14 серпня 2009 року тодішній Президент
В.Ющенко підписав указ № 612/2009 «Про відзначення 90-річчя від дня народження
Миколи Руденка». Цим указом передбачено було створити оргкомітет з підготовки
та проведення ювілейних заходів. Наукове Товариство імені Сергія Подолинського,
яке створене 3 березня 1999 року за ініціативою М.Руденка, радо запропонувало
свої послуги та свої кандидатури до оргкомітету. Але нас цілком зіґноровано: в
оргкомітеті виявилися лише чиновники, які навряд чи знають, хто такий Руденко і
яке значення має ця постать для України.
Питання про вшанування М. Руденка голова
Комітету з питань культури і духовності В.Яворівський поставив був і у
Верховній Раді. Але проект постанови 7 липня було відхилено, питання зняте з
розгляду. Авжеж, Руденко – не їхній герой…
Але в Україні вже є громадянське
суспільство. Згадане Товариство ім. С. Подолинського, Український ПЕН-клуб і
Київське товариство політв’язнів і репресованих провели вечір пам’яті в
Київському міському будинку вчителя.
Рівно 4 роки тому, 16 грудня 2006 року,
вдова Раїса Руденко розповідала на зборах Товариства детективні історії з
недавнього минулого. Пропонуємо окремі фрагменти спогаду. Повністю він
оприлюднений на сайті Харківської правозахисної групи http://archive.khpg.org
(Музей дисидентського руху).
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Р.Руденко: Праця «Енергія прогресу» – перший варіант
«Економічні монологи» – сама собою вже була протестом проти марксистської
теорії. Микола Руденко досліджував, чому власне можливий був сталінізм, чому
можливе було винищення мільйонів невинних людей, і він прийшов до висновку, що
Радянський Союз іде не шляхом проґресу, а до реґресу. І почав шукати причину.
Причину він встановив, але не публікував цього відкриття, а звертався до ЦК
КПРС і вказував, що ми йдемо не до комунізму, а в прірву. Тому його спочатку
намагалися оголосити божевільним, а коли це не вдалося, то почали накопичувати
досьє для арешту.
Його твори не
друкували. Вийшла таємна вказівка не популяризувати його ім’я, щоб ніде воно не
звучало, щоб люди забули, що є такий письменник.
Спочатку його
викликали у Спілку письменників для розмови, а мене викликали в Четверте
управління, де я працювала, і щось там мені пропонували дуже престижне. Я була
здивована, думаю, нащо це мені? Довго «маринували» і мене, і його. А з ним
розмовляли там, цікавилися його працями. І він так зрадів, що нарешті його
хтось хоче вислухати. Бо скільки він звертався – ніхто його не приймав. А
насправді все це був спектакль…
Тим часом, поки
нас тримали, у нас у хаті Кончі-Заспі просвердлили стелю з горища і
повстановлювали мікрофони. І не тільки в стелі: мабуть, і через стіни від
сусідів. Але один мікрофон пробив штукатурку і виліз у спальні. (Сміх). Вони
так квапилися, що не встигли навіть поприбирати за собою. Перше, що я побачила,
коли прийшла додому і відмикала хату: ніби якась штукатурка. Я підіймаю килимок
– справді, під килимком під дверима штукатурка. Дивлюсь, якісь дроти йдуть від
наших дверей на горище. Нові якісь. Я ще не зрозуміла. Зайшла до хати – так теж
нічого, а потім у спальні – теж якась штукатурка. Глянула вгору – ага… Такий
ніби патрончик звисає. А Руденко ще їхав, то його на КП, не доїжджаючи до дому,
ще затримали. Бо я їхала автобусом, а він у таксі. Так оте таксі зупинили на КП
і тримали таксиста годину, а потім відпустили. Він привіз Руденка додому, не
взяв грошей, такий лютий, повернувся і поїхав. Ні копійки не взяв. А Руденко не
міг зрозуміти, в чому справа, чого його тримали. Приїхав, зайшов у крамницю
взяти пива. Він же щасливий, що з ним поговорили. І там одному чоловікові каже:
«Заходь на пиво». А той: «Е, ні, я до вас не піду, бо у вас там водопровідники
на горищі працюють». (Сміх). Руденко ще нічого не зрозумів. Приходить до хати і
розказує мені, як гарно з ним розмовляли, нарешті в нього детально розпитували
про його працю. А я кажу: «Правда? Зі мною теж гарно розмовляли у Четвертому
управлінні. Іди-но сюди». Показую йому: зі стелі стирчить той мікрофончик. Ну,
тут стало ясно. Він зрозумів, що сказали: «Водопровідники у вас на горищі
працюють». А то приїхала чужа машина, всі бачать, що чужі люди щось роблять.
Питають: «Що?» – «А, водопровід ремонтують». А всі ж знають, що в нас
водопровід у підвалі… Це була детективна історія.
***
Потім його
взялися виключати з партії. Покликали у міськком партії і там звинувачували:
казка «Зелене око» – це антирадянський твір. Він каже: «Та як же антирадянський
твір?» Цю книжку тоді вилучили з продажу (вона вийшла була у видавництві
«Радянський письменник» 1968 року ? «Всесвіт у тобі»). Її дуже швидко
заборонили. Але тоді якось на цій казці не наголошували, там знаходили інше:
вірші «Мати», «Соловейко», ще якісь. А ці у міськкомі партії – «Зелене око».
Вони теж десь цю книжку роздобули. А в тій казці хлопчик провалився крізь
землю. Копали криниці, а хлопчик там довбав-довбав, бо довго не було води, і
врешті додовбався до якогось каменя, який світив зеленим оком. І той камінь
каже: «Мене звати Пуманкар. Визволи мене, а я тобі покажу незнаний світ».
Хлопчик викопав того Пуманкара, а він каже: «Я благородний гриб, що жив у царстві
Мухомора, то був дуже злий цар, і він мене за те, що я виступав за права і
свободи, замурував оце у криниці. Так що, – каже, – сідай на мене, я полечу у
підземне царство і покажу тобі незнаний світ». І оцей хлопчик там літає і що
він бачить?
«На парад посеред плацу
йде великий Мухомор,
ждуть його оркестр і хор.
Не дивуйтесь чудесами:
в труби тут сурмлять носами,
бо губами не з руки –
на губах висять замки.
На хвилину генерали
Ті замки повідмикали:
Хай побачить весь народ,
Скільки має він свобод!..
Ось шапки злетіли вгору:
«Слава, слава Мухомору!»
І на цьому плац замовк,
знову губи на замок».
В Мухомора голос зичний,
вигляд владний і величний,
трон високий, як гора,
а в очах нема добра.
А державні мудреці ?
Непоховані мерці.
До смішного дивні люди:
Наші спини ? їхні груди.
Наші п’яти ? в них носки.
Шкіра ніби із луски…
Що насправді є поразка, ?
Те для них велика ласка.
Вся держава в труби гра
І кричить: «Ура! Ура!..»
Тут на чорне кажуть: біле.
На безділля кажуть: діло.
Слава! ? кажуть на ганьбу,
Вухо мають за губу.
А на рота і на вуха
вішають замки, ? не слуха
хай ніхто крамольних слів.
Тут освячують ослів
і ведуть їх у палату,
роблять членами сенату…
І так далі. Все
це витлумачують у міськкомі партії як наклеп на радянську владу. А Руденко
каже: «Звідки ви взяли, що це радянська влада? Це ж він під землю провалився,
це десь там у Чилі чи зовсім в іншому кінці Землі». А вони: «А… ви
розказуєте…» – «Та це ж казка, казка – це все вигадано». – «Знаємо ми ваші
казочки». А він тоді їм каже: «То це ви так погано думаєте про радянську
владу?»
Одне слово, там
його маринували-маринували і виключили з партії (1974 р.). Виключили з партії,
а тоді вже закликали на виключення зі Спілки письменників. Він не пішов на ті
збори в Спілку. Він переживав виключення з партії, тому що він близько 35 років
був у ній. Навіть коли йому вже після ХХ з’їзду багато чого розкрилося, він
вірив, що там є чесні, порядні люди. Вірив, що партія все-таки хоче людям
добра. Він тяжко переживав. Прийшов додому такий пригнічений. Я питаю: «Що?» –
«Ну, виключили». Я кажу: «От тепер треба це діло відсвяткувати». А він: «Як
відсвяткувати?» – «А так: ти нарешті звільнився. Тепер ти нікому нічого не
винен, не повинен ходити на ті принизливі їхні збори. Ти вільна людина». Він
здивувався, що я так це сприйняла. Тоді й він збагнув, що йому нема чого
переживати.
Продовження в наступному
числі