Микола Жулинський. Яка дорога веде до правди

209

МІРКУВАННЯ З ПРИВОДУ ДОСЛІДЖЕНЬ ПРО УСТИМА КАРМАЛЮКА ПИСЬМЕННИКА ТА ЖУРНАЛІСТА ВОЛОДИМИРА ШЕВЧЕНКА

Хтозна, чи коли-небудь я б заглибився в життєву долю і посмертну славу Устима Кармалюка, якби не Юрій Мушкетик. Пригадую, якось одного червневого дня 2015 року Юрій Михайлович, постукуючи костуром, зайшов до мене у двір і присів на лавці під старенькою яблунею: «Оце я тільки-но ще раз погортав книжку журналіста і історика із міста Хмельницького Володимира Шевченка. Був у мене оце днями. Раніше якось він мені її надіслав. Я ще тоді краще бачив. Прочитав. Зветься книжка «Ой, Кармелюче, по світу ходиш…». Він такого мені порозказував… Обурений до краю намаганням деяких дослідників подавати Кармалюка таким собі розбійником, грабіжником, злодієм… Я й не знав, не думав, що комусь у наші дні, коли, ми, слава Богу, самостійні, закортить ганьбити ім’я цього національного героя».

Юрій Мушкетик згодом якось пожалівся, що не може, на жаль, сам написати бодай повістину про Устима Кармалюка. «Очі. Майже не бачу. Ледве в комп’ютері виловлюю новини. Якщо щось і записую, переважно в щоденник, то наосліп. Сам відчитати те, що нашкрябав, не можу».

Згадую, коли в Хмельницькому урочисто відкривали пам’ятник Богдану Хмельницькому, здається, в 1993 році, я тоді познайомився з журналістом Володимиром Шевченком, який у місцевій пресі виступав з нарисами і статтями, присвяченими висвітленню невідомих фактів із життя Кармалюка. Була іще одна, в 2000-му році, наша зустріч, яка запам’яталася мені тим, як Володимир Шевченко із емоційним захопленням ділився віднайденням у досі маловивчених слідчих і судових справах періоду Російської імперії нових матеріалів про Устима Кармалюка. Вже на той час у Шевченка був готовий до друку історико-біографічний нарис, який з’явився окремою книжечкою у 2002 році під назвою «Подільський лицар волі» і був присвячений 215-річчю народження Устима Кармалюка. Розголос цієї невеличкої книжки був широкий, оскільки дослідник оприлюднив ряд нових матеріалів, відшуканих ним у архівах як України, так і Росії, зокрема, присвячених каторжанським поневірянням Кармалюка в Сибіру, втечам, переслідуванням царськими чиновниками родини Кармалюка… І хоча земляками славетного подолянина Кармалюка, передусім вченим-філологом Віктором Тищенком та краєзнавцем, істориком Володимиром Вовкодавом вже на той час була детально досліджена доля українського народного героя і його побратимів, зібрані й видрукувані народні легенди, перекази, пісні, прислів’я та приказки «про останнього гайдамаку», встановлено місце його поховання, Володимиру Шевченку завдяки його самовідданим багаторічним пошукам удалося вислідити і оприлюднити нові архівні джерельні матеріали і вичерпно відтворити всі віхи життя і діяльності Кармалюка.

Я зміг у цьому переконатися, коли отримав від Володимира Шевченка його трикнижжя: «Ой, Кармелюче, по світу ходиш» (третє видання, 2017), «Ой родився Кармалюка в селі на Поділлі» (2017) і «Вийся, вийся, хміль листатий» (2018).

Читаючи ці жанрово-оригінальні публіцистично-документальні і художньо-документальні твори, я не раз замислювався над тим, що ж спонукало цього унікального письменника, публіциста, до речі, автора 26 книг прози, поезії, художньої документалістики, стільки часу і творчої енергії присвятити вивченню життя і боротьби цього захисника простої людини-селянина. Те, що молодий журналіст Шевченко працював у тих краях, на Летичівщині, де жив і діяв Устим Кармалюк? Так, саме в Летичеві, коли потрапив на роботу в тамтешню газету, він і «захворів» Кармалюком. Особливо після знайомства з місцевим краєзнавцем, невтомним вишукувачем матеріалів про Устима Кармалюка Володимиром Вовкодавом, який на той час завершував пошуки його місця поховання. Але головним стимулом і, якщо можна так висловитися, творчим подразником для письменника-науковця було жадання захистити національного героя, оборонця обездолених селян-кріпаків, упосліджених гнітом і знущанням місцевого панства, від несподіваних компрометуючих посягань на легендарну постать лицаря волі.

Володимир Шевченко продовжив благородну справу-захист із спотворення історичної постаті селянського отамана, яку чи не одним із перших розпочав Володимир Вовкодав свого часу, а саме в 1999 р., коли він опублікував в «Літературній Україні» статтю «Захистимо національного героя». Шевченко неодноразово посилається і на цю статтю, як і на інші виступи своїх земляків, а головне, уважно заглиблюючись в архівні матеріали і критично осмислюючи їх, спростовує більшу частину тих відомостей, які начебто мали підтвердити намір новочасних дослідників подати не романтизований та ідеалізований, а реальний образ того Кармалюка, який «міг бути героєм, а став розбійником».

Роздумуючи над давнішими і недавніми дослідженнями про Устима Кармалюка, Володимир Шевченко в книзі «Ой, Кармелюче, по світу ходиш…», яка є другим виданням нарису «Подільський лицар волі», здійснює системну аналітичну ревізію величезного масиву літератури, присвяченої Устиму Кармалюку, як художньої, так і передусім історико-документальної. Для цього, вважав дослідник, слід простудіювати всі наявні архівні джерела, оприлюднити їх і, що вкрай було важливо, звірити з тим, що було опубліковано іншими дослідниками. Бо ж не раз переконувався, що в опублікованих матеріалах про Кармалюка траплялися прикрі помилки внаслідок неуважного або поспішного прочитання і цитування архівних документів. Мали місце й свідомі перекручення, домисли, некритичне сприйняття свідчень свідків, особливо сучасників Кармалюка, які часто не говорили повної правди, приховували від слідства багато чого, що було пов’язано з життям і боротьбою легендарного бунтівника.

Володимир Шевченко аргументовано обґрунтував, до яких прикрих помилок призвела деяких дослідників сліпа довіра до царсько-чиновницьких судових актів. Особливо його вражало і обурювало вульгарне спотворення і грубі фальсифікації історичної постаті Кармалюка. Але Володимир Шевченко не став спрямовувати гнівні, саркастично гострі інвективи на адресу опонентів, більше того, навіть свідомо не називав імен і прізвищ авторів окремих публікацій, в яких Кармалюк постає переважно розбійником і грабіжником. Очевидно він не вважав доцільним збурювати суспільні настрої та викликати опонентів на безплідні дискусії. Вважав важливим для себе, за його ж словами, «відновити справедливість і повернути правдивий образ історичної особи, борця за права і волю простих людей нинішньому та наступним поколінням».

Володимир Шевченко вирішив обрати єдиновірну дорогу до історичної правди: оглянути науково-дослідним критичним оком усю колекцію архівних матеріалів, які зберігаються в Центральному державному історичному архіві України, в Державному архіві Хмельницької області, вивчити детально історичні праці, науково-популярні розвідки, художні твори, публікації в періодиці, як в українській так і російській, зразки народного фольклору, в тому числі пісні, легенди, перекази… Досить вчитатися в аналітичний розгляд ним художньої Кармалюкіани, здійснений у співставленні з історичною правдою в книзі «Ой родився Кармалюка в селі на Поділлі…», щоб переконатися в незаперечній науковій сумлінності та моральній відповідальності автора за історичну правду.

Здавалося б, яка потреба повертатися після опублікування відомим ученим Віктором Тищенком двотомної монографії «Українська літературна Кармалюкіана» до критичного осмислення такого великого масиву художньої літератури – від повісті Тараса Шевченка «Варнак» до історичного роману сучасного письменника Олександра Гижі «Облога Кармалюка»? Та, виявляється, була, бо як зазначає Володимир Шевченко, «новоявлені дослідники» почали брати під сумнів «реальну сутність фольклору, твердячи, що використання його, скажімо, для створення образу Кармалюка чи відображення деяких подій призводить до непомірної романтизації, а отже й до спотворення правди». Мовляв, саме на надмірну романтизацію та ідеалізацію хибують повісті і романи Марка Вовчка, Михайла Старицького, Василя Кучера, Володимира Гжицького, Миколи Тарновського та інших письменників, які прагнули відтворити образ Кармалюка.

Володимир Шевченко з винятковою сумлінністю «визбирав» у художніх творах, присвячених Устиму Кармалюку, допущені письменниками неточності, погрішності, помилки, викривлення, вигадки, фантазування, звіривши відображене, відтворене, а то й нафантазоване з архівними, історичними та документальними свідченнями. Водночас Шевченко-історик дає чітко зрозуміти, що він веде мову саме про художні твори, де творчий вимисел, авторська уява і фантазія «працюють» на посилення емоційного впливу мистецького твору на читача.

Ми повинні пам’ятати, що художній твір твориться за іншими законами, ніж історичне дослідження, і тому вимагати від письменника документальної точності в зображенні подій і осіб, повної відповідності художнього образу твору реальній особі, в даному випадку особі Устима Кармалюка, не слід. Художнє мислення передбачає творче освоєння людини і світу, а не механічне віддзеркалення дійсності, адже художній твір спрямований на емоційно-образне освоєння людини і світу. Тому художній образ як своєрідна форма художнього мислення є синтезом передусім авторських уявлень про реальний світ, який постає в художньому творі як творча модель життя.

У таких художніх творах, як історична повість в легендах «Печаль месника» Петра Маліша, як «Дума про Устима» Броніслава Грищука, як роман «Меч і посох» і повість-есе «Кармелюк: гнів і гордість України» Богдана Сушинського, як історичний роман «Облога Кармалюка» Олександра Гижі, образ Устима Кармалюка постає в процесі його художнього відтворення як символ національного героя – борця за свободу, честь і гідність української людини. Такий образ-символ справжнього борця за народне щастя витворила й оприлюднила в піснях, переказах, легендах про Устима Кармалюка українська колективна свідомість. І свої мрії, сподівання, національні прагнення, колективні уявлення про способи соціальної рівності, справедливості український народ виражав у піснях, переказах, думах, легендах і, звісно, в такій формі символічного впливу, як художня література. Тому не розуміти, не усвідомлювати ролі і значення усної народної творчості та художньої літератури як ефективного засобу суспільної комунікації при розгляді життя і боротьби таких народних героїв, як Устим Кармалюк, неприпустимо.

Володимир Шевченко справедливо дорікає тим дослідникам, які недооцінюють, якщо не більше, ігнорують велику пізнавальну важливість народного фольклору, не розуміють, що зумовлює креативну символізацію й міфологізацію постаті Устима Кармалюка, «винесення» його образу на рівень національного героя. Не випадково такий видатний історик і фольклорист, як Микола Костомаров, назвав Кармалюка національним героєм.

Так, у суспільній свідомості відбувалася героїзація та ідеалізація як Устима Кармалюка, так і інших народних героїв: Олекси Довбуша, Лук’яна Кобилиці, Северина Наливайка, Івана Гонти, Максима Залізняка, Омеляна Пугачова та ряду інших реальних бунтівників-месників. Відбувалася трансформація народною уявою і фантазією діяльних виразників народних сподівань в образи-символи. Ці народні герої та їхні діяння романтизувалися, ідеалізувалися та міфологізувалися. Відбувалося в суспільній свідомості звеличення себе, уярмленого, пригніченого «чужим», через міфологізацію та героїзацію «свого». Творився культ героїв – народних месників, які уособлювали і виражали національні поривання до волі та справедливості. В колізії «свій-чужий» народ неминуче ставав на бік «свого», особливо якщо «свій» піднімався на рішучий протест, боронячи свою людську і національну гідність, як це чинив Кармалюк.

Український філософ Мирослав Попович у статті «Свобода як буття у світі «своїх» « наголошував: «Щоб жити повною мірою, людина мусить бути належної до своїх, що втілюється в іменуванні згідно з традиціями, свого роду «прописці» своїй соціальній структурі. Тут, у цій соціальній залежності індивіда, коріниться й ідея свободи».

Для українців Поділля, як і для всієї Правобережної України, яка згідно з маніфестом Катерини ІІ від 27 березня 1793 року приєднувалася до Російської імперії, «чужими» були передусім польські поміщики-католики, які нещадно їх експлуатували, більше того, із презирством ставилися до селян-українців як іновірців, усіляко принижуючи їхню віру, людську і національну гідність. Були «чужими» для вимучених важкою панщиною, яка нерідко тривала для селянина-кріпака повний тиждень, а то в і суботньо-недільні дні, та різними додатковими примусовими роботами, і російські поміщики, дворяни, яким надавалася перевага, оскільки царський уряд щедро наділяв їх козацькою землею. «Чужими» були і євреї-орендатори, які управляли панськими маєтками, власники трактових корчм, гайдуки місцевих економій, російські військові команди та поліція, чиновники російської адміністрації.

Володимир Шевченко подає в книзі «Ой, Кармелюче, по світу ходиш…» короткий аналіз соціально-економічної ситуації на теренах Поділля та наводить ганебні факти знущань та катувань кріпаків польськими землевласниками, що і змусило Кармалюка та його побратимів – селян-кріпаків удатися до боротьби з тодішнім режимом.

Розглядаючи першопричини, визначальні спонуки вимушених протестних акцій українських селян, які на Правобережній Україні, а це до другого поділу Польщі на Подільське, Волинське, Брацлавське, Київське воєводства, перебували під гнітом як польських поміщиків, так і російської влади, годилося б іще звертати увагу на проблему релігійну. Мова йде про наслідки окатоличення й полонізацію української еліти, тоді як селянин (русин) переважно залишався православним.

Згадаймо, що на початку XVII ст., а саме в 1628 р. Мелетій Смотрицький писав у полемічному трактаті «Апологія»: «Чи багато ще зосталося шляхетських родів на нашій стороні? Скажіть, прошу вас, побачити ясно, що за десять літ убуло їх тисячі. А після вас побуде ще більше, бо вже за вашого життя діти ваші ще не ваші!..»

Отже, відчуження певної частини української соціальної еліти внаслідок окатоличення або ідентифікації себе як поляків від «низів» – від руських (українських) селян, від православних на українських теренах, які потрапили до складу Речі Посполитої, розпочалося ще в XVII ст. На кінець XVIII–поч. XIX ст. в Україні утворилися, як стверджує письменник і історик Петро Кралюк, «два окремі світи»: «Релігійні і культурні відмінності між «верхами» і низами (переважно правобережні), що склалися в XVII–XVIII ст., вели до руйнування того суспільного консенсусу, який існував до того часу… Поступове розмивання руської (української) еліти, її окатоличення й полонізація мали для України сумні наслідки» (газета «День», 13-14 липня 2018 р.).

Отже, в релігійному плані відбувалося відчуження українського селянства не лише від поляків – власників земель і маєтків, але і від тих етнічних українців, які полонізувалися, перейшли в католицьку віру і долучилися до визискувачів селян-кріпаків.

Хоча релігійний й національний фактор не проглядається в свідченнях Устима Кармалюка та його товаришів, не домінує в їхніх бунтарських акціях, проте цей повстанський рух був спрямований проти національного, соціального і релігійного гніту. Соціально упосліджені і принижені, релігійно й національно зневажені українські селяни не знаходили розуміння, підтримки і справедливості ні в колишніх «своїх» – в ополячених землевласників, ні в царської поліції, ні в російської адміністрації, ні в земських судах… Що їм лишалося робити? І вони піднімаються на боротьбу проти польських і російських поміщиків, проти жидівського лихварства, проти місцевої адміністрації, тобто, якщо узагальнити, проти соціального упослідження, національного приниження та релігійного пригнічення. По суті, після офіційного розділення українських земель на Лівий та Правий берег по річці Дніпро українське селянство залишилося без державної еліти, напризволяще, бо значна частина української православної шляхти поступово, прикуплена чужоземною владою, переходить то на бік Речі Посполитої, то на бік Російської імперії.

«Поступове розмивання руської (української) еліти, її покатоличення і полонізація мали для України сумні наслідки. Уже на середину й другу половину XVII ст. значна частина української соціальної еліти стала католицькою (передусім це стосувалося земель Речі Посполитої). У XVIII ст. соціальна еліта Правобережної еліти переважно ідентифікувала себе як поляків – навіть тоді, коли залишалася уніатською», – узагальнює Петро Кралюк.

Навіть та частина українських магнатів і шляхтичів, русько-українських князівських родин, яка ще зберігала руську (українську) мову і православну віру, не наважувалася на активну боротьбу проти чужоземного насилля, не прагнула очолювати ті революційні поривання «низів», якими були і Коліївщина, і повстання того ж таки Устима Кармалюка, Лук’яна Кобилиці, Олекси Довбуша, Миколи Шугая… Локальні дії цих повстань та поразки пояснюються передусім тим, що їх не підтримала і не очолила національна еліта. Як стверджує британський дослідник походження націй та націоналізму Ентоні Д. Сміт, «і культуру, й політику творять меншини, звичайно, ті або ті еліти», тому, безперечно, втрата своєї еліти для кожного народу, як і, звісно, для народу українського, була катастрофічною.

Українські селяни, втрачаючи будь-яку надію на покращення свого соціального становища, зазнаючи ще й релігійного гніту, приниження людської і національної гідності, вдавалися до відчайдушного спротиву, бунту, кривавої помсти. Відомо, що повстанський рух під проводом Устима Кармалюка проти польських та російських поміщиків, російської адміністрації та дворянства охопив не тільки Поділля, але й ближні райони Бессарабії та Київщини. Ця боротьба українських селян, яка епізодично то наростала, то затухала, але тривала протягом 23 років, залучила значну кількість обездоленого селянства. За цей час повстанські загони здійснили численні напади на поміщицькі, переважно, польські маєтки, садиби місцевих українських багатіїв, на трактові корчми…

І справді, ці напади іноді визначалися знущаннями над жертвами з боку нападників, грабежами, а то й вбивствами. Цього Володимир Шевченко не тільки не заперечує, а й детально відслідковує, звіряючи зі свідченнями учасників нападів та їхніх жертв.

Але зводити боротьбу повстанців під проводом Устима Кармалюка до розбійництва, елементарного грабіжництва, злодійства означало б неминуче віддалитися від осягнення повноти пізнання історичної правди. Володимир Шевченко не випадково так детально аналізує повість краєзнавця-історика і письменника із Кам`янця-Подільського Антонія-Йосифа Ролле, яка була опублікована 1879 року у Львові польською мовою під назвою «Opryczек» («Опришок»), а згодом, 1886 р., з’явилася в російському перекладі вже як нарис під назвою «Кармелюк» у журналі «Киевская старина». Адже деякі новочасні дослідники з надмірною довірою поставилися до запевнень автора цієї повісті, що не усні народні перекази, легенди і пісні слугували йому в начебто винятково правдивому зображенні ним цієї історичної постаті, а тільки архівні свідчення, передусім «акти кримінальної подільської палати, записані на 9375 листах».

Іноді в деяких дослідженнях ми зустрічаємо надмірне акцентування, зокрема коли йдеться про гайдамацький рух, на селянському антисемітизмі. Але гнів повстанців спрямовувався не стільки на євреїв як етнічну спільноту, скільки на єврейських орендарів, яким польські землевласники доручали управління фільварковими господарствами, а самі сиділи у Варшаві, Кракові чи Любліні і вимагали збільшення прибутків, особливо підвищення врожаю зернових, ціни на які в той час постійно зростали в Європі. Отже, селяни-кріпаки бунтували переважно із соціально-економічних причин.

До речі, в бунтарських акціях Устима Кармалюка, як відомо брали участь також і євреї. Так, за напад на маєтність посесорки Магдалини Паплінської були заслані до Сибіру Меєр Гофштейн, Хаїм Фалик, Лейба Фурман, Іцко Корф, Гершко Співак, Сруль Кіперман та інші євреї. Правда, це було елементарне пограбування.

А.- Й. Ролле свою белетризовану оповідь справді базував на слідчих і судових матеріалах, передусім на архівних даних утвореної російським урядом у листопаді 1833 р. Галузинецької слідчої комісії і, звісно, подає Кармалюка як лише дезертира, злодія, розбійника, грабіжника, каторжанина-втікача. Але згадаймо, як російська і польська влада, офіційні історики оцінювали Коліївщину: це велике національно-визвольне повстання проти польського гніту Правобережної України 1768 року. Бунт, кривавий, жорстокий бунт, а українські селяни і козацтво, які піднялися на боротьбу проти національного і соціального приниження і упослідження, релігійного пригнічення 250 років тому, інакше як різунами, розбійниками не називалися.

Тарас Шевченко, який володів непомильним чуттям історичної правди, глибинним знанням національної історії, відомо, як зреагував у поезії «Холодний Яр» на працю А. Скальковського «Наезды гайдамаков на Западную Украину в XVIII ст. 1733-1768», в якій паплюжилася боротьба українського закріпаченого селянства за національну і релігійну свободу, за соціальну справедливість, а гайдамаки подавалися як розбійники і грабіжники:

 

«Гайдамаки не воины –

Розбойники, воры.

Пятно в нашей истории…»

Брешеш, людоморе!

За святую правду-волю

Розбойник не стане,

Не розкує закований

У ваші кайдани

Народ темний, не заріже

Лукавого сина,

Не розіб’є живе серце

За свою країну.

 

Шевченко чітко акцентує на визначальній в гайдамацькому русі меті: національне і соціальне визволення. Велася боротьба за правду-волю українського народу, здійснювалася героїчна жертовність «за свою країну». Це була грандіозна спроба, на жаль, неуспішна, реалізувати цю національну ідею, яку згодом сформулював Тарас Шевченко:

 

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля.

 

Гадаю, слід помислити над визначенням історика Юрія Сиротюка, який вважає Коліївщину «першою національною революцією»: «…Коліївщина – це була перша національно-визвольна класична європейська революція під гаслом «Україна без холопа і без пана!» і висловлює припущення, «що Коліївщина набагато швидше народила ті ідеї, які були значною частиною реалізовані Великою Французькою революцією» («Україна молода», 24 квітня 2018 р.).

Безперечно, боротьба Устима Кармалюка − це відлуння Коліївщини, яка засіяла зерна національно-визвольної, соціальної, релігійної боротьби і ці зерна раз у раз проростали в історії звитяг українського народу за боротьбу і незалежність.

Бунтарський виступ селянина-кріпака Устима Кармалюка був спровокований не лише соціально-економічними чинниками, але й передусім образою його людської гідності та пориванням до особистої свободи, що було властиво українському козацькому роду. Як писав Микола Костомаров у праці «Дві руські народності», «розвиток особистого свавілля, свобода, невизначеність форм були відмінними рисами південно-руського суспільства в стародавні періоди, і так воно було згодом».

На природній схильності українців до бунтарства задля досягнення особистої свободи особливо наголошувала колоніальна влада і щодо Запорозької Січі, і щодо національно-визвольної революції під проводом Богдана Хмельницького, і щодо гайдамацького руху та Коліївщини, і щодо повстання, очолюваного Устимом Кармалюком, і щодо Омеляна Пугачова – Омелька Пугача, українця за походженням, козака із донської «казачьей малороссийской Зимовейской станицы».

Письменник та історик Данило Кулиняк у статті «Наш уславлений бунтівник» (газета «День» 27-28 вересня 2013 р.) наводить свідчення самого О. Пугачова, який на допиті Оренбурзької таємної слідчої комісії в листопаді 1774 р. повідомив, що його дід Михайло «был с Донского войска Зимовейской же станицы казак, а прозвище дано ему Пугач».

До речі, в романі Пантелеймона Куліша «Чорна рада» діє старий і бувалий козак Пугач, який мріє-сподівається, що буде заведений в Україні «інший порядок; не буде в нас ні пана, ні мужика, ні багатого, ні вбогого; усе у нас буде обще…»

Тоді ж, на допиті Пугачова, слідчі обґрунтували поривання черкеса-українця, бунтівника покінчити з ненависним кріпосництвом в імперії і запровадити такі козацькі порядки, коли не буде ні пана, ні кріпака, «вечной малороссийской наклоностью к неудовольствиям».

Відомо, що українські селяни, козаки ще в XVI столітті почали, рятуючись від гніту польських та литовських феодалів, масово переселятися на малозаселені території Російської імперії – Слобожанщину, Дон, Нижнє Поволжя, Яїк, прагнули власної землі, свободи, рівноправ’я. Саме на Дон, де утворилося багато в чому завдяки збіглим українським селянам Донське козаче військо, й перебрався рід Пугачів.

Тарас Шевченко в поемі «Москалева криниця», згадуючи часи Катерини ІІ, «коли за гріхи// Карались Господом ляхи», не оминає спогадом і українця Омелька Пугача: «І пугав Пугач над Уралом».

Данило Кулиняк не без серйозних підстав називає Пугачова національним героєм України і «першим політичним діячем, який підсвідомо, інтуїтивно зрозумів, що поневоленні народи Росії не можуть звільнитися наодинці, – лише після розвалу всієї колоніальної імперії». Тому й Селянську війну під його проводом, у якій брали участь тисячі українців – запорозьких, донських, слобідських, волзьких козаків, він називає, правда, обережно, революцією («можна сказати, революція»). Питання спірне, незаперечно революцією можна називати національно-визвольну боротьбу українського народу під проводом Богдана Хмельницького, але Селянську війну під проводом Омеляна Пугачова революцією вважати складно, оскільки ця боротьба не змінила суспільного устрою, суспільних відносин і не привела до влади нової еліти. Як і, до речі, Коліївщина. І хоча в ній рушійною силою було селянство і козацтво, але за характером цей потужний вибух народного гніву був національно-визвольним і, звісно, антикріпосницьким рухом. Гайдамаки жадали свободи, волі, пориванням до свободи їх наснажували запорозькі козаки. Козак Максим Залізняк, який очолив цю боротьбу, привів із Запорожжя загін козаків. На боці повстанців воював загін надвірних козаків, яким командували сотники Іван Гонта і Пантелеймон Уласенко.

Запорозьке козацтво, як вільне самоврядне побратимство, уособлювало найжаданіше і найдорожче, для української людини: особисту свободу, ненависть до будь-яких форм уярмлення людини, національного і релігійного гніту, ущемлення прав і вольностей козацького люду. То ж не дивно, що у Селянській війні під проводом Омеляна Пугачова брали участь запорозькі козаки, гайдамаки, учасники Коліївщини. Окремі полки в армії Пугачова очолювали українці-отамани С.Черкашин, В.Журба, І.Захлиста, М.Карманько. До речі, одна тисяча українських козаків із слобідських і пікінерських полків перейшла 1774 р. на бік повстанців. Українські козаки – запорозькі та лівобережні – були активною воюючою потугою у селянських війнах і повстаннях на території Російської імперії під проводом Степана Разіна і Кіндрата Булавіна. До речі, у війську донського козака Булавіна, який брав участь у поході запорожців на татар і навіть обирався похідним отаманом, діяв півторатисячний загін охочих бити панів і орендарів, бояр і дворян запорозьких козаків під командою отаманів Голого, Драного і Безпалого.

Дух свободи і волі наповнював думки, почуття і вчинки українців, які опинялися з волі несприятливих історичних обставин під колоніальними владами, тому так часто українці збройно виступали як проти чужих володарів, так і проти власної владної верхівки – проти тих елітарних верств, які йшли на компроміс із владою завойовника-правителя.

Скажімо, в другій половині XVIII ст., приблизно в ті часи, коли Україною прокотилося велике повстання козаків-гайдамаків і українського селянства – Коліївщина, українці раз у раз по всій Російській імперії піднімалися на боротьбу за свободу і соціальну справедливість. Чи це повстання у самій Запорозькій Січі проти власної старшини (1768), чи вибух козацького гніву у Дніпровському і Донецькому пікінерських полках, чи повстання на Поліссі, яке очолив запорозький козак Іван Бондаренко, про якого народ склав пісні й перекази (1769-1770), чи повстання під керівництвом українців боцмана Серегородського, М. Беньовського і засланця Тимофія Семененка на Камчатці…

Бунти-повстання в Російській імперії не обходилися без участі українців, які часто їх очолювали, бо особливо вразливо сприймали будь-які зазіхання на особисту свободу, на приниження людської й національної гідності та козацької честі. Не випадково той же Микола Костомаров наголошував на важливій ментальній рисі українців: «…Плем’я південно-руське мало відмітним своїм характером перевагу особистої свободи».

Саме тому Устим Кармалюк й прагнув повернутися до «свого» − свого дому, своєї родини, своїх людей, свого краю. Його манила воля, він поривався до унезалежнення, мріяв стати вільним. Бо залежність від пана, уярмлення кріпаччиною − це для Кармалюка як і для колись вільних селян − неволя. Згадаймо, як у Шевченка вимріюється воля, свобода, соціальна незалежність: «На вольній бачиться, бо й сам// уже не панський, а на волі».

Бути вільним традиційно в українців означало здобути свободу, «вольность». Українська барокова поезія цю «вольность» визначала, як «ліпше і зацнійше добро» (Антоній Радивиловський).

У Григорія Сковороди свобода − запорука вільного розвою людських чеснот і здібностей, основа суспільної злагоди, гармонії, а для себе особисто − «спокій, воленька свята». Так, у вірші «Dе libertate» цей поборник свободи, прославляючи отця «вольності» гетьмана Богдана Хмельницького писав:

 

Що є свобода? Добро в ній якеє?

Кажуть, неначе воно золотеє ?

Ні ж бо, незлотне: зрівнявше все злото,

Проти свободи воно лиш болото.

 

Не випадково в усній народній творчості воля протистоїть неволі і той, хто є поборником волі, свободи, вольності, той заслуговує в очах народу і любові і шани.

Устим Кармалюк ще за життя переростав у символ свободи, вільнолюбства і неминучої покари-відплати за кривди і знущання над людьми-кріпаками. Тому і народ творив пісні, легенди, перекази про свого, народного, месника, що було властиво не тільки українцям, але усім поневоленим, гнобленим народам. Чи не кожен, хто писав про Устима Кармалюка, неминуче згадував таких національних героїв, як Робін Гуд, Тіль Уленшпігель, Вільгельм Телль, Уот Тайлер… Чи їхня боротьба обходилася без розбійництва, грабунків, навіть катувань своїх ворогів? Звісно ні, але для уярмлених народів, пригнічених соціальною чи релігійною наругою або просто чужоземним владарюванням на їхній землі, важило передусім те, що з’являвся серед них такий лицар, який сміливо, жертовно піднімався, окрилений духом свободи, проти їхнього ворога і збройною силою намагався вибороти для них свободу й незалежність.

Згадаймо, скільки пам’ятників, музеїв створено, скільки меморіальних місць облаштовано задля увічнення того ж таки Робіна Гуда, скільки художніх творів, фільмів про нього знято, скільки переказів і легенд витворила народна творчість. Про цього англійського народного героя, ватажка групи лісових розбійників, який заступався за бідних, знедолених і боровся проти норманських завойовників, у світі було знято 23 фільми, 11 серіалів, 8 мультфільмів для дітей, створено 9 комп’ютерних ігор. Американо-англійський фільм «Робін Гуд: принц злодіїв» романтично уславлює розбійництво і злодійство і ніхто не робить з цього проблеми, а самого розбійника, якого в цьому фільмі грає знаменитий Кевін Костнер, не скидають з п’єдесталу національного героя. А як у художній творчості, в кіномистецтві романтизовано та ідеалізовано образ Вільгельма Телля – керівника Селянської війни в Швейцарії 1653 р. Або згадаймо знаменитий фільм «Хоробре серце», головну роль в якому зіграв славетний Мел Гібсон. Відтворений у цьому фільмі легендарний образ борця за незалежність Каледонії-Шотландії Вільяма Воллеса мало нагадує національного героя, якого англійська влада четвертувала 23 серпня 1305 р. в Лондоні. Народна уява і фантазія «понизила» лицаря, якийсь час регента Шотландського королівства Воллеса до свого соціального стану, тому у фільмі «Хоробре серце» він постає простим селянином.

Для народів, які платили високу ціну за свободу і незалежність, героїзація, ідеологізація, поетизація тих, хто боровся, хто загинув, хто жертовно віддав своє життя за свободу власну і свободу спільноти, слугувала важливим стимулом духовно-культурної мобілізації спільноти задля здійснення національних прагнень свободи і справедливості. Завдяки усній народній творчості відбувалося в піснях, легендах, міфах, переказах свідоме величання народних героїв через їх героїзацію і міфологізацію. І, таким чином, звеличення, уславлення самих себе, себто народу, який, культивуючи своїх героїв, формував позитивну історичну пам’ять, заряджав колективну свідомість енергією боротьби за свою свободу, за досягнення ідеалу національного визволення.

Відважний, сильний, мужній селянин-кріпак Устим Кармалюк якраз і «надавався» на піднесення його в сприйнятті української спільноти до рівня народного героя, лицаря, легендарного захисника знедолених і покривджених. Яке прямо-таки фанатичне поривання до свободи! Перше свідчення цього поривання – втеча із ненависної солдатчини. Яку мужність і силу волі виявляв цей гордий українець під час катувань його батогами після цієї першої втечі, та після кожної втечі, а Кармалюк тричі втікав із ненависної каторги. Тікав Кармалюк із Сибіру, долаючи тисячі кілометрів, та майстерно оминаючи жандармські застави та уникаючи розшуків земською та міською поліціями, в Україну до родини, до своїх людей. Без рідного краю, без своєї малої батьківщини, без своєї сім`ї він не уявляв особистої свободи.

Згаданий нами філософ Мирослав Попович стверджував, що ідея свободи у статусі вільної людини «пов’язана не стільки з незалежністю людини щодо чужої волі, скільки залежності до «своєї» спільноти», бо тільки тоді вона перебуває у вільному стані, коли живе «серед своїх»: «Залежність від своїх є умова життя, залежність від чужих − тінь смерті. Свобода вимагає ідентичності, а ідентичність досягається через співвідношення мого Я з моєю спільнотою». І саме ця своя − моя спільнота і оцінювала людину згідно з своїми уявленнями про волю, про свободу.

Талановитий письменник-подолянин Броніслав Грищук у «Думі про Устима» здобувся на об’ємне і правдиве відтворення образу Кармалюка в органічній єдності народно-фольклорного вивершення та виявлених у судових і слідчих справах його діянь та самосвідчень: «В піснях, переказах, легендах багато мовиться про надзвичайну силу, відвагу, витривалість і мужність Кармеля. І якщо не брати до уваги властивого окремих творам казкового елементу, гіпербол та метафор, то між Устимом як персонажем епосним і тим, який він був у житті, суттєвої різниці не помічаємо. Адже і реальний Кармалюк, як і Кармалюк пісенний, любив свій край, свою сім`ю, ненавидів багатіїв і допомагав убогим».

У простих селян, повсякчасно скривджених панами-поміщиками, орендаторами їхніх фільварків, економами, було своє розуміння соціальної справедливості, якої, так мислилось, можна досягти тільки шляхом перерозподілу їхнього багатства між ними, бідняками. Українські селяни-кріпаки бачили перед собою свого реального кривдника, будь він чи поміщиком-землевласником, чи євреєм-орендатором, чи російським чиновником або жандармом, і саме проти них спрямовувався їхній гнів, саме їм вони мстилися за нещадну експлуатацію і приниження людської гідності. Відібрати в багатого і віддати бідному – такий кодекс справедливості сповідували чи не всі народні месники – від Робін Гуда до Устима Кармалюка. Володимир Шевченко, який, на мою думку, створив максимально об’єктивний, документально-вивірений художній життєпис легендарного Кармалюка у жанрі оповідок «Вийся, вийся, хміль листатий», вкладає в уста свого героя такі міркування: «Всі красти чи грабувати не здужають. Як усім стражденним можна було б допомагати (хоча се всьо дуже і дуже треба!), я просто не знаю. То нехай декому хоч так! Якщо багатії деруть в бідняка десять шкур, то най хоч щось тому біднякові назад вернеться…»

Саме відати награбоване, тобто відібране у багатого упослідженому багатієм злидареві – ця риса характеру Кармалюка і найбільше припала до душі народу, який у піснях і легендах це особливо відзначав:

 

З багатого хоч я візьму,

убогому даю;

а так гроші розділивши.

гріха я не маю.

 

Постать народного месника Устима Кармалюка вже увійшла до історико-культурної спадщини українського народу, формування якої відбувалося національною спільнотою передусім і завдяки створенню і плеканню спогадів, переказів, символів, пісень, міфів, легенд, традицій, без яких існування та становлення української нації було б неможливе. Подібні народні герої попри їхні далеко не гуманні і не правові методи боротьби за свободу і справедливість належать до символічних ресурсів націй, які прагнуть самовизначення і підтримують національне чуття ідентичності. Відомий британський політолог, уже згаданий нами Ентоні Д. Сміт наголошує: «Забезпечення довголіття і сталості націй вимагає, крім того, ще й плекання певних культурних ресурсів національної ідентичності: міфів про походження й етнічну образність, прив’язаність до священних батьківщин, спогадів про золоті віки та ідеали жертви та долі».

Багатолітнє дослідження життя і боротьби Устима Кармалюка, яке плідно провів Володимир Шевченко і опублікував в трьох книгах «Ой, Кармелюче, по світу ходиш…», «Ой родився Кармалюка в селі на Поділлі», «Вийся, вийся, хміль листатий», аргументовано переконує, що історична постать Устима Кармалюка є одним із важливих символічних ресурсів української нації, а сам народний месник є прикладом звитяги і жертовності в ім’я соціальної справедливості, людської й національної гідності, тому був, є і буде об’єктом народного уславлення й шанування.

 

“Українська літературна газета”, ч. 11-12 (277-278), 5-19.06.2020

 

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!