Микола Руденко: Душа моя пройшла шляхами перевтілень

130

Спогади Раїси Руденко

Продовження.
Початок у ч.26 (31), 1

А оце 1980 року була ж Олімпіада в Києві. Так, Боже мій,
вони всіх бомжів і всіх старців повисилали з Києва, а мене не вислали. Але за
мною їздила машина. Куди б я не їхала автобусом – за автобусом їхала машина, а
в машині четверо, і в автобус спереду двоє завжди заскакували, і через задні
двері теж парочка. Хоч куди б я їхала, всюди мене супроводжували. Бо це
Олімпіада, там іноземці були, то вони так стерегли, така я була шпигунка
страшна… 

Перед
ув’язненням я мала побачення з Миколою Даниловичем… Раз на рік йому побачення
належало, так я їздила. У Мордовії він був, і я ж вивозила звідти його вірші.
Він мені їх читав, а я запам’ятовувала. Він читав кілька разів. Ви ж знаєте,
під час побачення не можна заснути. Там дві доби того побачення – і не можна
дві доби заснути, неможливо. Хочеш поспати хоч півгодини – не можна заснути і
все. То він мені читав вірші, а я їх запам’ятовувала. У мене тоді була дуже
добра пам’ять, і я взагалі люблю поезію, так що мені легко було
запам’ятовувати. То тільки на першому побаченні запам’ятовувала його вірші
напам’ять. На друге побачення він уже навчився на цигарковому папері робити
такі рурочки і передавав мені більше. Та й запам’ятати він сам не міг багато.
Він писав багато віршів, а всіх напам’ять не знав.це 1980 року була ж Олімпіада в Києві. Так, Боже мій,
вони всіх бомжів і всіх старців повисилали з Києва, а мене не вислали. Але за
мною їздила машина. Куди б я не їхала автобусом – за автобусом їхала машина, а
в машині четверо, і в автобус спереду двоє завжди заскакували, і через задні
двері теж парочка. Хоч куди б я їхала, всюди мене супроводжували. Бо це
Олімпіада, там іноземці були, то вони так стерегли, така я була шпигунка
страшна…

Я 1978
року була на побаченні, 1979-го… 1980-го я приїхала, а мені сказали, що він у
лікарні. Він був на операції, але він же не був позбавлений побачень, та вони
під приводом лікарні не дали побачення, так я й повернулася ні з чим. Те
побачення мало бути в лютому чи що, я вже не пригадую. А в квітні мене
заарештували.

В.
Овсієнко:
Після
того, як Вас за­арештували, через скільки років ви зустрілися?

Р.Руденко: Ми зустрілися через п’ять
років, тому що він уже відсидів три роки. Його заарештували 1977 року. Йому
дали 7 ув`язнення і 5 заслання, а мені 5 і 5. То я відсиділа повністю свій
строк, хоча вже «перестройка» почалась. Усі, хто в зоні залишався, свій термін
не добули, їх звільнили раніше. Але я добула свій строк до кінця, і Оксана
Попович добула до кінця. Її звільнили додому, а мене – на заслання.

Руденко
вже відбував заслання на Алтаї, і щось йому сказали в Алтайському КГБ, що мене
не пошлють до нього, що мене пошлють в інше місце на заслання. Тоді він написав
листа Чебрикову (тоді Голова КГБ СССР. – В.О.), що він перебуває в
засланні, «інвалід війни другої групи, а дружину мають відправляти на заслання,
як мені стало відомо, кудись в інше місце». А мене вже привезли в Саранську
тюрму, а з Саранської тюрми мали відправляти на етап. Уже завтра мені на етап,
а сьогодні ввечері з Москви був дзвінок, щоб мене відправили до чоловіка на
Алтай. А потім мені пояснили, що якби цей дзвінок спізнився на день і мене би
відправили в Красноярськ, то вже звідти ніхто б мене не повернув на Алтай.
Тобто якби спізнився цей дзвінок, то вже б нічого не можна було виправити, я б
сиділа п’ять років у Красноярському краї, а він би на Алтаї. Але, як ми і
сподівалися, мене тоді вирішили відправити на Алтай.

То вони
мене посадили в Москві на літак під конвоєм. Теж було цікаво – посадили на
літак до Барнаула. Там є такі місця, де звичайно арештантів везуть. Хто в армії
служив, кому доводилося конвоювати, то вони знають, ну, а так люди ж не знають.
Посадили мене. Тут солдат сидить і там ззаду, спереду солдати і я сиджу.
Приходить якась жіночка: «Це моє місце, звільняй». Я кажу: «Підійдіть до
стюардеси, вона вас посадить». – «Я хочу на своє місце!» – і влаштовує скандал.
Але потім прийшли її родичі, і вони їй – тур-тур, щось там шепнули. Вона
заспокоїлася і так на мене дивилася жалісно, так їй було мене жалко, вона з
таким жахом на мене дивилася, і аж тоді вона побачила, що кругом мене солдати
сидять.

В.Овсієнко:
Їй теж
захотілося під конвой… (Сміх).

Р.Руденко: А всі інші пасажири не
звертають уваги, нормально їдуть, пасажири як пасажири. А як я йду в туалет,
так мене ж конвой супроводжує, але люди якось на те не звертають уваги, це
робилося тихо, щоб ніхто не помічав.

Привезли мене в Барнаул, зачинили мене у так званий
відстійник. Боже, що то за жах був, я вам не можу розказати. То така велика
камера – і нема нікого. Цементний мішок. Угорі вікно, але затулено наглухо, і в
кутку стоїть, вибачте, така здоровенна бочка, повна гівна – отако, купа з
верхом, і це все так смердить. Вікно закрите залізом, темно так, і цей
смердюшник… І вони мене тримали в цьому відстійнику. Я почала гупати в двері.
Хтось: «Що таке?» Кажу: «Випустіть мене звідси». Я знов гупала, знов хтось там
прийшов. Врешті відчиняють, забрали мене туди, де привозять нових арештантів,
забула, як воно там називається там. (Прийомник. – В.О.). Ну, там наче
чисто зовні виглядає, нари, килимки. Нас, жінок, там було щось душ десять.
Світло включили, а там… Це ж зима була, холодно, мороз на дворі, а там повно
мух і повно хробаків. Білі такі черви, мухи лазять, повно їх… Як воно там серед
зими в них мухи і черви?

Стук,
відчиняється «кормушка» – несуть їсти. Несуть їсти і давай там – у кого є
кружка, то наливають окріп, у кого є миска… Залізні миски дали, але ложок не
дали. Вони ляп-ляп у ті миски – рідина, і там по одному кусочку картопельки,
нічого нема, ніякої крупи, нічого. І ложок немає. Оце понакидали тієї рідини, а
потім ще відчиняють: «Давай!» – «Що давай?» – «Давай, куди тобі давати кільку».
Ні в кого ж нічого нема, підставляють жмені. Я навіть не підставляла руки, бо я
її не їла, нирки хворі, так мені того не можна було. А жінки беруть. У кого
нічого нема, так жмені підставляють під цю кільку, а потім десь там шукають,
одна одній допомагають знайти у кого якийсь целофанчик, у кого що, ту кільку
складають, їдять. А потім тої води випили кружку, ще ж хочеться, а більше води
немає, ніхто вже вам її не дасть до ранку. Отаке от.

 

Взагалі
в Барнаулі жах. Мене в якусь камеру кинули. Там було десять місць, нари на
десять поличок, у три поверхи нари, а нас було там дев’ятнадцять душ. Між
нарами прохід такий вузесенький, що не можна протиснутися, і тут же люди
лежать, бо ж нема де, поличок тільки десять. І люди так один по одному
топчуться. А тут якась комісія має прийти, наглядачі постукали: «Щоб зараз була
чистота, драйте, щоб було чисто!» Я кажу: «То хай вона, комісія, прийде і
побачить, нащо драїти». – «Е-е-е, – кажуть ув’язнені, – як ми не видраїмо, то
нам знаєте що потім буде після тої комісії? Вони нас усіх посадять в ШІЗО або
Бог знає, що будуть робити». Беруть ці дівчата, драють усе, щоб підлога усюди
була чистою. Прийшла та комісія, відчинили двері, заглянули – чисто, а що там
десять поличок, а дев’ятнадцять людей, ніхто наче не помічає. Зачинили, пішли,
все гаразд.

 

***

А ще
було мені цікаво у Потьмі. Це в Мордовії. Пересилка. У нас, у Кримінальному
кодексі УРСР, стаття 62 – політична, а в Російській Федерації 62-а стаття – це
наркомани і алкоголіки. (Сміх). Мене привезли, черговий подивився – 62 стаття –
і туди мене, в ту камеру. І там нас було, може, душ тридцять. Запустили жінок,
і ці, які вже не перший раз сидять, то вони всі бігом – стриб, на верхні нари
летять, як кулі. А ті, хто не знає, то вони на нижніх нарах залишилися. Я
думаю: «Чого вони так біжать? Що там таке цікаве на тих верхніх нарах?» А
тільки сіла – Боже! – отакі здорові блощиці з нар падають, як груші, і їх там
тьма. На нижніх нарах їх повно, вони з верхніх нар падають на голову. Тим, що
нагорі, вони на голову не падають, ті блощиці падають на нас униз. То такий
жах!

В.Овсієнко:
Вони
падають прицільно, точно на відкриті частини тіла!

Р.Руденко: Прицільно, а як придивитися, то їх
там просто шарами, такі великі, такі вони вгодовані, товстелезні, і ними просто
встелено, що дощок не видно, тільки самі блощиці. То ті, що на верхніх нарах,
спали, а ми, що внизу, то сиділи, ніхто не спав, бо неможливо було, блощиці не
давали. Ми до ранку досиділи, а вранці відчиняються двері, мене забирають в
окрему камеру, в одиночку. Там уже койка, матрац, подушка. Прийшов якийсь
черговий офіцер, додивився, що це не та стаття, і мене забрали в окрему камеру.
Там уже не було ні блощиць, але там уже були написи, я вже бачила, що там
політичні проходили, були знайомі імена…

 

***

В.Овсієнко: А які були умови на
засланні?

Р.Руденко:
Нас
поселили, між іншим, у ту саму кімнату, де перед нами відбував заслання Іван
Світличний. Нащо їм іншу кімнату лаштувати, як там уже все готове: там уже
підслушка готова, там же все обладнано, як треба. Нам люди зразу розказали, що
там був Іван Світличний, у тій самій кімнаті.

В.Овсієнко:
Селище
Майма.

Р.Руденко: Майма, так. Руденко вже там
був. Привезли мене туди машиною з Усть-Ординської тюрми, вже просто УАЗиком,
вже не воронком, без конвою, просто кагебіст привіз. Пішов покликав Руденка,
він вийшов… Ну, ми першу ніч розмовляли, цілу ніч не спали, і потім він під
ранок вмикає радіо і чує, що трапилася аварія в Чорнобилі. Оце була перша наша
спільна ніч у засланні, а в Чорнобилі якраз сталася ця аварія. Це нас вразило.

Ми слухали «голоси», а там відповідно кагебісти нас
слухали, про що ми там розмовляли. Він мені щось своє розказував, я своє, а
вони все записували. Приходили, старалися забирати, що він писав, він же
порозказував, що там написав, то вони потім прийшли забрали.

Продовження
в наступному числі

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!