“Українська літературна газета”, ч. 8 (364), серпень 2024
Висловом римлян «треба ловити день» Тарас Гунчак завершив свої спогади, які з’явилися друком у Києві у видавництві «Дніпро» 2005 року під назвою «Мої спогади – стежки життя». Писав він ці спогади швидко – поспішав. Друзі дивувалися, запитували: «Чому поспішаєш? Ще є час». А Тарас Гунчак відповідав: «Я часу не маю. Бо час – це незмінний вимір вічності. А вона завжди висить над нами і часу немає».
Цей час, який випав на його долю, був і для нього, і для України надзвичайно цінним, набув особливого історичного значення, бо вивершився найдорожчим для історика, культурного і громадського діяча Тараса Гунчака – виборенням незалежної Української Держави.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Згадую той історичний день 28 червня 1996 року, коли ми, народні депутати, члени депутатської групи «Конституційний центр», після безсонної ночі, щасливі, збуджені – 315 голосів набрав наш проект Основного закону України, були затиснуті такими ж радісними, щасливими людьми. Багато хто із них також провів безсонну ніч під Верховною Радою і тепер вітав творців Конституції незалежної України – Михайла Сироту, Ігоря Юхновського, Левка Лук’яненка, Юрія Костенка, Івана Драча, Дмитра Павличка, Павла Мовчана, Івана Зайця, Володимира Яворівського, В’ячеслава Чорновола, Олександра Ємця, Василя Червонія, Ігоря Осташа, Івана Біласа… До кожного із цих та інших народних депутатів протискався з проектом Конституції в руках Тарас Гунчак, який разом із ними, народними депутатами, провів у Верховній Раді нашу «конституційну ніч» і просив залишити на цій книжці свій автограф.
Добрався Тарас і до мене. І лише після опублікування ним спогадів я довідався, що я тоді в такому тлумі й збудженому настрої написав на його примірнику проекта Конституції: «Багато духовної й емоційної енергії увійшло у цю святу книгу життя українського народу. Ти жив, працював, творив усе життя в ім’я України. Твоя енергія ще потрібна Україні».
І справді, Тарас Гунчак усе своє життя жив і творив в ім’я України. Я добре знав, скільки інтелектуальних і фізичних сил доклав Тарас Гунчак, щоб наблизити цей жаданий і для мільйонів закордонних українців день державного відродження України.
Він був єдиним українцем зі США, який брав участь у першому Установчому з’їзді Народного руху України і виступав від імені українців Америки. Бо був переконаний, що буде говорити те, що вони хотіли б сказати. Ця найперша і найдорожча поїздка на рідну землю відбулася влітку 1989 року. Вперше від того осіннього дня 1944 року, коли він, дванадцятилітній хлопчина, разом із усією великою родиною вимушений був полишити рідний край і податися в далекі світи.
Дивувала і вражаюча його енергійна наукова активність як у себе в США, так і в Україні. Тарас встигав побувати на всіх знакових акціях, всюди виступити, взяти участь у безлічі наукових конференцій, мітингів, протестних акцій… Тарас Гунчак, перебуваючи на «хорах» – на третьому поверсі – українського парламенту, був співпереживаючим свідком прийняття 16 липня 1990 року Декларації про Державний суверенітет України.
У ці тривожні серпневі дні 1991 року, коли в Москві стався переворот і владу намагалися «захопити» так звані «гекачепісти» (ГКЧП – государственный комитет по черезвычайным происшествиям), Тарас Гунчак вибирається знову в Україну. Прибуває 23 серпня до Києва, а вже наступного дня – у Верховній Раді разом із своїм другом Романом Воронкою шаленіє від радості, аплодуючи, обіймаючи і тих, хто був поруч, вигукуючи «Слава Україні!».
Дмитро Павличко, Олесь Гончар, Тарас Гунчак, Іван Драч
Акт про незалежність України та створення самостійної Української держави – України був прийнятий майже одноголосно (із 362-х присутніх народних депутатів 346 проголосувало за, лише один голос був проти і троє утримались). Як згадував згодом Тарас Гунчак, визираючи через вікно третього поверха на багатолюдне зібрання перед Верховною Радою, «народ переживав шалений вибух радості, якого я ще в житті не бачив». Він молитовно схиляв голову із вдячністю Богові за те, що мав велике щастя бути свідком того історичного моменту, якого, як і український народ, так і усе світове українство очікували століттями.
Здається, Тарас Гунчак не пропустив жодної важливої історичної події в Україні часів відновлення державності.
Він привітав від українців Америки учасників й ІІ з’їзду Народного руху України, який відбувся 25 – 28 жовтня 1990 року, і повідомив, що, перебуваючи під враженням неймовірно багатолюдного патріотичного здвигу, який засвідчив перший з’їзд Народного Руху України, він замислився над тим, як українська діаспора змогла б допомогти Україні. Повернувшись тоді додому, Тарас Гунчак разом зі своїм другом, професором математики Ратгерського університету Романом Воронкою створює організацію під назвою «Фонд допомоги Україні». Під враженням від Установчого з’їзду Народного Руху України додає до назви «Народний». Згодом вирішено було створити два фонди: Фонд Руху і Фонд допомоги дітям Чорнобиля. Ці фонди були окремими відділеннями однієї організації – Народного Фонду допомоги Україні, головою якої і було обрано Тараса Гунчака, а першим заступником незабутнього Романа Воронку.
І ось уже енергійний голова двох фондів Тарас Гунчак розгортає бурхливу діяльність, створюючи в різних штатах, у багатьох містах США відділи цих двох фондів, збираючи кошти, читаючи лекції, виголошуючи доповіді про сучасний стан в Україні, про екологічні проблеми, політичну ситуацію в Україні, особливо – про Народний Рух України. За перший рік збору коштів Фонд допомоги Україні, зокрема, підтримки Народного Руху України накопичив 250 тисяч доларів, на які була для НРУ закуплена друкарня та комп’ютери. Особливу активність виявляв Фонд допомоги дітям Чорнобиля, яким фактично керував доктор Зенон Матківський та його дружина Надія, а з боку України сприяв цій його діяльності народний депутат України Володимир Яворівський. Вже наприкінці 1989 року це славне подружжя зібрало медикаментів, медичного обладнання, вітамінів, харчів на 16 мільйонів доларів і відправило все це літаком «Руслан» в Україну… Приліт цього велетенського літака в Бориспіль із гуманітарною допомогою не лише дітям Чорнобиля, але й лікарням, Народному Руху України та громадським організаціям зустрічали оваціями і квітами сотні киян.
Був і другий, і третій приліт «Руслана», якими Фонд допомоги Чорнобиля вислав в Україну 126 і 70 тон ліків, медичного устаткування, комп’ютерів, три великі друкарні… Яке це було яскраве і вагоме свідчення того, як закордонні українці вболівають за долю України, яка стала на шлях відновлення своєї державності, і так щедро допомагають нам у цьому натхненому поступі до незалежності.
Як при цьому не згадати вдячним словом хоча б декого з тих українських патріотів, відданих справі допомоги Україні, благодійників, меценатів, лікарів, громадських діячів, професури, які долучилися до самовідданої праці Народного фонду допомоги Україні. Із багатьма із них я зустрічався, спілкувався і в США, коли завдяки професору Григорію Грабовичу майже цілий 1989 рік перебував на стипендії Гарвардського університету, і в Україні. Це передусім Тарас Гунчак і його дружина Оля, Роман і Зірка Воронки, Зенон і Надія Матківські, Мар’ян Коць, Ярослав Шепелявець, Мирослав Смороцький, Богдан Витвицький, Христина Мельник, Роман Ричок, Володимир Воловодюк, Іван Олексин, Ярослав Падох, Наталка Посіва, Олександр Благітка, Осип Зінкевич, Дам’ян Геча, Маріяна Могилин, Уляна Дячук, Ольга Кузьмович, Ірена Чабан, Ляля Бурачинська, Катерина Воловодюк, Люба Клачко, Ірена Лабенська, Адріян Баранецький, Леся Баранецька, Андрій Бурачинський, Дмитро Штогрин, Мирослав Лабунька, Любомир Кузьмак, Марта Андріюк, Богдан Певний, Ярослав Мендюк, Марія Величковська, Таня Вільна, Тарас Шегидин, Володимир Баранецький, Василь Маркусь, Омелян Пріцак, Богдан Кекіш, Уляна Мазуркевич, Богдан Бурачинський, Роман Андрушків, Роман Ричок, Степан Процик, Роман Процик, Іван Фізер… Звісно, це далеко не повний перелік тих ентузіастів і добродійників у США, які самовіддано, із волонтерською одержимістю, надавали безкорисливу допомогу Україні у величний, доленосний час в її історії.
Скільки важливих і успішних проектів, спрямованих на допомогу в критичний час для України, здійснили українці США. Так, Фонд допомоги Україні завдяки ініціативі Романа Воронки та голови української лютеранської церкви пастора Ярослава Шепелявця замовив видрук 100 тисяч примірників Біблії українською мовою в перекладі Івана Огієнка, а завдяки його енергійним зусиллям та авторитетному слову Ярослава Шепелявця Об’єднане Біблійне Товариство підтримало і спільне видання 2 мільйонів Біблій для України. За кошти пастора Шепелявця в Україну також було відправлено 250 тисяч примірників Біблії для дітей.
Роман Воронка чи не кожного місяця з’являвся в Києві й кожного разу він привозив комп’ютерні системи. І не один десяток, а кілька десятків.
Пригадую, у жовтні 1989 року Роман привіз 70 комп’ютерів, а через місяць знову 70. Він не тільки перевозив ці комп’ютерні системи, частина, здається, перша частина, яких була закуплена славним меценатом Маріяном Коцьом – першою його пожертвою в сумі 87 тисяч доларів були комп’ютери для шкіл України.
Наскільки я пригадую, а про це розповідав мені Роман Воронка, що пастор Ярослав Шепелявець (пастор Шеп) виділив на комп’ютерні системи для українських шкіл також чималу суму – десь близько 100 тисяч американських доларів. А лютеранська церква США на пропозицію авторитетного пастора спонсорувала придбання двох автобусів-клінік на колесах, які себе чудово зарекомендували, надаючи медичну допомогу в селах і містечках України.
Роман Воронка особисто, а згодом із своєю дружиною Зіркою розвозив комп’ютери по школах, виділяючи кожній відвіданій ними школі по 3 комп’ютери.
Про діяльність Фонду допомоги Україні годилося б написати окрему працю, долучити до висліду діяльності Фонду й спогади тих, хто працював у різних ділянках Фонду. Звісно, слід використати в цій роботі й «Інформаційний вісник Фонду народної допомоги Україні», який з’явився друком у червні 1990 року завдяки упорядкуванню доктора Богдана Бурачинського. Окремо годилося б висвітлити й унікальну діяльність Фонду допомоги дітям Чорнобиля.
Сумуючи за Тарасом Гунчаком, Романом Воронкою та багатьма іншими жертовно відданими справі державного відродження України діаспорними українцями, з подивом і захопленням згадую та високі злети єднання материкового і діаспорного українства, які так зміцнювали віру в духовне відродження України, активно впливали на процеси державотворення та міжнародного визнання незалежної України.
У роботі Фонду допомоги Україні активно сприяв проректор, який згодом став ректором, професор Київського політехнічного інституту Михайло Згуровський, який особливо опікувався Романом Воронкою та його невтомною Зіркою. Виділив їм помешкання в інституті, допомагав з транспортом, бо подружжя Воронків не засиджувалися в Києві – відвідували школи, а також навчали користуватися комп’ютерами українською мовою.
Перед пам’ятником Тарасові Шевченку. 1990 рік
Тарас Гунчак знову прибув до Києва в серпні 1991 року. Очільник Київського політехнічного інституту, професор Михайло Згуровський запропонував професору історії Ратгерського університету Гунчаку, який викладав там історію Східної Європи, Росії та СРСР, прочитати курс лекцій на тему «Україна ХХ століття». Михайло Згуровський знав, що дід дружини Тараса Гунчака Ольги Карпенко професор Микола Величківський в 1941 – 1942 рр. був ректором Київського політехнічного інституту. Це, звісно, зіграло певну роль у тому, що професора Гунчака в Київській політехніці так радо приймали, хоча головною підставою для відзначення його званням почесного доктора був прочитаний ним цикл лекцій. До речі, звання почесного докора і професора КПІ були удостоєні і професор Роман Воронка та Зірка Воронка. Вони вели в інституті відповідно курси математики та англійської мови.
Професор Гунчак лекції, присвячені Україні в ХХ столітті, читав і в інших вузах, зокрема в Київському університеті ім. Т.Г. Шевченка, в Академії Служби безпеки України, готував для видруку їх окремою книгою. Про це просили відомого історика численні слухачі. Адже Тарас Гунчак на той час мав ступінь доктора Східної Європи, Надзвичайного професора Ратгерського університету завдяки проведенню системних досліджень з історії Східної Європи та безпосередньо історії України ХХ століття, здійснених на основі віднайдених ним матеріалів і документів в усіх найбільших, найвідоміших архівах Європи і США.
Якось у 1989 році я із Романом Воронкою відвідав подружжя Гунчаків в їхньому домі в містечку Ірвінгтон і був надзвичайно вражений огромом зібраних ним архівних матеріалів, які історик протягом кількох десятиліть вишукував в Німеччині, Англії, Польщі, Австрії… До речі, Тарас Гунчак навчався у Віденському університеті, спеціалізувався там на історії та міфології, водночас брав уроки вокалу у Віденській консерваторії. Жодна наша з ним зустріч не обходилася без його співу. Голос мав, як кажуть, оксамитовий – баритон, добре поставлений.
До навчання в Відні Тарас устиг здобути ступінь бакалавра і розпочати магістерські студії у Фордгамському університеті Нью-Йорка, де прослухав усі курси з історії, філософії та богослов’я.
Здобута ним добротна освіта, знання іноземних мов – латинської, німецької, англійської, польської, системна науково-дослідницька діяльність та активна участь у різного роду наукових конференціях та громадсько-політичних акціях забезпечили Тарасу Гунчаку стрімкий злет до міжнародного визнання його як авторитетного вченого-історика, культурного і громадського діяча.
Згадую лише одну його статтю, присвячену проблемі «Петлюра і євреї», яка була надрукована в липні 1969 р. в журналі «Єврейські студії». Ця стаття мала резонанс у всьому світі. Гунчак на основі переконливих архівних джерел і документів довів, що Симон Петлюра ніколи не проявляв антисемітських поглядів і вчинків, він був чесною і гідною людиною. Піднялася тоді в пресі, в наукових колах серйозна дискусія на тему взаємин українців і євреїв, ставлення Української народної Республіки, Директорії та Гетьманату Скоропадського до цієї проблеми. Особливо гостро обговорювалася тема єврейських погромів в Україні 1919 року, в яких звинувачувався голова Директорії Симон Петлюра.
Про наукові дослідження відомого вченого-історика, політолога, професора Національного університету ім. Т.Г. Шевченка Тараса Гунчака та їхнє актуальне значення і популярність в ці історичні часи відновлення української державності необхідно вести спеціальну розмову. Його праці з історії української революції 1917 – 1921 рр., українсько-польських і українсько-єврейських взаємин ХХ століття, Української повстанської армії, голодомору 1932-33 рр. в Україні, російського імперіалізму були своєрідними піонерськими проривами в закостенілі від імперських ідеологічних шлаків суспільну свідомість. До речі, історик ще в 1974 році опублікував у США (друге видання – в 2000 році) англійською мовою книгу «Російський імперіалізм від Івана Великого до Революції» і домігся видати цю книгу в Україні у 2010 році в перекладі Тараса Цимбала під назвою «Російський імперіалізм». Упоряднику цієї збірки статей провідних істориків світу Тарасу Гунчаку належать передмови до усіх трьох видань і стаття «Імперії тяжко бути рівноправним сусідом».
Тарас Гунчак свідомо націлював свою науково-дослідницьку увагу на ті невідомі для широкого загалу і недосяжні для пізнання й осмислення в умовах комуністичного режиму періоди й постаті національної історії, які було вкрай необхідно об’єктивно висвітлити і донести до сучасника з метою відродження історичної пам’яті та національного самоусвідомлення. Саме Тарас Гунчак задумав створити унікальний проект «Тисяча років української суспільно-політичної думки» в 9 томах і 14 книгах, очолив редакційну колегію цього видавничого проекту, здійснив велику організаційну роботу, залучивши до співпраці Валерія Шевчука, Василя Яременка, Дмитра Павличка, Юрія Шаповала, Володимира Литвинова, Оксану Сліпушко…
І я вже тоді думав, звісно, й сьогодні думаю, як опублікувати в Україні ту силу-силенну матеріалів, які історик віднайшов у лондонському «Архіві громадських документів», у Адміністративному архіві ФРН, у військовому архіві у Фрайбурзі (ФРН), в Інституті сучасних поезій в Мюнхені, Архіві Міністерства закордонних справ у Лондоні, архіві польського еміграційного уряду, зокрема, інституту Владислава Сікорського. Тарас Гунчак працював також в архівах Міністерства закордонних справ Франції, Італії, Польщі, в державному архіві США, не кажучи вже про архіви Української Вільної Академії наук, Наукового Товариства Тараса Шевченка, Гарвардського і Колумбійського університетів… І всюди, де б Гунчак не вишукував матеріали, пов’язані з Україною, він замовляв, хоча це обходилося йому в добру копійку, ксерокопії.
– Я прикидав і думаю, що в себе вдома я зібрав документів на добрих 50 томів, – признався професор під час нашої тривалої розмови в США в 1990 році, яка згодом була опублікована 28 червня 1990 року на кількох сторінках «Літературної України» – цим інтерв’ю я продовжував власну рубрику «Сторінки призабутої спадщини».
Ця розмова згодом тривала в редакції журналу «Сучасність», головним редактором якої був Тарас Гунчак. До речі, Тарас Гунчак і Роман Купчинський тоді познайомили мене з легендарним керівником націоналістичного підпілля в Україні під час Другої світової війни Миколою Лебедем, який багато розповів про підпільну діяльність ОУН, боротьбу УПА з німцями і Червоною Армією і подарував мені свою нещодавно видану книгу спогадів.
Микола Лебідь на моє як голови Організаційного комітету з проведення Першого Всесвітнього форуму українців запрошення прибув разом із своїм другом по боротьбі Степаном Проциком уперше від 1944 року в Україну і виступив на Форумі. Я тоді організував зустріч Миколи Лебедя із останнім головнокомандуючим Української Повстанської Армії Василем Куком.
Уже на той час, у нашій розмові в редакції журналу «Сучасність» її головний редактор роздумував над тим, щоб цей популярний в еміграційних колах часопис став доступним не лише для діаспори, але й для всіх українців.
Мине небагато часу, і Тарас Гунчак створить нову редакційну раду «Сучасності» і запропонує Іванові Дзюбі бути співредактором – головним редактором часопису, який друкуватиметься в Україні. До речі, коли в Івана Дзюби виникли серйозні ускладнення із здоров’ям – необхідно було робити операцію на серці, на моє звернення за допомогою першими відгукнулися саме Тарас Гунчак і Роман Воронка, які організували збір коштів для проведення такої операції в США, Звісно, ім’я Івана Дзюби було, як то кажуть, на слуху українців США, його праця «Інтернаціоналізм чи русифікація?» друкувалася на сторінках «Сучасності», а видавництво «Сучасність» опублікувало в 1968 році її окремою книжкою в серії «Суспільно-політична бібліотека. Документи». Отже, закордонні українці були ознайомлені з цією працею Івана Дзюби, а особисто познайомитися змогли лише в 1998 році, коли він вперше виїхав за кордон у складі делегації від Товариства «Україна» з метою відзначення ювілею Тараса Шевченка.
У садибі Жулинських (зліва направо): Микола Жулинський, Галина Жулинська, Ольга Гунчак, Василь Гончарик, Марта Дзюба, Іван Дзюба, Елеонора Соловей
І ось 1 липня згасла потужна енергія, якою нині покійний Тарас Гунчак заряджав багатьох-багатьох у США і особливо в Україні. Він володів особливим даром прихиляти до себе людей, знайомився так: «Я – Тарас Григорович» і після короткої паузи додавав: «Не Шевченко». І голосно при цьому сміявся. Завжди з посмішкою і співом долучався до гурту і зразу ж опинявся в центрі уваги. Його любили в Україні.
Знаний вчений-історик, політолог і громадський діяч, він справді, як писав у спогадах, «часу не мав», бо присвятив його натхненній праці в ім’я України.
В згаданому інтерв’ю «Схиляючись перед істиною…» на моє запитання, чи він особисто належить до якоїсь еміграційної партії, Тарас Гунчак відповів: «Не належав і не належу. Я українець, люблю Україну, щиро бажаю їй розквіту, вважаю, що український народ має жити в мирі та дружбі з усіма народами. Світоглядно я самостійник-демократ». Свій час Тарас Гунчак віддав своїй Батьківщині, а отже, вірив, що незалежна Україна – на віки.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.