“Українська літературна газета”, ч. 25-26 (343-344), 23 грудня 2022
Аналізуючи книжку з несподівано інтригуючою назвою «Естет із барткою в руці. Літературно-критичні розмисли про творчість Олеся Дяка» (Дрогобич, 2021, 256 с.), чомусь пригадав монографія «Динаміка новаторських шукань» (1980) Григорія Сивоконя (1931-2014). Чому? Бо відомий літературознавець, уродженець Полтавщини, був зримо заангажований в обґрунтування своєї громадянської позиції, принципово апелюючи до занедбаного стану українського слова, власне, з урахуванням національного виміру літератури. Зрозуміло, не веду мову про сутність паралельного зіставлення імен, а радше прагну увиразнити певний акцент в сенсі розуміння різних епох та їхніх складових. Крізь призму такого контекстуального виміру доцільно розглядати і рецензоване видання. Це – загалом вдало задумана збірка, яка, на моє переконання, належним чином репрезентує все розмаїття творчих пошуків поета. Вона містить рецензії, інтерв’ю, одне слово, найбільш промовисті відгуки про творчість Олеся Дяка з-під пера таких авторів, як Левко Різник («Поезіє, веди мене до світла»; «Верліброве серце»; «Шукаю папороті цвіт»), Богдан Смоляк («Лицар концепційного мінімалізму»; «Оспівувач волі й меду»; «Естет із барткою в руці»), Світлана Антошин («Вирощування неба»), Олег Василишин, Ігор Фарина («Поет закохався в політ водоспаду»), Ігор Фарина («Мандрівка до небокраю віршів»; «Поет стоїть на березі чужизни»; «Шукання квітки поезії»; «Мініатюри спрагле промовляння»), Олександр Стусенко («Світ у краплині»), Ольга Рєпіна («Закони «особистісної оптики» Олеся Дяка»; «Парадигма безмежного серця»), Левко Воловець («Із висоти промовистого світу»), Уляна Свередюк («Злітаймося, рої людей доброї волі…»; «Офтальмологічна символіка поезії Олеся Дяка»); Євген Баран («Спраги нетлінної простір»), Олександр Гордон («Непереможні звуки Олеся Дяка»); Роман Лубківський («Світ многозвукий та барвистий»); Омелян Гойда («Кого врятують «канівські ангели» ?); Віктор Палинський («…польоти уві сні та наяву»; «…вірші ці про тисячу моїх життів»); Богдан Дячишин («Слово і пісня»); Ігор Павлюк («Неяпонський дяк в мініатюрі»); Юрко Мельник («Казка білої любові»); Олександра Тимчишин, Наталя Матолінець («Олесь Дяк: »Пишу тоді, коли не можу не писати»); Богдан Залізняк («Олесь Дяк: «За слово варто боротися!»; Марія Якубовська («…коли розривається наше серце, ми бачимо крізь нього Бога…»; «Політ триває…(Літературний портрет Олеся Дяка)». Зауважу, що аналогічні видання набувають традиції. Так, наприклад, не так давно побачила світ книжка про Юрія Шипа «Зліт на крилах літ. Літературознавці про творчість письменника в 2008-2018 роках» (Ужгород, 2018, 384 с.).
Я зумисне увиразнив критичні розмисли усіх творців книжки. Адже йдеться про цілісне розгортання узагальненого оціночного огляду творчого поступу Олеся Дяка, сказати б, у динаміці його розвитку, становлення його «Я – особи» на літературній мапі України. Що ж, ужинок помітний – вісімнадцять збірок, з-поміж яких доцільно виокремити, зокрема, наступні: «Той, що летить» (1990), «Тягар всевидящого ока» (1991), «Воскреси птаха» (1993), «Оковірші» (2000), «Шипшинова моя душа» (2003), «Біла любов» (2008), «Роса первозданна» (2010), «Політ водоспаду» (2012), «Звуки непереможні» (2014), «Мрія про рівновагу» (2016), «Світ на узвишші» (2019). Названі позиції слушно стали предметом рецепції з боку активних носіїв критичного цеху. Вміщені матеріали вже були у вжитку, зважаючи на їхню публікацію на шпальтах альманахів («Франкова нива»), «В дзеркалі слова» (есеї Марії Якубовської про сучасну українську літературу) (Львів, 2005), «Повторення пройденого…» (літературно-критичні статті, рецензії, есеї Євгена Барана (Луцьк, 2013) та різних знакових періодичних видань («Літературна Україна», «Жовтень», «Дзвін»), «Золота пектораль», «Київ», «Українська літературна газета». Проте вони сприймаються «свіжим оком», оскільки вперше зібрані під однією засадою – явити в повноті творчий доробок Олеся Дяка. Як на моє переконання, в названих відгуках увиразнено те найсуттєвіше, що досі Олесь Дяк досягнув упродовж 1989 – 2021 рр. Так, приміром, Роман Лубківський на сторінках журналу «Жовтень» (1989, № 10, с. 10) пророче стверджував: «Олесь Дяк несе в українську поезію успадкований від традиції легіт Підгір’я і смолянистий запах карпатського пралісу, тобто барви, пахощі рідної землі, а не екзотичний антураж… Робітня Олеся Дяка приваблює око тими мистецькими відкриттями, які тільки й може подарувати душі талант молодий, кипучий, працьовитий». Доводиться пошкодувати, що до аналізованої книжки не увійшло переднє слово Ігоря Калинця до ранньої збірки «Оковірші» (Львів, 2000).
Так, без сумніву, голос поета від 1989-го змужнів і нині він звучить сольно з міста Лева. Та це й не дивно, бо в добу викликів і випробувань, що припали на перші два десятиліття ХХІ –го ст., Олесь Дяк демонструє концептуально новаторські наміри повноцінно розкрити складнощі епохи на тлі особистості.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Варто підкреслити: він розмаїтий стосовно зацікавлень і ширше – творчих уподобань. Приміром, йому належить ініціатива видати п’ять антологій української патріотичної поезії, укладені за результатами Львівської обласної літературної премії імені Катерини Мандрик-Куйбіди. Ще 2000-го енергійний Олесь Дяк ініціював авторську ідею на рівні проєкту «Письменники рідного краю». У його рамках дійшли до читацького загалу дві антології: «Бойківська антологія» (2000), а також «Поезії засвічена зоря» (2017). Олесь Дяк заснував і видавничий проєкт письменницької антології членів Львівської обласної організації НСП України «Поезії і прози голоси» (Дрогобич, 2021, 496 с.), що справедливо викликала широкий резонанс в Україні та поза її межами. Він спричинився до поширення жанру співаної поезії та популярної музики, де утвердив себе як виконавець власних пісенних творів і заслужив звання дипломанта фестивалю української сучасної пісні «Червона рута» (1989). Народна істина гласить: добра слава – це найкращий посаг. Либонь тому правдивих поетів шукає нагорода. Олесь Дяк державної удостоєний: він – заслужений діяч мистецтв України (2017). Нині очолює Львівську обласну організацію Національної спілки письменників України, спонукаючи побратимів по перу до боротьби за волю України та зміцнювати її стрій словом і чином.
Олесь Дяк переступив поріг опісля 60, коли видається зрозумілим кожний рішенець: «добрі путівці – то не манівці»; «краще повернутися, ніж заблудитися»; «хто хоче володіти вогнем, той мусить терпіти дим»… Поет у дорозі, яку обрав і міцно ступає на каміння. Щоправда, нерідко оглянеться, чи не споглядає з небес Михайло Дяк (1935-1976), якому судилися лихоліття на нелюдських землях, власне, там, де був замордований Василь Стус… Та незабутнім для Батька був день, коли Його навідала щаслива новина від 8 листопада 1959 року: тоді народився син Олесь…
Олесь Дяк прямує своєю стежкою, яку давно віднайшов. Я переконаний: він, як слушно зауважила Марія Маткобожик, «залишається тим, що летить на крилах поетичного слова – крізь час». І віриться: його віртуозне письмо ще не раз і не два порадує читача новими поетичними знахідками. На кшталт тих рядків, які виплеснулися на папір 24 лютого (!) 1981 року:
Гине холод останній –
весна.
Горло нишком
на пісню міцніє.
На душі
так блакитно світліє
з темноти
Україна ясна.
Микола Зимомря, доктор філологічних наук, професор, член НСПУ
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/