Микола Славинський. “Волинянин. Ярославу Федорчуку – 90!”

“Українська літературна газета”, ч. 10 (390), жовтень 2026

Батьки називали сина в дитинстві то Славчиком, то Славком. Народився він 22 жовтня 1936 року в селі Несвіч Луцького району, змалечку чув лагідні голоси бабусі та матері, любив, коли батько брав на руки й підносив  високо-превисоко – аж до стелі, мовби до небес. Бачив їх у невелике, чисте вікно, а за  ним – стежку, яка вела через подвір’я… Куди? До загадкової, здавалося, нескінченної дороги.

Тієї дороги, якою згодом,  після днів і ночей чекання, мав повернутися додому батько.  Знав, що він будує   військовий аеродром десь під Луцьком, чув стривожену розмову мами та бабусі про те, що ось-ось може спалахнути війна. Ніхто не знав, як вона спалахує, та всі вже відчували її жахливе полум’я.

Не чекав, як завжди, подарунка, коли вранці почув голос батька. Він погладив  голову сина – чи то так вітався з ним, чи прощався. А вже незабаром  горітимуть хати, а в них і біля них – щасливе дитинство, на попіл обертатимуться хліборобські мрії батька, який  напередодні приходу Червоної армії нарешті став заможним господарем: мав землю, завів коней і корів, не піддавався нікому й ніколи – і тоді, коли примушували говорити польською чи російською мовою, і тоді, коли в селі залунала німецька…

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Вона лунала й пізніше, коли  Славко (на добротному німецькому папері було зазначено: Ярослав Федорчук) ще  хлопчиком опинився у  фашистському концтаборі. Везли до Німеччини дорослих і маленьких волинян через Холм та Варшаву. Товарняк  зупинився на околиці міста Вуперталя. Там «живий український товар» розбирали бюргери й представники різних  установ та підприємств.  Згодом, у листопаді 1944 року,  волинян, зокрема тих,  хто був із села Несвіч, запроторили в холодні бараки табору, обгородженого дротяною сіткою й колючим дротом… Коли  ув’язнених визволили американські солдати, всім пропонували переїхати на постійне місце проживання до США, Англії чи Австралії.  Ярослав Федорчук та його земляки відмовилися й  повернулися в  рідні краї.

Усе це ніколи не забувалося. Пригадалося воно й на початку третього тисячоліття:

 

В’ються у сні

Втрачені дні

Років дитинних.

Знову години –

Сльози дитини

Нотує годинник.

Блиски заграви,

Пам’яті рани,

Тіні тремтливі,

Ночі холодні,

Роки голодні,

Ранки зрадливі.

Знову у сні

Сняться мені

Ті ночі і днини.

В них, як в горні,

Спопеліло тоді

Щастя дитини.

 

Через роки й роки Ярослав Федорчук  добиватиметься, щоб його та інших краян  визнали в’язнями концентраційних таборів. Німецькі чиновники відмовили… І він поклав собі вустами правди розповісти і про хлопчачі мрії, і про юність, і про зрілі роки. Так народилася перша книжка «Волинянин», головний герой якої Олександр Петрович – без сумніву, альтер его автора.

Він відверто, без високих слів і жодних прикрас, оповідає про дитинство, яке, згоряючи в полум’ї Другої світової війни, бачило сміливців УПА, про юність, яка читала «Гайдамаки» і «Кавказ»  Тараса Шевченка, навчалася боронити своє «я»,  опановувала основи знань на нафтопромисловому факультеті  Львівського політехнічного інституту, утверджувалася  на посадах… помічника моториста, слюсаря в конторі буріння, а згодом – виконроба, головного механіка та  головного інженера на нафтопромислах Івано-Франківщини.

Учорашній студент  старався робити людям добро, хоча і  тоді, як і пізніше, не все воно поверталося йому вдячністю, особливо від влади. Та   юнак самовіддано працював і бачив у лісах, де споруджувалися бурові вишки,  хрести на місцях загибелі воїнів УПА чи підпільників ОУН.  Завжди був у гурті робітників, які стояли мовчки,  простоволосі, задумані, міцно тримали в  натруджених руках картузи…

Саме на робітничих шляхах ставали загартованішими чесні життєві переконання,  які не боялися труднощів, не соромилися мозолів на  долонях. І коли обрали другим секретарем Івано-Франківського обкому комсомолу, поріднився з місцевою молоддю, захищав її інтереси, дбав про фахове зростання юнаків та дівчат.

Нині Ярослав Федорчук згадує про все це без гіркоти чи каяття, бо певен: працював в ім’я добра, справедливості, збереження народних традицій,  тих ідеалів, про які на зустрічі з молоддю вела мову  знаменита письменниця Ірина Вільде…  До речі, саме тоді київські друзі  познайомили його, вже першого секретаря Івано-Франківського обкому комсомолу, з творчістю Євгена Плужника, Леся Курбаса, Василя Стуса та Василя Симоненка.

Згодом розпочалася тривала неоднозначна чи й контроверсійна діяльність першим секретарем Долинського райкому партії,  а також першим секретарем Івано-Франківського міськкому партії.  Як акцентує доктор історичних наук Олег Малярчук, «на основі історичних джерел та наукової літератури можна стверджувати, що в Українській РСР відбувся процес формування партійно-радянського керівника (науковця-практика) нового типу на засадах національної ідеї».

Ярослав Федорчук – один із представників саме цього типу, в осерді якого була любов до рідної землі, глибинна українськість (ще маленьким  зустрічав воїнів УПА), бажання бути корисним для людей. Отож непомітно  визрівали  справді національні переконання, які  нині дають усі підстави називати компетентного спеціаліста, діяльного організатора виробництва шістдесятником – тим шістдесятником, який негаласливо, без полум’яних трибунних виступів робив свою справу – вкрай потрібну, визначену долею, освячену мудрістю хліборобських поколінь.

Використовуючи свої тодішні владні повноваження та прикриваючись державними інтересами, повсякчас допомагав  людям, яких ніколи не називав простими, пересічними, усе зробив для того, щоб повернути депортованих спецпоселенців у рідні краї. І тоді, і пізніше – завжди – під офіційним мундиром билося українське серце.

Знову й знову Ярослав Федорчук   діяв так, як  підказувала совість: був категорично проти переслідування  православних та  уніатів.  У другій книжці  «Волинянин» є прикметне – іронічне! – формулювання:  критику ЦК Компартії України «за незадовільну антирелігійну роботу можна було, з Божою допомогою, пережити». З Божою допомогою писалася  ще одна важлива сторінка життя – захист колишніх учасників УПА та підпільників ОУН від свавілля чиновників і КДБ. Тож цілком закономірною стала дорогою для пам’яті й серця відзнака: грамота Всеукраїнського братства ОУН – УПА за допомогу в діяльності «Благодійного фонду ветеранів УПА». Її Ярослав Федорчук отримав, коли вже був народним депутатом України.

Не раз і не двічі він  згадує, як перед Різдвом 1943 року в хаті тітки Василини зібралися сім’ї – двадцять шість близьких родичів. Зібралися, щоб згуртовано боронитися не лише від німців, а й від поляків.  У третій книжці «Волинянин. Боротьба триває…» виважено, по-науковому обгрунтовано йдеться про «криваву різанину» на Волині, зокрема про те, що поляки намагалися зберегти її в складі своєї держави.

Знову ж таки, тут, як і в усій трилогії, написаній на високому художньому рівні, Ярослав Федорчук сповідує  правду й лише правду, хоч вона й украй болюча. Не може та й не має права забути, як, зокрема, 19 квітня 1943 року в село Красний Сад прибуло три машини й п’ять мотоциклів із німцями та озброєними  поляками (поліцаями, таки ж поліцаями!), які спалили село і вбили 103-х його мешканців. І це не випадок, а тогочасна закономірність, у якій, мов у краплині води, відбилася кривава історія не  лише  волинського краю, а всієї Західної України, – болюча й сьогодні історія, всебічно висвітлена у  фундаментальній десятитомній праці  «Трагедія українсько-польського протистояння  на Волині 1938–1944 років», яку редагував  почесний доктор Луцького національного технічного університету Ярослав Федорчук і до якої написав передмови, а також в особистій книзі на цю тему «Підсумки».  Нещодавно Ярослав Федорчук оприлюднив у популярній газеті статтю «Історія вимагає правди»,  де  обгрунтував оптимістичний висновок: «І все ж таки вірю, що українці та поляки в майбутньому  житимуть у мирі та дружбі. І хай нам в цьому допоможе Бог!»

Та, як переконаний автор, «боротьба триває». Тривають і непрості  роздуми та життєві підсумки. Не вичерпуються   спогади про  події та людей, які боролися за чи проти незалежності України, не згасають  мрії про переможне майбутнє.  Про все це оповідається в трикнижжі правдиво,   переконливо, яскраво.  У ньому  також закарбовано вдумливі характеристики численних історичних осіб, зіткнення політичних ідей, двобій любові й ненависті, правди і кривди, духовності та бездуховності, милосердя й жорстокості, високого та ницого…

А ще є сотні публічних виступів і дискусій,  віра в перемогу добра й воднораз густе плетиво  сумнівів та  розчарувань, радість несподіваних,  воістину казкових мандрівок у часі й просторі, запах рідних лісів, полинова терпкість зрілості,  щастя творення  двох книжок «Афоризмів»,  щиросердних віршів, документальних фільмів, актуальних статей та злободенних  теле-і радіовиступів.  А ще ж маємо загадкові три крапки,  які таять у собі нескінченність буття, одвічність українськості, її світле, незалежне, суверенне прийдешнє.

Сьогодні ж утілюється в життя  ще одне  покликання автора трикнижжя «Волинянин» – переконливе протистояння комплексу меншовартості багатьох сучасників, зокрема інтелігенції,  послідовне обстоювання своєї гідності й утвердження гідності, гідності й ще раз гідності справжніх українців,   розвінчування  голослівних закликів  самозакоханих радикальних псевдопатріотів, які  паплюжили всіх, хто  крокував не в їхніх лавах.  Саме про них  ось  так мовиться в завершальній книзі трилогії: «Відомо, що людина, яка шукає в інших лише погане, врешті-решт сама стає поганою. Подібна тенденція відбувається з багатьма вічними революціонерами. Дуже часто із борців за Україну вони перетворюються якщо не у її ворогів, то, у всякому разі, в непотрібний політичний мотлох».

Отож  знову й знову в центр своєї уваги Ярослав Федорчук ставить незмінну тріаду: минуле – сучасне – майбутнє й вірить, що   рішення та дії  мають бути кордоцентричні – зігріті добрим серцем і окрилені  мудрою душею, що  за будь-яких  обставин  політичний обов’язок не   повинен суперечити  моральності, а слова мають поєднуватися з конкретними справами.  Про це  – документальна стрічка «Волинянин», а  також фільм «Вони боролись до загину», який, здавна омріяний, демонструвався для волелюбних українців під час Революції гідності.

В одному з інтерв’ю Ярослав Федорчук наголосив:  «Ніколи не забудуться жертовність людей, їхні героїзм і патріотизм, віра в перемогу. Майдан боровся проти злочинної влади, корупції, непрозорої економіки. На жаль, чимало політиків безсоромно використовують його задля власних інтересів та амбіцій. Дається взнаки й наша давня хвороба – пустопорожня балаканина. А ще маємо повсюдне швидке перефарбовування.  До речі, в Україні ворогів прощали, зрадників – ніколи».

Запам’ятовуються і це актуальні судження, і виважена, вдумлива, некваплива оповідь у трикнижжі про активну участь у державотворенні, коли Ярослав Федорчук працював на відповідальних посадах у Кабінеті Міністрів України. Саме тоді  синергія державної та політичної діяльності приносила вагомі плоди. Не всі їх  цінували, але чи не всі погоджувалися, що саме  кандидат економічних наук Ярослав Федорчук може  аргументовано, з науковою переконливістю відстоювати свою правоту, моделювати оптимальний  варіант розв’язання насущних проблем,  переконуючи  опонентів, що далеко не завжди інтуїція підказує правильний шлях до успіху.

Три інфаркти – то свідчення виснажливої праці,  непоступливості життєвої позиції, безкомпромісного аналізу плюсів і мінусів діяльності безпосереднього керівництва, президентів, прем’єр-міністрів та  відомих політиків. То наслідок нелегких випробувань на шляху від юності до зрілості, коли брав участь у Помаранчевій революції та Революції гідності, відтак сформулював не один афоризм про постмайданну веремію. Серед них і такий:  «Державотворення України – це заплутаний роман з великою кількістю неоднозначних героїв».

Літа линули у вирій й змушували дедалі частіше присвячувати  швидкоплинні дні літературній творчості. Уже як член Національної спілки письменників України радів, що не забулися роки осмислення документів до першої книги трилогії, де бачив світ і людей очима волинського хлопця й воднораз – очима нашої сучасності, ба навіть українського майбуття.  Знову й знову нотував спогади та роздуми – на жаль чи на щастя, повільніше,  ніж раніше, бо вони на схилі життя змушували пильніше й прискіпливіше вдивлятися не лише в душу головного героя трикнижжя Олександра Петровича, а й у душі всіх тих, з ким він зустрічався, полемізував,  знаходив спільну думку, обстоював проукраїнську позицію,  ділився вірою в перемогу над лютим ворогом.

Завершальна книжка «Волинянин. Боротьба триває…», як і вся трилогія, вивірена, об’єк­тивна, без позолоти, прикрас і моралізаторства. Кредо автора незмінне: ті, хто не гнувся, не ламався, ненастанно діяв в ім’я України,  не потребують фіміаму. Прямоказання про них непідкупне й воднораз шляхетне, делікатне. Так само гострий зір правди бачить і дволикість, ницість, продажність тих, хто торгував і торгує  совістю, яку, думається, все ж таки колись мав. Автор не обминає так званих незручних подробиць, неоднозначних епізодів, не замовчує помилок  сучасних політиків, зокрема представників партії «Батьківщина», не ретушує їхніх непривабливих портретів. Про все мовиться без фальшу, чітко, з філософським акцентом: якщо щось остаточно не з’ясує сучасність, то прийдешність неминуче поставить усі крапки над «і».

Не одна сторінка завершальної книги трилогії засвідчує: і сьогодні треба мати мужність, щоб висловити свою – окремішню, самостійну, не загальноприйняту – думку, звернути увагу політиків на нові тривожні проблеми.  Ось чому   мудрість поважного віку зворушує душевною рівновагою, розумінням того, що хтось  почне спростовувати навіть очевидні факти, а хтось, можливо, образиться, що його не згадано, не возвеличено.

На противагу їм  – сонячний лейтмотив трикнижжя: теплі синівські спогади про батьків, вдячність сестрі Раїсі за розуміння й постійну підтримку, за те, що вона, чотирнадцятирічна дівчинка, повідомила загін УПА про  наближення енкаведистів,  за те, як  опікувалася ним, коли  повернувся з німецької неволі, за те, що завжди була поруч, адже вони – рідні не лише по крові, а й за мораллю, духовністю, любов`ю до своєї  волинської землі, до України.

Своєрідним підсумком тривалої державної, громадської, політичної й творчої діяльності став  осяжний, воістину фундаментальний збірник із промовистою назвою: « На службі народу: волинянин Ярослав Федорчук на зламі епох». Здається, що кожне слово совісного, значною мірою підсумкового видання живе, дихає, світиться добротою до наших сучасників – і тих, хто працює задля України, і тих, хто відстоює її незалежність зі зброєю в руках.

Ярослав Федорчук принагідно не забуває завжди сказати, що він – волинянин і пишається тим, що народився в селі. Притишено, з непроминальною ніжністю додає: «Там пролетіли, нехай і важкі, юні роки. Там народилася любов до батьків, бабусі, сестер, до рідної землі». І знову й знову приворожує до себе дитинство: спогади про нього ніби аж проміняться, осонцюють душу читача, припрошують його пам’ять  згадати свої перші кроки від батьківського порога до привітної хвіртки, за якою – невідомий світ.

Нині в ньому, уже ніби й знаному, але, як і раніше, загадковому, ворожбитському, автор трилогії почувається вільно, впевнено й воднораз шляхетно. Чи то притулившись до крислатої яблуні улюбленого саду, чи під надійним дахом маленької альтанки, чи серед горіхів, які височіють над затишною вулицею, може несподівано процитувати то  рядки  з «Лісової пісні» Лесі Українки (вона ж таки волинянка світового виміру!), то  призабутий усіма вислів Аристотеля або  й власний, щойно народжений, ще не відшліфований афоризм…

Згодом занотує його на аркушику звичайного білого паперу (завжди про все, осяяне натхненням,  пише тільки ручкою), рішуче перекреслить неточне слово, знайде нове, справді  єдино прийнятне й помандрує крилатою уявою… Куди? Про це знає тільки він,  умудрений і воднораз  по-дитячому беззахисний,  безпосередній, щирий Ярослав Петрович Федорчук.

 

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.