“Українська літературна газета”, ч. 17 (335), 2 вересня 2022
Йому судилося прожити і творити на переломі двох складних періодів національної історії, двох політико-ідеологічних і культурно-історичних епох, які відзначалися поступовим внутрішнім руйнуванням радянської системи, нарощенням в середовищі передусім української інтелігенції опозиційного протистояння авторитарному режиму та відновленням української державності.
Михайло Слабошпицький був не просто свідком, а енергійним учасником цього важливого процесу формування в хрущовські і постхрущовські часи громадського і культурологічного спротиву української інтелігенції, яка визначалася зі своїм духовним, інтелектуальним і громадським вибором в умовах політико-ідеологічного диктату компартійної системи.
У той час, коли в Києві почало витворюватися творчою інтелігенцією, передусім поетами-шістдесятниками «силове поле притягання» (Євген Сверстюк), Михайло Слабошпицький в районній газеті вистукував на друкарській машинці перші свої поезії та з несамовитою жадібністю черпав інтелектуальну енергію із книг української класики, творів письменників із республік тогочасного СРСР, а особливо зарубіжної літератури.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Перебуваючи вже в Києві, студент Слабошпицький потрапляє в це «силове поле притягання» – швидко «вживається», занурюється в атмосферу духовного і морального очищення словом – переважно усним і друкованим, яке відзначалося самостійністю, чесністю і правдивістю поглядів і суджень.
Студента Київського університету, а згодом журналіста і літературного критика зацікавило і особливо вабило художнє, естетичне «інакомислення», «інакотворення», яке він із подивом і захопленням вичитував на сторінках «Літературної газети» – «Літературної України», «Молодої гвардії», в журналах «Вітчизна», «Дніпро», «Зміна». Поетична добірка Миколи Вінграновського «З книги першої, ще не виданої», Івана Драча «Ніж у сонці. Феєрична трагедія в двох частинах», поезії Євгена Гуцала «Зелена радість конвалій», мужні за громадянською поставою, за соціальною гостротою та жанрово-стильовими новаціями поетичні й прозові твори Ліни Костенко і Дмитра Павличка, Василя Симоненка і Василя Стуса, Валерія Шевчука і Володимира Дрозда, Бориса Олійника і Петра Засенка, Григора Тютюнника – це той духовний простір, ця та духовна атмосфера, цей той час і це ті герої – як письменники, так і їхні твори, в якій виростав і формувався як літературний критик і як письменник Михайло Слабошпицький. Він «вростав» спілкуванням, роздумами, співпереживанням у київське літературно-мистецьке середовище, в той духовний клімат відкритого оприявлення своєї позиції, свого мислення та усвідомлення суспільно-історичної ситуації, який творили чільні творчі особистості, інтелектуальні максималісти та громадські діячі, правозахисники – Іван Світличний, Євген Сверстюк, В’ячеслав Чорновіл, Іван Дзюба, Алла Горська, Ігор Калинець, Олесь Бердник Борис Антоненко-Давидович, Микола Руденко, Василь Стус, Валерій Марченко, Юрій Бадзьо… Правда не з усіма тими, хто в тій чи іншій протестній формі кинув виклик системі директивних обмежень свободи слова, цензурних ґвалтувань творів та політичних репресій, Михайло був тоді особисто знайомий. Та його жадібна пристрасть до читання, до пізнання, стимульована внутрішнім спротивом подвійній суспільній моралі та соцреалістичному диктату в творчому самоздійсненні, «поглинала» самвидавні матеріали, які таємно поширювалося і в середовищі київського студентства, виводила на засідання Клубу творчої молоді, на творчі вечори поетів-шістдесятників. Слабошпицький стрімко сягав духовного дозрівання та опанування нової системи естетичних цінностей, що її продукувала національно-культурницька інтелігенція, передусім українські шістдесятники. По суті, Михайло Слабошпицький влився в другу хвилю так званих «запізнілих шістдесятників». Правда, значна частина цієї творчої когорти, зокрема, Павло Мовчан, Петро Скунць, Роман Лубківський, Петро Засенко, Ірина Жиленко, Володимир Базилевський, Леонід Талалай, Борис Нечерда, Дмитро Кремінь, Володимир Затуливітер, Любов Голота, Світлана Короненко, Світлана Йовенко, Роман Кудлик та ряд інших молодих поетів, яких підтримали, підняли на творчі крила, як Павло Тичина, Максим Рильський, Павло Загребельний, так і «ранні» шістдесятники, творчо визріли та образно вияскравилися «в лоні» раннього шістдесятництва.
Михайлові Слабошпицькому дуже важило на тому, щоб здобутися на індивідуальний голос у цьому літературно-мистецькому хорі, яким були письменники-шістдесятники, його друзі й колеги, зокрема Віталій Дончик, Євген Гуцало, Анатолій Шевченко, Юрій Цеков, Григорій Сивокінь, Олександр Лук’яненко, Вільям Лігостов, Віктор Близнець, Борис Харчук, Володимир Кисельов, Анатолій Дімаров… Для світоглядно-аксіологічного увиразнення громадянської позиції та формування художньо-естетичних критеріїв оцінювання мистецьких явищ Слабошпицькому необхідно було максимально заглибитися в літературний процес, у творчість передусім репрезентантів українського шістдесятництва, особисто зблизитися з ними і творчо спілкуватися.
Працюючи в редакції обласної газети «Молода гвардія» – цієї, за визначенням Слабошпицького, «напівлітературної газети», літконсультантом у журналі «Україна», особливо у відділі критики «Літературної України», Михайло перезнайомився зі знаковими постатями українського шістдесятництва, потоваришував, а з деякими й здружився. У «Молодій гвардії» друкувалися такі яскраві творчі особистості, як Микола Вінграновський і Борис Олійник, такі вже індивідуально виразні поетичні постаті, як Василь Діденко… До цієї газети горнулися в надії опублікуватися і, чого гріха таїти, підзаробити своїми публікаціями на хліб письменники Володимир Маняк, Олександр Климчук, Катерина Мотрич, Олександр Гижа, Олександр Васильківський, Тамара Костецька, Євген Колодійчук …
В орбіту його як літературного критика, літконсультанта зацікавлення передусім потрапили також і талановиті прозаїки з цієї ж когорти шістдесятників, зокрема Григір Тютюнник, Євген Гуцало, Володимир Дрозд, Валерій Шевчук, Юрій Щербак, Роман Іванчук, Роман Андріяшик – цей перелік можна було б продовжувати. Всі вони, названі і неназвані творили нове духовне, інтелектуальне силове поле в суспільній атмосфері тогочасності, продукували нову систему естетичних цінностей та світоглядно-аксеологічних орієнтацій.
Для молодого критика, автора так званих внутрішніх рецензій, переважно безжально критичних, в’їдливо іронічних, нерідко саркастичних рецензій-фейлетонів, листів-відповідей авторам надісланих до редакцій рукописів це спілкування – особисте і, що особливо важливо, завдяки аналітичному проникненню в творчий світ митця – з поколінням шістдесятників і постшістдесятників, котре вирізнялося неповторними, яскраво індивідуальними творчими особистостями, оригінально вираженим самодостатнім індивідуальним «Я», стало моральним та ідейно-естетичним стимулом духовного самооновлення і творчого самооприявлення. Слабошпицький віддає себе, свій час і свою творчу енергію справі невдячній, морально вразливій справі – він нещадно «вимітає» з літератури «невмирущу агресивність графоманів», словесний безлад і художню анемічність, трафаретність, убогу лексичну партитуру літературних заробітчан. Слабошпицький усвідомлює: здолати нав’язану багатолітньою колоніальною політикою російського політичного і культурного імперіалізму соціокультурну вторинність української літератури і культури можна і слід високим художньо-естетичним рівнем національної літератури.
Як згадав в книзі «Прожити і розповісти» Анатолій Дімаров, із яким міцно подружився Михайло Слабошпицький, «по всіх видавництвах в оплаті процвітала зрівнялівка і плодовитий напівграфоман, залізними ліктями пробившись до Спілки письменників, часто-густо одержував набагато більші гонорари, ніж справжній талант, який власною кров’ю писав кожному фразу. Чи не найяскравіший приклад – Григір Тютюнник, кожна новела якого на вагу золота: все своє недовге життя ходив жебраком».
Михайло Слабошпицький знав, бачив, із якими муками творчого «вигорання», безжального відсікання не відповідного правді життя слова, художньої деталі вивільнявся у своїй творчості від ідейно-зображувальних нормативів соцреалізму той же Григір Тютюнник, Микола Вінграновський, Євген Гуцало, Іван Драч, Володимир Дрозд, Валерій Шевчук…
Його критична увага спрямовується на нове літературне покоління – на своєрідний український поетичний андеграунд, на тих, хто і своєю поведінкою, і реагуванням, як усним, так і творчим, на літературно-мистецьку і суспільну атмосферу, в якій панувала подвійна мораль, ідеологічна кон’юнктура, цензурне пресування, безпринципність, нечесність у творчій конкуренції, домінування письменників соцреалістичного канону, «виштовхувався» системою, а іноді з власної волі «випадав», на маргінес суспільного і літературно-мистецького життя.
У цій тривожній атмосфері, коли важко було зберігати суверенність свого «Я» і обстоювати самобутність художнього самовираження, Слабошпицький намагався пізнати, зрозуміти природу світовідчуття і світосприйняття, а також першопричин творчих криз молодих літераторів, тих глухих кутів, у які заводила таланти тоталітарна система. У його есеях «про час і про людей» – у його чесних і душевно теплих «зазираннях» у «дзеркало, подаровано пам’яттю», розгортається ціла галерея унікальних особистостей, серед яких відомі, як відомі, так і забуті, переважно талановиті, але пригнічені або загублені тоталітарною системою обдарування. Серед них – Василь Голобородько, Кость Москаленко, Тарас Мельничук, Іван Малкович, Віктор Кордун, Валерій Ілля, Микола Воробйов, Михайло Саченко, Василь Рубан, Станіслав Вишенський, Михайло Григорів, Олег Лишега, Грицько Чубай, Ярослав Павуляк, Грицько Кириченко, Аттила Могильний… Це вони, ті та багато ще інших, мною не згаданих, але не забутих завдяки «протиранню» дзеркала часу, їхні долі та їхні твори повсякчасно учутним відлунням жили в пам’яті, в душі енергійного, невтомного літературознавця і письменника Михайла Слабошпицького.
…Із особливим естетичним смаком ось уже більше року смакую есеями відомого французького письменника Філіпа Солерса – його збіркою «Війна смаку», яка присвячена видатним постатям французької літератури XVII-XX ст. Ці поліфонічні діалоги з митцями в формі есеїв Філіп Солерс веде з однією метою: ствердити, переконати, що «нетрадиційну орієнтацію» в світі літератури визначає єдиноправильний дороговказ – смак.
Автор «Війна смаку» в передмові стверджує: «Отже, перед суспільством розперезаного поганого смаку я віддаю перевагу безлічі самобутностей, що живуть і мислять інакше» .
Михайло Слабошпицький у своїх есеях, явлених у книгах «Не загублена українська людина (55 портретів з української діаспори)» та «25 поетів української діаспори» якраз і віддав, як і Філіп Солерс, «перевагу безлічі самобутностей, що живуть і мислять інакше».
У першій книзі «Не загублена українська людина» автор розповідає «про найкращих людей української діаспори» – не письменників, а тих, хто в чужому краю не тільки не загубився (як при цьому не згадати книгу Миколи Шлемкевича «Загублена українська людина») в чужих краях, а навпаки, збувся, зреалізувався. Бо все своє життя, всі свої діяння ці україноцентричні люди діаспори підпорядковували українській ідеї і саме в служінні їй, наголошує Михайло Слабошпицький, «вони самореалізувалися». Отже, еміграційних громадських, культурних і, звісно, політичних діячів, заявлених Слабошпицьким у книзі «Не загублена українська людина», і поетів, і прозаїків, художників української діаспори, яким приділив особливу творчу увагу автор «25 поетів української діаспори», єднає домінуюча духовна сила – національна ідея. Тому Михайло Слабошпицький прагнув і досягав головного: максимально поглибленого осягнення суті діянь і творінь особистості.
Намагаючись через особистісне сприйняття особистості поета, згадаю, наприклад, його монографію «Поет з пекла (Тодось Осьмачка)», до речі, проілюстрованої роботами українського художника-канадійця Василя Курилика, Михайло Слабошпицький творить, пізнає сам образ митця, генеалогію кожного художнього твору, специфіку його художнього мислення, його художнього світу, стилю, поетики. Так, осмислюючи внутрішньо-творче і суто зовнішнє життя Тодося Осьмачки, дослідник пояснює особисту драму того, кого переслідувало «гепеву», а саме – відчай, кошмари і самотність, твердою вірою в свою історичну місію національного поета. І «та віра давала йому душевні сили вистояти під усіма ударами, які градом сипалися на нього і від режиму, й від самої немилосердної долі».
Мабуть, ця віра в своє важливе, по суті, національне призначення, цей національний обов’язок служінню Україні, українським словом, словом творчим і чесним і визначає ідейно-естетичну суть творчості тих українських поетів, які есеїстично оприявлені у книзі «25 поетів української діаспори». Нині очевидно, що без їхньої творчості не можна вже говорити про повноту українського літературного процесу. Згадується, як відомий літературознавець Григорій Костюк, перу якого належить багато літературних портретів діаспорних письменників, мріяв про той час, коли два потоки літературного процесу – українського, материкового і українського, діаспорного – будуть злиті, об’єднані, стануть єдиним українським літературним процесом.
Михайло Слабошпицький у цьому наближенні до історичної суті українського літературного процесу відіграв значиму роль.
Якщо книгу есеїв Філіпа Солерса «Похвали нескінченості», «Довершена розмова» і «Війна смаку», до яких ввійшли понад ста літпортретів (деяким письменникам, таким, як Жан-Батист де Сад, Оноре-де-Бальзак, Поль Верн, Артур Рембо, Марсель Пруст, Луї Арагон, Жан-Поль Сартр, присвячено по кілька есеїв), називають історією французької літератури в особистостях, то про огром літературних есеїв, літературних портретів Слабошпицького слід говорити, слід їх оцінювати як авторську історію української літератури ХХ-ХХІ століть в особистостях. Більше того, як сам Михайло Слабошпицький визнавав, описане ним у книгах «Протирання дзеркала», «Тіні в дзеркалі», «З пам’яті дзеркала», «З присмеркового дзеркала» читач не знайде в підручнику з української літератури. Автор свої есеї жанрово означує як спогади. Це дійсно спогади, але в переважній більшості з них серцевиною виповідання є життя творчої особистості, її творчість. Життя і творчість, творчість і життя – в нерозривній єдності та в особистісному сприйнятті. І навіть співпереживанні. Це неймовірно довірливе, душевно чутливе і співпереживаюче розшифрування людських доль, особливо творчих доль, доль митців, багато із яких розтерзані життям, покривджені долею і власним здоров’ям (Аттила Могильний, Ігор Кручик, Михайло Саченко, вигаданий і витворений ним поет Борис Корнієнко, Григорій Кириченко та ін.), надзвичайно цінне і, більше того, необхідне для літературознавчого осягнення повноти літературного процесу і літературно-культурного життя другої половини ХХ-початку ХХІ століття.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/