оборонцям України «вибити» з голови самостійну Україну. У ході того «вибивання» мого дідуся умертвили. Його братові пощастило повернутися з тої проклятої «реєстрації». Пішов він на неї здоровим, бравим леґінем, а повернуся додому калікою. Після «досвіду» «Бригідок» життя його погасло, коли йому було трошки більше 30-ти… Проте устиг він розповісти рідним та односельцям про пережите у пеклі «Бригідок», про муки у неволі людей, одержимих великою ідеєю незалежності України.
А ми, внуки мучеників шовіністичного божевілля, мусимо берегти для перестороги народну пам’ять про ті страждання невинних людей. Коли б мені хтось чужий розповідав, що в далекому 1919 році коїлося у польських «Бригідках», я, мабуть не повірила, що там було таке страхіття, яке виходить за межі здорового глузду»…