Микола Сулятицький. В обороні українства (До 70-річчя Миколи Симчича)

112

Cкелею українського духу постає нове понад півтисячі сторінкове видання (яке появилося на світ у Косівському видавництві «Писаний камінь») знаного в Україні письменника, гостроактуального журналіста, члена НСПУ і НСЖУ, лауреата Рівненської обласної літературної премії і лауреата Івано-Франківської обласної журналістської премії ім. Богдана Бойка, учасника ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС 1-ої категорії і повсякчас невтомного оборонця національної ідеї Миколи Симчича. Відрадно, що цьогоріч за цю книгу автор був удостоєний міської премії імені Івана Франка і він, небавом, у першій декаді вересня перевеслитиме свій сімдесятилітній життєвий ужинок…

 

Величчя представленої монографії граниться попередніми яскраво-талановитими викресами літературного моноліту – дев’ятьма художніми і художньо-документальними книгами, зосібна збірки документальних повістей «Лебедині ключі», книги новел, оповідань і есеїв «Смак свободи», публіцистичної книги «Ностальгія за Україною», книги про художника Опанаса Заливаху «Болід», художньо-документального роману про Оранжеву революцію «Оранжевий спалах Свободи» та поетичної книги «Політок» з анотацією видатного побратима по перу Дмитра Павличка.

У книгу увійшли добірні ужинки художньо-публіцистичного озерня щонайрізноманітніших жанрово-стилістичних спрямувань, чітко структуровані за ідейно-тематичним внутрішньо-смисловим наповненням.

Так, у першому відламі «Скелі…» під назвою «Воля – імператив світової літератури» порушені злободенні питання нашого державницького становлення, формування національного геному в контексті загальноєвропейського імперативу. Читач має змогу доторкнутися сакрального величчя мистецького духу Опанаса Заливахи у проявах його образної особистісно-національно-вселюдської тріади, світлом сумовитої свічі, чашею арештантського поминального чаю перевеслиться пам’ять про українського генія і велета духу. Письменник так само розвінчує капітуляційні настрої повзучого малоросійства, представляючи в історичній ретроспекції згубну дію цього квазімодального внутрішньопсихологічного вихибу народної свідомості. Нескореним борцем із пліснявілою провінційністю постає істинний аристократ духу, провідний актор Коломийського театру та українського поетичного кінематографу Василь Симчич, який потугою власного таланту вийшов на овиди як національного, так і світового мистецького поступу, був своєрідним символічним втіленням етико-естетичних концептів буття.

Щире вболівання за долю провідної верстви суспільства – національної інтелігенції письменник виливає у гостро аналітичному ескізі «Філософія конформізму чи танго смерті?», розповиваючи власні силемени розмислів інтродуктивним мотто духовного провідника індійського народу Джавахарлала Неру – «Інтелігенція, яка вихована колонізатором, є головним ворогом власного народу». Вразливу творчу екзистенцію Симчича розпанахують виверти повзкуватої малоросійської свідомості окремих «знавців» так званої «философии способностей…», які у всеньких теперішніх бідах і соціально-політичних «жабомишодраківках» звинувачують нібито «недолугу» українську еліту, водночас свідомо екстраполюючись від неї удаваною непричетністю з рудиментами відособленого повчального дидактизму. Тривожить і те, що попередні напрацювання одного із авторів «способностєй» були дійсно знаковими в царині філософської думки, провадили українську філософську думку на загальносвітові окреси гуманітарного знання….

В історико-аналітичному есеї «Анафема на гетьмана Мазепу і «нація з репресованою свідомістю» автор бачить кричущо трагічні наслідки зґвалтованої московитським самодержцем Петром I національної української свідомості, що згодом вилилося у масовій появі цілих поколінь покручів і пристосуванців, які приклоняються лише перед матеріальною вигодою, котра набувається виключно через адорування «сильних світу цього». Тому на зорі нашої незалежності і проросли пагони так званої матеріалістичної «заманухи», коли прерогативним іменувалося лише корисливе начало: мовляв, спочатку стаємо багатими, а вже потім (звичайно, згідно залишкового принципу!) духовними, культурними і освіченими… Така «глупота» далося взнаки двома революціями, війною і незавидною перспективою загальноцивілізаційного маргінесся.

Справедливо і тонко вчуває письменник сліди «русскава мира» і на кону сучасного українського кінематографічного процесу. І не тільки у стосунку до заанонсованого в назві есею міні-серіалу «Століття Якова», а й в значно розлогішому світоглядно-культурологічному контексті. Вочевидь, що українське кіно, маючи такі славні традиції естетичного модусу 60-70-х років минулого століття, – не повинно бути розплідником низькопробного кукілю через якісь там промахи сучасного сценарно-кіношного підмайстер’я з їхніми заробітчанськими «однодневками» і масово плодженою посередністю, де побутує не гордість за твою рідну націю, як ото в стрічках «Тіні забутих предків», «Захар Беркут», «Пропала грамота» тощо, як гливкота принизливого розчарування після перегляду всяких там «останніх москалів», де гордий гуцульський дух навмисно трансформований в оте повзкувате горезвісне холуйське малоросійство хохла-обивателя…

Друга частина «Українотворці» представлена публіцистичним сегментом про титанічну державотворчу креацію новітніх «ділателів» української справи. Засвітом розділу є есей «Світло любові коломийського собору Преображення Христового», де автор щиро радіє умінню покутян консолідуватися довкола об’єднуючої християнської ідеї і попри тодішні (серпень 2012 р.) суспільно-політичні «викручування»України утойчасною януковичівською клікою всього національного – все ж залишалися здорові сили, які прагли утримати державу хоча б на якомусь позитивному рівні. І пророчо відчував письменник передреволюційну ситуацію в окраденій та погвалтованій, але ще пробудженій неньці-Україні, що згодом і проявиться виливом всенародного гніву супроти пояничарених владців на майданах, про що і пише Микола Симчич в аналітичному шкіці «Євромайдан – естафета революції, або Нас не подолати, нас не залякати!».

Із змістових відтинків «Українотворців» дізнаємось про складні перипетії передвиборчих перегонів, підлі вчинки пояничарених покручів з їхніми брудними і фальсифікаційними викрутасами. Лицарі державотворчого чину – це і мудрий стратег Іван Мазепа, полум’яні відчайдухи Євген Коновалець, Андрій Мельник, Роман Шухевич, Степан Бандера в минулому, так і сьогочасні втілювачі національної ідеї сотенний УПА Мирослав Симчич, бійці ЗСУ та добровольчих мілітарних структур, громадсько-політичні діячі сучасності Богдан Червак, Олег Тягнибок, Юрій Тимошенко, Анатолій Гриценко, Олександр Шевченко, Микола Ладовський, Мирослав Давидів та інші – знаходяться у фарватері україноцентричних процесів, що втілюють у життя ці непроминальні конструктивні ідеї суспільної згоди та пріоритету духовного над матеріальним як оптимальної умови розвитку особистості на тлі тотально корумпованого і зомбованого окупантським цинізмом розгулу вседозволеності та дикої економічної олігархізації. Саме такого штибу консолідаційними процесами в умовах російської агресії та загрози внутрішньої контрреволюції в Україні детермінізується поборення руйнівного для загальної справи вузькопартійного недалекоглядного взаємопоборювання та невігластва окремих так званих «патріотів», які опинилися біля важелів управління країною і не тямлять справжньої суті формотворчих процесів, мимоволі грузнучи у тягучому угодовському багновинні Кремля.

Не меншою потугою за мілітарну є сила високого мистецтва, яка бачиться непохитною скелею українського національного духу, на вершинах якої гордо постає безсмертний карпатський Беркут, знаменитий український артист Василь Симчич, магія акторського таланту якого уможливила високе мистецьке визнання у видатного кінорежисера Еміля Лотяну, який визнав його одним із найкращих акторів сучасності. Автор книги доглибно вчуває всі найпотаємніші відрухи душі Великого Майстра, розуміє причинно-наслідкову основу безмежжя світу митця, якому довелося жити і творити в умовах лихоліття війни та комуно-московської ідеологічної оприччини.

Наступний цикл монографічного видання Миколи Симчича «Консолідація ОУН: міцніймо на горе ворогам» присвячений надто важливій справі нашого національного буття-триву, за яку автор, як активний діяч націоналістичного руху (член Проводу Івано-Франківської обласної ОУН та голова ревізійної комісії ОУН) щиро вболіває і всімома можливими і доступними йому справами реалізує в дії. Відрадно, що попри увагу друга Миколи-Зеновія не проходить жодна вагома подія як місцевого, так і всеукраїнського рівня, оскільки усеціло розуміє, що апатія і бездіяльна яловість неабияк на руку ворогам нашого національного становлення, бо повсякденна праця на українотворчому полі рано чи пізно дасть щедрі ужинки утвердження українців як нації. Тому повсякчас кожна свідома національна особистість має «змагати до поширення сили, слави, багатства і простору Української Держави», як голосить десятий пункт Декалогу.

Втіленню ідеї консолідації ОУН автор присвятив чимало праць, зокрема і поміщені у збірці есеї «Зоряний час Коновальця», «Естафета націоналістичного гарту», а особливо значимою, на наше переконання, є ґрунтовна розвідка «Консолідація ОУН: pro et contra», яка не тільки повноправно заслуговує справедливого пошанівкового слова, але і можливості набуття хрестоматійної чинності у плані висвітлення причинно-наслідкових аспектів процесу порозуміння поміж братніми націоналістичними структурами і суспільством загалом. Тут він всеохопно аналізує передумови консолідації ОУН у безальтернативному її прямуванні до реального поєднання. У нотатках до виступу на XXI Великому Зборі ОУН широкоамплітудно охоплюється весь спектр внутрішньоорганізаційних процесів перед таким необхідним жестом обопільного креативного порозуміння. Друг Микола описує події численних зборів, конференцій, нарад (найревнішими ініціаторами і послідовними реалізаторами об’єднання ОУН виступає Івано-Франківське обласне націоналістичне громадсько-політичне об’єднання «Національний вибір», яке активною дією консолідує націоналістичні сили краю, даючи тим самим належний приклад для наслідування), але по через наше фатальне гетьманчуківське самоїдство з його «повітрястрясаючим» пустослів’ям і досі ще проблематично розставити всі крапки над «і» у фактичному доконанні цього необхідного чину.

Письменник на правах «інженера людських душ» чітко усвідомлює непересічне значення творчої інтелігенції як мозкового центру нації, продуценту найпередовіших ідей, тому і звертається до побратимів з літературного цеху не збиватись на манівці так званої за визначенням автора «космополітичної тарабарщини, малоросійського капітулянтства і постмодерного пофігізму» і, як влучно резюмує Симчич – «наша література і журналістика мають стати потужною зброєю проти московських окупантів». І якщо вже так не просто реалізувати через вищеозначені проблеми спільність націоналістичних структур, все ж тішить, що хоча б на так званому «монументальному» рівні Івано-Франківська можемо маніфестувати цю одність, оскільки місцеві націоналістична організації ОУН та ІФОНГПО «Національний вибір» зуміли втілити ідею спорудження пам’ятників усім керманичам націоналістичного руху. Знаменно, що саме столиця Прикарпаття є тим єдиним місцем, де втілена ідея спорудження скульптурних знаків Є.Коновальцю, А.Мельнику, Р.Шухевичу та С.Бандері, яка красномовно нагадуватиме і закликатиме і до остаточного об’єднання!

Лейтмотивом усіх розділів книги є оповіді про легендарного сотенного УПА Мирослава Симчича «Кривоноса», очільника Березівської сотні, що вкрила себе невмирущою славою у знаменитому Рушірському бою. Та і тепер 97-річний бойовик проводить значну виховну роботу з українською молоддю, щиро вболіває і ревно працює за встановлення «справжньої» України, тому такій визначній людині, на переконання М.Симчича, було б гріх відмовити в офіційному званні Героя України, що нам (другу Миколі і автору цих рядків) вдалося переконати делегатів XXI Великого Збору ОУН звернутися до Президента України з клопотанням про присвоєння п.Мирославу заслуженого ним давно найвищого визнання.

Цей найобширніший розділ «Скелі…» охоплює інформаційні сильвети про святкування національно-патріотичних свят та фестивалів у Березовах, які вочевидь передбачають потужну креативну заданість цих подій, як і сама заклична назва одного із есеїв – «святкуймо на збитки ворогам». Перо публіциста описує низку цікавих поїздок і патріотичних акцій місцевого націоналістичного активу, як ото «Панахида на Перевалі», «Автопрбіг «Слава героям України!», а поминальний реквієм «Дзвону Яблунівських криниць» перегукуються із болем гіркоти втрат на українсько-московській війні в есеї-некролозі «І до нас прибула війна» з приводу похорону загиблого бійця Миколи Самака із Баня-Березова…

Приостанній розділ художньо-публіцистичної праці омовлений катартичною номінативною сентенцією – «Духовне зцілення словом», в якому автор веде мову про непересічне явище літературного процесу краю – «Березівські літературні посиденьки», які вже стали традиційними краснописьменськими зустрічами, де Микола Симчич є не тільки одним із найповажніших членів цього мистецького клубу, а постійним вдумливим аналітичним «літописцем» цих подій. Він щиро тішиться за перші літературні успіхи молодого письменницького пагіння, вміє підтримати і дати поштовх для розвитку початкуючих талантів, не омине слушною редакторською порадою новопосталені видання побратимів по перу. Літературно-критичні огляди «Критерії поетичних вершин», «Ознаки творчого росту», «Відновлення», «Духовне зцілення словом» чи «Березівські літературні посиденьки» містять об’єктивну, вичерпну літературознавчо-інформативну сугестію про цікавих непересічних людей, їхні перші творчі здобутки, пошуки у формуванні індивідуального творчого обличчя. Відрадно, що скрупульозний критик не сходить на манівці банального, виключно адораційного «словолестя», а вимогливо просіває через сито власного багаторічного літературного досвіду зразки поетичних проб краян, намагається делікатно «здмухнути» з добірного поетичного зерна припорошини ще не повсякчас вправного «половослова»…

І насамкінець художньо-публіцистичного видання увінчується плетивом найбільш велемовних і знакових зразків поетичного слова Миколи Симчича, серед яких подибуємо і небесний монолог актора Василя Симчича «Сцена», опоетизована історична минувшина «Вибачення», монолог українського повстанця «В обороні Карпат», сучасних хоронителів нації під велемайстерною алегоричною назвою «Українські АТОси» та мереживом гостроактуального гумору суспільно-політичної тематики.

Без сумніву, що нове видання Миколи Симчича заслуговуватиме на особливу увагу в українському читацькому середовищі, адже порушувана в збірнику проблематика постає гостроактуальною для сьогочасних непростих часів нашого державотворчого прямування і утвердження українців як самодостатньої, з європейськими цінностями нації.

“Українська літературна газета”, ч. 18 (284), 11.09.2020

 

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!