“Українська літературна газета”, ч. 2 (358), лютий 2024
Ангел війни під гарматний грім заповів поетові: не будь німим, бо це смертний гріх промовчати, «коли народ твій в полум’ї війни».
І сам поет злою волею долі опинився у жахливому вирі рашистської ненависті, що її принесли в його рідну Балаклію мерзенні провідники «русского мира».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Леонід Тома
Леонід Тома готувався до презентації свого роману «Батуринський подзвін», яка планувалася на 25 лютого 2022 року. Та цей подзвін у формі російської агресії насунув на нього чорну хмару рашистської окупації. Через кілька днів вулицями Балаклії бродили з автоматами в руках буряти, якути, татари – сліпі, обдурені, зачумлені сапієнси, з яких «верховний жрець» – «рашен-фюрер» сформував новітню орду з культом свавільної сили. Ця орда постає в уяві поета в образі шаленого ведмедя, якому українська кістка стала поперек горла. Леонід Тома таємно пробирається до церкви Преображення Господа і там під гупання гармат і мерехтливе тріпотіння полум’я свічок на люстрі в молитовному зверненні до ангела війни запевняє Господа і себе, що він вдержить сам того духовного меча – Слово, яким його обдарував Господь. І підніме слово в цей жорстокий час, коли на смертний бій йдуть сини його рідного народу, його України. Ні, поет не буде німим, він чує, як «не вгаває ангел: не мовчи!», він упевнений, що ця кістка, яку прагне розгризти північний ведмідь, обов’язково розірве його пащу. Вдома, при свічі, Леонід Тома почне творити «Записки воєнного часу» – своєрідну драматичну хроніку окупаційної доби. Занотує:
«Великість» і «величність» Росії – це її вічне прокляття, вона, як сатанинський гриб, паразитує та тілі сотень народів і народностей. І чим інтенсивніший процес гниття, тим мерзенніше пахне і красується злощасний гриб. Не відаючи того, що скоро він сам перетвориться на трухляву потерть».
Поет вслухається в ніч. Чує постріли танкових гармат, мінометні бахкання, глухі вибухи десь у Міловій чи на Батрачанській горі. Іноді виходить з дому, бачить вибиті вікна в краєзнавчому музеї, який сліпими очима дивиться на обпалені вибухом липи. Вмовляє музейного сторожа і той дозволяє йому переглянути книжки, які фашисти вилучили з міської бібліотеки і підготували для вивезення чи спалювання. Серед величної громади книжок Леонід Тома знаходить одну, яку вдалося викупити в сторожа: Жан-Бенуа Шерер. Літопис Малоросії або Історія козаків-запорожців та козаків України. Париж-17. 1994 р. Переклад Віктора Коптілова.
Заховав під куртку і непомітно, раз у раз озираючись, подався додому.
З кожним днем окупації небезпека арешту наростала. Леонід Тома мусів переїжджати з місця на місце в межах Ізюмського району, бо існувала реальна загроза – в Балаклії запрацювала рашистська катівня, куди вже потрапив не один патріот рідного краю. Знайомий попередив його про небезпеку, оскільки сам два тижні мерз на бетонній підлозі в приміщенні захопленого окупантами поліцейського відділку.
Нові, страшні за своєю варварською сутністю сюжети розгортала перед відомим на Харківщині, в Україні поетом, прозаїком, драматургом, головним редактором журналу «Харків» війна. Думками він у рідних Сорочинцях, хоча йому видається, що від дитинства і юності залишилися тільки обгорілі аркуші спогадів. Згадується Ворскла, Миргород, Сорочинці – душа шукає те, чого вже немає – «воно десь, за вітрами зеленими», відчуває, що «не все душа в собі відкрила».
Тривожні роздуми, глибокі сумніви, спогади заповнюють нічний, у безсонні та вслуханні в загрозливе мовчання зловісної тиші, простір поета: «Руїни скрізь…мовчу… душа в руїнах».
Леонід Тома намагається ностальгічним «зазиранням» уявою в дитинство, емоційно чистим «зануренням» в перші феєричні сполохи юнацького кохання хоч на якусь мить відсторонитися від цієї мари – Московії, яка запузирила криваву брагу на українській землі.
Знову нас визволять зібрався,
Як колись – Україна в огні,
Як же з пекла цей біс прокрався
На простори оці земні?
(«Прокидайся, людство, прокидайся…»)
Не чекав, не вірив, що серед мешканців Балаклії знайдуться ті, хто погодиться схилити покірно голову перед московитами і загорнути себе в морок рабського прислужництва.
Перевертні і вихрести доби,
Ждуни, з тавром мерзенного раба.
Це сморід безголової юрби,
Що далі гне злиденного горба.
Поет викликає слово-заповіт Тараса Шевченка на суд-осудження нашої безголовості, нашого забуття його одвічних знаків про навісну орду.
Стоїть Тарас, ятрять його слова,
Спливає кров’ю «Кобзаря» рядок.
Леонід Тома закликає і себе, і своїх сучасників відкинути сумніви, переживання, тугу, підніматися і почути, як «гуде на сполох волі дзвін».
Не треба, кинь, бо ж ворог біля брами,
Устав народ і він не упаде!
Іди на бій! Вставай сміливо з нами,
Твого народу звершення гряде!
(«Руїни скрізь… мовчу…»)
Поет відчуває, як підводиться дух України, як піднімається український люд на цей неминучий випроб національного майбуття, він вірить: «Ми ще скажемо своє слово, українське слово, і воно стане ще одним одкровенням для світу». Як стала одкровенням для нас з’ява «Фронтового Кобзаря», створеного його другом, художником Сергієм Пущенком.
В глухі окупаційні дні Леонід Тома творить поетичний цикл «Балакліївська воєнна рапсодія», вишукує можливості передати в «Українську літературну газету» поему, присвячену харківському художнику Сергію Пущенку, який загинув, воюючи у складі загону територіальної оборони під Васильковим. Це поема була опублікована в липні 2022 року. Унікальний проєкт створив і видрукував цей художник-воїн Сергій Пущенко. Назва його «Фронтовий Кобзар».
До божевілля світу звикаю,
Де бродять безпритульні корови,
Де стоять погорілі сараї…
Але знову
Знову бачу в багрянім диму,
Як виносить Тарас із бою…
Його, Сергія, крізь люту зиму
Із зорею його золотою.
(«Вознесіння»)
Кілька місяців у мороці окупації: «Сидимо при свічках, але в душі нашій світло, бо воно зсередини, воно Господнє».
Роздумує, занотовує про світло і темряву, на терезах яких коливається наш земний світ. Леонід Тома знайшов рівновагу між світлом і темрявою, бо вірив, вдивляючись у ракетні проблиски на небі і вслухаючись у далекий гул із-за хмар, що «ті, хто темряву сіє, пожне темряву, яку ніхто зсередини не освітить». А в душі непророщені зерна віри в те, що нині Україна вершить не тільки власну, але й світову долю і ця віра гортає його дух і піднімає його на крилах творчого самоздійснення.
Стань же проти вітру, щоб увись злетіти,
Задихнися вітром юності ущерть.
Піснею у небі знову забриніти,
Далі – хай що буде, воля або смерть.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.