“Українська літературна газета”, ч. 4 (384), квітень 2026
110 років тому (5 квітня 1916 року) народився Володимир Бабляк. Українська Вікіпедія позиціонує його як журналіста і письменника. Особистість талановита, з непростою біографією і карколомними випробуваннями долі.
Знайомлячись на основі першовідкритих архівних документів із маловідомими епізодами життя цього неповторного майстра слова, читаючи заново його твори, переконуєшся в неминучости гіркої історичної істини: доля талановитого митця, який жив і творив за умов бездержавної нації, в основі своїй була трагічною, з неминучими ланцюгами вимушених компромісів.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
ЩО МІЖ РЯДКАМИ АВТОБІОГРАФІЇ?
Автобіографія, яку заповнив 24 січня 1944 року 28-річний учорашній фронтовик Володимир Бабляк у час свого другого вступу на репортерську роботу до «Радянської Буковини», виглядає на рідкість короткою – всього 11 рядків.
На перший погляд – нічого особливого. Народився 5 квітня 1916-го в селі Великий Жванець на Кам’янеччині. 1937-1939 – в червоній армії. 1939-1941 – на газетній роботі в Кам’янці-Подільському та Чернівцях. 1941-1944 – знову в червоній армії, але вже не строковиком-солдатом, а бійцем. З березня 1944 – повернення в Чернівці, відновлення роботи в тій же газеті. Одним реченням додано, що був у полоні в німців, у Дніпропетровську, але через 13 днів утік звідти.
На перший погляд, нічого особливого. Типова схема набору узагальнених даних про життєвий шлях із обов’язковим зазначенням традиційної для радянської доби графи «не був, не перебував, не притягувався…».
А якщо спробувати заглянути між рядками?
Якщо віднайти з інших джерел невідомі досі загалу факти, епізоди, деталі?
Якщо захотіти оживити їх, покласти на контекст тієї епохи, в якій довелося жити, творити, боротися, проявляти позицію, відстоювати, страждати, втрачати?
Саме це й хочеться зробити, бо маємо справу з особистістю талановитою, з непростою біографією і карколомними випробуваннями долі.
Почати варто з того, що хлопчик виростав напівсиротою. Батька не пам’ятає – молодий Самійло Бабляк трагічно загинув, коли синові було лиш три роки. Володю виховували здебільше бабуся й дідусь. Життя складалося так, що вчився в різних сільських школах – у Колодіївці, Жванчику, Приворотті. Змалку мав потяг до слова, захоплено читав художню літературу. Але замість інституту дорога йому стелилася до колгоспу. Був і рільником, і обліковцем, і помічником бригадира рільничої бригади.
Перший поклик долі на перше житейське випробування стався у 20-літнім віці – переступив поріг місцевого Храму Слова, яким тоді в маленькому сільському райцентрі Миньківцях була редакція місцевої газети. Там і помітили, що з хлопця вийде вправний писака. Направили на курси сількорів, що діяли при окружній газеті «Червоний Кордон» у Кам’янці-Подільському. Перші рекомендовані до друку замітки стали визначальними в рішенні редактора тодішньої «районки» взяти сільського юнака, який швидко опановував навички гарного писання текстів, на роботу.
НА БУКОВИНІ:
ДОВОЄННИЙ ПЕРІОД
Після служби в армії 1939 року повернувся в той же «Червоний Кордон». Набувши там досвіду, вирішив через рік перебратися в загадковий край, що з дитинства манив його за протилежним берегом Дністра. Він же починався відразу за його рідним Жванцем.
Уперше перейшов на буковинський бік із ціллю пошукати роботу в місті над непередбачливим від черемошної гірської сили Прутом наприкінці літа 1940 року – там нещодавно створена головна газета нової області.
Приголомшливе враження справили на юного подолянина Чернівці та околиці. Дарма, що виростав поруч цього краю (всього лиш через крутий берег Дністра), одначе доти мало що знав про осібність історії, природи, етнографії цієї частини України та й характерів самих буковинців. Як кореспондент сільськогосподарського відділу нової газети, охоче виїздив у близькі та далекі села.
Природжена здатність швидко сходитися з незнайомцями, вміти їх вислуховувати, творити в розмові взаємну довіру, достоту пізнати й полюбити душею співрозмовника – це в журналістській професії на вагу золота. А ще коли здатен не лише слухати, а й думати, здогадуватися, домислювати, живописати – то в тобі вже живе й іскра Божа, яка швидко запалить не лише на створення потрібного газеті матеріалу про «сьогодні-на-завтра».
Його все більше цікавили не темпи колективізації буковинського села, не цифри надоїв молока чи намолочені тонни зерна, про що мусив щодня видавати на газетні шпальти, а людські долі, характери, житейські колізії, в які потрапляли його численні співрозмовники. Так, із Бабляка-журналіста він усе більше перетворювався в Бабляка-письменника. І коли незабаром при редакції «Радянської Буковини» організувалося літературне об’єднання, він відважився заявити про себе й показати там свої перші літературні спроби.
Ті спроби виявилися вдалими. Бо вже в першому випуску щойно заснованого тією ж редакцію літературно-художнього альманаху «Вільна Буковина» (вийшов у світ восени 1940 року) з’являється його перше оповідання «Анничка-мрійниця». І то в сусідстві з творами вже визнаних на всій Україні майстрів слова Андрія Малишка, Максима Рильського.
У наступному, другому, випуску цього маловідомого нині в Україні, але досить самобутнього альманаху, що побачив світ в останні мирні дні перед війною в червні 1941 року, надруковані аж два літературні твори цього автора: новела «На верхах» та уривок із інсценізації відомого прозового полотна Ольги Кобилянської «У неділю рано зілля копала…». Спроба та була зроблена з відома Ольги Юліанівни, з якою молодий співробітник «Радянської Буковини» познайомився в Чернівцях. Судячи з отриманого дозволу опублікувати ту інсценізацію, відомій письменниці зімпонував літературний хист юного колеги. Як пізніше зізнавався сам Володимир Бабляк, у велику літературу його благословила саме Ольга Кобилянська.
Далі творчий злет обдарованої особистости перервала війна: участь в обороні Києва, німецький полон та втеча звідти, знову фронти війни, два поранення, госпіталь. Із визволенням Кам’янця-Подільського брав участь у відновленні тамтешнього «Червоного Кордону». Та душею він линув до милих йому Чернівців, де перед війною так несподівано почали рости ще не усвідомлені ним самим творчі крила.
ДРУГИЙ ПРИХІД ДО «РАДЯНСЬКОЇ БУКОВИНИ»
Наказ про зарахування Володимира Бабляка на посаду виконувача обов’язки завідувача відділом сільського господарства обласної газети «Радянська Буковина» з місячним окладом 800 крб. датується 25 квітня 1944 року.
То був другий прихід Володимира Бабляка до знайомої йому ще перед війною редакції. Втім, він виявилося не таким прихильним до світлих творчих намірів.
У змісті третього випуску альманаху «Вільна Буковина», що побачив світ улітку 1945-го, прізвище Бабляка було відсутнє. Нічим особливим, ні за кількістю, ні за якістю, не відзначаються його публікації на виробничу тему на шпальтах «Радянської Буковини» тієї пори.
На те було кілька причин. Зосібно, й особистого характеру. Багато про що може пояснити ось ця заява, яку недавно призначений завідувач одного з провідних відділів обласної газети написав 19 вересня 1945 року на ім’я виконувача обов’язки редактора К. Ціпка:
«Моє особисте сімейне життя склалося так, що я розійшовся з дружиною. В зв’язку з цим, що я не маю можливості далі проживати в одній з нею і її матері квартирі, і в місті, де моє ім’я компрометується різними брехнями з боку вказаних осіб, а також у зв’язку з виїздом з Чернівець останньої моєї родини (сестри і її чоловіка) прошу звільнити мене від роботи в редакції «Радянської Буковини». На Буковині я працював 2,5 роки і приніс їй певну користь. Зобов’язуюсь, при умові того, якщо вказані особи, можливо, покинуть Чернівці, повернутись знову до любимого краю. Простіть».
Через те, що випускати газету було нікому, К. Ціпко заяви не підписав і, виходячи з виробничої необхідності, попросив заявника справу свого звільнення на певний час відкласти. Десь на пару тижнів справа загальмувалася. А далі сталося непередбачуване. Емоційний і запальний за характером творчий працівник Бабляк 15 жовтня на роботу не вийшов. Того ж дня з’явився наказ по редакції газети такого змісту:
«Виконуючий обов’язки зав. відділом с-г Бабляк Володимир Самуйлович самочинно залишив роботу в редакції. Справу про Бабляка В. С. передати в народний суд Сталінського р-ну м. Чернівці для притягнення до судової відповідальності. В. о. редактора К. Ціпко».
Ще один документ, який стосувався Володимира Бабляка, було надіслано того ж дня в народний суд Сталінського району Чернівців. В архівній папці з цієї справи вдалося виявити лише текст супровідного листа за підписом того ж редактора: «При цьому направляємо матеріал на працівника редакції Бабляка В. С., який самовільно залишив роботу в редакції газети РБ. Просимо притягнути Бабляка до судової відповідальності» .
Як відомо, в післявоєнну пору влада активніше використовувала прийняті ще в 1940 році жорсткі законодавчі норми щодо порушення трудової дисципліни, згідно з якими за прогул чи навіть запізнення на роботу можна було загриміти до криміналу. Залишається лише загадкою: чому тодішній виконувач обов’язки відповідального редактора «Радянської Буковини» К. Ципко так різко негативно зреагував на у принципі об’єктивно обумовлений непростими обставинами особистого життя проступок творчо працівника, оригінальні публікації якого вже встиг помітити й полюбити буковинський читач?
За наявними в архіві документами не вдалося з’ясувати, чи розглядалася справа Бабляка в Сталінському райсуді Чернівців і чим відповів за той неочікуваний прогул. Достеменно відомо лише те, що в редакцію «Радянської Буковини» він більше не повернувся.
ВОЛОВОДАМИ ДОЛІ:
ДО ВИЖНИЦІ ЧЕРЕЗ ЛЬВІВ
І ТЕРНОПІЛЬ
Життя його добряче воловодило, а доля постійно випробовувала: чи не зігнеться, чи не схибить, чи не відмовиться від раз наперед вибраної на небі зоряної дороги?
Від 1945 року ім’я Володимира Бабляка стало частіше появлятися на шпальтах львівської обласної газети «Вільна Україна», а від 1947 року – тернопільського «Вільного Життя». Отож, пробував починати все заново в журналістиці у нових краях.
Втім, юначе захоплення дивним «краєм Черемоша й Прута», де розкривали перед ним душі герої його численних начерків і замальовок, де завжди відчував приплив творчого натхнення, таки перемогли. 1953 року він утретє завертає до Чернівців, але переступити поріг улюбленої редакції як штатного працівника, де його несправедливо образили й знеславили, цього разу вже не міг.
Поселився в сестри Галини (на той час його перший шлюб розпався, колишня дружина з сином перебралася до Львова). І вперто шукав газетної роботи поза межами «Радянської Буковини». Погодився на першу зустрічну пропозицію – відповідальним секретарем багатотиражки політвідділу Чернівецької МТС. А потім через інструктора сектору преси обкому партії довідався, що у вижницькій газеті є вільна посада відповідального секретаря. Примчав туди другого ж дня.
У маленькому редакційному колективі газети гірського району новому співробітникові були раді: добре знаючий газетну справу, інтелігентний, малоговіркий, захоплений красою краю, але частіше задумано-сумний. Із таким працювати було легко й цікаво. Особливо здружився новоприбулий колега з редактором газети Борисом Гончаренком. Вони разом часто мандрували у вихідні дні гірськими стежками, шукали з-поміж місцевих цікавих співбесідників, багато й довірчо говорили: про творчість і багатий духовний світ гуцулів, про покликання українського інтелігента й реальність журналістики за нової влади в краї. Втім, так тривало недовго. Десь за два місяці новий працівник написав заяву на звільнення.
Їхні дружні контакти пізніше продовжилися в Чернівцях, де від 1954 року Борис Гончаренко дістав посаду відповідального секретаря «Радянської Буковини», а Володимир Бабляк у чергове прагнув здолати темну, й до того ж, значно ширшу, ніж доти коротко білу, смугу власних житейських випробувань.
У написаних із нагоди 30-річчя заснування газети «Радянська Буковина» спогадах Гончаренка про Володимира Бабляка віднаходимо відповіді на запитання про причини раптових крутих рішень колеги та частої появи смутку на його обличчі. Між рядками цих спогадів про неординарного колегу проглядаються реалії буття чесного, порядного й патріотичного майстра слова, який ранимо усвідомлював кричущі розбіжності між журналістикою декларованою й реальною та пробував самостійно, але з певною оглядкою, опиратися: неприхованому «сексотству», легкому зняттю страху й стресу посередництвом чарки.
Втім, тут лиш про дві деталі зі згаданих спогадів.
Перша стосується маленького сільця Рівня за Вижницею, куди не раз прямував одиноко після робочого дня в редакції Володимир. Раз він признався колезі, що з того села походила його кохана дівчина, з якою він перед війною мав намір одружитися. Писав їй листи з фронту й вона обіцяла ждати. Листування перервалося, коли Буковину окупували німці, а після звільнення краю від окупантів довідався Володимир про трагічну долю своєї нареченої. Відступаючи, німці взяли її з собою. Відтоді про неї ніхто в селі нічого не міг сказати… Тому й приходив на околицю того села в час роботи у Вижниці, виглядав подовгу вже в сутінках, як колись, до війни: чекав, може вийде до їхньої стежки понад Черемошем його нездійснене кохання. Пізніше молодий письменник показав Гончаренкові публіковане в одному з київських журналів оповідання «Біла Медея», де в художніх деталях описана ця історія і яка на тодішнього редактора «Верховини» справила приголомшливе враження.
Друга деталь стосувалася несподіваної його заяви на звільнення з роботи у вижницькій газеті– через два місяця після приїзду до Вижниці. Ті розгублені слова-виправдання Бабляка були такими: «Я дуже вдячний усім вам за ласку й гостинність, але мушу кидати роботу в штаті. Інакше не зроблю того, що задумав, того, чим живу…».
ЕПОПЕЯ ПРО УКРАЇНСЬКЕ РАДЯНСЬКЕ СЕЛО
А те, що задумав, чим жив, стосувалося втілення масштабного задуму: написати епопею про українське село. Те село, з якого сам вийшов, життя в якому достеменно знав. То мало стати став своєрідним продовженням осмислення долі українського села в переломові епохи, розпочатим Михайлом Стельмахом.
Непросто далося йому те рішення. Не мав сталої праці в Чернівцях. Перебивався випадковими підробітками, нерідко бідував. Але вже більше не покидав Чернівців. Сенсом його буття в професії відтоді стали не правильні з партійних позицій кореспонденції і статті на газетних шпальтах, не нариси в окремих літературних альманахах, а одноосібно написані книги. На початку то була тоненька збірка оповідань «З пісень життя» (1958), за нею – «Літопис горбатої ниви», «Дорога до любові».
Поступово, непомітно для недоброзичливців і заздрісників, яких зазвичай багато назбирується на житейській дорозі будь-якої неординарної особистості, народжувалися з-під його пера й прозові твори, які пізніше принесуть авторові заслужене визнання далеко за межами не лише Буковини, а й України.
Критики тривалий час називатимуть його художні твори визначальними для цілої соціалістичної епохи. З-поміж таких – трикнижжя «Вишневий сад» (1959 – перша книга, 1960 – друга, 1962 – третя). Цей роман незабаром перекладається російською (вийшов у москві масовим накладом 1961 року). За ініціативою Чернівецького драмтеатру імені О. Кобилянської «Вишневий сад» перевтілюється у виставу, яка тривалий час була в діючому репертуарі цього театру.
Несподіване визнання сільської епопеї і владою, і тогочасним, уже зрадянізованим в основі своїй на Великій Україні читачем спонукав автора швидко втілити новий задум цієї ж теми, яка в творчому плані посідала найбільш виболене в серці місце. Йдеться про «Жванчик», у назві якого увічнив своє рідне село та його земляків. Втім, цей задум реалізований не сповна: в 1967 році побачила світ перша книга, 1969, незадовго до смерті – друга, третя ж назавжди залишилася лише в начерках. За романом «Жванчик» Київська кіностудія художніх фільмів імені Олександра Довженка 1974 року зняла фільм «Новосілля».
Доля своєю ласкою за терпіння знову торкнулася його вже зміцнілого плеча. Про нову білу, вже ширшу, смугу в житті автора можна судити ось із цих двох фрагментів його листування з рідною сестрою Галиною:
«Буде моя перша книжка… Це дасть позначення на матеріальнім нашім стані. Як-не-як, тисяч 8-10 одержу. Як згадаю, в якій ти одежі ходиш зараз літом, то пишу зранку до ночі (в День Перемоги я писав з 6 години ранку до 8-ї вечора і кінчив «Дзвінку»)».
«Найбільшою радістю є успіх роману («Вишневий сад» – М. Т.) у книгарнях. Я обійшов дев’ять магазинів і скрізь був та загув. Навіть у літфондівському магазині не знайшов. Отже, купують насамперед самі письменники. Це приємно знати. І я прошу: як пришлю грошей, негайно купи п’ять «садів» і сховай, нікому – ні листочка, бо знову залишусь без книги».
Зримо уявити автора «Вишневого саду» в момент, коли про цей його головний твір заговорила не лише літературна критика, а й читач, допоможе ось цей уривок із спогаду колишнього співробітника вижницької газети, а згодом письменника-дисидента Івана Гришина-Грищука. Час і місце дії – 1968 рік, Вижниця. Підзарядитися енергетикою буковинських Карпат сюди прибули шановані гості із Києва – Олесь Гончар, Анатолій Кузнецов та письменниця з Риги Анна Саксе. Власне, з Чернівців до Вижниці їх привіз Володимир Бабляк – на той час уже член Спілки письменників України. Саме Гришину-Грищуку випала честь супроводити іменитих письменників на перевал Німчич.
«Опублікувавши роман «Вишневий сад» (кн. 1-3, 1958-1962), він купив за гонорари поношене авто. Не для зручності пересування, заради втечі від колег, що увихалися коло нього, наче мухи довкола світла лампи. Примхлива доля не раз робила його нещасним, але ніколи не могла зробити нікчемним і брехливим. Щирий і довірливий, готовий був останню сорочку віддати. У компанії любив хильнути зайву чарку. А чому – мало кого цікавило: люди тоді ховалися під маскою. А Володя усе своє життя прагнув цільности і людського тепла. Працював, страждав і вірив у добро».
РОЗКРИЛИВ ТАЛАНТ ПИСЬМЕННИЦІ-ЗЕМЛЯЧЦІ
Столітній ювілей Володимира Бабляка, який припав на 2016 рік, в Україні на офіційному рівні не відзначали. Не помічено о цій порі й рясноти публікацій у літературних виданнях загальнонаціонального чи місцевого рівня про цього справжнього майстра слова з незвичайною долею. Чи не одинокою виглядає на цьому фоні поширений у мережах есей Галини Тарасюк під заголовком «Чесний перед Богом і собою». Її спогади виокремлюють одну із аріважливих чеснот творчої особистости, якої часто бракує в знаних і великих: замість зазнайства, зверхності, хизування своєю відомістю – щире, без зайвої нарочитости, бажання прийти на поміч тому, хто в скруті, тому, який нагадує тебе в минулому.
На невідоме тоді нікому в літературних колах ім’я Галини Тарасюк Володимир Бабляк звернув увагу, читаючи в «Молодому Буковинці» її перші новели. Він і захотів зустрітися з обдарованою землячкою-подолянкою.
Для Галини Тарасюк та зустріч була своєрідним Божим провидінням. Бо відбулася в пору її болісних переживань від лещат перших житейських і творчих невдач: незрозуміле «вигнання» з Літературного інституту ім. Горького, після якого не змогла знайти роботу на рідній Вінниччині, і, втративши надію видати свою першу книжку новел, подалась на Буковину, влаштувавшись тимчасово заставнівську районну газету. Вислухавши її історію, ще раз прочитавши те, що писалося «для корзини», Володимир Бабляк фактично своїми міцними плечима безкорисливо підняв небо на долею цієї незнайомої доти для нього дівчини. Переконав декана філологічного факультету місцевого університету про переведення її із заочної на стаціонарну форму навчання. Запам’ятала наповнену гумором фразу Володимира Самійловича, коли схарапуджена дівчина майже тряслася з переляку перед дверима університетського декана:
«Вище голову! Поводьте себе як письменниця. Впевнено! Це не ми йдемо поклони бити, це нас мають просити, щоб ми своєю присутністю ощасливили університет!».
Більше того, іменитий письменник взявся редагувати новели своєї землячки з тим, щоб рекомендувати їх до видання в київському видавництві.
Далі Галина Тарасюк із гіркотою зазначає: «На жаль, Бабляк встиг відредагувати тільки одну новелу – «Сонячний зайчик», автограф якої я досі бережу у своєму архіві. А мої новели, якими він захоплювався, вийшли друком тільки 1995-го… Через 25 років від того дня, коли Володимир Самійлович взявся їх редагувати, і коли їхній авторці (який збіг!) теж було вже за сорок. І в цьому наші творчі долі з Володимиром Бабляком теж дуже подібні… Ніби комусь угорі хотілося випробовувати мене не лише на міцність, а й на чесність перед Богом, людьми і собою, чого вчив мене, молоду й не досвідчену, письменник трудної і великої долі Володимир Самійлович Бабляк».
ПІЗНАТИ ЕПОХУ – ЗРОЗУМІТИ МИТЦЯ
Епоха, в якій жив і працював один із перших талановитих журналістів «Радянської Буковини» Володимир Бабляк, безповоротно відійшла. Час, як головніший і безпристрасний суддя, мимоволі спонукає кожного небайдужого до переосмислення й переоцінки багато з того, що вважалося високо поцінованим тогочасною владою і тогочасною громадськістю.
Сучасний читач напевне погодиться з думкою, що перечитувати сьогодні будь-які хрестоматійні твори радянської доби, за які автори ставали орденоносцями й лауреатами найпрестижніших на ту пору премій, зовсім непросто. І не лишень через те, що несуть вони в собі «печать зловісної доби», а передусім тому, що ця «печать» часто в літературі й мистецтві так званого соцреалізму вимушено підганялася, припаровувалася, вдягалася здібними до слова авторами в цікаво закручені сюжети, набувала переконливих форм, ставала для багатьох своєрідним орієнтиром – у думках, намірах, діях.
Головні ідеологеми з найголовнішого твору Володимира Бабляка буковинського періоду його творчості легко впізнаються вже з видавничої анотації яку готував зазвичай не автор:
«Події, змальовані в романі В. Бабляка, відбуваються в одному з прикордонних сіл західних областей України. Сюди, на рідну землю, після довгих поневірянь по чужих країнах, повертаються емігранти Марія Кошель з донькою Ксенею, Кифір Авдюк, Микола Проць та ін. Спочатку з недовірою ставляться вони до колгоспу, але потім саме життя переконало їх у протилежному, і вони знаходять там своє справжнє щастя».
Півжиром виділяю місця а в анотації, які з висоти сьогоднішнього дня викликають однозначно зворотню реакцію від тієї, на яку розраховували українські видавці наприкінці 50-х років ХХ ст. У рекламній анотації на цей роман київське видавництво «Молодь» наголосило, що це талановитий твір, захоплюючий, позначений справжньою поетичністю.
На раніше звичні, тому й не помічувані політичні штампи й кліше тепер реагуєш загостреніше. Тут, заради історичної справедливости, варто звернути увагу на три епізоди, викликані кон’юнктурою часу.
Епізод повернення із далекої еміграції в рідне село, яке за цей час стало радянським, кількох розчарованих капіталізмом земляків
Їх зустрічає на вокзалі група колгоспників з червоними прапорами та піснею «Широка страна моя родная» (втім, колгоспники співають її українською, тому слова гімну в художньому творі звучать штучно, непереконливо: «Батьківщино ти моя безкрая / Багато в ній лісів, полів і рік…».
Епізод пригощання за спільним столом поворотців
Дія відбувається за столами, накритими в колишньому панському саду, неподалік контори колгоспу «Ленінський шлях», що розмістилася в маєтку недавнього пана. Доярка зі свинаркою ходять між жінками, запрошують, вклоняються в пояс: «Їжте, гостоньки любі! Ми на одноосібний манір ложки з миски до рота нікому не рахуємо, з комори останнє не витрясаємо, на базарі не прикуповуємо. Живемо колгоспом – дай боже всякому! Маємо і свиняток, і коровяток, і пташини всякої – ведеться на гуртовому…».
Сцена агітації одноосібників для запису заяви до колгоспу.
З розмови голови колгоспу з гостями-емігрантами: «Колективізація сільського господарства – єдиний шлях, товаришу Проць, до щасливого заможного життя. Щоб довести це не словами, а на живому факті, давайте подивимося хоч би на колгосп «Здобутки Жовтня» Ви не уявляєте, що це…».
Ідеологічний тягар невідступно висів над автором, коли він готував до друку збірку оповідань «З пісень життя» (К.: Радянський письменник, 1958. 176 с.). Тут тісно переплелися дві теми: кохання і торжество нового радянського життя. В оповіданні «Вернись на Білу Медею» він своєрідно продовжив свою власну інтимну історію, так майстерно розкриту в «Білій Медеї». Тільки тут головний герой – молодий гуцул-пастух Микола Фодчук. І закохується він у… росіянку з Казані Наталю, з якою випадково зустрічається в горах (Наталя – присланий з росії у ці краї геолог, шукає скарбів буковинської землі). Вона вчить неписьменного Миколу грамоті, розповідає про радянську країну. Молоді закохуються один в одного та їх розлучає війна. Наталя, як у першому оповіданні автора справжня його кохана, потрапляє в полог до німців, а Микола стає народним месником.
Сьогодні цілком очевидно: автори підрадянської доби мусили вставляти пасажі, написані на догоду вимог соцреалізму. Без таких вставок будь-який художній твір був приречний на небуття. Для таланту, для долі творчої особистости це була катастрофа.
* * *
Знайомлячись на основі першовідкритих архівних документів із маловідомими епізодами життя одного з перших журналістів «Радянської Буковини» Володимира Бабляка, читаючи заново його твори, переконуєшся в неминучості гіркої історичної істини. Доля талановитого митця, який жив і творив за умов бездержавної нації, в основі своїй була трагічною.
Переживаючи в собі чуття свого національного єства, прагнучи неодмінно втілити Богом даний талант на папері, такий митець волею політичних обставин щоразу змушений шукати прояву втілення цього таланту шляхом компромісів. Із власною совістю. Вона, та совість у митця, ніколи не втрачалася. Вона опиралася, протестувала, не давала спати. Також і про компроміси із владою. Тією владою, яка в усі часи української історії ментально було чужою народові. А митець, якщо він справжній, завжди прагнув стояти в опозиції до такої влади.
Судити будь-яку особистість поза контекстом часу й обставин, із висоти карколомних змін, які були на одному з вирішальних відтинків історичного поступу такої нації, непросто.
Та чи й потрібно?
Чи й маємо право?
Важливо пізнати, зрозуміти, поцінувати, винести належні уроки…
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.