А кому ж це робити, як не тому, хто народився напередодні Різдва Христового?
Не певен, що наш ювіляр Тарас Салига знає, о котрій годині, вдень чи в Різдвяну ніч, він з’явився на світ. Чомусь думаю, що ввечері. Забув якось запитати. А міг, не раз зустрічаючись і спілкуючись із цим талановитим літературознавцем і критиком. Особливо тоді, коли якимось чином я опинився у Львові саме в день його народження. О, яке чудове і неповторне святкування я тоді, здається, в перший рік нашої незалежності пережив! Тарас, мов той сніжний вихор, підхопив мене і поніс-потягнув колядувати по Львову. Ми не просто йшли – ми бігли, як то кажуть, від хати до хати, залітаючи в якісь квартири до відомих і невідомих мені письменників, митців, відкривали без стуку двері майстерень художників, дерлися крутими дерев’яними сходами до якихось комірчин… І всюди Тараса радісно вітали, віншували навзаєм і разом із нами колядували господарі. Я вже й не згадаю всіх тих, кого Тарас намагався відвідати і привітати з Різдвом Христовим.
«Добрий вечір тобі, пане господарю, радуйся! Ой радуйся, земле, Син Божий народився» – здається, й нині чую натхненний спів Романа Федоріва і Романа Лубківського, Богдана Якимовича і Романа Іваничука, Богдана Стельмаха і Любомира Медведя…
Раптом згадалося: «Щемлива нестерпність пам’яті». Та це назва однієї з новел Любомира Медведя із його книги «Ремінісценції – 2». Згадалася ця новела не випадково, бо тоді, в цей різдвяний вечір Тарас подарував мені як колядникові картину свого приятеля Любомира Медведя «Знак великої рівноваги». Він і познайомив мене із цим контроверсійним художником, оригінальним експериментатором мистецькою формою, який в есеї-феєрії «Кому повінь підвалиною» признається: «Не витерти неприступну Дійсність, найпильнішим зором не охопити ні зображення її, ні перевтілення; її проекцію в усі боки не розглянути».
Справді, «не витерти неприступну Дійсність» – той день і вечір 7 січня 1990 року, коли завдяки Тарасу Сализі я познайомився з багатьма письменниками і художниками нашої якщо не першої, але не другої культурно-мистецької столиці України. Тоді мені здавалося, що колядує весь Львів. Та чому здавалося? Так було насправді, бо на вулицях міста снували, колядуючи, десятки гуртів колядників, із вікон, осяяних мерехтливими свічками, долинали співи колядок, а ми не встигали на вітання: «Христос рождається!» відповідати: «Славімо Його!» Тараса впізнавали. Бо багато хто його бачив і слухав, коли він, тоді ще доцент Львівського політехнічного інституту, неодноразово виступав на львівському вічевому майдані, багато хто знав, скільки енергії він уклав у створення Народного Руху України. Та й у Києві Салигу знали. В Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка часів Шамоти знали. Знали куратори із КДБ, яких поглядів, якої позиції дотримується вступник до аспірантури. Хоча і знань йому не бракувало, і мав доволі багато публікацій –рецензій, статей… Тому й не прийняли молодого літературного критика до аспірантури. Зате Тарас Салига став членом Спілки письменників України. Його рецензії, статті, науково-публіцистичні розвідки доволі часто з’являлися і в столичних газетах та журналах, не кажучи вже про львівські. Згодом ці публікації в періодиці з’являться в окремих виданнях «Право на себе» (1983), «У глибинах гармонії» (1986), «У спектрі поетичних жанрів» (1988).
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Наше колядування поширювалося передусім на домівки тих письменників і художників, із якими Тарас здружився, про яких писав, із ким разом надривав голос на львівських вічах. А це такі знані вже тоді митці, художники, як Роман Безпалків, Євген Безніско, Михайло Безпалко, Андрій Бокотей, Іван Сколоздра, Олег Звір, Ольга Безпалків… На той час молодого літературознавця цікавила передусім література українського літературно-мистецького процесу між двома світовими війнами. Та література, переважно поезія, яка не «виринала» із спецфондів, не потрапляла на сторінки радянських газет і часописів, яку творило покоління, що «в бою прозріло і там же навчилося любити свій край, власною кров’ю поєний…»
Про цю високу національну місію митців із числа емігрантської молоді, зокрема, тих, хто об’єднався в літературну групу «Танк», чи не вперше заговорив Тарас Салига. Його привабило те, що фундатором цих рішучих, непоступливих у своїх ідейно-естетичних орієнтирах виховувати і творити Державність у Слові був поет і публіцист Юрій Липа. Згодом дослідник здійснить своєрідне порівняння-зближення поетики Юрія Липи і Євгена Маланюка, розгляне художньо-стильову палітру кожного, зверне увагу на неопоетичну бароковість мови, на особливу ритміку поетичних строф. А головне, що, на мою думку, так привабило літературознавця в поетичній творчості передусім Євгена Маланюка, Юрія Липи, українських поетів-пражан Леоніда Мосендза, Олекси Стефановича, Юрія Клена, Олени Теліги, Оксани Лятуринської, Олега Ольжича, Юрія Дарагана, Романа Купчинського, Наталі Лівицької-Холодної, Святослава Гординського, Богдана Кравціва, Максима Гриви, Миколи Чирського, Галі Мазуренко, Антіна Павлюка, Василя Хмелюка, Ярослава Лесіва, це наладованість їхньої творчості бурхливою енергією індивідуального самовираження, енергією, породженою переживаннями за долю України, пориваннями до боротьби за звільнення рідного народу, вірою в настання незалежної Української Держави.
Багатьом із цих поетів Тарас Салига присвятив окремі дослідження, та найбільше творчості Євгена Маланюка – воїна, поета нації, в якого «космос художніх інтерпретувань образу України сягатиме все нових далей», а книгою поезій «Стилет і стилос» він, вважає літературознавець, «виписав собі паспорт на незалежне літературне громадянство».
Тарас Салига вважав своїм національним як літературознавця і патріота обов’язком повернути із близьких і далеких країн, із чужих материків, із діаспорного «раю і пекла» в Україну геніальних і талановитих синів її народу, унікальних поетів і художників, відкрити їхні пресвітлі храми слова і допомогти завдяки їхній творчості зцілити душі зневірених на материковій Україні «пречистим вогнем» художнього слова.
Він готує і здійснює видання антології поезії національно-визвольного резистансу «Стрілецька Голгофа» (1992), трилогії Романа Купчинського «Заметіль», творів Є. Маланюка, Б. Кравціва, антології української релігійної поезії «Слово Благовісту», листів митрополита Андрея Шептицького. Чи не щорічно в 90-ті роки та на початку ХХІ століття з’являються друком його книги статей «Відлитий у строфи час», «Вокатив», «Вогнем пречистим», «Петро Скунць. Всесвіт, гори і він», «Франко-каменяр», «Воздвиження храму», «Розкуймося, братаймося», «Екслібриси Евтерпи», «…Світ. Поет і його слово. Голобородькознавчі студії», «…І той вогонь, що не згаса… Маланюкознавчі студії», «Голос мій не відлюбиться… Вінграновськознавчі студії».
На особливу вдячність заслуговує започаткована Тарасом Салигою авторська текстологічно-джерелознавча серія «Розсипані перли», в якій він подає з власним переднім словом Вадима Лесича «Вибрані поезії», Василя Хмелюка «Поезії. Малярство», Михайла Дяченка (Марка Боєслава).
Особливий аргументований історико-типологічним аналізом акцент дослідник робить на органічному духовному порідненні поетичної творчості митців-емігрантів із національним єством своєї Батьківщини, з національною літературою і культурою. Сковорода, Шевченко, Пантелеймон Куліш, Леся Українка, Іван Франко, Дмитро Донцов, Богдан Ігор-Антонич, Павло Тичина, Микола Зеров, Максим Рильський, Володимир Сосюра, Дмитро Павличко, Василь Симоненко, Василь Стус, Микола Вінграновський, Іван Дзюба, Петро Скунць, Василь Голобородько, Ігор Калинець, Микола Петренко, Василь Герасим’юк, Богдан Стельмах… Чому я творю перелік цих імен і чому наш ювіляр подає такий широкий діапазон своїх творчих зацікавлень, своїх літературознавчих осягнень життєвого і творчого шляху багатьох письменників? Передусім тому, щоб засвідчити своє прагнення обґрунтувати єдність і неподільність розвитку української літератури – літератури материкової України і літератури діаспорної, наголосити на головних векторах єдності історії, культури, мови, літератури цих духовних материків – Галичини і Наддніпрянщини, України взагалі і того потужного культурного, літературно-мистецького масиву, який витворила українська еміграція. Саме із цією метою через осягнення духовного образу того чи іншого письменника, його індивідуальної поетичної світобудови відкриваються завдяки й образному слову драматичні шляхи до «єдиноцілої й неподільної» України. Наш дослідник робить це майстерно, аналітично проникаючи в художньо-стильову систему, в письменницьку майстерню поетичного слова, досягаючи бажаного результату: відкриває, як «вольтова дуга» поетичного слова ідейно-емоційним струмом високої напруги розгортає світлом духовної свободи морок тоталітарної ночі.
Тарас Салига володіє особливо чутливим даром вловлювати пульсацію ідейно-естетичної енергії митця та виявляти процес її матеріалізації в слові.
Для цього українська література подає дослідникові благодатний поетичний матеріал: творчість Ліни Костенко і Миколи Вінграновського, Євгена Маланюка і Юрія Дарагана, Івана Драча і Василя Голобородька, Дмитра Павличка і Богдана-Ігоря Антонича, Наталі Лівицької-Холодної та Олекси Стефановича, Василя Симоненка і Петра Скунця, Богдана Кравціва і Богдана Стельмаха…
Та годі нарощувати цей перелік імен митців, до творчості яких аналітично «приглядався» Тарас Салига. Їх надзвичайно багато і лишається тільки подивуватися, який ареал творчих портретів і аналітичних розвідок нагромадив невтомний професор-літературознавець. Проте серед поетів є той, до якого Тарас Салига, так би мовити, прикипів душею і, здається, не може достеменно відкрити для себе таємницю його геніального прозрівання в образному слові. Це – Микола Вінграновський, в міфопоетичний світ, в семантичну поліфонію, в художньо-образну палітру якого намагався вжитися автор восьми спеціальних розвідок, об’єднаних циклом «Цей Микола Вінграновський…» А це здійснити надзвичайно складно, бо, як визнає Салига, «імпресіоністична муза М. Вінграновського ніколи не запитує автора, що їй можна “витворяти”, а що ні». Як дослідникові пізнати інтуїцію поета, його уяву, найтонкіші нюанси його витонченого образного мислення, калейдоскопічну гру ритмів, смислів, думок і чуттів. Адже музі Вінграновського, стверджує Салига, «дозволяється все: алогічні словесні структури, образний та смисловий ірраціоналізм, сугестивність душевних станів, чарівність загадкової казковості, безмежність асоціативної просторовості та ін.».
Заради чого Тарас Салига відчиняє ці духовні храми, які витворюють талановиті митці? Той же Євген Маланюк, який «спорудив унікальний в українській поезії храм слова, що красою своєю, фундаментальністю перехоплює дух», чи Ліна Костенко, поезія якої відіграла виняткову роль у національному відродженні, бо має свою землю, свою націю, свою, як казала Леся Українка, «власну хату, свій дом, свій храм». Чи той же Микола Вінграновський, який прийшов у поезію «зі святістю і чистотою Духу і залишається у ній величавим Маестро з першого подиху його вірша».
Ми знаємо, вчитуючись у рецензії, статті, книги Тараса Салиги, заради чого він постає перед великим престолом Духу Шевченка, Франка, Лесі Українки, Ліни Костенко, Євгена Маланюка, Миколи Вінграновського, Івана Драча, Петра Скунця, Ігоря Калинця… Заради духовного і морального оновлення їхнім високим словом національної істини тих, чия свідомість ще й досі перебуває в рабському полоні тоталітарного мислення, заради відродження національного духу, національної гідності, заради того, щоб нарешті минули «дні беззаконія і зла».
Національна гідність для Шевченка, вважає Тарас Салига, «найвища міра і найбезкомпромісніша оцінка людської поведінки». А для набуття української національної ідентичності, без чого людина не піднесеться духом до виплекання в собі почуття національної гідності, для усвідомлення себе як національно свідома, з почуттям національної честі й гідності особистість необхідне переродження, духовне і моральне самооновлення української людини, «воскресіння українності» в Україні. Ось чому для літературознавця Салиги так важило в творчості українських поетів, чи відбувається в їхній творчості «діалог між поетом і нацією», і якщо відбувається, то на якому ідейно-естетичному рівні, завдяки яким художньо-образним «шляхом» поет прямує до свого народу.
Тарас Салига переконаний: «Ми – нація, що в найтяжчі часи вміла відроджуватись, очищатись від наростів», і це він засвідчує, наприклад, аналізом світоглядної еволюції Бориса Олійника та своїм та Олійниковим ставленням до так званого нинішнього пост-модерну в літературі та до тих, хто в лакейському пориванні служити будь-якому господарю готовий «одягнути будь-які національно-ідеологічні шати».
У своєму полемічному захисті національних духовних традицій і літературно-мистецьких цінностей від псевдомодерних переоцінок та перетлумачень, від «псевдолітературознавства, враженого вірусом посмодерної сваволі» Тарас Салига хоча й буває емоційно бурхливим, в’їдливо саркастичним, але завжди він аналітично ґрунтовний, аргументований у своїх судженнях і запереченнях. Такий у нього характер – гарячий клубок нервів і пристрастей. Бо все, особливо долю українського слова, літератури, долю України, сприймає болісно, переживаючи не тільки думками-тривогами, але й серцем.
Не випадково професор Іван Денисюк вбачав у полемічних осудженнях Тарасом Салигою писань так званих міфотворців та вдаваних постмодерністів щось від «творчості українських письменників-полемістів і гнівного патріотизму Євгена Маланюка». А його колега, професор Ярослав Гарасим, вітаючи професора Салигу з його 75-річчям, відзначав, що своїми науково-публіцистичними та теоретичними розвідками вчений реалізовує своєрідну культуротворчу стратегію спорудження «монументального культурологічного храму української духовної культури».
Цей духовний храм української літератури, мистецтва, культури Тарас Салига воздвижує й нині із невтомною творчою енергією, відкриваючи індивідуальні поетичні храми Слова, творені митцями спільного національного Духу.
Микола ЖУЛИНСЬКИЙ,
академік НАН України
“Українська літературна газета”, ч. 3 (321), 11.02.2022
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.