“Українська літературна газета”, ч. 9 (377), вересень 2025
Закінчення. Початок див.: Микола Жулинський. «Той, що творить розумом серця» – Litgazeta.com.ua
ВІЧНИЙ ОПОЗИ(РЕВОЛЮ)ЦІОНЕР ВОЛОДИМИР БАЗИЛЕВСЬКИЙ
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Володимир Базилевський ще ген коли – на початку відновлення української незалежності, тривожно розмислював, чи вірна та дорога, якою має простувати державно відроджена Україна. Чи її провідники – духовні й політичні – подолали власне роздвоєння, породжене і виплекане імперською колоніальною політикою, спрямованою на створення соціального та культурно-інтелектуального колаборантського поля. Ця колоніально-репресивна політика Московії витворила в Україні за кілька століть сприятливий грунт для просування ідей «русского мира». Досить згадати діяльність в Галичині, на Буковині та Прикарпатті москвофілів – прихильників ідеї «єдиної неподільної Русі від Карпат до Камчатки», слов’янської православної єдності, чи «истинно русских» – монархістів-землячків із числа «малоросів» на чолі з одіозним В.В. Шульгіним та членів київського «Клубу русских националистов», одним із лідерів якого був землячок Андрій Стороженко.
Не дивно, що в суспільну свідомість так глибоко «в’їлися» стереотипи тоталітарної свідомості, витравити які надзвичайно важко. Чи не тому вже формально незалежна Україна добрих два десятиліття перебувала у полі впливу Росії, залишаючись пострадянською територією, а значна частина українських політиків, номенклатурників, бізнесменів була «скроєна» за російським лекалом. Не забуваймо, що свою політичну, військову, інтелектуальну, культурну еліту Україна втратила в двадцятому столітті. Сталінський тоталітарний режим наявний і ще до кінця не вигублений український людський, духовний та інтелектуальний потенціал спрямував на розбудову імперії, на її зростання не тільки завдяки територіальним прирощенням, але і шляхом пониження рівня національної самосвідомості «братнього народу» та його самоорганізації.
Все це робилося репресіями, погрозами, шантажем і «приголубленням» посадами, званнями та іншими різного роду підкупами. Крім того, здійснювалася імперська ідентифікація так званих «співвітчизників» – російськомовних громадян України. Свідомо і цілеспрямовано формувалася «п’ята колона», яка активно допомагала зросійщувати Україну, асимілювати населення, впроваджувати в суспільну свідомість, використовуючи старі міфологеми та ідеологеми, формули про «триединый русский народ», «единую русскую идентичность», «росієцентризм», про обраність і месійність російського народу, російської мови і культури, ідеологему «Москва – Третій Рим»…
Отже, здійснювана Московією-Росією протягом багатьох років воєнно-політична та гуманітарна агресія проти України нанесла величезні травми українському національному націєкультурному організмові, суттєво ослабила волю нації до державотворення.
Чи усвідомлюємо ми, українці, себе державною нацією? Це питання зронилося в моїй голові внаслідок заглиблення в поезії, імпресії та рефлексії Володимира Базилевського – поета високого творчого обдарування і мислителя глибокого переживання за долю України. Перечитував вкотре його книги есеїв, статей, інтерв’ю, діалогів, зокрема «Холодний душ історії» 2008-го року опублікування, «Талант і талан», «Лук Одіссеїв», поетичні книги «Замінований рай», «Віварій», «Евтерпа в снігах», «У садах Вернадського й Шардена», «Лук і ліра», «Обміняймося світом», статтю «Зигзаги самозречення», цикли «Імпресії та медитації», «Вірші з архіву»… Вимушений ставити три крапки, бо цей «самотній столичний поет», який одержимий «спрагою відгуку на подразники реальності», із надзвичайною творчою інтенсивністю вивільняє свою душу від нестерпних болей і переживань у денні й нічні години борсання стривоженого війною духу.
У циклі поетичних мініатюр «Лапідарій-3» натрапляю на такі рядки:
Життя позаду,
а чи є вона, Україна,
так і не второпав.
Подумав: якщо вже у Володимира Базилевського, який поетичним стетоскопом чи не щохвилинно вслухається в биття українського серця, виникають сумніви в існуванні тієї України, якою поет снив усе своє творче життя і заради якої крає сумнівами і надіями своє серце, то, мабуть, не випадково нинішня Україна уявляється поетові «українським гетто», Україною чужою.
Дехто, і певен, багато хто скаже, що це лише поетична гіпербола, образне квазіузагальнення, насправді Україна є, ми не живемо «в Україні чужій», а в своїй, рідній, незалежній. Та, крім усього, відомо, що Володимир Базилевський завжди відзначався гострою опозиційністю, ніколи не вписувався в канон, не був схильний до лінійності, ніколи не куплявся на приманку зручностей. Одне слово, поет Базилевський – одвічний опозиціонер, як і личить справжньому митцеві.
Поета Володимира Базилевського треба вміти і хотіти слухати, бо він володіє мистецтвом образного прозирання духовним оком крізь сіру одноманітність буднів і даром відчування та прозріння крізь німоту безголосих народних нарікань на гірку українську долю, ледве вловимих, майже не відчутних для звичайного вуха тривожних сигналів про визрівання катастрофічних ракових пухлин в національному організмі.
Володимир Базилевський – високої громадянської зрілості й національної відповідальності митець, який не випадково вважає поета Сізіфом, а поезію – Сізіфовим каменем. І він справді щоденно (погляньте лишень на дати появи, на дні й місяці народження його поезій) котить на висоти образного прозріння істини своє каміння – поезії в надії, що інші, рідні й нерідні, прихильні до українського слова й недружні відгукнуться на його позивні
про наші злидні, наші біди,
про наші прикрощі земні.
Справді, Базилевський-поет – незручний для влади, і не тільки влади, але й для заколисаних магічним словом «незалежність» невдумливих «патріотів» митець:
Я – незалежний несліпий,
Я – відокремлений старий.
«Нічого собі старий!» – подумалось мені, вчитуючись у нові, оприявлені, як правило, в «Українській літературній газеті» поетичні цикли. Творча енергія б’є через край, заповнює по вінця чи не кожен день поета, який гострить «слова, мов кримінал заточку» і вивертає «душу, як сорочку»… Одне слово, поет органічно «живе у слові», живе потребою, необхідністю, пориванням бодай відшмагати глаголом-батогом ту рідну чернь, котра власними руками затягує зашморг на шиї власної незалежності.
Його «самотній дух» пульсує болісними переживаннями за «очужіння» України, поетова душа згоряє від страху за свій народ, який втрачає силу своїх національних джерел і на його очах риє сам собі яму.
А в нас такого штибу веремія,
такий вертеп, що й в злого духа шок.
Умів параліч. Душ ідіотія.
І зяє прірва. І вона за крок.
(«А що там у всесвітньому театрі»)
Чому ж поетові чужіє Україна? Може тому, що мільйони українців шукають притулку «на задвірках чужих чужаниць», що понад ста тисяч дезертирів-утеклих молодих і не зовсім молодих солдат із рядів Збройних Сил України та ще більше молодих ухилянтів, які готові краще потонути в Тисі, ніж боронити свою державу, свій народ?
Серед літа штовхає до спліну
і погуби державна зима.
Україна тіка з України,
в Україні їй місця катма.
Чи тому, що значна частина українців, які замислюються жити в Україні, не вповні усвідомлюють себе державною нацією, тобто не визнають найвищою вартістю України як власну державу, яка (і тільки вона!) спроможна забезпечити досягнення тієї мети, якої прагне свідомий громадянин цієї держави. Звісно, якщо він державу розглядає як єдиний і необхідний засіб особистого самоздійснення і самоутвердження, а отже й нації як державної нації.
Володимира Базилевського гнітить ота «суржикомовна людність», яка яро затруюється різного роду російсько-імперським та «своїм», бульварно-русофільським варивом, бездумно заковтує «розріджену цикуту від Гордона» і цим прирікає себе на самозгубу.
У цій екзистенційній ситуації, якою є російсько-українська війна та воєнний стан в Україні, поет почувається як у облозі – відбулися раптово радикальні зміни у внутрішньому просторі, а отже, в українській душі. «Внутрішній простір – це і є та неосяжність, яку називають душею», – стверджував ще на початку третього тисячоліття В. Базилевський, роздумуючи над сучасною українською літературою, яка «паралізована передозованою похвалою» і в якій «так мало глибокого подиху душі».
Пригадую, поет у 2001 р. сказав: «Сьогодні в літературі пора похвалізму». А що казати про день сьогоднішній, коли війна підняла таку високу хвилю емоційних переживань, болісних душевних потрясінь, поставила перед українською людиною такі випробування духу і віри, що висловити це, відтворити в слові здавалося неможливим. У циклі віршів «Крик з божевільні» «невільник слова», який усе життя служив слову, «слову і тільки слову» і вірив у «його магічну силу», поет із гіркотою змушений визнати, що нині слово не застерігає і не рятує.
Жахіття кривавого злочинства північного сусіда змушують задихатися від цього колективного безуму, твореного на українській землі російським нацистом, і небезпідставно сумніватися, чи існує насправді таке універсальне слово в будь-якій мові світу, яке б «змогло би вмістити аномальність сподіяного залізом».
Мимоволі поет починає вірити в магічну силу закляття, в анафему, проголошену біснуватому путіну, дияволу, чорній силі, озвучену одночасно мільйонами українських голосів. Отже віра в слово – навіть у слово закляття не згасає, головне, щоб не вирвалося з гортані «згубне слово» і те «слово вбиває». Саме в ці дні мілітарного протистояння одвічному ворогові, коли
знемагає ущерблений дух
і зализує свіжі порізи,
коли «цей світ уже не світ, як Божий дар», коли віра, як остання жаринка, «вигасає в душі».
І пригадуються поетові ним же цитовані в книзі «Холодний душ історії» міркування Піфагора Самоського: «Немає в тебе, людино, нічого, окрім душі», Григорія Сковороди: «Не тіло, а душа є людиною, не шкаралупа, а зерно є горіхом»…
Чи не тому Володимир Базилевський так страдницьки переживає за власну душу, так болісно тамує страх перед загрозою омертвіння душі. Поета гнітить відчуття, що «душа затягувалась мулом», йому здається, що «душа в анабіозі», «в знемозі від розп’ять». Муки душі найбільше знесилюють його дух – це «болючий спазм свідомості». Згадує визнання Володимира Свідзінського: «Стало тяжко нести мені час», особливо в часи сльозотеч і кровотеч. Перебуваючи на роковому рубежі, втомлений від приборкання власного в’їдливого розуму, так настирно схильного до самоспалень на межі пітьми і світла, намагається з’ясувати: «хто я?»
В краю безладдя й колотнеч. –
Хто я? Печальник-оптиміст.
(«З’ясування світогляду»)
«Розум – це твоє Слово», – сповідується Господу Святий Августин, запевняючи Його: «моє слово віддзеркалює моє серце».
Володимир Базилевський, який пише «розумом серця», переконаний, що «душа – вона незмірно більше зна від розуму», тому вважає, що творча людина, яка нині зіпхнута в морок льоху», зобов’язана відхиляти ляду до входу в цей зловісний морок.
І тоді в мороці льоху з’являється світло. «Це світло творчості. Світло поезії».
Сам поет, який поривається набути духовну владу завдяки несхибній вірі в те, що в словах «схована світлоносна сила», й прагне повсякчасно являти це «світло поезії» – ословлювати те, що «так тяжко болить», відтворювати драматизм морально-психологічних реалій і душевного стану, розважливо і терпеливо обґрунтовувати необхідність опанування сучасною українською людиною всього історичного і духовного багатства рідної нації. Тільки завдяки інкультурації індивід досягає найважливішої духовно-світоглядної мети – національно-духовної ідентичності.
Невдячна ця справа вганяти в «загачені сіркою байдужості вушні раковини» сучасників «слова, як цвяхи» в надії, що вони, можливо, прозріють, але Базилевський, долаючи фізичну й душевну знемогу («чотири рази смерть збивала з ніг»), продовжує озиватися стражденною душею на проблемні тривоги України.
Поет у тривозі, бо знає і відчуває, що душа звикає «до тихої муки смирення й безправ’я», тому намагається частіше «вмикати» розум, який виконує важливу захисну функцію: вгамовує емоції, стишує образно-почуттєву поетичну «ходу» –
Не дає гортані і губам
випустити безтурботне слово.
Звична картина світу кардинально деформувалася і новими болями-стражданнями запеклася душа. Адже ці болі, ці страждання і переживання – від плодів зла, ненависті, люті, кривавої вакханалії, «засіяних» рашистським дикунством на рідній землі.
Вчитуючись не так розумом, як серцем у поетичні цикли Володимира Базилевського «Евтерпа в огні», «Евтерпа озброєна» в нові «Імпресії та медитації», відчуваєш і співпереживаєш той стан проходження поетової душі через небезпеку спопеління духу в зоні смерті.
Володимир Базилевський проходить «виправдання темною добою» – душа поета блукає дантовими колами війни, «зазираючи» в безодню антисвіту –
Там шквал за шквалом.
Там смерть вночі і вдень гуля.
Земля сплюндрована металом,
з металом в череві земля.
(«Бахмутський напрям»)
Його перо, котре перебуває у спілці з озброєною Евтерпою, фіксує образними спалахами слова кожен день переживання цього злочинного безумства ординського нашестя, його душа побивається за скаліченими, страченими, за зґвалтованими і вбитими, прислухається до свисту металу, до стогону, виття й плачу сирен –
Душа в тривозі, хочеться світанку
Пригнобленій тривогою душі.
Душа травмована побаченим і почутим. Він намагається «уникнути гніту/думань й надсад буття», але це неможливо. Було й раніше неможливо, й зараз, у патріаршому віці, коли вирує шквал безуму й лиходійств.
… в ролі патріарха
підвладний я таким лихим сум’яттям,
таким терзанням навісним і зривам,
яких і моя молодість не знала
(«Ну ось ти і дожив до патріарших…»)
А нині, в ці кровопролитні дні й ночі, свідомість печальника-оптиміста розшарпана похмурими візіями майбутнього, які «накликані» взрілими в телевізорі кадрами смертей, каліцтв, безжальних руйнувань людських доль і людських осель…
«Перемикав телеканали: скрізь війна з її пожнив’ям. Обтяжливі картини страшних і безглуздих руйнацій», – занотує поет в «Імпресіях та медитаціях». Пітьма накриває Україну, коли «кілька кроків лишилось/нам до чорних небес», коли «в сльозах планетарний Дух», коли «збиває на світло ціну/погибельна сила руйнацій», поет закликає музу чинити посильний опір орденському нашестю та обмінятися болем і світлом. Його ж слово під «свист металу й плач сирен» подає голос надії, тримає оборону, захищаючи право жити і творити.
Для Володимира Базилевського «ця повинність не обуза,//екзамен за безтямних штурмівщин.//Ординському нашестю чинить муза//посильний опір, муза не мовчить//. Поет вірить, що «в слова є свої воєнні дні,// коли воно і кулі, і гармати». Інакше не може і не повинно бути, бо цього вимагає жорстока реальність українського буття – війна. Це його, поета і громадянина, особиста зброя боротьби з війною, його слово – духовний меч, піднятий проти демонів зла.
В час утиску
перо й при нім свіча –
це сили,
що боїться їх поразка.
Духовний меч –
гостріший од меча
стального, навіть,
якщо сталь з Дамаска.
(«Духовний меч»)
Згадаймо, Євген Маланюк уявляв свій духовний меч в образі караючого бича, молитовно благаючи Господа:
Вчини мене бичем Твоїм –
Ударом, вистрілом, набоєм,
Щоб залишивсь хоч чорний дим
Над неповторною добою.
_ _ _ _ _
Твоїм бичем мене вчини,
Щоб басаманувати душі,
Щоб захитать і знову зрушить
Смертельний чар дичавини!
(«Молитва»)
Як і для Євгена Маланюка, так і для Володимира Базилевського доля України – це і «прокляття, відчай, крик душі», це і необхідність та національно свідома принука зосередити всі сили душі, всю духовну енергію задля протистояння і переборення зла. Але переборюючи зло, мимоволі й неминуче твориться нове зло, далеко не завжди вдається утвердити добро і справедливість – несправедливість і страждання, на жаль, залишаються і митець приречений силою свого місійного покликання, світлоносною енергією свого слова і духу вступати в боротьбу з новим злом.
Сучасний російсько-імперський наратив легітимує і схвалює зло. Терор і вбивства українських мирних жителів і військовополонених, катування, зґвалтування, цілеспрямоване руйнування цивільної інфраструктури, захоплення українських дітей, вивезення їх у Росію та примусова русифікація – все, що принесло в Україну рашистсько-імперське зло, що творить на українській землі здичавіла російська людина, за Ортегою і Гассетом, «масова людина», «духовно мертва», викликає жадання помсти, безжального знищення цього тоталітарного зла.
Убий його!
Він прийшов убити тебе
Він хоче скаженого неба
а небо має буть голубе.
Голубе або синє,
а під небом – сміх, а не плач.
Убий його!
Звірств йому не пробач.
(«Убий його!»)
Так, болісно сприймаючи стогін пораненої Вітчизни, поет Богдан Тимончук також не може й сповідально-молитовним словом притишити справедливий гнів і жадання помсти.
Нам навіть помсти буде мало
і переможної війни.
У цій суспільній атмосфері, хоча й наповненій болями, відчаєм, жахіттями, страхом, стражданнями і переживаннями, але й надією і вірою в неминучість покарання, вигублення зла, Базилевський-митець прислухається до рідної «найліпшої музики – до тичинівського вітру з України. Поет торкається пам’яті автора «Кларнетів ніжності» і чує,
як на майдані часу
озивається душа музики
і відлунює в чулих серцях
камертонами захвату й подивування.
(«Молодому Тичині»)
Переказували, що Тичина, коли хотів визначити тональність вірша, ударяв по камертону і дослухався його звучання. Що ж засвідчує духовний камертон про звучання й відлуння поезії Базилевського? Який образ душі намалює в нашій уяві творча аура цього митця? Про це сам поет говорить у книзі есеїв та статей «Холодний душ історії». «Образ душі – це все, що лишається після нас». Про це свідчить його власний творчий досвід:
І тиша, і сад промок до кісток,
отже, прийшла пора
душі, зачиненій на замок,
стать на крило пера
(«І тиша, і сад промок до кісток…»)
Це характерно для Володимира Базилевського, оскільки його душа «зачинена на замок» від того «знеособленого індивіда», який бере свободу, так би мовити, напрокат, надає їй товарного вигляду і вона тоді стає сурогатом.
Згадую, Іван Дзюба у статті «Полинові меди Володимира Базилевського» стверджував: «Базилевський шукає, знаходить і розгортає аргументацію на користь своєї вже твердої і непохитної позиції: класична прозорість і відкидання герметичності поезії, скептичне а то й глузливе ставлення до поетичних темнот і складнощів як, мовляв, маскування порожнечі. Це його кредо, що сформувалося під впливом поетів-неокласиків України…».
Ще раніше відомий критик і літературознавець Леонід Новиченко визначав поета в основному як інтровертного, який скоряється внутрішнім імпульсам, вибудовує власні психологічні та інтелектуальні сюжети.
Місце В. Базилевського в сучасній українській поезії нагадує «аркодужне перевисання» (П. Тичина) між класичною традицією та новітніми пошуками у стильовій та композиційній манері. Він то загострено-полемічний, його перо то гостросатиричне, публіцистично-безжальне, то розважливо-зосереджене, особливо коли поет випрядає з найтонших нюансів легкокрилий образ сполоханої думки. Головне в цьому пошуку поетичної істини «правдивий тон» – той самий неповторний тон тичинівського камертона. Про це поет сам зізнається у книзі «Холодний душ історії»: «Правдивий тон» – це лад душі, яка, зосередившись, розпускається природно, мов квітка».
Класична простота В. Базилевського має здатність «занурювати» сприйняття читача в глибини осягнення серцем істини, що й притаманне тільки його поезії, де серце природно сполучається з розумом:
Похибок не пробача
доля, скупа на віднову.
Живиться воском свіча,
серцем і розумом – Слово.
Ми свідки того, як значний масив сучасної, особливо молодої поезії, не надто обтяжений таким творчим симбіозом. Сучасна українська поезія ще й досі послуговується формотворчим «шаманізмом», наповнена вигуками, заклинаннями, глухою раціональністю претензійного самовираження, намаганням «брати голосом» читача, забуваючи про камертон духовного звучання. «Фізіологічний матеріалізм» своїм грубим необробленим звуком неминуче знищує весь фон адекватного сприйняття.
Володимир Базилевський вважає поетом того, хто серцем здатен читати синопсис попелу, де «літери жаром дихають// і слово до слова тулиться», «бо попіл – це небесне есперанто,//в якому нез’ясовно ожива// затаєна вітальна суть єства».
Збери ж свій священний попіл!
Він виплід вогню, він донор
Життя, що його тримає
Десниця Царя Небесного.
Ні, попіл – то не щезання,
то проростання в лоно
Духа всеобіймаючого,
Сяєва безтілесного.
(«Синопсис попелу»)
В цих словах – та «вхідна нитка», про яку писав сам Володимир Базилевський, що Гоголь – це клубок, «вхідну нитку» якого ще ніхто не тримав у руках.
У вже згадуваній вище статті «Полинові меди Володимира Базилевського» Іван Дзюба йде за цією «ниткою» творчих змагань поета, виокремлюючи головні домінанти його поетичного стилю:
«Уже наприкінці 80-х Володимир Базилевський стає однією з найпомітніших величин української літератури. А його підсумковій на той час збірці «Вертеп» (1992), присуджено Шевченківську премію. В ній уже концентровано виразилися поетичні головні мотиви творчості Базилевського, незамкнене коло його думання, сказати б, спосіб розмови з читачем…
Логіка (алогічність) такого вертепу вища за волю чи примхи вертепника, і він не просто вигадливо показує (як воно йому, вертепнику, може здаватися), він сам живе у цьому вертепі».
Треба сказати, що цю роль вертепника Базилевський виконує віртуозно, при цьому його історіософічні інвективи дуже влучно проєктуються на сучасність.
В патриції мечем
підсаджує раба
й свободи труп
жбурля на Капітолій
(«Червоне – не любов…» )
Це дуже нагадує нещодавню політичну драму в США, коли Трамп, електризуючи настрої юрби, «жбурнув на Капітолій» труп американської свободи. Цей новочасний бунт маси, який лавиноподібно обрушується на інститути свободи й демократії, викликає полемічний спротив В. Базилевського: «Світ за Ортегою стає масою. Маса – то посередність. Посередність, яка активно утверджує своє право на посередність». Звичайно, що така позиція може сприйматися далеко не всіма, але поет і не приховує свої «незручності»:
Не дорікай за мій нестрим,
Я був і буду незручним.
Я – незалежний, несліпий.
Я – відокремлений старий.
Ця «відокремленість» – не ігнорування суспільних реалій, а виважена позиція зосередженості на проблемних напругах сучасності. Не випадково поет так часто виходить на духовний і суспільно-політичний простір античності, коли ідея, міф, жертовність, прагнення свободи панували в людському суспільстві. В. Базилевський творчо осмислює світлі принципи античності, зокрема «Трактат про старість» Цицерона, присвячений найближчому другові Титу Помпонію Аттику. Із своєрідного простору античності, крізь «крихке скло життя» поет бачить світ у його полярності і драматизмі: «Смерті немає, вона нічим не нагадує про себе, не зачіпає зору і слуху – і людина продовжує свій одвічний танець над прірвою».
Досвід українських неокласиків, а також творча спадщина трепетного лірика нашої поезії В. Свідзинського дають В. Базилевському відчуття того, що поет може переймати невидиме. Це невидиме покликане узагальнювати і обґрунтовувати зміст життя:
«Розум і віра підняли людину в горні висі, вивищили її над рослинним і тваринним світом. Благородні наркотики – музика й поезія розсунули час і простір… І що таке творчість, як не намагання дати друге життя тому, що має вмерти? Творчість – найбільший самозахист людини».
У книзі есеїв і статей «Холодний душ історії» В. Базилевський роздумує також про природу і покликання інтелігента у першому поколінні, який живиться медом Платона, Аврелія та інших еллінських філософів і мислителів. Це прозорий натяк на власний творчий шлях, який включає переспіви із стародавньої аккадської літератури, поезії за мотивами античних авторів, класичної поезії Китаю. Український поет підкреслює, що цей аспект світової творчості допомагає йому творити власний альтернативний світ. А він неможливий без опертя на традиції національні. Але сприйняття Базилевським національної домінанти має свою діалектику, про що він засвідчує у книзі «Холодний душ історії»:
«Не без підстав картаємо себе за нашу «інтровертність» (домінанта суб’єктивного над об’єктивним) і філософію серця: надмірну чутливість, споглядальність тощо. То правда, що інтровертність породжує егоцентризм, як крайній вияв індивідуалізму. Але річ у тім, що енергія двох, за Юнгом, психологічних механізмів ніколи не втілювалася в нас у ті досконалі форми, яких сягнули інші народи».
Про це ще раніше афористично сказала Ліна Костенко: «Все людство вже збулось, лиш ми іще на старті». А все тому, що «селянський материк» України в результаті трагічного розлому не зміг зберегти в собі повністю націєтворчого начала.
Розірветься ланцюг епох,
й затамувавши крик,
посунеться, як магма, в льох
селянський материк.
(«Після нечуваних потрав…» )
Цей «фантомний біль» за Вітчизною, яка випадає із духовного та емоційного спектру, перетворюється не на символ, а на жупел національного покоління, поет відчуває усім світом:
Фантомний біль
Як ти болиш,
Як ти болиш,
Майже відрізана
Вітчизно!
(«Фантомний біль»)
Ця інтровертна ситуація переростає у роз’єднаність світового смислу, коли знайомі поняття обертаються таємничими і незрозумілими ієрогліфами.
Ця тріщина
поміж тобою й світом
гадюкою розлому
пролягла.
(«Тріщина»)
В. Базилевський переконаний, що «отруєння міфом» дуже шкодить відродженню й утвердженню української нації і посилається на визначення знакового українського вченого, громадського діяча Ю. Шевельова, який розумів, що націонал із його ослабленою імунною системою замість того, щоб змобілізуватися на крутому історичному перевалі, уперто ховається за муром Карфагену українського провінціалізму в надії переждати катаклізми, відсидітися на периферії світу.
Поет тому так часто посилається на батьків національної самокритики Т. Шевченка та І. Франка, бо вони рішуче виступали проти рослинного патріотизму, політичного ідолопоклонства. У своїх есеях, де він критикує сучасних адептів «козацького соціалізму», В. Базилевський використовує лапідарні, політично загострені поетичні рядки В. Слапчука, де він із сатиричною безжальністю таврує вади нашого національного самоїдства: «Я українець, ти українець, і це чи не єдине, чого ми не годні один одному пробачити» (В. Слапчук). Згадується сатирична формула Ярослава Гашека із його знаменитого Швейка: «Ми чехи, але це між нами».
Творчі шукання Володимира Базилевського різноманітні й плідні як у стильовому, так і в тематичному ракурсі. Від звернення до аккадських і шумерських текстів, від розкрилля античного світу до нашої славної минувшини і митців «перехідного часу», та злободенних тем сьогодення – українсько-російської війни. Така всеохопність свідчить про великий творчий потенціал митця, який черпає свої сили і духовні потуги у «предківській борозні».
Інтелігент у першому поколінні
волів би забути
свою не інтелігентну весну,
але його перо,
при всьому його умінні,
наслідує почерк плуга –
предківську борозну.
(«Інтелігент у першому поколінні»)
Поет цілком природно й органічно використовує поряд з класичними зразками віршотворення вільний, «білий» вірш і верлібр. Але він завжди надає поетичному тексту «дзеркальної глибини», пульсуючого «сюжету думки», що споріднює поезію В. Базилевського з наснаженими думкою і психологізмом творами відомої польської поетки, лауреатки Нобелівської премії Віслави Шимборської. Це відрізняє творчі пошуки поета від «мистецького есперанто», що наповнило мутними водами наш літературний простір. У «білих» віршах Базилевського, як і в «білому» промені сонця, відкривається весь кольоровий спектр думки і почуття, інтуїції прозріння.
Початок хвороби – це равлик,
який ще приховує ріжки,
віддалений натяк на жар
у ковальському горні.
_ _ _ _ _
Та іншої думки
безсоння твоє півпохиле,
почую (здається?),
як зрониш над ліжком зів’яло:
Хвороби – частина науки
Верховної сили
наблизити сущих до мертвих,
щоб легше звикали.
(«Про хвороби»)
У вірші, присвяченому Ігорю Качуровському, Володимир Базилевський, означаючи відмітні риси творчості митця, означив і свої осягнення, своє творче і громадянське кредо.
Не назване означив і назвав,
не піймане піймав й озвучив гласно,
плекав в житті дочаснім понадчасне,
перстом на жах тілесності вказав.
(«Орест»)
Митець великого творчого регістру завжди розуміє значення і місце свого духовного пошуку у контексті пошуку поколінь і не соромиться признатися в своїх промахах, істинопошукових блуканнях і спричинених надмірною довірою моральних компромісах.
Я той, що не засліплений народом,
народу не прощав діянь сліпих.
Хто сам ловивсь на підступи та одур
відступників й червивих чолових.
Я той, хто намагавсь чинити опір
повзучій скверні, кривді і брехні.
Хто ангелам наваживсь кинуть докір
за невтручання в ігрища земні.
(«Я той, хто був собою»)
Поет і мислитель Володимир Базилевський завжди «був собою», почувався і нині почувається духовно самостійною, вільною, незалежною людиною, прагнучи, як і Тарас Шевченко, якого він називає «духовним сейсмографом нації», відтворювати ледве вловимі, найтонші вібрування національної душі, жити й творити в ім’я «олюднення потворної української реальності», на подразники якої поет відчуває невтолиму спрагу рішучого безкомпромісного відгуку.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.