Микола Руденко: Душа моя пройшла шляхами перевтілень

103

Спогади Раїси Руденко

Закінчення. Початок у ч.ч.
26(31), 1,2,3.

Він собі сидів удома, працював,
очолив Закордонне представництво Української Гельсінкської Групи, а пізніше –
Спілки, а я пішла спочатку на курси англійської мови, бо ж нічого не знала.
Вийшли ми в Нью-Йорк, ідемо по вулиці, він каже: «Ну, шукай, хоч розмовник
треба російсько-англійський купити». А я ж не знаю по-англійськи жодного слова,
але трошки знаю по-французькому. Йду і питаю по-французькому, де можна знайти
російсько-англійський розмовник. Усі розводять руками, не розуміють. А одна
чорна – в Африці ж французька мова, – одна чорна йде, зрозуміла, каже: «Ходімо,
я вам покажу». Повела. А мені хтось казав, що там на П’ятій авеню є «Камкін» ,
магазин такий. Вона нас і повела туди, показала, навіть поличку знайшла, каже:
«Ось тут вибирайте». Є російська література – і словники, і все. То я там уже
зразу накупила.

Пішла на курси англійської мови,
походила місяць, трошки вивчила. А тут якраз у редакції газети «Свобода» є
місце, і запрошують Руденка. А Руденко сказав, що не піде в редакцію працювати,
але Раїса пішла б. А ми ж живемо у людей, українка пустила нас до себе в хату.
Але скільки ж можна жити у чужих людей, треба ж уже своє мати. Нам сказали, що
як я там буду працювати, то зможемо квартиру дістати в будинку поряд з роботою.
Поставили нас на чергу на ту квартиру. Я кидаю курси, бо боюся, що як буду
довго думати, то хтось посаду займе і буду тоді знов шукати роботу. Так я опинилася
в редакції «Свободи», кинула курси, пішла на роботу. Пробувала ввечері ходити
на ті курси, але вечірні курси були, по-перше, неефективні, а по-друге,
працювати в газеті, а потім ще курси ? неможливо було, то було дуже велике
навантаження. Так що я англійську мову так і не вивчила. Ну так, на побутовому
рівні вивчила, звичайно.

Працювала, і квартиру нам дали
досить швидко, місяців через чотири. Нам на роботу було буквально три хвилини
йти, то дуже зручно було. Там український будинок був, що належав організації
«Український Народний Союз». Вони мали цей свій п’ятнадцятиповерховий будинок.
Потім вони його продали, і всі українці лаялися, що вони продали. Та невдовзі
вони придбали інший будинок у Парсипані. Але то пізніше, а тепер оце наш
Український Дім, тут Ґудзон, а тут World Tride Center. І отут же, де я живу, де
мої вікна, мій балкон виходив прямо на Манхеттен. На оці будинки, пробиті
літаками, під час терористичного акту… (11 вересня 2001 року. – В.О.)

В.Овсієнко: Ворлд-трайд-центр,
так?

Р.Руденко: Ворлд-трайд-центр, це
Світовий Торговий Центр. Він прямо перед моїм балконом. То я тепер, як
приїжджаю, дивлюся, і мені так… Ну, не можу звикнути, що там нема цих
будинків-близнюків. Я зразу після цього терористичного акту приїздила, там ще
були руїни, страшно було на те дивитися.

В.Овсієнко: А скажіть людям, чого
ви досі в Америку їздите?

Р.Руденко: Я вам скажу, чого. Вже
не їжджу, але їздила, тому що, по-перше, там же залишалися речі, наша
бібліотека, то слід було потрошку поперевозити сюди, що треба, а решту там
повикидати, щоб звільнити квартиру. А крім того, я ще деякий час жила в
Україні, а працювала для газети «Свобода». Потім уже не могла працювати, бо в
мене мама тут захворіла, паралізована, і чоловік осліп. І така ситуація була,
що мені треба було між двома хворими крутитися, я не могла вже працювати,
мусила покинути працю. А в Україні подала документи ще в дев’яносто першому –
на українське громадянство, а мені сказали: «Ви втратили право на українське
громадянство, тому що ви під час розвалу Союзу не були на території України, то
тепер ви можете набувати громадянство на загальних підставах, як іноземці». Хоч
у мого чоловіка є документи, що він у Києві прописаний, що це мій чоловік, всі
документи є – ні. Якби він був одружений з китаянкою, їй би зразу дали
українське громадянство, а мені ? ні. А закон уже був, що я мала повне право на
українське громадянство, виробила всі документи, треба було ще тільки анкету
заповнити. От вони мене з цією анкетою посилають: міський ВВІР у районний, а
районний у міський. І вони мене чотири роки за оцією анкетою один до одного
посилали. Я розуміла, що це означає, просто я спочатку розгубилася: що це таке,
ті кажуть, піди по анкету туди, а ті – туди. А то були чоловік і жінка, він
працював у міському ВВІРі, а його дружина в районному. І вони посилали одне до
одного, поки я здогадаюсь і дам хабара. Мені підказали, що вони просто хочуть,
щоби ви заплатили. «А скільки ж треба платити?» Кажуть: «Та вони менше десяти
тисяч доларів не беруть». – «Ні, – кажу, – якби я й хотіла дати, то таких
грошей у мене нема». А чому я їм маю платити? Я маю право по закону. А вони
мені навіть не давали статус на мешкання в Україні, з цією анкетою отак водили,
чекали, поки я заплачу.

Я ще працювала на газету
«Свобода», то на якійсь прес-конференції підійшла до Олександра Мороза, він
тоді був головою Верховної Ради. Він мене питає: «Як у вас справи?». Якби він
ще не спитав, то я б, може, і не подумала йому скаржитися, а так кажу, що в
мене погані справи. «А що таке?» – «Ну, – кажу, – добре, я вам напишу». Я йому
написала, описала всі ці перипетії, і він чи наклав резолюцію, чи подзвонив
туди, в ВВІР. А я ж не знала, який результат, то поїхала в Америку. Бо так: в
Америці такий закон, що я можу тільки півроку бути за її межами. В Америку треба
кожні півроку повертатися, інакше я втрачу там право на мешкання, а в Україну я
кожен раз приїжджаю, то мушу візу купувати, тому що не маю громадянства, я
особа без громадянства. Мало того, що в мене тут двоє хворі вдома, я ще мушу
весь час у літаку туди-сюди літати кожні півроку, так це ж мені гроші коштує –
і дорога, і віза, і все. То я вже не витримала, поїхала в Америку і подала на
американське громадянство. Я там була два місяці, за два місяці мені без
проблем надали американське громадянство. А американське громадянство вже дає
мені право бути за кордоном скільки хочеш, хоч і п’ять років, і десять, я
вільно можу жити, де завгодно, і я не втрачаю ніяких прав. То я думаю, хоч з
Америкою вже не буду мати проблем, а тоді вже буду тут добиватися. То вже тоді
не треба мені було кожні півроку вертатися в Америку. Я покинула працю і в
Україну перебралася. Згідно з законом, мені мали надати статус на мешкання на
два роки і сказали, що кожні два роки мені треба продовжувати цей статус. Потім
вони дадуть на п’ять років, а як п’ять років мине, то вони будуть розглядати,
може, тоді нададуть мені українське громадянство. Але Мороз їм сказав, щоб вони
задовольнили все, що я хочу… А я повернулась з Америки й кажу: «Я оце чотири
роки не можу у вас вибити громадянство…» А начальник ВВІРу каже: «Та, знаєте, у
нас таке ще недосконале законодавство…» А я кажу: «Ну, то добре, як
недосконале, то давайте мені вже цей статус, щоб я хоч мала якусь прописку, щоб
я не була підвішена, бо я вже маю американське громадянство». А він: «Ану,
покажіть». Я виймаю паспорт, він подивився, каже: «А знаєте, ми вам можемо дати
українське громадянство хоч зараз, тільки ви повинні відмовитися від
американського». Я кажу: «Так ви ж дві хвилини тому казали, що у вас
недосконале законодавство. То ви хочете, щоб я вам повірила після того, як ви
мене чотири роки маринували? Щойно було недосконале, а тепер уже ви можете
дати». Так я з тим і лишилися, з американським паспортом, по сьогоднішній день.

Минуло тих два роки, я пішла, щоб
мені продовжили ще на два роки, а потім ще на п’ять років, а вони мені вже дали
постійне право на мешкання в Україні, поставили штамп «Постійно». Видно,
боялися, що я поскаржуся ще комусь, може, до Кучми піду або куди, то вже
поставили, тож і мені вже не треба продовжувати цей статус. Але в Україні я маю
статус на мешкання, а в Америці маю громадянство. І тепер в Америку мене час
від часу викликають для участі в суді присяжних. Там же як судять когось, то
викликають по черзі громадян. Інколи викликають і мене на суд. То треба їхати,
бо, як не з’явишся, то оштрафують.

В.Овсієнко: Тут право голосу
маєте?

Р.Руденко: В Україні ні, а в
Америці – так. В Україні я маю всі права, крім голосу. Голосувати не маю права.

 

Повністю: на сайті Харківської
правозахисної групи http://archive.khpg.org (Музей диси­дентського руху), у
розділі «Спогади».

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!