Микола Сулятицький. Конструктивний націоналізм як світоглядна основа творчості Тараса Шевченка

238

«Все, що йде поза рами Нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими вселюдськими фразами покрити своє духовне відчуження від рідної Нації» [3, с.276] – викресав на зорі двадцятого століття із свого інтелектуально-світоглядного огнива «Поза межами можливого» великий продовжувач Шевченкової націєтворчої ідеї полум’яний Каменяр. Про Шевченків, а пізніше і Франків пронаціоналістичний світоглядний контекст повсякчас мовилося досить обережно і побіжно, та націоналістичний дискурс чомусь і досі повинен уподібнюватися у сучасному розумінні до так званого показного і формалістичного політиканства. Однак Тарасова, саме йому так органічно притаманна народність, волелюбність та державотворчість, помножена на всеохопну у представлених художніх образах національну честь і гідність, – і є отим добірним етноцентричним озерням, з якого проростає особливий шевченківський креатив.

Шевченко, як потужний конгломерат національної думки, ідеї і чину, повсякчас був і залишається актуальним, особливо тепер, коли сьогочасні українські суспільно-політичні і пов’язані з ними мілітарні катаклізми остаточно зняли оманливу полуду поглядів як на широкий спектр подій загальнонаціонального характеру, так і окремих творців і утверджувачів нашої державотворчої перспективи.

За Тараса Шевченка, як найвидатнішу націєтворчу постать України, постійно йшла (та й і тепер також) ідеологічна боротьба – а все-таки чий же він, які погляди були йому найближчими, виразником найбільше яких ідей був його невгамовний бунтарський дух? Вже нібито і зняте з його іпостасі так зване прокомуністичне, атеїстичне та всіляке революційно-демократичне наносне шумовиння, що представляло нам Кобзаря заскорузло архаїчним і нецікавим (до чого, власне, і прагла радянська ідеологічна система!), вже й не піддається сумніву його тверда пронаціональна позиція – однак і досі Шевченко постає для багатьох незручним саме у націоналістичному світоглядному спектрі. І тепер ще можна почути з уст «маститих авторитетів» – мовляв, яких тільки ярликів не чіпляли у всі часи до Шевченка, а тут – на тобі, ще й націоналізм «припаяли»… Насправді не іронізувати потрібно, а увійти вглиб сутності його творчості, відчути оті пронаціональні світоглядні фібри, адже саме на Кобзаревій націоцентричній платформі і постала згодом ідеологія українського націоналізму.

Тому Шевченка, попри його натхненну народну ліричність, не варто привносити до так званих формальних «співців чудовної природи» чи поверхневих психоемоційних сентенцій, іменуючи це так званим «оживленням» Тараса, зрозумілого для всіх і вся… Однак він таким ніколи і не був і не буде, Тарас Шевченко – це яскраво виражений націоцентричний феномен, сутність якого здатна камертонувати лише до світоглядно споріднених, «однорегістрових» душ. Маємо на увазі той аргумент, що його лірично описова площина творчості не претендує на світоглядну домінанту, оскільки аксіологічним центром його свідомості постає саме Україна в її національній рецепції, тому, на наше переконання, слушною є позиція шевченкознавця Ю.Барабаша в аспекті його імперативного дослідження, бо «ідея України – стрижень, осердя національної концепції Шевченка, концентроване втілення національної ідеї як імперативу історичного призначення українства, чинника його національної свідомості, державотворчих інтенцій, змагань до незалежності життя «в своїй хаті» за законами своєї правди, сили й волі, до відродження і розвою національної культури, зміцнення духовного здоров’я нації»[1, c.5]. Тому, як влучно підмітив сучасний вчений-культуролог Д.Наливайко – «ця Кобзарева «ідея України» цілковито, поза всяким сумнівом, вкладається у сучасний дискурс націоналізму»[2, c.3].

Тарасові Шевченку вдалося в поетичній формі представити філософію національного буття українців – він на рівні художнього символізму відобразив органічну нашій дійсності систему закономірностей і пріоритетів, які проступають засадничими основами буття української нації. Тарас виогранив найвагоміші та фундаментальні характеристики українського націоналізму, серед яких провідними є фактори всеохопної народності, волелюбності, креативного патріотизму, опори на власні сили, толерантності до інакомислячих, співпереживання поневоленим, що згодом і дало привід чоловим ідеологам українського націоналізму виробити систему, яка ґрунтувалася на вище перелічених принципах.

Тому закономірно, що саме на шевченковій могилі ще в далекому 1891 році присягнули на вірність Україні члени першого націоналістичного угрупування «Братство Тарасівців», які за основу власної ідеологічної програми дій взяли політичні твори Кобзаря. І вже згодом один із співзасновників цієї таємної організації Микола Міхновський зібрав воєдино постулати великого українця і на їхній основі створив «Програму державної самостійності України», яку український націоналіст вперше виголосив у своїх промовах на шевченкових урочистостях 1900 року в Харкові і Полтаві. Згодом, обґрунтувавши ці засади історико-правовими аргументами, представив їх як ідеологічну платформу першої української націоналістичної організації – Української Народної Партії, яка постала 1902 року. Ключові принципи українського націоналізму, цілковито оперті на шевченкових творах, скристалізувались потім у «Десять заповідей УНП», що було згодом доповнено С.Ленкавським у його знаменитому «Декалозі» та пізніше вже створених ОУН «44 правилах життя українського націоналіста». Не претендуючи на однозначність, але спробуємо зробити компаративістське зіставлення націоналістичних ідеологічних засад і творів Тараса Шевченка та виокремити базові світоглядні позиції Кобзаря.

«Пам’ятай, що найбільшим злочином є шкодити своїй нації» – гласить п’ятнадцятий пункт правил життя українського націоналіста. У Шевченка тема національного відступництва проходить через кірати його особистої негації ганебних виявів антиукраїнської позиції, починаючи із фантасмагоричних «Душ», що несвідомо грішили супроти України, так званого «ситуативного відступництва» українських керманичів – «Ой, Богдане, Богданочку, Якби була знала, У колисці б задушила, Під серцем приспала», так і до прямого вияву ренегатства – «А тим часом перевертні нехай підростають. Та поможуть москалеві господарювати», уприявнюючи причинно-наслідкову парадигму всіх наступних лиходійств – «Якби не похилилися раби… То не стояло б над Невою оцих осквернених палат». Всі вищеозначені Кобзареві констатуати синонімізуються із сьомим декапунктом ідеології М.Міхновського – «не зробися ренегатом-відступником», як ото ми подибуємо у Шевченкових негаційних передбачуваннях – «Погибнем, згинеш, Україно. Не стане знаку на землі… Сини твої тебе уб’ють Оперені, а злозачаті Во чреві згинуть, пропадуть, Мов недолежані курчата…» А з пам’яті ніяк на стираються манкуртні жартівливі вихиби провідних «кварталівців» та іже з ними злорадних підхихикувачів, які Україну, з її славною і героїчною долею, водночас як московській, так і власній псевдовершковій публіці виставляють як останню «публіку» з її саловареничними хохлами-недотепами, що неабияк декласує і виставляє на посміховисько горду націю борців в очах всього цивілізованого світу…

Постулат-засторога «Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України» у Шевченка має стосунок не лише до підневільних і смиренних «рабів незрячих гречкосіїв», які послушно «стогнали і долю проклинали», але здебільш закцентована супроти «просвіщенних землячків», які за ламаний гріш блюдолизять на службі у віковічного московського неприятеля, та ще й амбіційно й лукаво претендують на гейби «первенство»: «Чого ж ви чванитеся, ви! Сини сердешної Украйни! Що добре ходите в ярмі, Ще лучше, як батьки ходили…» А в наш час – це туристичні «косяки» до Криму, які, їдучи в одних вагонах із українськими захисниками східних рубежів, не те що не раді такому попутньому товариству, а ще й претензійно нарікають на нестабільну ситуацію щодо безпроблемного перетину кордону на анексованій території, нібито спровоковану «етімі огалдєлимі бандеровцамі». Це також «вестарбайтерні» заробітчанські тури наших «гречкосіїв» до північного сусіда з їхньою «акакаяразничною» раболепською виправдовувальною абракадаброю, це і гастролювання третьосортного малоросійського шоубізного «шмельцу» чи ж офіціозні низькопоклонно-васальні медведчуківсько-бойківські візити в Білокам’яну…

Тарас гаряче обстоює славну і героїчну українську минувшину, піддає ментальному остракізму умовиводи всіляких наклепників та оббріхувачів звитяжних подвигів наших борців-відчайдухів періоду гайдамаччини: «Та ще й Гонту зневажає, Ледаче ледащо! Гайдамаки не воины, Разбойники, воры. Пятно в нашей истории…Брешеш, людоморе! За святую правду-волю Разбойник не стане…», що вочевидь асонує другій «скалі» націоналістичного Декалогу – «Не дозволиш нікому плямити слави, ні честі твоєї нації». Подібно ж третя тестаментова заповідь «Пам’ятай про великі дні наших визвольних змагань», покріплена четвертим «відламом» про гордість спадкоємності борні за славу Володимирового Тризуба – переплітаються із Кобзаревими ретроспекціями про дні геройських змагів козацької доблесті: «Було колись– в Україні Ревіли гармати, Було колись – запорожці Вміли панувати…» чи ж жорстокі «списореброскородні» козацькі баталії із багатьома наїзниками із прославою тодішнього гетьманського устрою, припорошеного, правда, гіркотою минущості славних звитяг: «Була колись гетьманщина, Та вже не вернеться. Було колись – панували, Та більше не будем! Тії слави козацької Повік не забудем».

Т.Шевченко, належно розуміючи тодішню суспільно-політичну ситуацію під’яремної України, доглибно відчуваючи національну ментальність українців, виявляв співчуття добросердним легкодухам, однак ніяким чином не виправдовував вихиби рабської психології земляків, як це ми читаємо з його рядків: «А ми дивились та мовчали, Та мовчки чухали чуби. Німії, подлії раби! Підніжки царськії, лакеї Капрала п’яного…» Цей гнівноінвективний виплеск емоцій неабияк вторить засадничим принципам поведінки українського націоналіста – «Будь скромний і шляхетний, але не знай, що значить слабість і покора» чи ж «…Подай братню руку тим, що хотять, як і ти, йти на верхів’я». Український провісник закликає не уподібнюватись безвольним прошакам, а старатися власною працею і особистісними якостями здобувати право на гідне життя. «А на громаду хоч наплюй, Вона капуста головата» – резюмує поет, змістово синонімізуючись із шостою позицією «Декалогу» – «Про справу не говори з тим, з ким можна, а з тим, з ким треба». Тому ще й досі оскомить незрозуміла «поведенція» так званої електоральної більшості, яка, керуючись нижчими споживацькими інстинктами, ладна легковажно ввергти українське майбуття в прокрустя примарної невідомості, лишень аби задовольнити власну деструктивну сліпокошенячу «бабоягопротестність» в очікуванні ефемерного «пощучовелільного» соціального благоденства…

І, на противагу впокореному угодовству, Тарас возносить ідею боротьби за усамостійнення духу і чину української нації, заради якої не зупиниться ні перед якими перепонами. «Ненавистю і боротьбою прийматимеш ворогів твоєї нації» – ця восьма позиція націоналістичного тестаменту надихала багатьох лицарів, які маловажили своїм власним інтересом заради становлення величної ідеї, як це ми спостерігаємо у вчинках сміливця із Кобзаревого «Юродивого»: «Найшовсь-таки один козак Із міліонна свинопасів, Що царство все оголосив – Сатрапа в морду затопив». Та, на жаль, в теперішніх реаліях гідні вчинки провідної державної верстви в річищі мілітарної, національної чи ж духовної оборони не виступають першочерговим пріоритетом, що вкотре підтверджує несформовану світоглядну яловість нації, коли істинного лідера-державця недолуга охлократична полова може заввиграшки піддати негаційному остракізму.

Однак Тарасова любов до України – це не лише героїчний лицарський герць, – вона всеохопна, аж до найтонших відрухів його індивідуального кредо: «Свою Україну любіть. Любіть її во врем’я люте, В останню, тяжкую минуту, За неї Господа моліть», подібно як мовиться в одному із «Правил…», що «твоєю найбільшою любов’ю є українська нація і найвищим твоїм законом і бажанням є воля нації». Сугестивний вияв найвищої форми спорідненості із власною нацією констатуємо в рядках «Я так її, як так люблю Мою Україну убогу, Що прокляну святого Бога, За неї душу погублю», за якими ми повинні розуміти, що тут зовсім не йдеться про якісь атеїстичні чи ж богоборські нюанси Тарасового світогляду, поет цими сентенціями відображає найвищу форму християнської любові – принести себе в жертву заради своїх побратимів-однодумців…

«Не покладайся ні на кого. Будь сам творцем свого життя» – мовить тридцять друге правило життя українського націоналіста, в якому закладений найосновніший принцип перманентного державотворення через прагнення самостійницького самоствердження на основі власної національної складової, а не чужозасильної думки і звичаю, як це ми читаємо у віщого Кобзаря: «Несли, несли з чужого поля, І в Україну принесли Великих слов велику силу, Та й більш нічого» з лукавим прагненням просвітити «современними огнями материні очі», тому від таких фарисейських «благодіянь» наш народний пророк з гідністю екстраполюється: «Спасибі за раду. Теплий кожух, тілько шкода – Не на мене шитий, А розумне ваше слово. Брехнею підбите». Вже нібито хрестоматійна, але повсякчас повчальна Шевченкова сентенція «і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь» має тривку дидактичну основу для нащадків, що вилонилась згодом в один із засадничих принципів чину українських звитяжців середини двадцятого століття: «Здобувай знання, що допоможе тобі опанувати світ і життя, піднести Україну і перемогти ворогів» – що є чи не найосновнішою складовою національної ідеї найуспішніших держав сучасності. Тому банальна неосвіченість і так широко розтеревенена суспільним плебсом гейби непотрібність здобуття належної освіти і грає потім із оними лихий жарт, коли на початку можуть з легкістю сприйняти чиюсь невідповідність в державотворчих процесах, а потім і самим подивовано усвідомити, що президент аж ніяк не відає «соціалкою» і так очікувана епоха ситості так просто і вже завтра не наступить…

Тарас Шевченко, як і його пізніші послідовники націоналісти, ревно вболівали за те, щоб взірцем для українця була «людина визвольного чину» з чіткою державотворчою позицією, а не так згодом широко розрекламований космополітичний «саловареничний хохол-недотепа», який завиграшки «за шмат гнилої ковбаси. У вас хоч матір продаси…», бо йому чужі будь-які поняття національної гідності, про що пізніше, вже у двадцятому столітті, застерігали українські націоналісти: «Живи риском, небезпеками і постійним змагом, а погорджуй всякою вигодою і спокійним життям філістера». У тому і наша біда, що національно-духовні пріоритети нічого не важать у зіставленні із шлунковоцентричною меркантильністю новоспеченого «мояхатаскрайнього більшовизму», який заповзає у закутки національної душі і намагається розтлити її із середини.

У своїх творах Кобзар неодноразово демонструє наглядний приклад всеохопного гуманізму і єдності так званих сородних душ – «Чи є що краще, лучче в світі Як укупі жити, З братом добрим добро певне Познать не ділити…», однак Тарасова приязнь не поширюється на тих, хто уприявнює суспільні загрози для своєї нації, відкрито іменуючи кривдників України – московинів і ляхів, які впродовж століть зазіхали на українську ідентичність. І погодьмось, що дві наступні позиції кодексу честі націоналіста «Усі люди – твої браття, але москалі, ляхи, угри , румуни та жиди – се вороги нашого народу, коли вони панують й визискують нас» чи «не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами» – вочевидь перегукується із Кобзаревим «кохайтеся, чорноброві, та не з москалями» чи ж багатьома поетичними інвективами в бік не надто дружніх сусідів, бо і досі ці питання в сьогочасній Україні є актуальними, адже не тільки з московинами, але й з нібито і європейськими поляками та мадярами наша держава має неоднозначні і непрості стосунки зосібна в площині відстоювання Україною права на історичну справедливість.

Як в минулому, так і сьогодні український націоналізм змагає до реалізації ідеї єдності своїх земель, як це проголошено у націоналістичному славні «Соборна українськая держава, Вільна й міцна від Сяну по Кавказ», – подібно ж і Шевченкова ідея соборності лунає у всі періоди його творчості і проступає засадничим лейтмотивом для національно-визвольного руху усіх часів і поколінь: «І забудеться срамотня Давняя година, І оживе добра слава, СлаваУкраїни…

“Українська літературна газета”, чч. 25 — 26 (265 — 266)

Література та джерела

1.Барабаш Ю. Тарас Шевченко: імператив України. – К., 2004.

2.Наливайко Д. Шевченко, романтизм, націоналізм // Слово і час. – 2006. – № 3. – С.3-21.

  1. Франко І. Поза межами можливого // Франко І. Зібрання творів: у 50 т. – К.: Наук. думка, 1986. – Т.45. – С.276-285.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!