Закінчення. Початок у ч. 1
Як бачимо, цілковита аналогія із Шевчуком в оцінках
українського літературного стану, хіба що інші форми висловів. До речі, тут не
зайве покликатись на позицію академічного історика літератури Віталія Дончика,
погляди якого, якщо хочете, один до одного збігаються із поглядами В. Шевчука
та М. Вінграновського. Зокрема Дончик каже: «Роз’яснювати “незаангажованим”,
“національно-незакомплексованим”, “постмодерністським” нашим опонентам, чому
так близько, як і класична українська література, стоїмо до політики й
ідеології, чому не абстрагуємося від них і шукаємо істину не так, не там, чому
“тримаємося старосвітчини”, немає потреби ще ось чому. Сьогодні “воїтелі” проти
“нацреалізму” настільки заангажувалися в цій боротьбі, що свідомо чи несамохіть
опинилися у найпотворнішій, яка тільки може бути, заангажованості: проти
власної культури; стали, як зазначає Ліна Костенко […] “амбітними
аутсайдерами західної науки”, ідеї десакралізації святощів химерної
антиукраїнської моди».
В інших випадках, тобто у принципових суспільних питаннях,
М. Вінграновський і В. Шевчук завжди співзвучні і безкомпромісні. Візьмімо для
прикладу їхні погляди на державне побутування мови у материковій Україні, тобто
на «своїй, не чужій землі». Ще молодим Вінграновський дякував долі, що поселила
у його серце рідну Батьківщину: «Ти поселила в серці мій народ, Ти освітила
думку мою часом і в мову українську сповила».
Уся поезія Вінграновського з подібних одкровень. Уся його
творчість саме така. Тому у часи лихі для побутування української мови (хоч
вони завжди були такими – Т.С.!) він із докором звернеться до сущих українців в
Україні: «Нашим співвітчизникам є чого повчитися в українців з діаспор, бо
«вони люди рідкісні, як по культурі, так і по мужності», бо вони зуміли
зберегти свою національну ідентичність за найтяжчих умов, тобто зуміли зберегти
себе. Вони нам дали урок, що «любов до рідної мови, до рідної землі, до свого
народу повинні бути закладені в генах, повинні бути природніми».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Валерій Шевчук не тільки солідаризується з таким поглядом, а
поглиблює проблему, яка, – о парадокс! – щоденно загострюється: «Мовне питання,
– вважає він, – у сучасних наших умовах «дуже важке питання, можливо
найболючіше питання з усіх, яке стоїть зараз перед суспільством. Фактично поява
цих проектів (йдеться про мовні маніпуляції як урядових, так і законодавчих
служб та законопроект Мороза – Т.С.!) – це ніби докладно розроблена акція,
політична акція, ворожа Україні, на розкол і діячів помаранчевої революції, і
України, і продовження того тотального наступу проти України як держави, проти
навіть незалежності України.
Бо, фактично, корінь рубається, одна з основних ідей, які є
в житті будь-якої держави. Що ця держава має все-таки в основі етнічне основне
закладення, до якого долучаються малі меншини, які живуть на цій території,
яким дається змога на освіту, культурне існування, але аж ніяк не державне на
рівні їхніх малих національностей… Цей акт Мороза можна порівняти до явної
зради України, бо він фактично підхопив ідею, інспіровану Росією… Це була
одна з головних ідей Януковича у виборчому цьому марафоні» .
У цьому ж інтерв’ю В.Шевчук відповів і на запитання,
наскільки він реально змалював Росію та її звичаї, чи це його обурення чи
звинувачення у ксенофобії, розглядаючи сучасні та історичні її стосунки з
Україною у творі «У пащу Дракона». «Цей твір, – сказав письменник, –
перекладено російською та надруковано лише в Білорусії. Росіяни ж українською
не читають. І знову ж таки – це не русофобія, а спроба пізнання народу-хижака.
Повторюю: пізнання, а не осуду. Я не суддя. Тому не русофобствував, а лише
художньо застерігав свій народ не лізти “в пащу Дракона”, бо там пропаде. Не
для росіян це писав, а для своїх. А дозволив надрукувати його в Білорусі, бо
білорусам таке треба пізнати ще більше, як нам».
М. Вінграновський залишив нам небагато інтерв’ю, але і в
найпринагідніших його висловах, публічних виступах та й навіть у щоденному
побуті, а також у творчості він ніде не русофобствував, але й не проявляв
навіть вдаваної любові, а дорікав Росії за те, за що їй століттями шпетять і
рідні сини, власне, за хижацьку, завойовницьку сутність, за її імперський
деспотизм.
Я вірю в Бога – в Україну.
Вона мій Бог і поводир.
Її одну мій ловить зір,
І хоч загину до загину.
Навіть у цих рядках присутня опозиція автора до Росії, бо
клястися в любові до України, а ще – до Бога в радянські часи означало
виписувати собі паспорт «українського буржуазного націоналіста». До речі, у
«Вибраних творах» – виданні 1986 року, зрозуміло, що з редакторського
перестрахувальництва було надруковано «не вірю в бога» (ще й Бога з малої
букви). Сказати: «Бо він народ. Бо він – глагол життя. Він – зміна змін. Йому
нема заміни» – це протистояти імперській сваволі і народові, що уособлював
імперію зла та іменувався старшим братом, а водночас – це імператив віри і
незрадливої любові до свого генетичного кореня, до рідного народу. Такі
одкровення Миколи Вінграновського значили і значать далеко більше, ніж будь-які
русофобські вислови. Врешті, до них він ніколи не вдавався. Його християнський
дух, культура, мораль цього не дозволяли. Він ще далекого 1965 року заявив: «Не
маю зла до жодного народу»:
Не маю зла до жодного народу,
До жодного народу в світі зла не маю,
Чому ж тоді все важчає мені
На світі жити в множині духовній?
Від чого ж тоді якось так стає,
Неначе я у чомусь завинився
Перед своїм народом немаленьким,
Я завинив, бо не доніс чогось,
Чогось такого необхідного, одного,
Що міг нести один лиш тільки я…
Чи, може, це шмат хліба, того хліба,
Що їсть душа із першим молоком,
А потім дивиться на світ очима правди
І, незатуркана, з незламаним хребтом,
Живе і множить правду і добро
У себе в білій хаті і планеті?..
Чи, може, сам невипростаний я,
Не маю мужності і того духу в слові,
Що пропікає світ і все на світі
І стверджує і волю, і любов?
Чи, може, я не маю ні народу,
Ні мови, ні свободи, ні життя,
І, як собака за чужинським возом,
Плетусь собі, вдоволений шматком,
Що кинуть з того воза, га?.. Не знаю…
Ці медитативні одкровення у своїй мислительній системі чітко
розставляють акценти антитезної імперативності. Риторика фрази «Неначе я у
чомусь завинився…» збудила зливу знову ж таких риторичних питань: «… Я
завинив, бо не доніс чогось?», «…чи, може, сам невипростаний я?», «…чи,
може, я не маю ні народу, ні мови, ні свободи..?», «…не маю мужності і того
духу в слові?». На ці питання можуть бути різні відповіді… Поет допускає,
скажімо, в якомусь контексті і свої провини, тобто ті, у чому він винен, – ми
винні всі разом, вдовольнившись «шматком… з чужинського воза». Але основна
суть в іншому: його ліричний суб’єкт «не має зла до жодного народу», то і до
його «немаленького народу», який має свою мову, культуру, історію мусить бути
ставлення як до народу вільного і незалежного.
Валерій Шевчук зауважує, що в часи маланчукізму, не зважаючи
на деякі «вірнопіддані жести» Вінграновського, він все ж потрапив у немилість.
Що ж це за «вірнопіддані жести»? В.Шевчук не міг сприйняти пафосної оди
народові, яку М. Вінграновський, 1977 року, у ненайсолодшу пору для української
інтелігенції, тим паче для М. Вінграновського та В.Шевчука, виголосив у вірші
«Величальна народові»: «В благословенний Леніновий час – цілуєм руку своєму
народу…», а присвяту О. Довженкові, цього 1977 року, М. Вінграновський
закінчив строфою: «У бистролітті, де немає // В безсмертя паспортів і віз, // Його
нам образ воскресає, // Його надія комунізм». У попередній присвяті своєму
вчителеві «На золотому столі» (1956 р.) є слова: «Прокинулись люди в хвилину
пізню… // Підвівся козак за столом золотим, // Столом золотим комунізму».
Шевчук радів, що М. Вінграновський мужньо і гідно пережив
чорні і скрутні часи, а тут раптом «ні сіло, ні впало» на одному поетичному
вечорі він почав «патосним голосом не читати, а бамкати якесь віршилище про
той-таки БАМ». Очевидно, мова йде про вірш «1945-ий кілометр БАМ», в якому М.
Вінграновський повторився як автор «Проклятого прелюду», що належить до
раннього періоду творчості. У «Прелюді» поет перерахував сорок комуністичних
партій світу, які врятують Землю від водневих бомб, а у вірші, де його
«молодо-цілинно-юний народ іще раз народився» – перераховує назви сибірських
річок, які подолали будівельники залізниці на 1945-ому кілометрі: «Ріки запишу:
Чукша, Окунайка, Турука, Кичера. // Знову запишу: Зима, Окукитка, Бальма,
Комильтея. // Бадю і Уб, Тос-Юрях, Ліву Маму і Праву, // Нію і Мокву, Киренгу з
Уркою, Каду і Кунерму, // А, на придачу, запишу Кунарпу та Їю з Улгою…»
За що ж тоді М. Вінграновський потрапив у «немилість»? «За
патетичне оспівування України, а не Союзу», – каже Шевчук. У цій іпостасі, –
читаємо далі, – він бачився мені феноменом: родом із Миколаївщини, тобто з
русифікованого Півдня, вчився в Москві, в тій душогубці (до речі, я примітив,
що всі з українських митців, хто пройшов, так би мовити, Москву, за винятком М.
Вінграновського та Ліни Костенко, якісь криводушні й душевнозатемнені) – він
зумів не тільки зберегти свою милу дитинність, але й виразне національне
обличчя, так, це була людина цілком національно свідома, хоч довженківщина, на
моє, знову-таки суб’єктивне, переконання, його талант дещо здеформувала, тож
тільки коли виривався із тих пут, його Муза підводилася на повний зріст, і він
став великим, незрівняним Вінграновським» .
Ще багато інших цікавих сюжетів маємо у Шевчукових візіях.
Зокрема вельми промовистий сюжет Тичина і Вінграновський, чи Григір Тютюнник і
Вінграновський, або ж сюжет про етимологію його прізвища?. Нехай це побутові
деталі, але – це деталі із «життій» славетних. У висновку про «життіє» Миколи
Вінграновського шляхетний і суворий об’єктивіст Валерій Шевчук сказав: «Микола
був одним із сонць нашої літератури. Такий безпосередній, такий дитинний
і в глибині душі, сказати б, теплий, що на нього годі було мати якусь уразу…
Микола Вінграновський не міг скаржитися на невизнання: і як актора, і як
письменника його знали і віддавали належне. Але мені здається, це тільки
часткова правда, бо його проза та поезія, попри відомість, не знайшла й досі
належного літературознавчого осмислення. Очевидно, на це ще прийде час, і я
вірю, що він обов’язково настане. А загалом, неоднозначна й непроста це була
постать. Чимось нагадує він мені вулкана. Гору, яка мовчить до пори до часу, а
коли приходить та пора і час, вивергає з себе вогонь і вогненну лаву. А потім
знову затихає і, загашений, чекає на нове подвигнення.
Зрештою, він від нас, на превеликий жаль, відійшов. Його
земне тіло покинуло білий світ, але його вінгран, сподіваюсь, ще гратиме й
гратиме, й живитиме нас уже не своїм вогнем і лавою, а смаком божественних
струмків, що стікають з Гори й несуть у своїх водах, як ота Гіпокрена на
Геліконі, властивість надихати й духовно наповнювати людей, котрі прагнуть
краси».
м. Львів