Микола Жулинський. «Мандри і одкровення сорочинського менестреля»

“Українська літературна газета”, ч. 6 (374), червень 2025

Продовження. Почсаток див.: Микола Жулинський. «Мандри і одкровення сорочинського менестреля» – Litgazeta.com.ua

Поява нового роману «Батуринський подзвін», написаному в ключі поєднання часових площин та історичних реалій крізь магічний кристал художнього відтворення дійсності – закономірний етап у творчості відомого українського письменника Леоніда Томи.

Леонід Тома

Цей твір – відповідь сучасного літописця українського буття на головні проблеми, що стоять перед суспільством і кожною особистістю. Це – діалектика поєднання загальнолюдського і свого, родового кореня, наукового й духовного світогляду, екзистенційного існування людини в непевному й загроженому світі, а також взаємовпливів цивілізації із живою природою. На вістрі цих проблем опиняються головні персонажі роману – блискучий журналіст і зірка ТВ Антон Безверхий та вчений ядерного центру Максим Дзвонар. Антон народився в козацькій столиці Батурині, і майже всі персонажі твору мають свою дотичність до цього легендарного міста. Таким чином, маємо ще один сфокусований пласт художнього полотна, яке єднає всю архітектоніку роману.

А вона різноманітна й різнопланова. Тут і «видіння наяву», і ретроспекції в глибину століть, і своєрідні світоглядні коментарі Небесного Чоловіка. Цей образ з’явився ще в попередніх творах Леоніда Томи. Особливо виразно «присутній» в «Оповіді Небесного Чоловіка», де він набув властивостей такого собі «третього ока», яке має власний ракурс спостереження й власну систему координат. Саме цей погляд дозволяє письменнику вільно почуватись у неймовірних сплетіннях реального й уявного. Це наштовхує на висновки великого вченого й мислителя Володимира Вернадського, який стверджував: думка народжується матерією в земних істотах, то чому б у космічних речовинах і загальному житті всесвіту матерія не може народжуватися думкою.

Однак не варто думати, що «Батуринський подзвін» – художній коментар наукових теорій. Персонажі роману мають рельєфно виписані характери, їхня мова індивідуалізована, добре вияскравлена психологічна.

…Помирає стара мати «київської амазонки» Лілії. Слова й жертовність душі Явдохи по-справжньому хвилюють. У той же час у розділі «Бенкет позолочених» подається цілком реалістичний «портрет» сучасної еліти, а по суті, того людського сміття, яке винесла на поверхню хвиля соціальної турбулентності. Вражають і сцени кохання в розділі «Острів Любові» та на підмосковній дачі професора Боголюбова.

До речі, Христофор Павлович Боголюбов, учений центру ядерних досліджень у Дубні – це один з моральних маркерів роману. Навіть у середовищі секретного об’єкту, під невсипущим контролем «органів», він зумів зберегти й примножити благородство душі й чистоту помислів, успадковану від батька – академіка Боголюбова. У сцені, коли засланий до Сибіру академік Павло Боголюбов спостерігає фантастичне видовище полярного сяйва, відчувається глибинний зв’язок людини з космосом і екзистенційний подив перед величчю всесвіту. Тоді згадуєш пророчі слова: тільки Бог знає про своє існування, і тільки Він вірить у це.

Нам же залишається теорія відносності Енштейна й теорія невизначеності Гейзенберга, які прагнуть створити ту всеосяжну «формулу всього», залишену нам для можливого пояснення світу Стівеном Гокінгом.

…Максим Дзвонар і Антон Безверхий таки знаходять на руїнах Свято-Миколаївського монастиря дзвін із зруйнованого Батурина, і він лунає знову. А все тому, що цей, новий Батурин, повинен стати столицею відродженого українського духу.

То ж за ким б’є дзвін?

Його відлуння в кожному з нас.

«ГОЛУБИЙ КІНЬ»

І ХАРКІВСЬКА БОГЕМА

…Я нещодавно з особливою естетичною насолодою вчитувався в есеїстичну оповідь Леоніда Томи «Харківська богема: голубий кінь у резерваціях соцреалізму», перечитав також повість «Небо на землі зникає». У цих творах і оживає в містичному «визиранні» з фізичного небуття цей «фантастичний метафорист» Станіслав Розсоха, який магічно приголомшував несподіваними образами і метафорами ще не розбурхану творчу уяву літстудійців. І самого Леоніда Томи, який ще в школі поривався виборсатися із тлуму звичного мислення віршованими «набігами», то на одну пору року, то на іншу, найчастіше осінню. Згодом у вірші «Втеча» засвідчить: «Тікаю в осінь»:

Що змінилось?

Років припливи-відпливи,

Що можна змінити,

навіщо, кому?

Тікаю в осінь, і цим я щасливий,

Що маю співбесідника

Леоніда Тому.

Але саме там, на цих харківських «літературних курсах», які найчастіше продовжувалися або в саду Тараса Шевченка під величним осокором або в Саржиному Яру, як правило, за пляшкою «біоміцину», він і відчув, що вже невгасно «зсередини загорівся поезією» і перейнявся духом бунтарства, несприйняття ідеологічно-канонізованих приписів творення літератури. Тож не була несподіваною його визивно протестна дифіляда разом з Анатолієм Здоровим напередодні Різдва повз харківський обком партії з різдвяною шестикутною зіркою. Були містичні одкровення в кафе «Автомат» на Сумській нині загорнутого в морок забуття талановитого Володимира Мотрича, самодіяльні творчі вечори в сквері навпроти театру «Березіль» того ж «поетичного гучномовця» Бориса Чичибабіна – одного з лідерів вільної харківської богеми.

Повертався-«новонавертався» поет до Харкова, згадував своїх друзів, колег – харківських «богемщиків», творців літературного самвидаву − недрукованої літератури, яку ми нині мало знаємо. Вони, молоді, затяті в своїх категоричних судженнях про літературу й політику, жадібні до знань, докопалися до альманаху «Квартали», який створила спрагла творчих експериментувань харківська група «Урбіно», і захопилися здійснити мистецький прорив у сферу містично-символічного, провіденційного, і пізнати глибини таїни людської душі. Здавалося тоді, що все досяжне, адже блукання лабіринтами харківського минулого, осягання творчої і життєвої долі розстріляних корифеїв українського відродження упевнювало в можливості на цій духовній основі творчо вивершитися.

Скажімо, тусувався в цьому товаристві талановитий поет Борис Чичибабін. Згадав Леонід Тома рядки із його вірша, присвяченого Гоголю, у якому той закликав російську імперську столицю: «До полынной земли, Петербург и Москва,// Поклонитесь Полтаве».

Леонід Тома – перший і єдиний староста Центральної літстудії при Харківському відділенні Спілки письменників України не прихилявся душею до цього гранітного левіафана, який дихає «болотним духом сірої Неви», поривався до Харкова, згадуючи свою рідну літературну студію, творчобунтівний дух своїх друзів, передусім найближчого, найріднішого Станіслава Розсоху.

Часто згадував, як він разом з художником Віктором Брикульцем провідував свого друга в Миргороді. Там збиралися вони на березі річки Хорол, читали вірші й чудувалися з гри золотисто-червоних струменців, які пробивалися із дна річки.

Прямуючи до свого давнього друга, у нічній електричці на Миргород напише метафорично розкішну, з історичними ремінісценціями поему «Зелений Лев». Згодом у вірші, присвяченому пам’яті свого «останнього друга» Станіслава Розсохи, який у часи харківського богемного поезотворення «обкурював» його своїми «запашними поетичними димами», Тома сповідався:

В синіх косах першого світання,

А на персах сонце золоте …

Друже давній, друже мій останній,

Одкровення юності святе!

Багатьох «своїх» згадував Леонід Тома, тих, про кого написав у есеї «Харківська богема: голубий кінь у резерваціях соцреалізму» – про «хуторян-романтиків, вибухових метафористів, рафінованих богемних «гуру» і просто хлопців, які вперше спробували поетичного трунку, як гранчак скаженого самогону».   Згадалося, як сиділи вони, літстудійці, під осокором, позирали в бік величного па­м’ят­ни­ка Шевченку, згадували, як той гнівно таврував смиренних земляків – «рабів незрячих гречкосіїв», які лише «стогнали і долю проклинали», читали свої поезії і нещадно критикували графоманські «зразки».

А своє активне відчуження від офіціозу, компартійної ритуальності й літературного формалізму демонстрував Леонід Тома не тільки в поетичній творчості, але й тим, що разом із науковцем і другом Анатолієм Здоровим виготовляв вінок із соснових гілок і покладав до пам’ятника на річницю народження Шевченка. А демонстративне пошанування Шевченка всупереч офіційному, вимушено добровільному поклонінню розпочалося в Томи на другому курсі університету, коли він на зібрані від студентів гроші придбав великий вінок і разом із студентами-однодумцями поклав цей вінок до пам’ятника. Та засікли їх під час цієї акції пошанування Кобзаря пильні очі «органів». Дивом не виключили його з університету за цей владою несанкціонований вияв любові й поваги до Шевченка.

ВІД БОГЕМИ ДО ПОЕМИ

Динаміка поезотворчої активності після першої поетичної книжечки «Ранок» наростала. Він активно друкується в пресі, у Харкові та в Києві виходять його поетичні книжки «Поклик зорі», «Таємниця дороги», «Дві природи», «Терен і лавр», «Преображення», «Вибране». Настає черга більш об’ємних форм, з їх драматизмом і полемічною загостреністю.

Поеми Леоніда Томи посіли помітне місце в літературному процесі, вони друкувалися в харківському журналі «Прапор» та київському «Київ». Різнопланові – від «Данила Апостола» до політико-полемічних, що прагнули крізь цензурну завісу кинути філософський аналітичний погляд на реалії часу. Згодом, у журналі «Київ» з’являється його поема «Атомна хата», написана по гарячих слідах Чорнобильської катастрофи. Це була перша спроба (написана в вересні 1986р) в українській поезії осмислити в філософсько-епічному плані масштабі й наслідки трагічної сторінки в історії нашого народу. Цей твір, надрукований у 1987р. після тривалих митарств у високих інстанціях, мав широкий читацький резонанс та увагу критиків і літературознавців.

Характерно, що «Атомна хата» була своєрідним «новонаверненням», оскільки про будівництво Чорнобильської АЕС Леонід Тома написав у розлогій поетичній композиції «Чорнобривець кутого вогню» ще в далекому 1973р. Від пафосного захоплення масштабами нової енергетики до філософсько-етичного ракурсу жахливої «атомної хати» – такий шлях болісного, але животворчого новонавернення українського поета.

Уже у «Атомній хаті» проявилось тяжіння письменника до драматургічного вирішення важливих сцен, коли персонаж поеми ділиться своїми враженнями від зустрічі пращура у печерах Святогірського монастиря. Тож закономірно, що поет спробував свої сили у драматургії. Перед цим ним була перекладена з польської на українську мову низка п’єс всесвітньо відомого польського драматурга Славомира Мрожека, з яким Леонід Тома зустрівся в Старому театрі польського міста Кракова. Визначний драматург дав офіційний дозвіл на переклад його творів українською саме Леоніду Томі. Останньою перекладеною п’єсою Мрожека була «Любов у Криму», яку взяв до постановки на сцені харківського театру імені Шевченка Лесь Танюк. На жаль, через аварію каналізаційних мереж у Харкові цей задум не був реалізований.

Та вже на початку двотисячного року на сцені Запорізького драмтеатру виходить п’єса Леоніда Томи «Нестор Махно». Вона згодом була показана на сцені київського театру імені Франка, її привітав і позитивно оцінив тодішній художній керівник театру Богдан Ступка. Новим етапом драматургічної творчості стала ландшафтна вистава «Тарас Бульба», здійснена на теренах національного культурного заповідника «Запорозька Січ». Згодом за сценарієм харківського драматурга у світ виходить український художній телевізійний фільм «Дума про Тараса Бульбу», у якому знялися актори Запорізького драмтеатру.

Знов таки, в одному з своїх ранніх віршів «Слава» поет звернувся до образу Тараса Бульби, який дав поштовх до творчого «новонавернення» і реалізації давного задуму в нових формах і жанрах.

І сам, блукаючи в лісі над Сіверським Дінцем чи Бакалійкою, прагнув повернутися до того стану душі й почувань, коли, втішаючись в усамітненні серед живого природного світу, починаєш відчувати незмірність і безкінечність творення та дивуватися невичерпній будівничій силі Творця.

Втеча в самотину, добровільне ув’язнення в усамітнення для Леоніда Томи тому бажане й можливе, бо в такому стані він відчуває себе такою ж органічною частинкою природи, якими є ліс, річка, камінь, дощ, вітер… І тоді йому здається, що він, як і кожна людина на землі, виконує недосяжну для розуміння програму, біологічний механізм якої задіяла Вища Сила, Космічний Розум, Творець.

Після цих блукань-усамітнень творча напруга зростає, а головне, починає стиратися межа між реальним і уявним, звичайне перетворюється в фантасмагоричне, посилюється творча потужність інтелекту. Мимоволі зринають тоді в пам’яті слова Артура Шопенгауера: «На висотах думки завжди панує самотність» і згадується таємничий Гоголь: «Будь-яку роботу роби так, начебто її замовив тобі Бог, а не людина».

Переконувався в правоті свого земляка Гоголя, що література не є продуктом розуму, а наслідком почуттів, тому чекав-сподівався, що саме почуття, переживання, «емоційне збурення» того, що осмислював, обдумував, виношував у пам’яті днями, тижнями, верстаючи кілометри то пішки, то на велосипеді, попроситься на безвідмовний діалог з папером.

Закінчення буде.

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.