“Українська літературна газета”, ч. 8 (376), серпень 2025
ВІЧНИЙ ОПОЗИ(РЕВОЛЮ)ЦІОНЕР ВОЛОДИМИР БАЗИЛЕВСЬКИЙ
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Кажуть:
пише розумом, а не серцем.
А мали би сказати:
Пише розумом серця.
(Володимир Базилевський. «Евтерпа в снігах. Лапідарій. 3. ХХІІІ»)
Читаю Володимира Базилевського, намагаюся обмінятися з ним болем і світлом завдяки співпереживанню його тривог та страстей, згадую Франкове: «Дух, що тіло рве до бою» і думаю, чому і чим наш поет так самобезжально рве свій дух, свою душу до нестерпного, часто відчайного болю.
Думаю і знову зринають у пам’яті тепер рядки із Франкового «Мойсея»:
Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожжу,
Людським презирством, ніби струпом, вкритий!
Твоїм будущим душу я тривожу…
Жорстокий осуд і гнівний присуд чинить Франко своєму народові, порівнюючи його з «паралітиком на роздорожжу». Від сорому за свій бездержавний, обтяжений політичним лінивством і байдужістю народ автор «Мойсея» заснути не може, тамуючи сердечний біль від гіркого усвідомлення немічного духовного стану свого люду: «Наш люд… мов каліка та безнога», – присудить він у ранішній поемі «Похорон».
Ця поема – образно «оформлена» сповідь-диспут про драматичний вибір дороги, якою має йти духовний провідник нації і якою повинен піти поневолений люд: «чи вірна наша, чи хибна дорога?». Та ця дорога пролягає передусім через душу і перш ніж судити поневолений, духовно ослаблений люд, який змирився зі «звірством» і не годен розірвати пута рабства, та вести його за собою, слід подолати в собі свідомі й несвідомі протиріччя, перебороти власне роздвоєння і стати «цілим чоловіком».
«Цілий чоловік», за Іваном Франком, це діяльна, творча людина, яка прагне осягнути весь світ і, головне, світ національний, яка поривається бути активною силою і здатна єднати людей заради світовдосконалення. І самовдосконалення.
Лиш хто любить, терпить,
В кім кров живо кипить,
В кім надія ще лік,
Кого бій ще манить,
Людське горе смутить,
А добро веселить, –
Той цілий чоловік.
(«Не забудь, не забудь…»)
Для І. Франка важливо було переконати українську людину витворити себе як духовно гармонійну, активно-творчу, ініціативну особистість. Франко намагався, наголошував Улас Самчук у статті «Велика література», «зробити з нас людей. Людей у повному значенні слова, людей великої душі, людей широкої і глибокої натури».
Саме таке завдання ставив Іван Франко перед собою і перед людьми: щоб кожний був «у змозі використовувати свої сили на добро загалу і на добро своє власне».
Згадуючи Франкові філософські поеми «Похорон» і «Великі роковини», які Богдан Тихолоз вважає «найзначнішими націософськими творами» – перша «проблематизує національну зраду як духовну смерть і найглибше моральне падіння, а «Великі роковини» є апологією неминучого національного воскресіння» («Франко як текст». Львів, 2021. – С.74), мимоволі замислюєшся над тим, чому Володимир Базилевський свої стріли національного критицизму спрямовував і тоді, на зорі відновлення державної незалежності, і зараз, у дні нашого героїчного протистояння російській агресії, коли «підтята Вітчизна кров’ю сплива», проти розбрату в національних рядах, рабської психології, відступництва, «дволикості душ», національного сервілізму, політиків «московського заквасу», «каламутних людей», «недоношених перевертнів», ухилянтів і корупціонерів… Хтось скаже чи подумає: а це хіба справа поетів, митців чистити «авгієві конюшні», хіба це їм судилося діагностувати хвороби національного організму та розчищати дорогу національного поступу? Але ні Шевченко, ні Франко таких сумнівів, таких вагань не мали. Знову ж згадаймо поему «Похорон» І. Франка:
Чи вірна наша, чи хибна дорога?
Чи праця наша підійме, двигне
Наш люд, чи, мов каліка та безнога,
Він в тім каліцтві житиме й усхне?
І чом відступників у нас так много?
І чом для них відступство не страшне?
Не сумнівалися в необхідності казати своєму народові гірку, неприємну для сприйняття правду Тарас Шевченко і Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров і Михайло Грушевський, Леся Українка і Михайло Драгоманов, Олександр Довженко і Євген Маланюк, Ліна Костенко та Іван Драч…
У наші вже дні – в часи незалежності України – саме Володимир Базилевський найгостріше, з безжальною категоричністю ранить «наше національне самолюбство» справедливо дорікаючи за «схильність до пристосуванства і мавпування», «за «хронічне відступництво», за плебейство і нехлюйське ставлення до національної історії, культури, за традиційне пасивне та некритичне ставлення до діяльності політичних діячів…
Не забуваю, навіть перечитую статтю В. Базилевського «Зигзаги самозречення», явлену 11 жовтня 2019 року на сторінках «Української літературної газети», в якій він виносить нещадний присуд кожному – від Леоніда Кравчука до Володимира Зеленського – президентові України, справедливо дорікає еліті – політичній, бізнесовій і навіть гуманітарній – за пристосування до масової людини, загравання з нею та цинічне її використання у власних, передусім політичних та групових інтересах. Болісно сприймати такі узагальнення про сучасну Україну як «зону хаосу»: «Деформована реальність виплодила деформованого індивіда. Людину з деформованою свідомістю». Надто категорично? Так. Але такий «гіркущий пафос самокритики» далеко не кожний свідомий українець, особливо в наші дні справді всенародного героїчного спротиву і самопожертви, готовий сприйняти і осмислити. Та ця національна самокритика, яку продукує гостроаналітичний розум Володимира Базилевського, це зазирання в прірву страшної правди дається поетові-мислителю дорогою ціною:
Лягає тяжко слово на папір,
так тяжко, мовби після мору й стресу.
(«Цей світ уже не світ…»)
Поет розтерзаний сумнівами, переживаннями, тривожними передчуттями можливого настання катастрофічних випробувань нації, але не втрачає водночас і віри в щасливий прийдешній день вільної від окупанта України. Він продовжує, слідуючи за заповітами Шевченка і Франка, «простувать в ході духові шлях» і готовий «вмирати на шляху».
В. Базилевський не намагався, не прагнув бути чільною постаттю в політико-державницькому простуванні нації, його покликання – література, а отже, перебувати під «владою творчого духа» (Іван Франко), бути «цілим чоловіком». Заради цього він так нестерпно батожить свій дух, спонукаючи його до ненастанного самотворення і творчого самоздійснення. Бо «цілий чоловік» – це, за Франком, «високість свого духу», завдяки чому вогонь творчого озоріння «вздоровлює й огнем живущим буха».
Поет вірить, поет знає, що дух безсмертний, він переконаний, що «неубієнним словом переважить і смерть», що убійник в особі путінської раті не годен перемогти наш дух – за цим пильнує вісник божий, який звітує живим і нескореним: «Убійника переможе/ваш дух, не убитий ним» («Між сиренами»).
Нині, в ці трагічні й героїчні дні війни, енергія українського народу на піднесенні, бо наша дорога вірна – це дорога, ім’я якій Свобода. І цю дорогу, розганяючи пітьму, висвітлює й поезія. «Поезія – то вмикання світла», – стверджує автор книги болючих рефлексій, нещадно самокритичних прозрінь «Обміняймося світлом». Україна веде жертовну битву проти тьми за торжество світла на спустошеній убійником путіним, демоном руїни – ординською Москвою на українській землі.
«Бо що таке темрява, як не відсутність світла», – нагадує Святий Августин, стверджуючи: «Темрява панувала над безоднею». Такою темною безоднею, вмістилищем абсурдного, моторошного, сатанинського Зла є путінська Росія.
Сучасне українське поетичне, прозове, публіцистичне слово з неймовірною духовно-енергетичною силою розвінчує і таврує це зло, намагається зрозуміти і пізнати природу його антилюдяної сутності, спонук цього великого рашистського лиходійства:
Хто вони – великі лиходії?
Убійники світла.
Примножувачі темряви, –
запитує і відповідає Володимир Базилевський, прагнучи зігріти душі «світлом осяйної правди», «Словом Знання» .
Поет закликає до діяльного протиборства злу, яке справедливо постає в сучасній поезії в образі авторитарного диявола з білокам’яної, який наслав на нашу землю ординську рать.
Леліючи заплакану надію,
землі, своєї тіло в ранах зрю.
Чи спиться винуватцю-лиходію,
Московському тупому упирю? –
під виття сирен, які «стогнуть до сліз, до млості», «поет в ролі патріарха» роздумує над тим, чому і заради чого цей «нікчема-сатаніст» затіяв цей «шал душогубств, диявольський нестрим…». Страшна ця «нинішня меря та чудь» із Буками, танками, ракетами й гранатометами не лише нам, але й всьому цивілізованому світу.
Спинити московську навалу –
це ще не позбутися зла.
Корою дурного металу
боляща земля обросла.
Зловісна печать душогубства
горить на вселенськім чолі
загрузлого в розбраті людства,
що чинить содом на землі!
Ці рядки Володимир Базилевський поклав на папір 24 серпня 2022 р. у День Незалежності України, переживаючи і долаючи лихі сум’яття, болісні, навісні терзання, моріння духу і духові зриви, перебуваючи, як і Іван Франко, повсякчасно в «борні з самим собою». Виразним свідченням цих внутрішніх борінь є безмовні суперечки із дивним звіром, чи не його внутрішнім двійником, який оселився в його оселі, і прокидається тільки вночі і терзає поета безсонням, жбурляючи його у прірву відчаю. Єдиний порятунок – дочекатися світанку і спалахнути пристрасним словом, що дає владу «душі стрясать» (Іван Франко).
Поет знає, що «звір цей боїться світла», тому й закликає, запрошує «обмінятися світлом»:
Обміняймося світлом,
не примножуймо тьми.
Обміняймося світлом,
доки ми не пітьма.
Гадаю, у цих нічних безмовних суперечках і розмислах й народжувалися «прицільні, жорсткі слова» – його «Імпресії та медитації».
Усвідомлюючи, що не все відлунюється в поетичному слові, цей «печальник-оптиміст», переймаючись «змістом загроз підсвідомих, неясних тривог», як хроніст, «нотує драми» національного буття і долі.
Інакше поет-мислитель не може. І хоча в його імпресіях соціальна, суто політична і культурно-духовна реальність постає в гостроопозиційному оцінюванні, проте емоційно-смислова глибина його драматичних розмислів завжди таїть у собі прогностичну поекцію в плані націо-і державотворення. В цьому Володимир Базилевський солідаризується з Іваном Франком, який клято працював над пробудженням національної свідомості української людини завдяки і передусім внутрішньому самовдосконаленню. Це чи не єдиновірна дорога національного поступу, єдиний шлях до свобідного «життя і розвою нації» (Іван Франко).
ПОСИЛАЮЧИ У ДАР ПТАШОК
Валентина ДАВИДЕНКО
П’ять років тому я написала 23 серпня пост для фейсбука: короткі нотатки про Анатоля Перепадю, у сподіванні, що вагомі статті інших авторів про велета українського перекладу, який наближав нам європейський культурний простір ще наприкінці минулого століття, з’являться також в українській пресі до його ювілейної дати. І нині вдячна, що цю місію взяв тоді на себе тижневик «Слово Просвіти», запропонувавши мені опублікувати роздуми про письменника.
Нинішнього 23 серпня йому б виповнилося 90. У «Канцоньєрах» Франческо Петрарки, перекладених Анатолем Перепадею, є одна поезія під назвою «Посилаючи у дар пташок». Образ птаха, як вісника поміж небесним і земним життям, має свій ліричний контекст у строфах італійського поета, я ж відгукуюся на цей образ, згадуючи Анатоля Перепадю, який посилає нам у дар вічних птахів свого натхненного пера попри все: цьогоріч нове видання Марселя Пруста «У пошуках втраченого часу», а минулого року, «Абабагаламага» перевидала «Премудрий гідальго Дон-Кіхот з Ламанчі» Мігеля де Сервантеса Сааведра, перекладеного Миколою Лукашем, де окремі розділи – робота Анатоля Перепаді. Єдиний послідовний спадкоємець школи Миколи Лукаша, Анатоль шле сучасному читачу лагідну стриману усмішку романтика через свій неповторний стиль письма, ті «юрливі відбіги в розмаїтті», як це означено в Монтеня.
Колись, передаючи мені другий том «Проб» Монтеня 3 лютого 2007 року, Анатоль Перепадя додав у дарчому напису: «ІІІ книгу теж занесу». І ось я ніби як маю цю перевагу тепер чекати… І ще на презентації того ж року перекладених ним «Канцоньєре» Петрарки він несподівано сказав, що хотів би, щоб сонети італійського поета переклала також Валентина Давиденко. Усього за кілька років потому я відкрила для себе світ італійської поезії різних століть, який тримає мене в полоні й донині. Але 16 червня 2008 я писала про свої недавні болісні враження (текст, частково цитований нижче) через тиждень після несподіваної і трагічної втрати нашого талановитого колеги і друга, одного з найкращих перекладачів з романських мов.
І якщо я знов цитую деякі фрагменти з моїх попередніх відгуків і розповідей про Анатоля Перепадю, то тільки тому, що за цей час надійшло нове покоління, яке, певно не знає, що десять років тому на вшануванні його пам’яті в Національній Спілці письменників України виникла ідея створення книги про українського перекладача найвищого світового рівня. Але ані книги, ані наукової дисертації ще поки не написано. Тому саме для його нових молодих читачів ці нотатки. І для нас, хто знав його ясну усмішку в житті, а тепер він усміхається нам із портрета.
« …Він виринав з жебоніння літературних вечірок і вернісажів якимось нетутешнім світлим образом незіставного з нашим часом романтика, у шалику, пов’язаному також на французький кшталт – і в тім читався прустівський підхід, і як віньєтка струменіла уявна приставка «маркіз де…» Йому це пасувало. Хоч сам – весь осердя української щирості і доброти, що своїм талантом відкрив нам сяючий океан рідної мови, котрою лиш і можна достойно передати блиск світових літературних шедеврів. Уславлені твори зарубіжного письменства і філософської думки відкриті українському читачу з легкого пера геніального перекладача нашого часу, письменника, поета, незабутнього Анатоля Перепаді. Лауреат численних перекладацьких премій, зокрема, двічі премії «Сковорода», яку Амбасада Франції присуджує за кращий переклад у рамках однойменної програми, Кавалер французького Ордену мистецтва й літератури Золотих Пальм, французько-української премії ім. М. Зерова.
Марсель Пруст, Мішель Монтень, Рабле, Камю, Клодель, Моравіа, Сент-Екзюпері, Моріак – світ їхніх літературних творів став його світом. І мене інколи не полишало враження, що цей чоловік із сяючим дитинним поглядом фізично перебував у тих віддалених часових просторах, легко мандруючи із Авіньйона «в рік – тисяча і триста двадцять сьомий/ дня шостого у квітні вранці рано» услід за Петраркою і так само мимохіть матеріалізовував природнє світло якоїсь ранкової бесіди з Монтенем через безпосередню манеру його письма: «…з огляду на природну несталість звичаїв та суджень, мені часто видавалося, ніби й добрі письменники помиляються, вперто намагаючись подати нас цільними і незмінними людьми. Вони обирають якусь загальну рису і в її світлі систематизують і тлумачать усі вчинки даної особи, а те, що на цей копил не налазить, відкидають як обстружки».
Його вислови у цій статті я повторюю знов, бо цитую дослівно саме за нашими живими бесідами в ефірі київського радіо. Про Монтеня перекладач сказав так: «Він першим заговорив про самого себе, це по суті його автопортрет, усі три книги присвячені одній особі, а саме авторові цих «Проб» – Монтеню. Я дуже люблю ліричні відступи, притому з шкільних часів. А тут я помітив у Монтеня ці ліричні відступи і так почав міркувати: а може, він першим в літературі подав такий приклад».
І процитував улюблений фрагмент: «Скільки краси цих юрливих відбігів в цьому розмаїтті. Стиль мій і дотеп вештаються в ногу. Треба допустити собі трохи шаленства, хто не хоче впасти в стільки і більше глупоти, так свідчать і приписи майстрів і ще більше їхні приклади. Тисячі поетів плентаються й шкутильгають прозаїчною стопою, а найліпша проза старожитніх видань осяває всюди якоюсь міццю і сміливістю. Стара теологія – вся поезія. І перша філософія. Це первісна мова богів».
Ці фрагменти з кількох інтерв’ю, які я провела в живому ефірі київського радіо з незабутнім Анатолем Перепадею.
Якось зауважила йому, що наш мовний простір, нині наповнений поверховими журналістськими і почасти літературними текстами, видається мені якимось драглистим, а мова його власних перекладів поповнює ті озонні втрати. Читаючи Марселя Пруста «У пошуках втраченого часу», я занурилася в іншу лексику, відчула, що вона гоїть мене, сприймаючи цю мову як еліксир. Анатоль Перепадя відгукнувся на це так:
– Не будемо розглядати все так песимістично. Бо коли я починав переклад Марселя Пруста, уклав угоду із видавництвом «Фоліо», і коли був готовим перший том, вони передумали, «відчіпного» мені давали, але я робив своє діло, і знайшовся видавець. Коли ж я робив другий, і навіть третій том, все ще була така зневіра, бо ми знали, як буває. Скажімо, видавали Бальзака, десь на третьому томі це урвали і кінець. І передплатники залишилися ні з чим. Але потім переконалися, що я таки вмію працювати і переконав усіх і навіть своїх колег, коли з’явився останній сьомий том Пруста «У пошуках віднайденого часу» – так уже він називався. Так що воно не так зле виглядає. Українська мова ніжно звучить, але вона має дуже багато інших регістрів. Нею команди можна гарно віддавати. Ось хоча б, «кроком руш».
– Повернімося до того, коли саме ми можемо не тільки вирівнювати досконалість мовну, а й інтелект, дух – про переклад «Проб» Монтеня. Ви сказали, що там навіть ніби українська мова «навиріст».
Ну, так, ніби навиріст, але ось, наприклад, Вадим Скуратівський, який писав післямову, (він, до речі, писав і до мого перекладу «Ґаргантюа і Пантагрюеля») настільки захопився цим перекладом і сказав, що за мною числиться такий подвиг, що ніби то я відтворив середньоукраїнську мову. І я собі подумав, а чому б мені не «кандидувати» себе на якусь вчену ступінь філологічну, якщо я винахідник середньоукраїнської мови? (усміхається).
У Монтеня набираєшся не тільки мудрості, адже він акумулює у «Пробах» вислови багатьох філософів, та ще й проявляє себе так зворушливо, що спадає на думку: «Та це ж він і про мене пише…». Як ось: «А що всі інші балачки наганяють на мене сон і я слухаю їх через верх. І часто трапляється серед таких марних і оклепаних розмов, розмов для годиться говорити і відповідати ні в тин ні в ворота. Такі дурниці були б дурні і смішні навіть в устах дитини». Тобто, людина не соромиться зізнатися в тому, що там, де закінчується пошук розуму і доцільності цієї розмови, ти слухаєш знічев’я, абияк підтримати її.
Так, він вперше заговорив про самого себе. Це по суті автопортрет він намалював. Усі ці три книги по суті присвячені одній особі, а саме авторові цих «Проб» Монтеню. Для мене важливим був не роман, не поезія, а саме есеїстика. Ось цей жанр, який започаткував саме Монтень. І дуже багато в мене читачів, які це з задоволенням читають. Ось третій том, на мою думку, найсильніший з усіх книг.
Мій учитель Микола Лукаш. На першій же моїй роботі, яку я виконав у видавництві «Веселка», а це було тільки редагування з французського перекладу, у мене виник конфлікт з моїм керівництвом. На обговоренні цієї роботи раптом з’явився Микола Лукаш. І до нього, як до арбітра, були всі звернення, та він позитивно оцінив мою роботу, а те, що виправляв мій шеф, сказав, що так не годиться. Потім він був моїм редактором перекладу одного італійського твору «Білий прапор над Кефалонією» Марчелло Вентурі. Микола Лукаш на багатьох сторінках поставив знаки оклику, зробив чудові правки, це найбільше мене підбадьорило, бо до того я не вірив у власні сили. А після його редакції роману побачив, що слід братися серйозно за роботу. Мені прикро, що українська розмовна в багатьох звучить як суржик, мова ж письма нині бурхливо розвивається. Раніше були цензори мовні. Я коли працював у видавництві, то присилали списки заборонених слів. Туди потрапляли слова, які не мали еквіваленту в російській мові. Це робилося, щоб наша мова і переклади не перевершували розмаїттям лексики російські.
– Цікаві Ваші новації у перекладах «Канцоньєрів» Петрарки. «Очі і коси донни ще недостойно оспівані» – гласить квінтесенція одного із сонетів.
– Це не квінтесенція, це від перекладача. Щоб полегшити сприймання віршів. Такий підхід я побачив у французів. Там барон сімнадцятого століття перекладав Петрарку на французьку і від себе теж так понаписував, побачив, що воно сприймається. Знаменитий італійський петраркіст професор Марко Сантаґата, який написав передмову до мого перекладу, зазначає, що в історії поезії книга «Канцоньєре» Петрарки була як Коперніковська революція. До Петрарки існувала куртуазна поезія, розглядалася як явище соціальне: поет виступав у супроводі музики, вів діалог, відбувався обмін. А в Петрарки ми бачимо суб’єктивний дискурс, суб’єктивний текст. Отже поезія Петрарки пориває із соціальним виміром. Вона самотня, ізольована, замикається у взаєминах між «я» і об’єктом свого бажання. Соціальний вимір замінено виміром внутрішнім.
Анатоль Перепадя і сам відчував ностальгію по краях, де жили герої творів, що завдяки йому заговорили українською. Він був людиною планетарного масштабу. Розповідав із захопленням про те, що Рим об’їздив на велосипеді, таку ж подорож здійснив до Франції. А сам уже замислював подальші мандрівки світовою літературою і філософською думкою.
Про себе письменник говорив, що залишається оптимістом і вірить, що дійсність і література наша будуть як у розвинених європейських країнах.
Він ще й тому рухався улюбленим Києвом на велосипеді, ніби подовжуючи мапу цивілізованої європейської традиції на рідні місцини. Та водій, який збив 7 червня 2008 року велосипедиста, зник, не надавши потерпілому допомоги. І тому трагічна загибель і понині залишається для всіх друзів знаком оклику болю і нерозуміння, чи розслідувані до кінця обставини, за яких його збило авто?
І ми живемо лише відчуттям, що Анатоль Перепадя ощасливив би всіх не тільки новими геніальними перекладами, а й просто своєю шляхетною присутністю у нашій драматичній дійсності. Не полишає й інша думка: що його, ані за життя, ані опісля, не пошановано належно.
У мене кілька подарованих книг від Анатоля Перепаді: Монтень, Пруст, Петрарка. Другий том «У пошуках втраченого часу» він підписав так: «Валентині Давиденко, згадуючи ще про один твій хист – хист до читання. Веселого Різдва! Від колеги Анатоля. 25 грудня 2007 року».
…Але і донині він посилає у дар птахів у текстах його натхненного пера. У книгах зі старими обкладинками і перевиданими для молодого читача, який одного разу відкриє й для себе образ не зіставного з нашим часом романтика у шалику, пов’язаному на французький кшталт…
Закінчення буде.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.