“Українська літературна газета”, ч. 11 (355), листопад 2023
«… На світі немає провінцій, і є іще космос душі», – стверджував поет, який спрагло прагнув образно осягнути крім українського, національного, інші світи. Домінантним у творчості Дмитра Кременя був, звісно, світ український – творив поет «степом, небом високим, Дніпром», поривався, виборсуючись із полону сірої буденщини, до «предковічного слова правди», аби «долати вічну фальш».
Деякий час проживав у степовому райцентрі на Миколаївщині, де «життя без помітних змін». Душа ж поета прагнула «кудись повернутись, // тільки й досі не знаю, куди», – згадував поет у вірші «Учитель музики». Хоча знав, усвідомлював: жити й творити йому судилося в «імперському часі» і це життя – «небуття в колонії» переважно проходило серед нездар, «половецьких князів кон’юнктури» і «дрібненької орди літ-хазар».
Випало на його долю відчувати себе розіп’ятим під серпом і молотом – бути невольником в рідному краї. Тож змушений був переповідати «печальну повість наших літ» і визнавати:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
А я – поет. Живу скорботою.
В душі поета «мука і сум’яття», він у повсякчасному діалозі із самим собою, його українська душа в скорботній тузі за рідним краєм – звідти
Летить,
летить
горіховий листочок
За Чорне море, у судьбу мою
(«Горіхова сага»)
Тут, над Чорним морем, сумного поета «знаходить далекий вітер із далеких Брищ», із «пам’яті-непам’яті» виринають образи-постаті його прадідів, батька, який «садить яблука і груші», сивої мамки, яка, сама, як перст, йде до горіха, що його «померлий вуйко посадив». І поетову душу охоплюють і розпач, і надія:
Життя моє! Моя ти муко древня!
Я знаю, знаю: ще прийде той час,
Коли над нами зійдуться дерева,
Мов душі тих, які пішли від нас.
І як в листка зеленому сувої
Я прочитаю присуди біди, –
Подай мені, життя, води живої,
Коли впаду від мертвої води.
(«Горіхова сага»)
Вектор художніх шукань Дмитро Кремінь спрямовує передусім у себе, в свою душу, в свій внутрішній світ, намагаючись в стані одинокості, самоти відтворювати тонкі й напружені переживання своєї долі, свого призначення як поета. Душу виболює «тяжба за Вітчизною» – за втраченою Батьківщиною. Натомившись від утрат і зрад, поет уявляє себе усесвітнім Байдою, в якого
Досі вражі гаки із-під ребер стримлять.
Не за гріх, не за гріш, не за підлу хвалу
Я страждаю…
(«АLLEGRO GIOCOSO.
Сад усесвітнього нічника»)
Втрачена Україна уявляється поетові могильником загублених кривавою сокирою Москви українських геніїв, цвинтарем розбитих українських надій, поривань, поступу до державного самоздійснення. Його душевні потрясіння, зболені переживання української долі імпресіоністично «вписуються» в контекст національних та вселюдських, світових історичних явищ і подій.
Історичне і сучасне, реальне перебувають у драматичному діалозі. Ліричний герой Дмитра Кременя бачить світ крізь призму України, із якої він, як її духовний символ, проростає і відкривається для світу. Поет апелює до минулих історичних епох на мовному і символічному рівні, особливо і переважно до духовної і матеріальної історії Причорноморського краю, яка, на його переконання, втілює дух та історичне буття його народу.
Український, скіфський, рідний краю,
Як мені болить буття твоє!
(«Амфора царя Скіла»)
***
Голоси неславетних поетів, –
Кіммерійців, шумерів і хетів
У вкраїнському слові звучать.
Ця Причорноморська Україна, «сліпуча країна сонця, пресиня країна моря» взяла у свої володіння молодого поета і його щасливе кохання. Тут, понад царством Боспорським, де Гіпаніс котить хвилі, де його часто виносить «на стару, на ольвійську дорогу», де «любов проклювалась у мрій золотому гнізді», чує голос давніх античних і скіфських віків:
Я лечу крізь віки. Попіл віку – він стукає в скроні.
І в космічному серці моїм проклювались віки.
… Плине Кінна Ріка, – і це Буг, і це коні,
І це коні мої п’ють небесну блакить із ріки!
(«Дорога на Ольвію»)
Його манить «задума степів патріарша», поет прагне проникнути уявою углиб віків, де поруч із скіфами, фракійцями, сарматами, греками діяли наші предки.
Я в століттях живу.
Відчуваю: і я молодію.
Скіфія в його розмислах і поетичних візіях відіграє роль своєрідного тригера, який відкриває перед митцем духовний портал національної історії. Відбувається духовне прозріння поета, увиразнюються ціннісні вектори, базовані на глибоких інтуїтивних прозріннях та на критично-раціональному аналізі складних, переважно затемнених ідеологічним фальшуванням періодів національної історії.
Дмитро Кремінь системно формує особистісний концепт національної історичної пам’яті, робить її основою самоусвідомлення та сотворення індивідуальної історії. Це твориться ним через чуттєво-рефлексивне сприйняття біблійних та євангельських образів та давніх історичних сюжетів, через ретроспективні епізоди, які виражають важливі складники національного міфу як абсолютної онтологічної цінності. В цьому плані особливо промовисті є його симфонії «Сад», «Золота ліхтарня», поетичний цикл «Літанії літ».
Для Дмитра Кременя було важливо сформувати свій внутрішній світ, космос своєї душі, утвердити в художньому світі власне Я, котре нестиме в собі віру, буде цілісною ідейно-естетичною і світоглядною системою з чітко вираженим сенсом індивідуального буття. Поет поглиблює і розпросторює на національний і планетарний обшир свій духовний світ, прагнучи до образного прояснення своєї ролі й своє долі в долі України і світу. Це розширення художнього світу відбувається завдяки образному оживленню минулого з допомогою пам’яті, переживання національної історії у формі спогадів-рефлексій та осмисленні історичного досвіду предків, роду, нації.
Основу словесних образів Дмитра Кременя становить історико-філософське мислення, наповнене енергією людського духу. Мислення, спрагле на глибинне осмислення сенсу людського буття і його, як митця і громадянина, місця й ролі в цьому хиткому, несформованому й загроженому північним інтервентом українському світі. Це мислення модерне, із широким семантичним полем образної виражальності та різноманіттям способів моделювання почуттів і розмислів ліричного героя та сміливим й активним залученням образів, міфів і символів як із української історії, фольклору, так із світової культури, історії, літератури.
У поетичному світі Дмитра Кременя «живуть»-функціонують і справжні історичні постаті і міфологічні герої із грецьких і римських міфолегендарних систем, і реальні, сучасні політичні й громадські діячі, друзі, колеги переважно із літературного середовища.
Створений Дмитром Кременем художній світ постає в нашому сприйнятті в образі космосу душі поета, який виступає творцем, деміургом свого, як митця, духовного образу. Це духовне самотворення було складним, драматичним і через ідеологічні перепони, і через редакторську цензуру, і, чого гріха таїти, нерідко через самоцензуру. Поет болісно переживав вимушене прийняття накидуваних компартійною системою морально неприйнятних правил творчого самовираження і поведінки, що приводило багатьох митців до духовної деформації особи і втрати внутрішніх орієнтирів. Але Дмитро Кремінь хоча й переживав муки внутрішнього «розп’яття» між реальним та ідеальним, признаючись: «всі ми – люди з тавром позавчорашньої журби», проте мав моральне право стверджувати:
На своїй окраденій землі
Я живу і не боюся смерти
І мене на порошок не стерти.
Не зігнути в райдугу-дугу.
(«Автограф зі свічкою»)
У Шевченківській промові з нагоди присудження йому Державної премії України імені Тараса Шевченка 1999 року за книгу поезій «Пектораль» поет признався, що через його серце проходить «уже не тріщина, стежка розколу – тектонічний розлам…»
«На теперішньому пострадянському просторі – все те ж Дике Поле в царині духу і в невигаданій реальності, і після масового зубожіння та маргіналізації всього народу, а не лише одних кримінальних авторитетів та чиновних розбійників спадає ніч невольничого ринку, і не встає упрост Україна-Русь, а рокована Роксоланія трансформується в Малоросію», – печалився поет, зоряна траєкторія в пошуках словесної новації якого сягала висот естетичної досконалості.
Із глибоким душевним болем й гіркотою Дмитро Кремінь оприявлює своє бачення й осмислення драматичного буття сучасної України, яку «тримають на кону» «смерди-самураї», ті, хто вихопився «із грязі в князі» й тепер міцно тримає «княжий стіл», не дбаючи про те, що із півночі «йде Біда – багаторукий Шіва.// Драконом із-під неба погляда».
Поета особливо тривожить чи не визначальне в життєздатності нації: «Немає соборності духу». Українське суспільство, українська душа інфікована тоталітарною ідеологічною заразою, на його Причорномор’ї панують проросійські настрої, а це той «троянський кінь», який «стоїть тут сотні літ» і в будь-яку мить готовий відкрити наповнене злобою і ненавистю до незалежної України черево.
Ми вже і душу маємо троянську.
Троянську обертаємо війну
На рідну. Вітчизняну. Громадянську.
Вино налито. І троянський кінь
Уже стоїть під брамою. Амінь!
(«Елегія троянського вина»)
Українське посттоталітарне, постколоніальне суспільство – один із головних об’єктів його прицільного осмислення і переживання. І це суспільство, цей народ загрожений. Нема єдності, консолідованої енергії державотворення, отже, чи зможе, чи здатний цей народ дати відсіч ворогу, який захопив Крим і підпалив Донбас? Кров, сльози, руїну принесла «орда кривава – на Донбас і Крим», а українська влада розгублено роззирається на всі боки, не знаючи, що вдіяти. Поет передчуває загрозу нової агресивної навали авторитарної Росії, він чує ходу «полчищ імперських істуканів», «орди кривавої».
Ізнову рать іде на рать.
І чорне воїнство готове
Вогню молитися й мечу…
(«Літопис»)
Що ж, його «Україна в камуфляжі» та він, «хроніст ХХІ століття», впевнений, що не потоне його батьківщина «у кривавому тумані» – «Україна більше не засне!». Вона пробудилася, піднялася з колін – «в нові часи виросло нове покоління українців, і в них – ані тавра колоніальної нації, ані рефлексій меншовартості, вторинності. Космос України – з ними», – стверджував у «Посланні до читача» автор збірки поезій «Атлантида під вербою» (2003 р.).
Творча доля Дмитра Кременя нагадує хресну дорогу, якою пройшла зболена тривогою і переживаннями за Україну його душа. Його художній світ наповнений антитезами, дискусійними зіткненнями позицій, образами-символами, міфами і метафорами, які спонукають до співтворчого осмислення та глибинних філософських узагальнень. І хоча поет нерідко почувався «невільником в рідному краї», в країні «безродства, безрідства, // У правічному Дикому Полі», «без Вітчизни, без шаблі й жупана», для Дмитра Кременя Україна була «богорівною», її мова «з подиху солов’їв», хоча із «присмерком Соловків», а її майбутнє – високе й вільне.
Українське
Над нами восходить
Сонце наших тривог і надій.
Українська
Мадонна народить
Нам Месію в журбі молодій.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.