Микола Жулинський. Та, що носить у душі вічність. До 90-ліття Емми Андієвської

723

 

                                                                    Ми вічність носимо в душі

                                                                  Іван Франко. “Мамо-природо!”

 

Ось і вона, Емма Андієвська –  письменниця і малярка з Великої Божої ласки, “за яку безмежно вдячна Всевишньому”, на неослабних крилах натхнення та завдяки потужній силі волі піднялася на високу вершину свого 90-ліття.

“Справжня воля викристалізовує навколо себе події”, – якось висловилася поетка, пояснюючи свою моральну стійкість та одержимість у творчості вірою в українську людину, вірою в Україну, її незалежне й щасливе майбутнє.

Завжди покладалася на креативну потугу душі  (“Душа, як сіті, котрі безупинну// Проціджують світ зовнішній”), свого духу, який “зобов’язував” поетку народжувати новий духовний світ –  поетичний світ. Цей дух мобілізуючий, вимогливий, творчо експресивний (“Дух – напрям, – й серед тлуму, – і рушій…”).

Поезія для Емми Андієвської – саме життя,  єдиносмислова сутність буття: “Найбільше буття людське – поезія”.

Рішуче й  послідовно обстоюючи свою духовну суверенність, власне право на індивідуальне образно-стильове і жанрове самоздійснення, поетка не  зважає на критичні “зазіхання” на її  індивідуально-авторську манеру. Вона чує тільки себе, прислухається до свого Духу, який єдиний заряджає її потужною енергією творення: “Мені визначає Дух”. Цей дух не тільки сприяв, але й  напористо “підштовхував” її на долання драматичних межових ситуацій, за що мисткиня була вдячна долі: “Боже, дякую за всі випробування”.

А випробувань випало на долю Емми  Андієвської багато. Згадую перший через півстоліття розлуки з рідним краєм її приїзд разом з її чоловіком, відомим на той час в Україні тільки з голосу вловлюваних зрідка радіопередач Мюнхенської “Свободи” літературознавцем і письменником Іваном Кошелівцем у червні 1992 року, і другий, і третій та наші зустрічі у мене вдома, розповіді Емми про свої трагічні і драматичні “доторки” до межі. Чи не перша така  межова ситуація була переборена на порозі її семиліття, коли дівчинка наперекір матері тут, під Києвом, у Вишгороді записалася до школи з українською мовою навчання. Адже Емма народилася в місті Сталіно (нині Донецьк), там  зростала в російськомовному середовищі до 1937 року, коли родина переїхала до Вишгорода, а в 1939 році оселилася в Києві.

Чи не найболючішою душевною раною шестилітньої дівчинки залишилася смерть від рук енкаведистів її батька – хіміка-винахідника. Згодом, в 1943 році, коли вона разом із матір’ю і п’ятилітнім братиком долала драматичну дорогу на Захід, бачила багато смертей. Їй доводилося співпереживати безліч людських драм і трагедій, так що Емма з дитинства навчилася жити зі смертю і не боятися її.

Емма Андієвська зміцнювала, дисциплінувала свою волю усвідомленням високої відповідальності за свій талант, який, була переконана, повинен служити Україні, українським словом. Спокуси з’являлися в США, деякий час вона проживала і в Німеччині, де й по нині мешкає – мимоволі згадується її поетична книжка 1975 року “Спокуси святого Антонія”.  Але поетка не стала творити іншими мовами – англійською, німецькою, французькою, російською, якими досконало володіє, залишалася назавжди вірною рідній мові , бо вирішила “дати Україні те, чого немає ніхто. Дати зразки  казки, прози, поезій й на цих прикладах показати: так треба писати…”

Виступаючи 19 квітня 2010 р. перед студентами Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Емма Андієвська, нагадуючи жертовну посвяту Шевченка в Україні, наголосила на необхідності “мати відвагу й сильний дух” задля звільнення української людини від постколоніального синдрому: “Українська мова – це моя любов, а її засмічують нецензурщиною, яка прийшла з Росії. Хочуть показати щось дуже “оригінальне”,  але для українців матюки ніколи не були властивими. Тепер демонструють цим свою бідність…”

Тільки рідна мова здатна відкрити душу  митця, переконана Емма Андієвська, наповнити її творчою силою, “розговорити” її  образним словом, кольорами, музикою, викликати із “зверхнього світу” (Іван Франко) голоси, почуття-переживання – аби зродилося прозріння.

“Межові ситуації дають прозріння”, – гірка доля вигнанки з рідної землі зобов’язала “вирощувати” сильний дух “жити в духові”. “У мене шалений дух”, – згодом признавалася  Емма Андієвська. “Я живу тільки на духові”, тому її  “душа повсякчасно на краєчку леза”.

Душевний біль пів століття вимучував і зобов’язував Емму Андієвську шалено і щоденно творити . Він мобілізовував її волю на творення словом, бо був спричинений  “спогадом про абсолютно невільну Україну” (Леся Українка).

Душа на краєчку леза:

Самі мерці й немощі.

За кленовим листком – трони, пожежі й домовини.

І тільки сопілка

Видмухує біле дерево,

Ніжніше ніж качині

Перетинки на лапах.

(“Наука про землю”)

 

Українська мова, українська доля, український світ у ній, в її душі. “У мене весь світ український, бо Україна це та, де ти. Ти визнаєш себе українцем – значить це Україна”, – зізнавалася мисткиня в телефонних розмовах з професоркою Мирославою Гнатюк.  Емма Андієвська тому й не вважає себе  емігранткою: “Я не перебуваю в еміграції, я не емігрантка. Я – українка, яка живе за межами України… Емігрує лише той, хто боїться смерті й наруги”.

Так вважає Кирилиха – героїня її прозового твору “Роман про добру людину”, представниця давнього українського характерницького, або ще давнішого незнищенного роду, яка збирається виїхати із табору для переміщення осіб з Німеччини – Міттенвальдського табору в Австралію “По зілля проти страху й з невіри” “це зілля раніше густо буяло на Україні, про що свідчать подвиги предків і вся історія українського народу, та його витовкли безперервні навали, а на вцілілі рештки накинулися енкаведешники, виморюючи міста і села, аби й згадки не лишилося про спасенне зілля…”

Образ спасенного зілля для Емми Андієвської є символом духовного відродження української людини, внутрішнього перетворення власної волі завдяки звільненню себе від страху і рабської покори та набуттю  передусім внутрішньої свободи.

Як і її Кирилиха, яка мусить роздобути зілля і повести його на Україну,  “де найлютіше розпаношуються прихвосні мороку”,  щоб люди там прочумалися, бо “надто їх притовкли й знекровили”, так і сама авторка “Роману про добру людину” сподівалась і вірила, що її Слово колись таки прийде в Україну і допоможе їй “стати колискою добра, що поверне людям їх людську подобу” .  Ця її віра підживлювалася глибоким переконанням у тому, що в Україні “ще безнастанно народжуються сини світла, що гинуть в  імперській м’ясорубці за волю, добро, правду й справедливість”, але в Україні “запльованій, спустошеній і загидженій російським чоботом”, українській людині волею Всевишнього судилося “подолати у собі страх, бо під літрами крови визріває світло, покликане знищити всю мерзенну гидь”.

Боротьба письменниці словом, пензлем за Україну та її біль за долю української людини емоційно чутливо пульсує в її романах “Герострати”, “Роман про добру людину”, “Роман про людське призначення”, її поезіях,  а поетичних збірок у Емми Андієвської з’явилося друком понад 40, у збірках оповідань та казок… І , звісно, в численних малярських творах, значна частина яких зберігається в музеях України, Європи, США…

Правда, болісне переживання за долю рідного народу, рідного краю не “вичитується”  прямолінійно, її сюрреалістичних поезовізіях, які важко піддаються традиційним, інтерпретаційним практикам. Їхня метафорика складна, її поетичне слово багатофункціональне і “вимагає” від читача до-творення, інтелектуального декодування поетичного тексту.

Емма Андієвська виробила свій, абсолютно індивідуальний, визивно відсторонений від традиційних організацій художньої дійсності стиль, свої поетичні форми і жанри. Поетка цими творчими “розігруваннями” щось на зразок перемішування пазлів і запрошеннями складати із цих пазлів – слів-образі-символів уже свою, суто суб’єктивну картину художнього світу, свідомо  провокує читача на співтворчість “закликаючи” його розкодовувати її образно-метафоричне бачення й авто-асоціативне пізнання світу.

Контроверсійність і максималізм її художнього мислення викликанні передусім прагненням уберегти й захистити своє творче “Я” , своє мистецьке світобачення, оригінально й експериментативно оригінальну художню манеру самовираження, розгорнути в просторі й часі індивідуальне творче буття, яке бурхливо боргує на межі реального й ірреального і виринає із глибин підсвідомого до висот емоційно-інтуїтивного прозріння.

Треба так глибинно заповнити свою душу болем і тривогою за долю України, вірою в її неминуче звільнення від колоніальної неволі, щоб вистачило моральних і духовних сил вистояти їй, україномовній письменниці й мисткині, в іномовному культурному середовищі із достойною національною гідністю вести рідною мовою діалог  із домінантною культурою: “Україна – безборонна.  Відсутність держави породжує почуття меншовартості. Але, не в мені. Я змушу її існувати! Буду сама проти інших… Я кров’ю стікаю за Україну…”

Завдяки символіко-ситуативному “пробудженню” свідомості Емма Андієвська відкриває шлях до  внутрішнього знання, езотеричного і містичного осягнення таїни народження нового духовного світу – художнього, мистецького.

Для неї, української письменниці й малярки, джерело  творчого прозріння  є креативна сила власної душу, тому її зазирання в “потойбіччя свідомості” (Гегель), тобто за межі “реальної”. “Верхньої свідомості” (Іван  Франко) забезпечує досягнення того рівня “самоосвідомленого духу”  (Гегель), коли зникає страх перед фізичним небуттям, все земне і тлінне відступає, а душа наповнюється творчою силою і передчуттям вічності.

Нехай життя – момент

і зложене з моментів,

міфічність носимо в душі , –

свідчив у вірші “Мамо-природо!” визначний знавець секретів художньої творчості Іван Франко.

Він вірив що душа – це безмежний і невичерпний таємничий та інтуїтивний світ, у якому живе вічність. Саме в душу свої поет  знаходить “найбільшу правду і найбільшу власть” (Іван Франко). Для Емми  Андієвської “найбільша власть” – “це дія духу”, а “дух без мови неможливий, – стверджував Олександр Потебня, через те, що сам утворюється за допомогою мови і мова в ньому є перша за часом подія”.

Отож, завдяки рідному слову,  українській мові видатна поетка і малярка Емма Андієвська так  плідно і невтомно творить “державу в слові” і здобулася на високі злети мистецькому самозвершення, тому слідом за Іваном Франком може засвідчити:

І – що найвище – ми

самих себе відкрили!

Відкрили власну душу,

заглянули в варстат свої думок

свого чуття, бажання і  змагання…

 

“Українська літературна газета”, ч. 6 (299), 26.03.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!