Спогади
Раїси Руденко
Продовження.
Початок у ч.26 (31), 1,2
Нам
не дозволено було за межі Майминського району виходити. А підеш у гори чи куди,
то там же ж можуть сказати, що ти перейшов межу. Там же нема чіткої межі, можна
будь-коли сказати, що ти перейшов межу, і все. Базару нема в цій Маймі, а люди
там «стесняются торговать». Вони кожний собі своє вирощує, а підеш до когось,
що продайте там щось – «Як, продати?» Ну, там уже одну жінку впросили, щоб вона
нам продавала молоко, якусь картоплину, те-се. Прийшла, кажу: «А зеленої цибулі
продайте, якоїсь зелені ми ж хочемо». – «Нет, как это продавать, я стесняюсь, у
нас никто не торгует». А вона була якась комуністка. Видно, її викликали ті ж
гебісти і сказали, що продавай, їм же ж треба щось їсти. А ми ж після зони такі
виснажені, нам так хотілося зелені, ми хотіли би піти у гори, щоб нарвати цієї
полби, – черемші гірської, вона дуже смачна, весна якраз, а ми не можемо ніде
вітамінів поїсти. То вже попросили одну знайому, вона сказала, що піде в гори,
то ми сказали: нарви і нам принеси. Вона була молода юристка. А цій господині,
де ми брали молоко, потім, видно, кагебісти сказали, щоб вона нам продавала
зелень, а вона стидається, а тоді каже: «Я вам дам земли и вы себе выращивайте,
посмотрим, что вы там вырастите». І вона нам на своєму городі таку діляночку,
як от половину оцієї аудиторії, отаку смужку дала. А то ж Сибір, там ще заморозки,
а ми швиденько з якихось там патиків, що в лісі назбирали, зробили тепличку,
плівку купили. Я зразу там пару рядочків бурячків посіяла і моркви, і цибулі, і
часнику, і огірки, помідори – всього в тій теплиці потроху. Ми ж удвох, скільки
нам треба. Заглядали вони, так посміювались, посміювались, ті кацапи, а потім
як побачили, що в нас гарно все вродило… Там не було жодної теплиці, в цій
Маймі, а після нас почали теплиці, як гриби, рости. Зразу вона побудувала,
сусіди прибігли дивитися – і по всій Маймі пішли теплички рости.
В.Овсієнко: Ви цивілізацію принесли.
Р.Руденко: А садка ні в кого нема, тільки городи.
Були там німці, то в них усе попід вікнами росте. Навіть якщо не свій будинок,
а квартира, то все одно в них палісадничок, і там у них все є – і порічка, і
смородина, і малина, і полуничка… І там, де українці живуть, – так само –
садочок. Там є українці здавна, вони вже давно зрусифіковані, але вони знають,
що вони українці, в них хата біла, у них садочки. Німці або українці мають усе,
а в тих нічого нема: «Не растёт у нас». Так посадіть, то буде рости.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
В.Овсієнко: «Не растёт, потому не содим».
Р.Руденко: І дружать, дружать ці росіяни з цим
німцем. Він був адвокат. Я кажу: «Дивіться, у Генріха росте, а у вас не росте».
– «Да, у него, наверное, земля другая».
Ми
там ходили на річку Катунь. Пішли ми на Катунь, нам один чоловік дав човен,
каже, беріть, коли хочете, катайтеся собі, скільки хочете. То ми брали той
човен і перепливали Катунь. А то дуже бистроплинна ріка, там на чому-небудь не
перепливеш, там треба, щоб був добрий човен. Ми перепливали на острови і рвали
там обліпиху. А вже так холодно, осінь, а ці, що за нами стежать, вони ж
бачать, що ми перепливли, то вони десь узяли надувний човен. Але ж на такій
річці надувним човном – це ж неможливо перепливти, то вони там ледь не
потопилися. Якось вони добралися до того берега, крекчуть. А острови там такі,
що як не знаєш дороги, то там дуже легко заблукати, дарма, що це острів, вони
великі, ці острови. Ми вже знали всі ходи на тих островах. Ми побачили і
зрозуміли, що вони там пихтять – там так хто-небудь не буде плавати. А вони в
чорних костюмчиках, при галстучках. Вони пихтіли-пихтіли… А ми спостерігали за
ними з куща. Вилізли вони якось на берег, так оббігли, що вже поперед нас
опинилися. Ми йдемо, а вони: «Грибочки собираете?» Які там грибочки, вже така
пізня осінь. Ми собі пішли, пішли, пішли і втекли від них, бо ми знали там усі
стежки, а там стежок багато, трохи не на ту стежку звернеш, то зайдеш у такі
хащі, що будеш до вечора блукати. Ми пішли і врешті вийшли собі з другого боку
до свого човна. А їхній човен прип’ятий до берега, їх нема. Ми зрозуміли, що
вони заблукали там, а вже темніє. Ми швиденько на свій човен і попливли собі
додому, а вони там лишилися. Потім ми розказували про це нашим друзям. Бо в нас
там появилися такі друзі, які приходили ночами, ми виходили на стадіон і
говорили. Всюди є люди мислячі. Вони хотіли поспілкуватися, але ж вони
працювали в райкомі партії, вони ж не хотіли, щоб їх з роботи вигнали. Так ми
вночі виходили на стадіон і там розмовляли, щоб ніхто не підслуховував нас. Так
ми їм розказували, що вчора бачили тих на гумовому човні.
Ходили
в гори, гарно там було, але ми все боялися, що нам можуть пришити порушення. І
виявилося, що нас уже в травні 1987 року звільнили, але ми нічого про це не
знали, далі відбували заслання. Тільки в жовтні нам повідомили, що Горбачов нас
помилував… Може, вони вже й не спостерігали за нами, але ми продовжували
відбувати заслання, ми не могли поїхати в Горно-Алтайськ, нам не вільно було,
хоч там було якихось кілометрів дванадцять. Тобто ми не могли вільно себе
почувати.
Так
у жовтні сказали – а куди їхати? В Україну? Цей обласний кагебіст подзвонив у
Київ, відповіли, що ні, в Україну ви не можете їхати. Ми все-таки написали
листа. З київського КГБ нам повідомили, що квартиру ми вам не повернемо (бо
після мого арешту забрали квартиру), що як приїдете, влаштуєтесь на роботу, то
квартиру зможете отримати на загальних підставах. Ну, ви уявляєте собі: Руденко
пенсіонер, а щоб стати на чергу, треба було мінімум п’ять років пропрацювати, а
потім 25 років простояти в черзі, щоб отримати квартиру – тобто це нереально. І
що робити? А тоді цей начальник обласного Горно-Алтайського КГБ каже: «Нам із
Москви подзвонили і сказали, що ви можете виїжджати за кордон». Та як же ми
виїдемо, як навіть наші листи нікуди не доходять, куди ми посилали… «Ну,
тепер напишіть, то дійдуть». Ми послали телеграму Галі Горбач у Німеччину, що
нам потрібен виклик. І ми отримали з Німеччини виклик, нам сказали, що випустять.
Але ж ми не можемо до Москви доїхати, нема грошей. Пишу в Москву, щоб нам гроші
вислали, бо ми не можемо виїхати. Там була Лідія Чуковська, вислала нам гроші
на дорогу.
Ми
приїхали в Москву, жили трохи у знайомих, але скільки можна у знайомих жити, у
кожного ж своя сім’я, свої проблеми, це кому ж потрібні такі нахлібники? То я
пішла там, понапозичала гроші у знайомих у Москві, пішли ми в готель. У готелі
ми добули, поки візу оформлювали. Виїхали.
На
першому нашому виступі в Німеччині люди зібрали скількись там грошей. Перші
гроші, що нам дали, я відіслала в Москву, щоб борги повіддавати, хоч там були
такі люди, що казали: не треба, ми вам так дали, не треба борги віддавати, але,
я думаю, все-таки краще віддати борги. То перше, що я зробила, то це вислала
всі борги, повіддавала, у кого позичала.
У
Німеччині ми пробули майже два місяці. Перші виступи, потім трошки
заспокоїлося. Руденко зразу сів працювати і написав «Шлях до хаосу». Чому він
це написав? Бо в Німеччині журналісти, представники влади питали: «Що ви
думаєте про цю перестройку?» То він зразу всім казав, що нікуди вона не
приведе, ця перестройка, бо її неправильно роблять. Він казав, що це економічна
криза, цю перестройку ніколи би не робили, якби не економічна криза. А тоді сів
і написав свій «Шлях до хаосу», бо напрошувалася така праця, він відповідав
цією працею на питання, які йому задавали.
Тільки
закінчив цю працю, ми пішли в американське посольство. В Німеччині йому
пропонували роботу, але він щось дуже хотів у Америку. Німеччина дуже така
пунктуальна, а він каже: «Я хочу себе почувати вільніше. В Америці вільніше».
Пішли ми в американське посольство, попросили політичного притулку, нам його
зразу надали, квитки нам оплатили з Американського Комітету спасіння. Оплатили
нам квитки, посадили в літак. У нас не було ні копійки грошей. Ми летіли з
Москви у Німеччину – у нас не було грошей, а з Німеччини в Америку – тим паче
при собі ні копійки не було.
Привезли
нас в Америку, виходимо в аеропорту, хто зна, що це буде, як ми будемо жити…
Але нам дали такі значки, що ми не знаємо мови. Вийшов один, на такій колясці
під’їхав, посадив нас замість багажу в ту коляску і кудись нас повіз. Повіз,
повіз, а тоді відчиняються двері – а там повно народу! Українські, російські
дисиденти, які виїхали раніше, – і всі нас зустрічають. Нас у якийсь зал прямо
в аеропорту! Ми такі втомлені, хотілося швидше відпочити, а тут такий
величезний зал, нас туди заводять, зразу на сцену, а повен зал людей, всі люди
встають і співають «Ще не вмерла України…» – гімн український. Я стою плачу. То
було так несподівано і так зворушливо. Була велика прес-конференція, там було
повно американських журналістів, прес-конференція тривала, мабуть, години дві.
А
потім кожна американська українська організація хоче перехопити Руденка в свої
руки, там буквально чіплялися за руки Руденка. З одного боку одні обвисли, з
другого другі, а треті якось так нишком на хвилиночку десь там нас зупинили,
раз, двері зачинили, нас з багажем туди. А в нас уже багаж появився, бо в
Німеччині надарували нам книжок, і ми вже ці книжки взяли з собою. Ці зовсім
треті нас викрали і повезли. Якимись чорними ходами вивели, посадили в машину,
а люди там зосталися. Ну, ми цього нічого не знали, ми не розуміли, що йде
якась боротьба навколо нас. Але потім нам усе це порозказували, потім це
з’ясувалося, що одні хотіли залучити Руденка до своєї організації, а ті до
своєї. Але все скінчилося нормально, бо Руденко не приєднався ні до одних, ні
до других, сказав, що я буду сам по собі, хочете зі мною дискусію вести – будь
ласка, є газети. Так воно й було.
Закінчення
в наступному числі