Мирослав Дочинець: «Влада слова – найвища влада»

129

З привселюдного монологу
(зізнання, одкровення, сповіді) 
Мирослава Дочинця,  майстра слова,
в якому живе незнищенний український національний дух у його закарпатському
вияві,  перед шанувальниками свого
таланту у Луцькому міському палаці культури 23 липня ц. р.

 «МІЙ ХРЕСТ, МОЯ ПОКУТА»

Слово  – служіння. Це ще раз підкреслює істину
матері Терези, що ми, письменники, – олівчики в руках Господа. Пан Володимир
Лис це підтвердить і його дружина Надія Гуменюк. Ми не завжди можемо пояснити
цей механізм, метафізичний процес, чому, як, для чого і про що  ми пишемо. Це такі речі, коли ти живеш і
шукаєш, може, рятуєшся цим служінням. І взагалі, все, що робимо відповідально,
чесно, з оглядом на Творця, є служінням. 
І всі ці наші потуги, шукання – це ловлення вітру. Мистецтво,
письменство – ловлення образу, великої ілюзії, до якої, нам здається, йдемо.
Коли нам здається, ніби ми скажемо цьому світові щось більше, ніж сказали
древні греки чи латиняни, давні єгиптяни чи іудеї. Але ми це робимо. Наші душі
запліднені якимись бажаннями, потребою творення, самореалізації. І от ми і  є такі в Бога, якісь блаженні, якісь такі-от.

 Але творчість – церковне слово.  Я б сказав, що творчість – це робота.  Творчість – це  мій хрест, моя покута  за те, що 
не так зробив, не так ідеш по цьому світі. А потім  маєш скласти на поріг те, що   могли зробити – зробити з любов’ю,  чесно, відповідально. Творчість – це взагалі річ
дуже інтимна, особистісна.

 

«ІНСТИНКТ НЕВМИРУЩОСТІ»

Про що я пишу? Я не пишу
історій, сюжетів, оповідок. Якщо це є історія – то це історія душі працьовитої,
тонкої, яка покликана до свого основного звіту. Це один з дуже потужних
інстинктів – інстинкт невмирущості. І рано чи пізно він  покличе: 
чого ти прийшов у цей світ, що ти робиш, що ти приніс, із чим підеш. У моїх  книгах – намагання відповісти на ці речі. Не
я відповідаю, а герої, які не є героями. Вони вищі, ніж герої. Героїзм часто –
це випадкові речі, коли людина може втрапити в якусь халепу через
необережність. А мої герої – це люди справжні, які якраз служіння і знаходять.
Знаходять сутність своєї потрібності в цьому світі, своєї місії, свого шляху.
Згадаймо, в японців немає слова «доля», є «путь», давнє гарне слово…

 Я пишу про потребу душі, про прямоходіння та
прямостояння, про потребу позбавитися 
від страху.  Від страху злиднів,
від страху самого страху. Нема гіршого страху, ніж страх страху! Українцям це
дуже потрібно. Нам це дуже заважає впродовж всієї історії нашої, яку без брому
важко читати, як казав наш політик і письменник. На жаль він, Винниченко, був
кращим письменником, ніж політиком… У нас і дотепер плутають політику зі
словом, із  творчістю. Деякі письменники
залишають владу слова, найбільшу владу в цьому світі, надаючи перевагу якійсь
владі ефемерній – йдуть у депутати. Це важко зрозуміти. Влада слова – найвища
влада.  Пастернак, здається, сказав: «Не
дай мне, Боже, вляпаться во власть». Це велика 
несвобода – влада.  Гріх найбільший
– несвобода. Про це я намагаюся писати, про сокровенні речі, про які не дуже
хочемо говорити, але з ними живемо, піднімаємося, молимося, оглядаючись. Ми
шукаємо відповіді. А вона дається нам тільки з однієї Інстанції.

 

«СВІЖИЙ СКОНЦЕНТРОВАНИЙ

ОБРАЗНИЙ ЗГУСТОК»

Пишу я дуже важко. Пишу
повільно і постійно, з неймовірно низькою продуктивністю. Це, знаєте, якесь
ковтання каміння чи якась інкрустація слова. Потуга така, я б сказав,
каменярська… Кажуть, що читається легко. Але балерина теж літає легко. Але що
за тим її польотом, за такою легкістю… Повірте, не може бути якості без  якоїсь кількості праці, поту, нервів, якогось
неймовірного спротиву. Справжня творчість, у тому числі писання, – обов’язково
спротив, подолання чогось, штампу –  перш
за все. Мене запитували сьогодні, чого я 
відійшов від газети, зрадив журналістику. Журналістика – це штамп. А
художня проза – це подолання штампу.

Ми сприймаємо не хроніку,
не розповідь, не сюжет. Ми сприймаємо образ, свіжий сконцентрований образний
згусток. Це знає пан Володимир Лис, мій колега, мій учитель якоюсь мірою.  Мене постійно запитують: був чи ні такий
Андрій Ворон? Принципове  питання. А я
питаю: був такий Дон Кіхот чи ні? Всі знають Дон Кіхота, якого не було,  і мало хто знає Сервантеса, який був. Речі
документальні, які є наріжні в нашому житті (в тому числі – людські характери,
образи) можна піднести до такої концентрованої сили, до такої міфічної
кристалізації, до такого  кодифікованого
сприйняття, що це залишається, будить уяву, серце, приносить радість,
залишається внаслідок сприйняття художнього слова. Це найбільша функція книги.
Тому я пишу, намагаюся це робити, створювати. Я до кінця не можу все це  оцінити. Треба ще дорости до своїх книг, –
іноді мені таке говорять.  Абсолютно
справедливо!  Я росту, стараюся, вчуся.
Пишучи, я теж учуся. Я – не «Криничар», не «Вічник», не «Горянин», не «Андрій
Ворон»… Я  й приїжджаю не для того, щоб
вчити, як жити, молитися. Ні, звичайно. Я передаю свою якусь учнівську потугу,
якісь відкриття цього світу, цього духу, який мені, дякуючи долі, відкрився. Я
цим мушу поділитися. І маю допомогу велику на це. Тому й роблю це на диханні.
Це не натхнення, це – подив.

 

«ТОМУ Я ПИШУ ТІЛЬКИ ДЛЯ
СЕБЕ»

Для кого я пишу? Для
себе. Не для вас. Чому? Тому що я не уявляю, не можу й не хочу уявити  собі читача. Бо це буде  якась залежність, каторга, коли писати для
якогось редактора, читача, вгадувати його інтелектуальне, релігійне бачення.
Цього не можна робити. Це мордування. Тому я пишу тільки для себе.

Той же Сервантес, якого
ми згадували, який написав найбільшу книгу в світовій історії, писав її, щоб
скоротати свій тюремний термін. Шість років сидів, скалічений, з шістьма
зубами, пошкодженою правицею,  у
в’язниці.  Писав лівою рукою, щоб себе
наснажити, розважити таким чином, дати радість, веселість, якесь внутрішнє полегшення
іншим людям. Це і було, мабуть, подолання дійсності. Це, як казав великий
Ніцше, якого я не люблю, порятування нас від смерті життя. Література художня –
як якийсь буфер, прошарок, що допомагає 
нам  м’яко це життя сприймати.
Книга –  це великий дар Божий.  Ніщо не дасть вам того, що книга. Це – не
знання, не освіта, не рецепція, не розвага. Це – свобода, піднесеність духу,
які дає книга справжня, велика, чесна. Такі книги слід писати, а не целюлозу
множити. Таке усвідомлення прийшло мені років чотири тому. Хоч пишу, відколи
себе пам’ятаю.

Вражає дух книги, який
живе між рядками. Він є або  його нема. Я
не знаю, звідки він з’являється…

 

«АДЖЕ ЦЕ – КРИСТАЛ
ЛІТЕРАТУРИ»

Я не романіст. Я –
новеліст. Я прикидаюся романістом. Чому? Тому що роман – це продукт, який
потрібен літературі. Його чекають видавці й читачі.  Нам здається, що ми читаємо роман. Це модно,
це солідно. Українці не створили романів.  
Чи, точніше, вони  створили всього
кілька романів: «Сестри Річинські»  Ірини
Вільде, «Волинь» Уласа Самчука, може, 
кілька творів Олеся Гончара та інших авторів. Ми – новелісти. Ми мислимо
мірками короткими. Українець живе від Різдва до Великодня, від посіву до жнив,
від виборів до виборів, від президента до президента. Ми апелюємо до такого
короткого мислення, такої короткої перспективи. Ми маємо новелістів світового
рівня – Стефаник, Коцюбинський, Тютюнник, Гончар (у нього новели кращі, ніж
романи)… Є різні школи – львівська, закарпатська… Тобто, це наше найкраще, що
ми принесли цьому світові, як  і вишивка,
пісня. До речі, і японці вважають новелу найважливішим жанром літератури.  Там найбільша, державна премія – саме за
новелу. Адже це – кристал літератури, психологічна пружина, яка має тримати
тебе до кінця і потім вистрелити, й показати звичайне у незвичайному,
незвичайне у звичайному.

Якщо ви читаєте мої
романи, то їх усіх можна розділити на новели… Так що ми від себе.  Себе не обманемо. Від себе  не втечемо 
нікуди. Ми й тут таким чином пристосовуємося до світового літературного
процесу. 

 

«…НАСТІЛЬКИ МИ БІЛЬШ
ВІЛЬНІ»

У дитинстві я книг не
читав. Як  і більшість сільських дітей.
Хоча потреба мови, мабуть, посіяна нам генетично. Коли  чув у селі, як вони говорять смачно, тонко,
гостро, не переставав дивуватися й радіти. До речі, одна з моїх наступних книг
буде називатися «Мудрість Карпат».

Ким би я був? Може,
бібліотекарем десь у монастирі. Може, був би виноробом, як мій батько.

Наскільки я залежний від
слова? Залежності не провинно бути, це несвобода. Залежність може бути тільки
від Слова з великої букви. А Слово – це є Бог. Настільки, наскільки від Нього
ми залежніші, настільки ми більш вільні.

 

«НАЙБІЛЬШІ УКРАЇНСЬКІ
ПРОБЛЕМИ –  КОЧУБЕЇВЩИНА, ІМПЕРІЯ,
НЕЙМОВІРНА ПРОВІНЦІЙНІСТЬ»

Візьміть газети,
інтернет. Іде  планомірне, якесь  тихеньке опрацьовування, знищення  українського духу. Україна – специфічна
країна, вона – як на розтяжках між імперськими світами: з одного боку – Росією
, з другого – Європою  та Америкою.
Думаєте, вони нас дуже люблять? Тому й розхитують цей дух, спрямовують в інше
русло.

Мойсей вів свій народ сорок
років. Він, коли пройшло двадцять років, знав, куди, до чого  веде. Ми за два десятки років  ні до чого не прийшли. Я приїхав у Хуст, де
не був 35 років. І побачив, що за цей час містечко це гіршим стало. В бур’янах,
у пилюці, обшарпане…  Де-не-де вкраплені
бізнесові оази з європейським опорядженням,європейською технологією. Страшна
провінційність.

 Де ми? Самі знаєте. Ніхто не веде нас. Так, як
із 13-го століття. Наших князів нема. Ми себе продаємо іншим. Найбільші
українські проблеми – кочубеївщина, імперія, неймовірна провінційщина. Ми в
неймовірній кризі. Ми на такому дні. У нас є одна успішна галузь, що має 23%
розвитку. Це фармація. Інше виробництво мінусує. Ми потужно, посилено
лікуємося. Ми входимо в цей процес «упоєнія», в нас аптека на кожному кроці. В
аптеках – черги…

Київ  колись був містом, куди знать із Росії їхала
відпочивати, аби подихати його атмосферою, тим духом, тією культурою, тепер (ще
з двадцятих років) став провінційним. Це не означає, що там не крутиться
капітал. Але чи в Києві наше національне серце, наш національний дух? Абсолютно
ні! Духу більше в Закарпатті. Як і мови української. Хоча закарпатці себе й
українцями (більше половини) не вважають. Знаєте про це? Русинами вважали себе
і Стефаник, і Грушевський, і Леся Українка. Поняття русин у Закарпатті
збереглося, а тут розмилося. Русинські – це архаїчні давні українські слова,
які розуміють на Волині, в Луганську. Це все наше – духовне, ностальгійне,
кореневе…

 

м. Луцьк

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!