Спогади
Раїси Руденко
Продовження.
Початок у ч.26 (31)
Ще
до арешту один іноземний журналіст домовився з Руденком про зустріч біля
Оперного театру. Подзвонив, сказав, як буде одягнений. То був італійський журналіст
чи хто, я вже не пригадую. Але ж ми знаємо, що наш телефон прослуховується і що
нам не дадуть зустрітися. І ми з Руденком так домовилися: «Ти йди, а я теж
поїду з тобою, але буду здаля спостерігати». Бо ж стежать за нами, ми ж знали,
що не дадуть зустрітися. Приїхали ми до Оперного театру, де той призначив
побачення. Але я на відстані тримаюся, здалеку дивлюся. Мій чоловік пішов на те
місце. І тільки він підійшов – а там уже чорна «Волга» під’їхала, до нього
підбігли слідчий з другим, який у нас уже не раз робив обшук, я його впізнала.
Вони схопили Руденка, швиденько його так під ручки і в машину. І повезли. А я
залишилась, виглядаю-виглядаю, думаю, може, і мене зцапають, але добре, що я на
відстані дивилася, бо вони б і мене забрали. Я залишилася і чекаю того
чоловіка, чекаю-чекаю, його нема, довгенько чекала. Уже зібралася йти, коли,
бачу, він появився. Він же описав, як виглядає, і я його впізнала. Я підійшла,
а він: «То мене, – каже, – затримали, мене просто не відпускали, я думаю, що
вони зумисне затримали і напоїли мене коньяком». Почав розказувати, як там його
споювали, каже, ніколи в житті стільки не пив. То я йому розказала, що мого
чоловіка тут узяли, але те, що він хотів вам передати, у мене є, тільки треба
поїхати додому, бо книжка у нього залишилася в плащі. Він йому лише хотів
передати книжку своїх поезій, ту книжку, яку тут заборонили, «Всесвіт у тобі».
І ще одну книжечку він підписав. Так я з цим італійцем поїхала додому, віддала
йому ці книжечки і він поїхав.
А
Руденку там морочили голову, що ми вас усюди шукаємо, що ми вас не можемо
знайти, нам треба з вами поговорити. Так вони його протримали довго, досить
пізно відпустили.
А
ми з тим журналістом поїхали міським транспортом, не в таксі. Коли він
повернувся у свій готель, аж тоді вже відпустили Руденка. Він приїжджає додому,
каже, що так і так. А ми розмовляли не вголос, у нас такі розмовнички були, бо
вони в хаті слухали.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
В.Овсієнко:
Москвичі казали: «Русско-русский разговорник». Така рамка з плівкою на чорному
тлі, на ній пишеш такою паличкою. Написав – усе видно, а потім, раз, віддер цю
плівку – і вже нема того тексту. «Русско-русский разговорник».
Р.Руденко:
То я йому написала, що зустрілася з італійцем, що віддала йому книжки, тільки
без його підпису. Так що книжку ми передали і, здається, ще якісь папери, я вже
зараз не можу сказати що. Отаке було ще до арешту.
***
А
коли Руденка судили, то в Дружківці, а не в Києві, щоб не могли іноземні
кореспонденти приїхати. Там усе було закрито. Суд ішов, а люди питали, кого ж
це судять. Судили не в приміщенні суду, а в приміщенні якогось клубу… (Суд
над Миколою Руденком і Олексою Тихим відбувся 23.06 – 1.07.1977 в “ленінській
кімнаті” контори “Змішторгу” в м. Дружківка Донецької обл.. – В.О.). Ще й
вивіску того «Змішторгу» зняли. Там територія охоронялася так званими
дружинниками в чорних костюмах з червоними пов’язками. Люди питали, кого
судять, то їм казали, що судять двох, які працювали на м’ясокомбінаті, вони
товкли скло і кидали в дитячу ковбасу, щоб важча була. Це вони розраховували,
що як їх будуть вести, то люди будуть кричати і проклинати їх. Бо вони ж ту
ковбасу дітям дають.
А
по «радіоголосах» зразу ж передали, що Руденка і Тихого заарештували. Але ж я
ще не знала, де їх судять і де той суд. Суд ішов уже щось шість чи вісім днів,
а я нічого не знала. Мені ніхто нічого не повідомляв, хоча я оббивала пороги в
Києві. Мені казали, що вони взагалі нічого не знають. А потім прийшла повістка,
мене викликають у Донецьк на допит. Я ще не знала, що в Дружківці йде суд. Тоді
я вже повідомила в Москву… Я дзвонила прямо з Донбасу в Москву на квартиру
генерала Петра Григоренка і на квартиру Сахарова, то «ворожі голоси» зразу
передали, і люди в Дружківці вже знали, кого судять. Якась перерва там на суді
була, коли я ішла, а люди проходять повз мене і, не оглядаючись, розказують
мені, що нам казали так і так, але ми вже знаємо, що це не з м’ясокомбінату, ми
чули по «голосах». Отак ідуть і, не оглядаючись, мені кажуть, щоб я чула. Бо
вони ж бачать, що кругом стежать. То вони так голову опускають і це мені
розказують, проходячи поруч. Так що лукава вона була, радянська влада.
В.Овсієнко:
Будь ласка, розкажіть, як ви демонстрацію проводили у Москві у зв’язку з
арештом Миколи Даниловича.
Р.Руденко:
То був День Перемоги над Німеччиною. То я написала таке гасло: «Звільніть мого
чоловіка, інваліда війни другої групи Миколу Руденка». І стала там біля
бібліотеки імені Леніна. Там дисиденти протестували, як правило. Звичайно, мене
б схопили негайно і заарештували, але то був День Перемоги, 9 травня 1978 року.
Там святкували, а коли я вийшла, то міліція з площі пішла чи обідати, чи ще
кудись… І щойно я стала, а тут злива така, ну, як з відра линула. Я стою з цим
гаслом, люди бігають, ховаються в метро, а міліції нема ніде. Я так
стояла-стояла, змокла, врешті під’їхав Підрабінек Саша з машиною і каже:
поїхали вже, все одно нема нікого. І кореспондентів не було, бо, видно, ця
злива перешкодила. Як з відра лило. У мене, правда, був плащ, ноги змокли, а
так нічого. Так що я стояла хвилин сім, а ніхто не вийшов, і мене не схопили.
Врешті друзі приїхали, мене забрали, так на тому і скінчився мій протест.
***
А
заарештували мене – то, знаєте, вже в мене був одинадцятий обшук. І я на цьому
обшуку вже відчула інший почерк, бо вони вже брали все, що писано моєю рукою,
кожен рядок, хоч що б воно було, чи стосувалося Гельсінкської групи, чи ні. То
я знала, що цього разу вони вже і мене заберуть. Бо раніше вони брали, що
Руденко писав чи Бердник (після арешту Руденка у мене Бердники жили сім’єю
деякий час). То мені вже було ясно, я вже ж за одинадцять обшуків зрозуміла
їхній почерк. А тут прийшов мій племінник, уже під кінець обшуку. Вони,
звичайно, як хтось приходив, у хату впускали, але вже не випускали до кінця
обшуку, то я йому шепнула, що мене заарештують, зараз заберуть, скажи там усім
родичам, що тут уже хату опечатають, так щоб вони вже всі знали.
Вони
робили обшук, а я собі валізочку складаю. Взяла шкарпетки, зубний порошок,
зубну щітку – все, що треба в камеру. Там одяг якийсь, переміну білизни. І вони
мені: «Ну, ви з нами там проїдете на годинку». Я беру валізочку. «А нащо вам
валізочка? Ми вас за годинку відпустимо». Я кажу: «Якщо відпустите, то
відпустите, а я валізу беру». – «Ну, нащо вам валіза?» – «А я, може, кудись
збираюсь їхати після того, як ви мене відпустите. Яке ваше діло, я беру
валізочку». – «Ну, добре, берете, то беріть».
Я
взяла цю валізочку, вони мене привезли на Володимирську, 33, одразу ж мені
пред’явили ордер на арешт і – в камеру. А я ще й гроші взяла з собою, так що в
мене на перших порах було там на ту цибулю, щоб купили там щось. Вони мене мали
арештувати 14 квітня 1981 року, так у постанові було, що 14 квітня, але щось у
них не спрацювало. Чи вони мене не знайшли… До мене дзвонили в двері 14 квітня,
а я щось там робила і погано себе почувала, я не відчиняла двері і не
обзивалася. І телефон дзвонив – я не брала слухавку, просто не хотіла, мало хто
там дзвонить. А то вони не могли до мене додзвонитися, хоча знали, що я вдома,
бо стежили за мною. Так вони прийшли 15-го, а 15-го я відчинила двері, вони
зайшли, ото зробили обшук і забрали мене. Так що на день спізнився арешт.